2.2 Етика воїнів у викладі Карлоса Кастанеди
У даній частині дослідження буде проаналізовано та з’ясовано базові засади руху, що на теренах європейської цивілізації було започатковано Карлосом Кастанедою.
Цікаво те, що на противагу класичним неорелігіям послідовники вчення Карлоса Кастанеди не мають єдиного центру та єдиної назви. Тому доцільно буде їх називати послідовниками вчення Карлоса Кастанеди.
Карлос Кастанеда познайомився зі своїм майбутнім вчителем - мексиканським індіанцем Хуаном Матусом, являючись студентом-антропологом Каліфорнійського університету і збираючи матеріали про традиції використання лікарських рослин індіанцями Північної Америки.
На початку 60-х років Кастанеда випустив книгу "Навчання дона Хуана. Шлях знання індіанців племені яки", у якій він докладно розповів про своє навчання в мексиканського мага. У наступні три десятиліття вийшли ще 8 книг Карлоса Кастанеди, а також книги жінок-магів, учениць дона Хуана. Цікаво, що рівень пророблення інформації і стилю і характеру написання книг помітно міняється від книги до книги, і під час написання останніх своїх робіт Кастанеда відкидає юнацький максималізм і зайву самовпевненість, поступово перетворюючись в лідера групи магів, керівника вже власної організації своїх послідовників, культу.
Проте автор не буде детально зупинятися на офіційних оцінках, оскільки його мета це дослідження етичного потенціалу даного руху. Яка може бути досягнута лише через дослідження філософських та виокремлення етичних засад з друкованих джерел послідовників Карлоса Кастанеди.
Спочатку оглянемо космологію та метафізику. Відповідно до його вчення, те як абсолютна більшість людей бачить світ, - це далеко не єдиний спосіб його бачення. Він пише, що маги -(ті що бачать) "видящие" можуть бачити навколишній світ як сукупність потоків волокон, що енергетично світяться, "такі що тягнуться у всіх мислимих і немислимих напрямках з нескінченності в нескінченність"[16, с.234]. У цій картині світобудови людські істоти бачаться магам як деякі "кокони, що світяться" чи свого роду яйця, що пропускають крізь себе енергетичні волокна всесвіту .
Центральне поняття вчення магів - точка зборки, що представляє собою яскраву пляму на задній поверхні кокона, та знаходиться на відстані витягнутої руки позаду від фізичного тіла людини. Ця пляма може переміщатися по поверхні, усередину чи назовні кокона, змінюючи при цьому його форму. Маги думають, що точка зборки відповідає за сприйняття світу: людина сприймає тільки ті енергетичні волокна, що проходять через точку зборки .
З погляду дона Хуана і відповідно до вчення Кастанеди, всесвіт не обмежується тією тільки реальністю, що ми знаємо, звичним для нас світом. Кастанеда стверджує, що Всесвіт складається з нескінченної кількості світів, розташування яких один щодо одного дон Хуан іноді порівнював із шарами цибулини. Коли точка зборки переміщується, людина сприймає вже інші волокна, що звичайно їй недоступні. У такий спосіб людина "збирає світи" .
Відповідно до вчення магів, людська істота, народжуючись, одержує від безликої могутньої сили, що маги називають Орлом, "аванс" - свідомість. Протягом усього життя людина розвиває цю свідомість, збагачує її своїм досвідом. Коли людина вмирає, Орел забирає собі його свідомість разом з накопиченим досвідом, враженнями і переживаннями. Як спосіб уникнути поглинання Орлом своєї свідомості і зберегти її й після смерті фізичного тіла пропонується концепція за назвою "Шлях воїна" .
Говориться, що, лише кардинально змінивши всю свою істоту, можна домогтися цього. Усе життя воїна повинно бути підпорядковано головній меті, тому він повинен витрачати свою енергію оптимально, адже її запас обмежений.
Отже очевидно, що релігійний напрям народжений книгами Карлоса Кастанеди, як і будь-яка релігія ставить своєю метою спасіння людини. І воно має форму збереження свідомості після смерті фізичного тіла.
Щодо даної доктрини то слід зазначити велику ймовірність гусерліанського впливу на роботи Кастанеди. Адже його космологічна та метафізична концепції ясно вказують на ті ж вихідні положення з яких виходив Гусерль, роздробляючи феноменологічний метод. Фактично навіть сам Кастанеда в одному зі своїх інтерв’ю каже проте що користується феноменологічним методом, причому він повідомляє це в такому контексті, що даний метод є найпрогресивнішим та найдовершенішим у філософії. Зокрема він зазначає: “Мої роботи є лише феноменологічним звітом про світ знання, в котрий занурив мене Дон Хуан. С точки зору феноменології як методу філософії, неможливо робити будь-які оцінки про предмет дослідження»[22, с.13].
Остання цитата є відповіддю на питання журналіста проте, що ідеї Кастанеді дуже схожі на ідеї східних філософських течій. І це цікаве питання в тому сенсі чи є феномен Карлоса Кастанеди автентичним(вплив індіанців Мексики), орієнталістським( вплив східних вчень), американо-європейським чи можливо власна унікальна еклектика. Прояснення цього питання важливе для розуміння джерел даної етичної міфології. Та оскільки це питання не є головним для пояснення ідейного потенціалу міфологем даної релігії, то автор лише вказав на загальні напрями дослідження у цій сфері.
