3. Аналітичний огляд літератури

Серед літератури, що стосується проблеми неорелігій автор виділив наступні монографії: Академічне релігієзнавство, Релігієзнавство( під ред. Лубського В.І.)[43], Нетрадиційні релігійні течії: український контекст( Дудар Н., Филипович Л.), , Релігії “Нового віку”( Мітрохін Л.Н.).

Академічне релігієзнавство прагне дати неупереджений та об’єктивний аналіз даному феномену. Зокрема викривається стереотипне сприйняття НРТ. Це має вияв в тому, що НРТ закидають “промивку мозку” чи вплив на свідомість, що не лише є некоректним з точки зору термінології, а й часто взагалі ніяким чином не пов’язано з реальним станом речей; також переоцінюються харизматичні здатності лідера, які хоч і мають значний вплив, але не є абсолютними; творцям НРТ також закидають прагнення лише заробити гроші на обивателях. Все це у підручнику іменується міфами про неорелігії.

Що стосується причин появи неорелігій, то це насамперед криза європейського раціоналізму та культури плюс глобалізація. Саме виходячи з цих причин НТР відмовляються від локальних традицій та прагнуть синтезу та універсалізації релігійних вчень.

Загалом під нетрадиційними релігіями розуміється історично не успадковані якимсь народом від попередніх, не притаманні його релігійній духовності, культурно, побутово, ментально не укорінені явища духовного порядку, які є результатом релігійних пошуків.

Цікавою у плані фактичного матеріалу є монографія “Нетрадиційні містичні та релігійні об’єднання України”. Підручник доволі схематично та абстрактно визначає неокульт, як релігійну чи містичну організацію, що виникла у другій половині XX століття. Проводиться класифікація на християнські неокульти, східні, синкретичні, сатанинські, наукологічні, містичні, язичницькі.

У монографії дається доволі об’єктивний аналіз сатанізму з використанням першоджерел. Це особливо унікально у контексті того, що більшість відомостей про цю течію у підручниках є популістськими та такими що не базуються на хоч би якихось наукових дослідженнях. Хоча тенденційність присутня і у цьому підручнику, зокрема вчення Ошо аналізується виключно з використанням журналістського матеріалу при повному ігноруванні першоджерел.

Праця Дудар та Филипович видається найбільш повною та адекватною відносно даної проблематики. Зокрема досліджується питання правомірності термінології. Так поняття “Релігії Нового віку” визнається таким, що не розкриває понятійну специфіку феномену, оскільки вказує лише альтернативу існуючому чи не істинність неокультів. Термін неорелігії хоч і визнається нейтральним, але є доволі неоднозначним у трактуванні, адже як визначити часову межу новизни? Також не абсолютно адекватним виявляється термін нетрадиційні форми релігій, оскільки він вказує на сутнісну унікальність феномену – опозиція традиційності, проте саме поняття не традиційності є доволі розмитим.

У праці зазначаються основні типи мотивації неофітів при наверненні: 1. соматичні( проблеми фізичного та духовного здоров’я); 2. соціальні( комунікація, прагнення позбутися самотності тощо); 3. соціально-духовні( здобуття нової світоглядної системи, ідентичності, прагнення інтегральності); 4. моральні( потреба у сталій системі норм та цінностей); 5. інтелектуальні( прагнення синтезувати науку та віроповчальні принципи); 6. практичні( отримання матеріальної та гуманітарної допомоги); 7. психологічні( схильність мати керівництво, отримання готових відповідей на актуальні питання); 8. духовні( пошук Бога, сенсу життя... ). Виходячи з цього виокремлюються функції неорелігій: компенсаторна, доповнююча, комунікативна, соціалізуюча, регулятивна, холістична.

Також автор вважає за потрібне відзначити роботу Мітрохіна, що визначає наступні характерні особливості неокультів: 1) харизматичний лідер, що отримав єдино вірне одкровення; 2) лідер створює комуну в якій його називають “батьком”; 3) керівник встановлюючи норми поведінки, не обов’язково слідує ним сам; 4) апокаліптичні погляди, неофіти часто відмовляються від майна та житла; 5) специфічні техніки контролю над поведінкою.

Власне, література того, що стосується етичних міфів досліджуваних неорелігій доволі незначна. Зокрема з вчення Кастанеди існує лише одне дослідження, що можна назвати принаймні філософським та науковим за духом. Це праця Ксендзюка “Аналіз магічного знання дона Хуана: теорія і практика”[33]. Щодо Теуна Мареза, то аналітичної літератури не існує взагалі і тут я спираюсь лише на першоджерело. Досліджень з моральнісного вчення Ошо автор також не зустрічав, тому знову ж таки автор спирається лише на першоджерела. Що стосується сатанізму, то тут справи є дещо кращими. Зокрема, автор використовує працю Сандаулова “Таємний світ сатаністів” та Парнова “Трон Люцифера: Критичні нариси магії та окультизму”.

