Українські землі в 60–80-ті рр. XVII ст.

Персоналії

Виговський Іван (1657–1659) — гетьман України, боровся за збереження Української держави. Шляхтич, служив при королівському дворі. На початку Національно-визвольної війни (1648–1657) служив у польському війську, потрапив в полон до татар, викуплений Б. Хмельницьким. За Б. Хмельницького — генеральний писар. У 1657 р. обраний гетьманом України. «Намагався створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі» (І. Крип’якевич). Основні напрями внутрішньої політики: вимагав визнання гетьмана єдиним представником української держави, виступав за обмеження впливу Московського царства на Україну, зокрема, на військові, фінансові, суспільні справи, проте змушений був дозволити московським воєводам перебувати у найбільших українських містах; захищав інтереси козацької верхівки та покозаченої шляхти; намагався подолати опозицію Запорозької Січі, придушив повстання Я. Барабаша (отаман Запорозької Січі) та М. Пушкаря (полтавський полковник). У зовнішній політиці: оборонний союз зі Швецією, Кримом. У 1658 р. Підписав з Польщею Гадяцьку угоду. Під час Російсько-української війни 1658–1659 рр. здобув перемогу у Конотопській битві (1659). Підписання Гадяцької угоди викликало незадоволення козаків, що спричинило зречення Виговського.

Хмельницький Юрій (1657 (?), 1659–1663) — гетьман України, молодший син Б. Хмельницького. У 1659 р. уклав з Московським царством Переяславські статті, які істотно обмежували права України. У 1660 р. Ю. Хмельницький очолив україно-московські війська у війні проти Польщі (Чуднівська кампанія). Після кількох поразок під тиском старшини підписав з Річчю Посполитою Слободищенський трактат (1660), за яким Україна мала відновити союз з Польщею. Оскільки лівобережні полки відмовилися визнати Слободищенський трактат, відбувся фактичний розкол України на Право- та Лівобережну. Зрікся булави у 1663 р. На деякий час постригся у ченці під ім’ям Гедеон. Жив у монастирях. Був ув’язнений польським урядом, згодом турецьким. Під час Чигиринських походів у 1677–1678 турки проголосили Ю. Хмельницького гетьманом «Руського князівства» зі столицею у Немирові. Після підписання Бахчисарайського миру (1681) Ю. Хмельницький був позбавлений гетьманства. Страчений турками.

Тетеря Павло (Моржковський) (1663-1665) — гетьман Правобережної України, визначний дипломат, один з організаторів україно-трансільванського союзу. Шляхтич, полковник, учасник Національно-визвольної війни (1648–1657). Один з авторів Березневих статей та творців Гадяцької угоди, за його участі підписаний Слободищенський трактат. У 1663 р. здійснив невдалий похід на Лівобережну Україну, спустошив міста і села, посилив протистояння Правобережної та Лівобережної України. У 1665 р. втік до Польщі.

Дорошенко Петро (1665–1676) — гетьман України, один з найвидатніших діячів її історії. Полковник, активний учасник Національно-визвольної війни (1648–1657) служив у І. Виговського, брав участь у підписанні Гадяцької угоди. Намагався зміцнити владу, зменшити польський тиск. Рішуче виступав проти Андрусівського перемир’я (1667). Створив війська найманців — сердюків. У 1668 р. здійснив похід на Лівобережну Україну, де його проголосили гетьманом України, але закріпити успіх не зміг. В умовах жорсткої політичної боротьби пішов на прийняття турецького протекторату (1669), через що не мав підтримки у населення. У 1672 в союзі з Туреччиною вів війну з Річчю Посполитою, але невдоволений укладеним Польщею і Туреччиною Бучацьким миром (1672), переорієнтувався на Польщу і Росію. У розпал народного обурення спустошенням Правобережної України турецько-татарськими та польськими військами склав гетьманські повноваження.

Брюховецький Іван (1663–1668) — гетьман Лівобережної України. Старший слуга у резиденції Б. Хмельницького. Обраний гетьманом на Чорній Раді у Ніжині (про це: П. Куліш «Чорна Рада»). Демагог. Перший з гетьманів поїхав до Москви, підписав Московські статті (1665), за якими посилювалась адміністративна та фінансова залежність України від Москви, зростали податки, що надсилалися до Московського царства. Вбитий козаками.

Сірко Іван (1605(1610)–1680) — визначний український політичний і військовий діяч, подільський шляхтич, козацький ватажок, кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Найбільш успішно воював проти татар і турків. Здобув перемогу в 65-ти боях. Учасник Національно-визвольної війни (1648–1657). Виступав проти І. Виговського, Ю. Хмельницького й П. Тетері, яким закидав їх пропольську політику; однак, у цей же період був противником Москви. Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником.

Многогрішний Дем’ян (1669–1672) — гетьман Лівобережної України. Походив з родини посполитих селян, учасник Національно-визвольної війни (1648–1657). Після обрання гетьманом підписав Глухівські статті, які певною мірою розширювали права Гетьманщини Лівобережжя. За гетьманування Многогрішного з’явилися наймані війська — компанійці. Переніс столицю з Гадяча до Батурина. Многогрішний сам призначав полковників і сотників. Завдяки твердості Многогрішного на Лівобережній Україні припинилася Руїна. Звинувачений у змові з Дорошенком і Разіним, позбавлений булави, відправлений до Сибіру.