Тепер автор розгляне етичні міфологеми, що притаманні вченню Кастанеди. Вони власне містяться у концепції “шляху воїна”, практичне слідування якій веде до абсолютної свободи та збереження суб’єктивності після знищення тіла.
Шлях воїна одночасно вимагає дисципліни та дотримання шляху серця, що й веде до свободи. Спочатку буде розкрито розуміння свободи.
Свобода є центральною етичною міфологемою, на розумінні якої засновано весь шлях мага. Сам Кастанеда вкладає у вуста Дона Хуана такі слова: “Ціль “тих що бачать” - свобода. Вони прагнуть стати ні до чого не прив'язаними споглядачами, нездатними виносити судження.”[19, 315] Тут фактично відстоюється та думка згідно з якою будь-яке осмислення реальності через сітку розсудкових суджень призводить до спотворення цієї реальності. Оскільки, по-перше, данні судження передаються нам, як спадок нашої цивілізації, що просто негласно оголосила свою картину світу єдино можливою, посередництвом виховання, що вкладає в свідомість людей очевидності, які насправді такими не є. А по-друге, судження це завжди той продукт, що передається посередництвом мови, яка є надзвичайно консервативною щодо змін. І власне мова в такому разі виступає пасткою, що не дає нам сприйняти новий досвід, що походить з іншої мовної реальності. Ну зокрема для нас будуть безглуздими питання тубільця проте скільки в нашому роду було зачаклованих людей, а йому буде незрозуміле питання, проте яку він сповідує релігію. Взагалі це поширене явище коли європейці не могли пояснити принцип дії своїх механічних пристроїв тубільцям. Так само європеєць ніколи не сприйме, що таке шаманізм, доки не стане його практикувати та жити з тими, хто практикує. Без практики можна лише вивчити категоріальний апарат, що вкладає явище у сітку мови(нашої чи тубільської), але зрозуміти не можливо. Симптоматично що, на цьому наголошували ще такі відомі антропологи, як Фрезер, Тайлор, Марет та інші.
Тому Кастанеда, як людина, що отримала освіту антрополога, вказує що багато людей вивчили категоріальний апарат його книжок і думають, що володіють знанням. Насправді всі тексти просякнуті недовірою до будь-якої мови у справі трансляції знання. І саме тому пояснення, що там містяться завжди жаліються на недосконалість та консервативність мови, а для пояснення автор вдається то мови образів та приблизних порівнянь. Завдання автора полягає у ретрансляції свого почуттєвого досвіду, який має відчувати й сам читач. Основне мірило пізнання це практика на чому постійно й наголошує Кастанеда. Зокрема коли Кастанеда вказує на неймовірність існування точки зборки, Дон Хуан відповідає: ”Зробити ти можеш лише одне – побачити точку зборки“[23, с.23]. Тобто основне мірило й засіб пізнання це конкретна містична практика, проте в тексті багато саме раціональних понять, а точніше спроб раціонально ввести розум читача на шлях ірраціонального та невідомого. Одна з таких спроб це тлумачення поняття свободи.
Свобода це насамперед можливість бачити світ таким яким ми його не знаємо, а саме скупченням енергії. Існуючий для більшості людей спосіб сприйняття світу надзвичайно приземлений та пристосований до виживання. Люди були змушені діяти у світі так ніби він складається з окремих предметів, а зараз вони не можуть в це не вірити. Проте така схема лише “дуже ефективний метод оцінки та класифікації здобичі та ступені небезпеки”. Власне це метафізична засада вчення.
Перейдемо до того, що являє собою свобода відносно життя воїна(мага). В етичному сенсі показова така цитата: "... Твоє знання занадто лякаюче. У ньому немає для мене розради. Немає гавані, немає притулку.
- Ти знову все плутаєш. Розрада, гавань, страх - усе це настрої, яким ти навчився, навіть не запитуючи про їх цінність. Як видно, чорні маги вже заволоділи усією твоєю відданістю.
- Хто такі чорні маги?
- Оточуючі нас люди є чорними магами. А оскільки ти з ними, те ти теж чорний маг. Поміркуй, чи можеш ти ухилитися від стежини, що вони для тебе проклали? Ні. Твої думки і вчинки назавжди зафіксовані в їх термінології. Це рабство. А я приніс тобі свободу.
Свобода коштує дорого, але ціна не неможлива. Тому бійся своїх тюремників, своїх вчителів. " [17, 26] Як видно свобода це знову ж таки звільнення від європейської мовної картини світу – термінології. Проте мається на увазі не лише суха термінологія, яка вважається науковою, а й те що люди схильні вважати своїми суб’єктивними почуттями, що існують об’єктивно. Зокрема в даному разі це страх, втіха, спокій; почуття які для нас такі очевидні. І завдання воїна не ігнорувати не уникати цих почуттів, тому що їх насправді не існує це лише міфологеми, що набули соціальної значущості та поширення. Єдине завдання це позбутися всіх елементів тієї парадигми мислення, що панує в сучасній західній цивілізації. Не тому, що вони лише негативні чи лицемірні, а просто тому, що вони лише вигадка яка не існує насправді, але скеровує наше життя, заковує в свої тенета, позбавляючи свободи.