Оскільки автор в основному користується першоджерелами засновників досліджуваних неорелігій, що будуть проаналізовані у другому розділі, то серед критичної літератури автор зупиниться лише на тих творах, що є ґрунтовними як з точки зору їх структури та розкриття змісту так і об’єктивності та цінності поданого аналізу. Цим вимогам задовольняє лише книга Ксендзюка “Аналіз магічного знання дона Хуана: теорія і практика”, в якій досліджується вчення викладене у творах Карлоса Кастанеди. Вся інша література, що спеціально присвячена досліджуваним питанням, написана скоріше журналістами, що розраховували на широкий загал, а не науковцями і тому є популістською за своїм змістом.

Автор дає ґрунтовний аналіз теорії та практики вчення Кастанеди. Ксендзюк розпочинає з констатації: ми подавлені вагою світу. Його однозначна і стомлююча структура поневолює нас, примушуючи виконувати запрограмоване дійство, що має завжди один сценарій: виживання. Це світобудова давно посіріла та вицвіла від багаторазового використання - ми віддаємо їй свої життя, нескінченно повторюючи той самий запис, ту саму програму, випробовуючи одні і ті ж почуття, надії, чекання. Ми ретельно прикидаємося, що віримо в розмаїтість ходів і непередбачуваність перспектив, але в таємній глибині знаємо, що рухаємося одною-єдиною стежиною, зійти з який у нас ніколи не вистачає духу.

За висловом автора незрозумілим шляхом йде самотній Карлос під гучні оплески настирливих шанувальників. Адже він не філософ і не мудрець, не створює церков і не збирається рятувати світ. Більш того, він і сам цілком не знає, якого океану торкнувся і чи є в нього межа - тільки до берега вже не пристати, хоча з кермом і вітрилами начебто б всі добре.

Виходячи з джерел наведених Ксендзюком немає нічого дивного в тому, що "індіанський окультизм" дона Хуана міг виявитися темою дисертації, захист якої приніс автору ступінь магістра, а книги його стали модними бестселерами не тільки в Штатах, але і в усьому світі.

Автор показує використовуючи першоджерела, що насправді вчення дона Хуана не є магією. За твердженнями дона Хуана, у формі діалогів з яким і побудовано твори Кастанеди, магами були древні "що бачать". Звичайна людина, - продовжував дон Хуан, - сприймає магію як щось скоріше негативне; проте, вона її залучає. Саме тому, коли ти знаходився в стані нормального усвідомлення, я зробив так, щоб ти вважав нас магами. Так рекомендується чинити, щоб розбудити інтерес. Але для нас зробитися насправді магами - тупик." (19, 263-264)

Отже, фундаментальною задачею вчення дона Хуана є відновлення справжньої цілісності сприйняття себе і світу. Очевидно, це єдиний шлях до збагнення Реальності, а виходить, і до освоєння її. Першою дією вчителя є вселити йому [учню] ідею, що знайомий нам світ є тільки видимістю, описом світу. Кожне зусилля учителя спрямоване на те, щоб доводити це своєму учню. Але прийняти цю ідею є самою важкою річчю на світі. Люди цілком захоплені своїм приватним поглядом на світ, і це змушує їх відчувати і діяти так, ніби вони знали про світ все.

Також Ксендзюк досліджує поняття тоналю та нагвалю, що є центральними для вчення. Тональ - це все, що ми знаємо. І це включає не тільки нас як особистості, але й все в нашому світі. Можна сказати, що тональ - це все, що ми здатні бачити очима. Іншими словами, тональ створює закони, по яких людина сприймає світ, виходить, у якомусь змісті він навіть творить світ. Нагуаль - це та частина нас, з якою ми взагалі не маємо ніякої справи. Нагуаль - це та частина нас, для якої немає ніякого опису – ні слів, ні назв, ні почуттів, ні знань.

Зовсім непогано, якщо ми маємо можливість вибирати між двома чи більш системами інтерпретацій сенсорних сигналів - це збагачує переживання, робить його повнішим, різноманітнішим, захопливішим. Небезпечна омана народжується тоді, коли ми декларуємо універсальність якого-небудь "діяння" чи встановлюємо ієрархію режимів сприйняття. Для нагуаля будь-яке діяння - всього лише фрагмент, частковість. Не має значення, яку саме ділянку безмежного спектру людина обирає в даний момент. Тільки свобода вибору може вести до повноти досвіду, тільки вона має цінність для справжньої Реальності. Кожне досягнення на цьому шляху люди вправі розглядати лише як збільшення гнучкості, але не в якості переходу з нижчої сходинки на більш високу - ніби-то Абсолют перебуває на вершині деякої піраміди, а ми послідовно крокуємо з одного рівня на інший! Гнучкість наближає нас до чистого сприйняття, але тільки через безсторонню інтеграцію досвіду, через особливе узвишшя над будь-яким продуктом тоналя у будь-якому режимі його функціонування.

Також розглядається поняття особистої історії. Один раз народжений образ створює два типи обмежень, і обидва "посилюють" нас, роблять монотонними, негнучкими, назавжди застиглими істотами. Внутрішні обмеження стосуються, насамперед, стереотипів суспільної поведінки, мотивів і оцінок будь-яких дій, вироблених нами самими. (соціум існує вже не тільки серед аудиторії, у колективній праці і т.п. - соціум "живе" у людській голові, навіть коли людина усамітнилася, читає книжки чи приймає душ). Зовнішні обмеження безпосередньо походять із внутрішніх і стосуються "оцінок": людину сковує думка "інших", їхнє відношення до неї, чекання, їх уявлення про "гарне" і "зле", "передбачуваності" і "непередбачуваності".