Однак у системі дона Хуана блаженство свободи переростає в щось набагато більш стабільне. Адже справжня свобода за самим визначенням вище будь-якої екзальтації, тому що не прив'язана до неї. Щоб жити у Реальності (а не просто заглядати туди на годинку захопленим туристом), треба бачити її чистим, спокійним і неупередженим поглядом. Вільне переміщення по всьому спектру буття в стані свідомої активності можливо лише при високій безпристрасності сприймаючого розуму.
Таким чином, "пошуки абсолютної свободи" (що є предметом магічної дисципліни дона Хуана) нескінченно важливі для людини в трьох аспектах. По-перше, свобода - єдина умова, за якої можливе адекватне сприйняття і відчуття Реальності, нагуаля. По-друге, психологічно свобода є остаточною реалізацією внутрішньої гармонії суб'єкта, найвище щастя особистості, що переборола обмеження Его. По-третє, свобода - факт не тільки перцептивний чи емоційний, але й (що найважливіше) реальний, так би мовити, "фізичний". Тому що свобода в абсолютному своєму прояві відновлює єдність зовнішньої і внутрішній Реальності, що призведе до зовсім іншого способу функціонування цілісної істоти. Свобода, за творами Кастанеди, здатна перетворити людину у безсмертну та могутню істоту, якій доступні безмежні світи нагуаля. Тому що справжня магія народжується зі свободи, харчується нею і втілюється в ній. Адже, у кінцевому рахунку, нагуаль і є свобода, що чекає людину за порогом самої хитромудрої темниці у світі - людського "опису світу". І завдання людини застосувати свої вміння так, щоб здійснити втечу від мовних іллюзій у царену свободи.
Наша ж цивілізація прийшла до досить цікавого стану, за якого вона усвідомлює що може будувати, які завгодно картини світу, були б вони лише корисні. Це цивілізація, що може повірити у будь-що, може знати будь-що. Віра в нас стала ідолом, що веде до тотального безвір’я. В нас сформувалася етична міфологема всемогутності віри: я можу досягти будь-чого, якщо лише повірю в його існування та в себе. Але практичне застосування цього міфу призводить до того, що кохання, дружба, ворожнеча це лише стани, що викликаються вірою, це наші прагматичні цілі і нічого більше. Так втрачається відчуття життя. Коли ми все можемо пояснити, здійснити, у будь-що повірити, але не можемо відчувати світ без наших конструктів віри та розуму. Світ стає порожнечею, скукою, агонією. Ми добровільно вдягаємо кайдани, знаємо їх суть та ілюзорність але по іншому не можемо. За термінологією Гумільова західна цивілізація втратила заряд пасіонарності.
Досить симптоматично цей стан описує Льюіс. "Тепер цінності стали чимось на зразок явищ природи. Старші втлумачують молодшим ціннісні судження не тому, що вірять у них самі, а тому, що "це корисно суспільству". Самі вони від цих суджень вільні. Їх справа - контролювати виконання правил і не слідувати ним. <...>
Можливо, на якийсь час, як пережиток, вони збережуть для себе подобу закону. Скажімо, вони можуть вважати, що служать людству, чи допомагають йому, чи приносять користь. Але це пройде. Рано чи пізно вони пригадають, що поняття допомоги, служіння, боргу - чиста умовність. Звільнившись від забобонів, вони вирішать, чи залишити почуття боргу людям, яких формують. Сваволя в них повна - ні "борг", ні "добро" вже нічого для них не значать. Вони вміють сформувати які завгодно якості.
Залишається малість - ці якості вибрати. Повторюю: свобода повна, ніякого мірила, ніякої крапки відліку в них немає." [16, с.34]
У розумінні вчення Дона Хуана свобода це не противага долі чи необхідності, це насамперед спосіб сприйняття, дій, мислення. Зокрема читаємо: "Він вказував, що сила, що править нашими долями, знаходиться поза нами і не звертає уваги на наші дії чи волевиявлення. Іноді ця сила змушує нас на нашому шляху нахилитися, щоб зав'язати шнурки на черевиках, як це тільки що зробив я. І, змушуючи нас зупинитися, ця сила змушує нас досягнути точно визначеного моменту. Якби ми продовжували йти, цей величезний валун явно роздавив би нас на смерть. Однак у певний день, в іншій ущелині, та ж сама керівна сила змусить нас нахилитися і зав'язати шнурки, у той час як інша брила зірветься над тим місцем, де ми будемо стояти. Змусивши нас зупинитися, ця сила змусить нас втратити точно визначений момент. Цього разу, якби ми продовжували йти, то врятувалися б. Дон Хуан казав, що оскільки у мене цілком відсутній контроль над силами, що вирішують мою долю, моя єдина воля в цій ущелині полягає в бездоганному зав'язуванні своїх черевиків." [18, 562]
Розуміння свободи є центральниим, але одночасно і доволі раціонально аморфним з-за специфіки самого вчення. Зокрема один з дослідників творів Кастанеди Ксендзюк так визначає свободу на основі третьої книги “Подорож в Ікстлан“. Він зазначає, що у ній укладена дійсно приголомшлива сила туги, безвихідної самітності і дивного зачарування, що знайоме лише тим, хто вище за все цінує свободу.
Адже незважаючи на засилля абстрактних міркувань про свободу, люди зовсім не знають цього почуття. Навряд чи людина коли-небудь, переживала свободу у всій її конкретності, а тому має тільки деяку ідеалізовану примару в себе в голові - щось аморфно прекрасне, безхмарне і піднесене. Істота, яка ніколи не знала свободи, раптом отримавши її, випробує в першу чергу оголену трагічність свого нового стану. Тому що свобода приносить із собою відчуженість, самотність і сум за втраченим маленькому світом, де було затишно і безпечно. Свобода - стан, не властивий нашому виду, та й будь-який іншій біологічній формі. В одну невловиму мить людина відривається від реальності, яку поділяють всі інші, і назавжди втрачаєте здатність переживати світ так, як його переживають її сородичі. Людина - чужинець, її викидає невідома сила з загального гнізда, захоплює в порожнечу, де вона зможе цілком усвідомити свою улюблену свободу як добровільне вигнання, як гірку відчуженість і вже потім - як захоплення від вічної мандрівки. По інерції вона все ще прагнете додому, не розуміючи, що тепер її будинок - нескінченність, і не залишилося нічого, що з'єднувало б її з колишнім світом. Ті, кого людина зустрічає на шляху, найчастіше здаються нереальними істотами з якогось царства тіней. Спочатку це лякає, але з приходом розуміння зникає страх і залишається тільки сум. Коли-небудь піде й він.
Доволі цікавим є висновок щодо знання про свободу до якого приходить Дон Хуан в працях Карлоса Кастанеди. З раціонального боку це просто парадоксально та позбавлено сенсу, але з точки зору практичної парадигми існування, яка виголошена автором, це єдино правильний підсумок раціональних досліджень того, що являє собою свобода у вченні Кастанеди. Отже читаємо: “ Це називається остаточним сталкінгом. Цього досягають, виявляючи непохитний намір існувати вільно, незважаючи на те, що жоден маг не знає, що таке в дійсності свобода.”[23, с.28-229]
То що ж являє собою свобода? Це дар проте це такий дар, який людина повинна бути гогтова прийняти. От що пише Кастанеда: “Ймовірніше всього ми це зробимо, якщо в нас виявиться досить енергії, відповів він.- Свобода - дарунок Орла людині. На жаль, далеко не всі з людей розуміють, що для того, щоб прийняти цей безцінний дарунок, нам необхідно лише володіти достатньою кількістю енергії." [19, 508-509]
"Згоріти у вогні зсередини" - це яскрава метафора, що застосовує Дон хуан у творах Кастанеди. У ній можна відчути деякий присмак фаталізму, але зовсім не через її подобу якійсь вогненній жертві - загибелі в славу невідомих і жорстоких богів. Коли людський кокон "згоряє" у вогні власного усвідомлення, це означає тільки одне: зникнення несвідомого, зникнення будь-якого роду ізоляції, розчленованості усередині як психічного, так і тілесного організму. І якщо вже щось дійсно згоряє, то ті перегородки, що перетворюють людей у суперечливих, бентежних і страждаючих істот. Єдина свідомість, розповсюджена всюди, робиться відкритим полем для сприймаючого апарата. Можливо, саме тут у людини є справжній простір і справжній час замість тих урізаних, вихолощених подоб, що колись збуджували її наївну уяву.
Радикальна трансформація сприйняття оголює всесвіт з такою шаленою силою, що буквально розтрощує свідомість. І всю попередню дисципліну, всі роки каторжної праці, всю здобуту по крихтам майстерність у цю вирішальну мить воїн збирає воєдино, щоб охопити безодні, що розгорнулися, підкорити своїй волі, не дати цій палахкотливій безмежності розвалитися на шматки і звернутися в безглуздий хаос. Якщо йому це удалося, виходить, він увімкнув третю увагу і досягнув свободи.
Отже автор переходить до з’ясування етичних міфологем, шо містяться в творах Кастанеди. Його прояснення можливе лише через виокремлення праксеологічного вчення, яке являє собою етичні настанови до дій людини в її повсякденному житті. І власне це праксеологчне вчення не що інше як шлях воїна. Шлях воїна – це етична концепія, дотримуючись якої людина позбудеться звичних схем сприйняття, побачить світ як “енергетичні волокна” та сбереже свою свідомість від розпаду( поглинення Орлом) після припинення існування тіла. Фактично шлях воїна має першопочатково лише практичне значення у житті учня, що прагне побачити світ не очима, а таким яким він є. Проте завдячуючи тому, що всі люди мають такі шори сприйняття, які надзвичайно важко знищити, учень йде шляхом воїна все життя. І цей шлях, являючись суто засобом перетворюється в єдино можливий спосіб життя. І ще велике питання, чи не є той хто лише йде по цьому шляху вже свободним.