Особиста історія "стирається" тоді, коли людина більш ні в якій мірі не зв'язані всім попереднім - вчинками, емоціями, пам'яттю, звичками і т.д. "Стирання особистої історії" - дисципліна, в основному, психологічна. Кожен внутрішній крок особистості повинен бути вільний від вантажу минулого, людина повинна рухатися вільно, не підкоряючись ніяким стереотипам "соціального Я". І тоді ніхто не зможе скласти про людину стійкої думки - внутрішня спонтанність розвіє будь-яку "форму", виткану на людях друзями чи недоброзичливцями. Чим більше про людину відомо, тим менш вона вільна. "Стирання особистої історії" - один з перших і найголовніших уроків дона Хуана.

Звернувшись до нагуалю, людина виявляє деякі сюрпризи. Колись сприйняття, витягнуте з жерновів тоналя, вона виявляється зовсім байдужною до інформації. Всякий вплив відбувається безпосередньо і зводиться, по суті, до цілісного, "энергообміну" між Реальністю і суб'єктом. Таким чином оголюється природа того явища, що лежить в основі "тонального" пізнання - свого роду "резонанс", чи злиття з будь-якою обраною ділянкою нескінченного спектра Реальності.

Практично це куди більш ефективний процес, ніж інтелектуальне

осягнення всередині тоналя, оскільки дозволяє прямо оперувати цікавлячим нас полем без всякого механізму, користаючись лише тими резонансними явищами, що лежать в основі сприйняття самого по собі. Формально ж він не є пізнанням, якщо ми говоримо про пізнання тоналя, тому що невербалізується і, більш того, не може бути описаний принципово: у ту ж мить, як ми приступимо до його опису, процес припиниться, і ми повернемося у вихідну точку.

Це і є "темне знання" містиків, куди науці немає доступу. Сам мозок як предмет опису перестає в нагуалі існувати; він не тільки не є більше сховищем інформації, оскільки нагуаль не знає ніякої "інформації", категорично протестуючи проти форми, він зникає як замкнений на собі об'єкт, як житло психічного, що для світу тоналя завжди є опозиція зовнішньому, деяка коробка, набита формами, образами, ідеями, тобто тією рефлексивною кашею, що називається "ідеальним світом" людини.

Далі Ксендзюк зауважує на тому, що протиставлення "суб'єкт - об'єкт", "внутрішнє - зовнішнє" у нагуалі не актуальні. Зовнішнє - завжди ворог внутрішнього, потенційний супротивник, виклик, перевірка на міцність і ефективність. У нагуалі, де тріумфує Реальність, міф про відокремленість зникає, як тінь. Людина перетворюється у розімкнуту структуру, річ і знання про неї абсолютно зрівнюються один з одним. Нічого не знаючи формально, ми в кожен момент володіємо абсолютним, вичерпним знанням про ту область Реальності, з якою маємо справу. Наука тут неможлива і не потрібна, тому що вже не інформація оперує інформацією, але річ - річчю, що і є необумовленою дією, для якої немає меж.

Таким чином, ще раз можна оцінити зміст виразу дона Хуана "нагуаль там, де живе сила". Здатність до довільної концентрації уваги у світі нагуаля оголює укладену в ній неуявну міць. Це і є самореалізація Людини, що відкриває зовсім іншу перспективу для її буття, іншу гармонію, інший зміст.

Таким чином Ксендзюк виокремлює вчення Кастанеди, як дещо унікальне та відмінне від західної ментальності.

Можна виокремити чотири ознаки за якими можна віднести певні неорелігії до неорелігій “звільнення”. Ці ознаки присутні у віровченні. По-перше, це прагнення до свободи та визнання її найвищою цінністю. Причому це справді абсолютна свобода, зміст якої розкривається у наступних положеннях. По-друге, лише досвід є тим єдиним, що дає істинне знання( тобто логічні конструкції визнаються такими, що не можуть дати істинного знання). По-третя, прагнення позбутися соціальної обумовленості, яка є джерелом не свободи, сучасної моралі(егоїзму чи альтруїзму), почуття власної важливості. І останнє – це прагнення до безмовного знання, мається на увазі припинення внутрішнього діалогу( бо саме розумова здатність створює для нас ілюзії, і саме тому розум не може бути інструментом пізнання).

До таких неорелігій, я насамперед відношу на сході общини Ошо, в Північній Америці вчення Карлоса Кастанеди, в південній Африці Теуна Мареза, та сатанізм як специфічний американо-європейський варіант неорелігій “звільнення”. Саме вони і будуть проаналізовані.

РОЗДІЛ 2

ПРОБЛЕМА ЕТИЧНИХ МІФЛОГЕМ НЕОРЕЛІГІЙ “ЗВІЛЬНЕННЯ”