Тепер автор з’ясує детально, що собою являє шлях воїна. По-перше, вже сама назва цього праксеологічного вчення вказує на певну психологічну спрямованість і зовсім не є випадковою. І вказує, що людина на цьому шляху сприймає своє життя, як битву.
Власне для розкриття етичних міфологем нам буде достатньо дослідити шях воїна посередництвом понняття бездоганність( безупречность).
Воїн - це людина, що сполучає в собі, здавалося б, несумісні якості - здоровий глузд і відкритість до будь-яких видів містичного, ірраціонального, непоясненого. Його розумність і помірний скептицизм не перетворюються у відсталість і сліпоту раціоналіста, тому що мають іншу психологічну природу. Воїн ніщо не абсолютизує, він безсторонній і здатний тверезо глянути як на безрозсудні захоплення містика, так і на тупу обмеженість раціональності. Він вірить у те, що робить, але це особлива віра, що не має нічого спільного з догматизмом і релігійністю, тому що в його вірі немає ні страху, ні амбіцій, ні прагнення знайти притулок.
І головним для воїна є саме бездоганність. Власне шлях воїна та бездоганність складають одне ціле, ба навіть більше в кінцевому рахунку бездоганність це одночасно саме те до чого прагне воїн, чим він користується, як зброєю та саме те, що дає йому особисту силу “бачити”. Тому для пояснення цього терміну треба розкрити сутність шляху воїна, який і полягає в бездоганності. Я не буду давати окремої дефініції, як це робить скажімо Ксендзюк( позбавлення від власного “я”), оскільки сам Кастанеда такого визначення не дає, а прагне дати можливість його відчути через дисципліну інших понять.
Саме змістовне наповнення цих понять я й розгляну. Це насамперед три перемоги воїна( страх смерті, почуття власної важливості, жалість до себе), безпристрасність, відчуженість, битва, виклик, контрольована глупота, намір.
Почнемо саме з трьох перемог воїна оскільки вони і є фундаментом бездоганності. Тлумачення смерті є позитивним. Це означає, що вона є єдиним союзником для воїна в цьому світі. Лише вона дає змогу здобути тверезість у практичному житті воїна. Воїн не просто вірить, що помре, він це знає, відчуваючи її подих кожної миті. Ось як це описано у творах Кастанеди:” Смерть – наш вічний співмандрівник. Вона завжди знаходиться зліва від нас на відстані витягнутої руки, і смерть - єдиний мудрий радник, котрий є у воїна. Кожного разу коли воїн відчуває, що все складається дуже кепсько та він на межі повного краху, він обертається на ліво та питає у своєї смерті чи це справді так. І його смерть відповідає, що він помиляється і що крім її дотику немає нічого, що дійсно мало б значення”.[20, с. 84] і далі “Коли воїна починають долати сумніви та страх, він думає про свою смерть. Думка про смерть – єдине, що здатне закалити наш дух”[20, с.44]. Як бачимо розуміння смерті дещо парадоксальне, адже одночасно вона визнається найгіршим, що може статися з людиною, причому невідворотно, а з іншого боку воїн її не боїться а вважає за благо. Хоча як благо сприймається не сама смерть, а знання про невідворотність власної участі. Але саме таке розуміння допомагає діяти як умога варіативніше, не обмежуючись зашкарублими нормами чи комплексами.
Власне саме смерть є найсильнішим збудником до діяльності, оскільки воїну немає чого втрачати, бо за спиною є лише смерть та небуття. Ось як про це каже Кастанеда устами дона Хуана:” Ми пасивні. Подумай про це. Ми діємо тільки тоді, коли відчуваємо тиск смерті. Смерть задає темп для наших вчинків і почуттів і невблаганно підштовхує нас доти, поки не зруйнує нас і не виграє цей двобій, чи ж поки ми не зробимо неможливе і не переможемо смерть.”[19, 113]
Кастанеда показує, що безглуздо ховатись від смерті в тенета ілюзорних вигадок, безглуздо ховатись від себе. Необхідно подивитись правді в очі й прийняти виклик, що кидає людині смерть. До того ж лише такий спосіб відношення до смерті, допомагає бачити світ без забобонних ілюзій нашого розуму. Все це доволі абстрактно, проте має перш за все практичне значення у кожну мить життя людини. Візьмемо твір Коельйо “Вероніка вирішує померти” чи фільм Бикова “Зайчик” там саме знання головних героїв про їх скору смерть допомагає полюбити життя, змінити його, а головне змінити себе, своє діяльнісне відношення до світу. Кастанеда виражає це такими словами:” "Ідея смерті є колосально важливою в житті магів, продовжував дон Хуан.- Я привів тобі незлічимі аргументи щодо смерті, щоб переконати тебе в тому, що знання про постійно загрожуючий нам неминучий кінець і є тим, що дає нам тверезість. Найдорожчою помилкою звичайних людей є потакання відчуттю, що ми безсмертні, начебто якщо ми не будемо міркувати про власну смерть, то зможемо уникнути її.
<... > Без ясного погляду на смерть немає ні порядку, ні тверезості розуму, ні краси. Маги борються за досягнення дуже важливого розуміння...: у них немає ні найменшої впевненості, що їхнє життя протриває довше цієї миті. <...>
- Так,- продовжував він,- думка про смерть - це єдине, що може додати магу мужність. Дивно, правда? Вона дає магу мужність бути довершиним без зарозумілості, але найгловніше - вона дає йому мужність бути безжалісним без почуття власної важливості." [19, 110-111). Усунення страху смерті через її заперечення (що досить популярно як у світових релігіях, так і в ряді містичних шкіл усіх напрямків), за доном Хуаном,- просто дурість. По-перше, це оманна мрія, по-друге - красива обгортка, що ховає гірку пігулку нашого людського безсилля. Смерть як вирішальний факт існування повинен бути шанобливо визнаний, і тільки так досягається справжня безстрашність, високий спокій перед обличчям безодні, що насувається. І знову словами Кастанеди:”Воїн знає, що смерть - завжди поруч, і з цього знання черпає мужність для зустрічі з чим завгодно. Смерть - гірше з усього, що може з нами статися. Але оскільки смерть - наша доля, і вона неминуча, ми - свободні. Тому, хто все виратив, нічого боятись.”[19, 462]
Ще один бастіон на шляху до бездоганності – почуття власної важливості. Під вище згаданим поняттям мається на увазі наше відношення до тих ролей, що люди відіграють у спільноті. Відіграючи певну роль( батька, матері, будівельника, викладача), людина плекає своє Его, вважає, що займається чимось важливим творить добро чи зло і цим піднімає себе на постамент насамперед у своїх очах. Важливо зазначити, що Кастанеда не просто огульно критикує людські ролі, вказуючи на недолугість їх діяльності. Ні, просто подібні дії викликають замилування власною персоною, її стабілізацію та закріплення лише єдиного свого образу та картини світу. І саме тому почуття власної важливості повинно бути знищене. Саме на це вказує дон Хуан:” "Зараз нам потрібно розібратися з почуттям власної важливості. Поки ти почуваєш, що найбільш важливе і значне явище у світі - це твоя персона, ти ніколи не зможеш по-справжньому відчути навколишній світ. Немовби зашорений кінь, ти не бачиш у ньому нічого, крім самого себе." [17, 472].
Ціль Кастанеди досягти стану свідомості за якого все оточуюче, причому не важливо чи це люди чи рослини, сприймається як рівне – не краще й не гірше за мене. Повчаючи Кастанеду посередництвом спілкування з рослинами дон Хуан зазначає:” Так що в підсумку ми з ними рівні. Ми не важливіші за них, вони - не важливіші нас”[17, 472-473].
Фактично позбавлення почуття власної важливості веде воїна до смирення, смирення в інттерпритації Кастанеди. Воїн не вважає що чимось кращий за інший, вищий, важливіший, проте й хтось чи щось іншише також не важливіше за нього. Воїн ні перед ким не гне спину і нікому не дозволяє це робити перед собою. Це власне, позиція людини що стоїть поза поняттями будьякої моральної та соціальної ієрархії, а отже вільна від сприйняття людей відповідно до загально поширених ієрархічних стереотипів. Навіть якщо воїн в чомусь кращий він ніколи не тещо не буде пишатись цим, а навіть не прийме на себе імені, що характеризує його позитивно, проте ставить у їєрархічну ситстему. Саме проце й каже дон Хуан Кастанеді:” "Воїн бере свою долю, якою би вона не була, і приймає її в абсолютному смиренні. Він у смиренності приймає себе таким, який він є, але не як привід для жалю, а як живий виклик.
Кожному з нас потрібен час, щоб зрозуміти це і зробити своїм надбанням. Я колись ненавидів саме слово "смиренність". Я - індіанець, а ми, індіанці, завжди були смиренні і тільки і робили, що опускали голови. Я думав, що смиренності не по дорозі з воїном. Я помилявся. Зараз я знаю, що смиренність воїна і смиренність жебрака - неймовірно різні речі. Воїн ні перед ким не опускає голову, але в той же час він нікому не дозволить опускати голову перед ним. Жебрак, навпроти, падає на коліна і капелюхом мете підлогу перед тим, кого вважає вище себе. Але відразу вимагає, щоб ті, хто нижче його, мели підлогу перед ним.
От чому я сьогодні сказав тобі, що не знаю, що почувають вчителі. Я знаю тільки смиренність воїна. А вона ніколи не дозволить мені бути чиїмсь вчителем." [17, 24]
Третьою перемогою воїна, що веде до бездоганності є позбавлення почуття жалю до себе та взагалі почуття жалю. Власне, жалість до себе є похідною від почуття власної важливості. Адже як часто люди жаліють себе тому що чогось не досягли в своєму житті: не стали видатним політичним діячем, лікарем, письменником, не знайшли кохання на яке вони заслуговують і т.д.. Та й навіть коли людина досягла чогось на її думку важливого її не полишає думка, що можна зробити ще більше, стати ще поважнішим, що до мене відносяться не таким чином як я на це заслуговую. І все це породжує почуття жалю до себе і за себе. Людина знову зайнята своєю персоною – маскою, що отримала від традиціоналістського суспільства, яке її виховало. І власне весь світ тепер обертається виключно навколо людського ”Я”, вся енергія витрачається лише на це. Кастанеда засуджує такий стан людської свідомості, як такий що веде в прірву несвободи, зовнішнього ярма, яке людина вважає своєю суттю. Дон Хуан промовляючи до Кастанеди вказує на те, що це почуття насправді не належить людині воно привнесене ззовні і є гальмом для того хто став на шлях воїна – шлях бездоганності:” Дон Хуан попросив мене згадати, якою у мене була найбільш природна реакція в моменти стресу і замішкання до того, як я став його учнем. Він сказав, що його природною реакцією була лють. Я відповів, що моєю була жалість до самого себе.
- Хоча ти не можеш згадати цього, але тобі потрібно було гарно попрацювати для відключення своєї голови, щоб це почуття стало природним, - сказав він.- Зараз ти й уявити собі не можеш, які нескінченні зусилля тобі потрібні були, щоб затвердити жалість до себе як відмітну рису на твоєму острові. Жалість до себе була постійним свідком усього, що ти робив. Вона була прямо на кінчиках твоїх пальців, готова давати тобі поради. Воїн розглядає смерть як більш придатного порадника і свідка всього, що ти робиш, замість жалості до собі чи люті. Після неймовірної боротьби ти навчився почувати жалість до самого себе. Але точно так само ти можеш навчитися почувати свій неминучий кінець, і тепер уже мати на кінчиках ідею своєї смерті. Як порадник жалість до себе ніщо в порівнянні зі смертю." [17, 244]
Жалість до себе не лише зациклює людину на своїй персоні, ай гальмує її починання та спроби вирватися з ярма стереотипних дій. Бо тільки но вона поривається щось змінити, досягти певних висот, кидаючи виклик труднощам, почуття власного жаллю промовляє до неї. Воно запитує: а чи зможеш ти пережити розчарування від нездійсненності чвоїх задумів, чи заслуговує все це твоїх страждань, можливо варто жити так як буде найпростіше для для тебе – без зайвих поблем. Кастанеда вказує на це таким чином:” "Ти занадто багато думаєш про свою персону,- сказав він і посміхнувся.- А через це виникає та дивна утома, що змушує тебе закриватися від навколишнього світу і чіплятися за свої аргументи. Тому крім проблем у тебе не залишається нічого " [16, 179]. Саме постійні думки про власне “я” – саморефлексія, яка веде до практичної бездіяльності, виснажує людину більше ніж конкретна та реальна дія у зовнішньому світі. І саме тому Кастанеда намагається їх позбавитись.
Саме це почуття жалю до себе є причиною людських страждань, всього того, що звичайна людина вважає невід’ємною частиною свого життя:” Це звучить неправдоподібно, але це насправді так, - сказав він. Жалість до себе - це реальний ворог і джерело людського страждання. Без деякої кількості жалості до себе людина не була б у стані бути такою важливої для себе, якою вона є. Але коли включається почуття власної важливості, воно починає набирати свою власну силу, і саме ця, на перший погляд незалежна, природа почуття власної важливості додає йому мниму цінність." [19, 147]
Справжній воїн є безжальним та позбавленим співчуття, оскільки все вище згадане заважає тверезості. Для європейської цивілізації та й не тільки( зокрема на сході для джайністів) таке твердження є м’яко кажучи не прийнятним. Проте перш ніж заперечувати я з’ясую як розуміє цю проблему Кастанеда:” "Воїни не здатні почувати жаль, тому що вони не відчувають жалость до самих себе. Без рушійної сили саможалю жаль безглуздий[19, 42-43]. Тобто за думкою Кастанеди почуття жалю до когось іншого пов’язане і похідне від почуття жалю до себе, а саме народжене нашим егоїзмом. Бо врешті решт люди жаліють інших людей лише тому, що ототожнюють себе з ними, насправді їм жаль себе у можливому майбутньому. Таким чином Кастанеда підкреслює лицемірний характер співчуття.
Більше того співчуття не лише лицемірне, але шкідливе для тих на кого воно спрямовано, оскільки не дає їм змоги оволодіти силою прийняття рішень та їх втілення в життя власною волею та власним наміром. Співчуття, для своїх об’єктів, - це саме те що робить їх рабами з рабською, лестивою свідомістю. Безжальність воїна – це не байдужість, а турбота про все живе, турбота, яка не веде до рабської вдячності та бездіяльності. З цього приводу у творах Кастанеди є доволі симптоматична історія про равлика:” "Якось у місті я підняв равлика, що лежав посередині тротуару, і дбайливо поклав його під якийсь виноградний кущ. Я був переконаний, що якшо я залишу його на тротуарі, люди рано чи пізно роздавили б його. Я вважав, що забравши його у безпечне місце, врятував його. Дон Хуан відразу показав мені, що це не так. Я не взяв до уваги дві важливі можливості. Одна з них була такою: равлик уник вірної смерті на виноградних листах від отрути. А інша - равлик мав досить особистої сили, щоб перетнути тротуар. Своїм втручанням я не врятував равлика, а тільки змусив його втратити те, чого він з такою працею досягнув. Коли я захотів покласти равлика туди, де знайшов, він не дозволив мені і цього. Він сказав, що така була доля равлика - що якийсь ідіот перетне його шлях і перерве його просування. Якщо я залишу його там, де поклав, він, можливо, зможе зібрати досить особистої сили і дійти туди, куди збирався." [18, 589]. І далі:” - Знаходячись у положенні саморефлексії,- продовжував дон Хуан, точка зборки збирає світ хибного(брехливого) жалю, що на перевірку виявляється світом жорстокості й егоцентризму. У цьому світі єдино реальними почуттями виявляються лише ті, котрі кожному з нас зручно відчувати в даний момент.
Для магів безжалісність - це не жорстокість. Безжалісність - це протилежність жалості до самого себе і почуттю власної важливості. Безжалісність - це тверезість." [19, 150].
Тоб-то безжальність воїна це насправді протилежність черствості та лицимірному егоцентризму. Насамперед безжальність це повага до того шляху, який даний іншим та можливість бачити речі без прикрас, які їм надає людське самомилування.
Отже з’ясовано сутність бездоганності воїна, що полягає у трьох перемогах. Проте щоб остаточно розкрити сутність шляху воїна необхідно зрозуміти, що для воїна означає битва та виклик, адже саме вони і змушують його називати себе воїном. Зазначу також, що просвітлення цього питання невід’ємне від наслідків, які слідуються за дотриманням воїном бездоганності.
Воїн – це мисливець, що полює на виклики, бо кожен виклик, прийнятий та прожитий до кінця – це особиста сила, яку воїн шукає щоб “бачити”. Найбільше щастя для воїна це отримати чи кинути виклик та здійснити битву. Ці битви можуть бути різними: фатальними, які не обирають(виклик смерті), такі яких шукають( битви з дрібними тиранами), але у будь-якому разі, незалежно від масштабів битва для воїна однакова. Саме на характеристиках битви та виклику автор й зупиниться.
Для Кастанеди бути воїном – це найефективніший спосіб жити. Воїн насамперед людина дії, він сумнівається та розмірковує до того як приймає рішення. Але коли воно вже прийнято він діє не відволікаючись на сумніви, побоювання, коливання. Адже попереду ще мільйони рішень, кожне з котрих чекає свого часу. Власне це й є шлях воїна. Причому слід зазначити, що воїн не просто дії він “... приймає відповідальність за всі свої дії, навіть дріб’язкові. Звичайна людина зайнята своїми думками і ніколи не приймає відповідальність за те що робить”[20, 55].
Воїн виявляється істотою, яка живе зовсім в іншому вимірі. Його дух не прив’язаний ні до індульгування, ні до скарг, ні до перемог, ні до поразок – він вільний від будь-яких категоріальних тенет ілюзорного людського світу. “Єдина прив’язаність воїна – битва, яку він веде”(20, 65], лише вона і тільки вона має право на існування в житті воїна. А оскільки воїн знає про невідворотність свого вірного союзника( смерті), яка може прийти кожної миті, то він відноситься до кожної битви, як до останньої на цій землі[20, 65]. Врешті решт Кастанеда визначає битву через ціль а саме:” Битва для воїна - це тотальна боротьба проти індивідуального "я", що позбавляє людини його сили." [19, 146]
Отже воїн – це мисливець, що полює за викликами та відноситься до кожної битви, як до останнього, що робить в своєму житті; головним чим він відрізняється від здобичі це те що він позбавлений будь-яких сталих звичок, він вільний та не передбачуваний.
Крім цього органічно етичну концепцію доповнюють практики, які покликані зробити воїна бездоганним, тобто таким яким він був визначений вище. Це контрольована глупота, недіяння, сновидіння, зупинка світу.
Зараз буде виокремлено етичні міфологеми, які вкладено Кастанедою в концепцію бездоганного воїна. Отже етичні міфологеми, які випливають з творів Карлоса Кастанеди:
Свобода – це найвища цінність до якої прагне воїн
воїн живе тут і тепер та завжди дивиться у майбутнє а не у минуле
життя воїна – череда битв, що являють собою боротьбу за існування(свободу)
у світі немає сенсу, але воїн діє так неначе він є, бо для воїна головне дія, а не рефлексія над нею; воїн живе дією а не думанням про дію чи думанням про те що він буде мислити по закінченні дії;
воїн – здатен на будь-що, бо йому немає чого втрачати, а його порадник смерть
воїн бере відповідальність за свої дії, які завжди чиняться з певною метою
діяльність з метою возвеличення себе в очах інших чи своїх є марнуванням часу, бо вигода не є метою
оскільки світ та персони це витвори нашого розуму і ніщо не важливіше за щось воїн прагне розбивати звичні стереотипи мислення та діяльності.
воїн нічого не чинить проти своєї волі, його шлях це шлях з серцем
у воїна немає честі, достоїнства, сім’ї, імені, батьківщини. Є лише життя яке треба прожити.