Самойлович Іван (1672–1687) — гетьман Лівобережної України. Син священика, вчився у Києво-Могилянському колегіумі. Генеральний суддя. Підтримував І. Брюховецького, Д. Многогрішного. Підписав Конотопські статті з Московським царством. У 1676 р. йому передав булаву П. Дорошенко, проте фактичного об’єднання не відбулося. За його гетьманування посилюється влада старшинської верхівки, з якою вирішувалися усі питання; Генеральні ради не скликалися. Разом з тим зумів зберегти самостійність від старшини. Зі старшинських синів створив категорію бунчукових товаришів (гетьманська гвардія). За часів І. Самойловича зміцнюється Гетьманщина Лівобережжя: адміністративно-територіальний устрій, судочинство, економічний розвиток. Розбудовував і зміцнював православні храми. Негативно поставився до «Вічного миру» (1686). Був звинувачений у поразці україно-московських військ у першому Кримському поході (1687) і позбавлений булави.

Поняття та терміни

Руїна (60–80-ті рр. ХVІІ ст.) — громадянська війна, яка характеризувалася боротьбою старшинських груп за булаву, втручанням сусідніх держав у внутрішні справи України, занепадом визвольних ідей, величезними людськими жертвами та зруйнуванням. Внаслідок Руїни відбулося розчленування України і втрата нею державності.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ У ХVІІІ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Інформаційні матеріали. Частина 2¹

Упорядник Ю. Малієнко

Інформаційні матеріали «Історія України у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст.» складено відповідно до Програми зовнішнього незалежного оцінювання з історії України, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 8 грудня 2010 р. № 1218 зі змінами та доповненнями, внесеними відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 27 грудня 2010 р. № 1292 (далі — Програма). Вони є фактологічним словником, у якому подано визначення усіх понять та характеристики історичних постатей, знання яких вимагається Програмою. Ілюстративний матеріал, що є складовою частиною усіх тестових завдань, представлено на диску. (Піктограма. Див. диск Додатки 1, 2)

Жирним шрифтом у текстах тлумачень понять та довідок про історичні постаті виділено дати, передбачені Програмою для обов’язкового запам’ятовування. Біля імен гетьманів у дужках проставлені роки правління, біля імен інших українських діячів — дати життя.

Використана література

1. Бойко О.Д. Історія України. Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2002

http://ebk.net.ua/Book/history/boyko_iu/chapter5/502.htm

2. Власов В.С. Історія України: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.: Генеза, 2008.

3. Даниленко В.М., Кокін С.А. та ін. Короткий історичний словник. — Запоріжжя: Прем’єр, 2001.

4. Довідник з історії України (А–Я): Посібн. для серед. загальноосвіт. навч. закл.\ За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. — К.: Генеза, 2001.

5. Кульчицький С.В., Мицик Ю.А., Власов В.С. Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. — К.: Літера, 2007.

6. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України. Навчальний посібник. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008

http://ebk.net.ua/Book/history/mitsyk_iu/part3/301.htm

7. Провідники духовності в Україні (упор. Курас І.Ф.)

http://pidruchniki.com.ua/kulturologiya/perednye_slovo

8. Реєнт О., Малій О. Історія України. Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. — К.: Генеза, 2003.

9. Смолій В.А., Степанков В.С. Історія України: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.: Генеза, 2007.

10. Швидько Г.К. Історія України: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Генеза, 2008.

11. uk.wikipedia.org

12. pidruchniki.com.ua

13. history.franko.lviv.ua

14. ukma.kiev.ua

15. www.ukrainians-world.org.ua

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІІ СТОЛІТТЯ

Дати:

1708–1709 рр. — національно-визвольна акція гетьмана І. Мазепи.

1710 р. — ухвалення Конституції Пилипа Орлика.

Персоналії

Мазепа Іван Степанович (1687–1709)² – гетьман Лівобережної України, визначний український політичний діяч, дипломат. Український шляхтич, навчався у Києво-Могилянському та Варшавському єзуїтському колегіумах, служив при дворі польського короля, входив у найближче оточення П. Дорошенка, І. Самойловича. Князь Священної Римської імперії, кавалер ордену Св. Андрія Первозванного. Підписав Коломацькі статті (1687) з Московським царством. Прагнув до об’єднання усіх українських земель: Правобережної України, Лівобережної України, Слобожанщини, Запорозької Січі. Відомий своїм меценатством, яке здійснював разом із матір’ю. Надавав кошти на відбудову старих та спорудження нових храмів (12 храмів), збудованих у стилі козацького (мазепинського) бароко. Сприяв розвитку освіти, опікувався Києво-Могилянським колегіумом, який за часів Мазепи перетворено на Академію (1701), заснував Чернігівський колегіум; зібрав унікальну бібліотеку. Писав вірші. Коштом Мазепи видрукувано Євангеліє арабською мовою. За часів Мазепи зростає роль козацької старшини: крім бунчукових (започатковано І. Самойловичем), запроваджуються посади значкових і значних товаришів — козацької еліти з особливими привілеями. Разом з тим посилюється використання козаків на примусових роботах, на будівництві фортець, доріг, мостів, міст (зокрема, Санкт-Петербург). Мазепа придушив повстання під проводом С. Палія (1702–1704 ), об’єднав Правобережну та Лівобережну Україну під своєю булавою (1704–1708-09). На початку Північної війни (1700–1721) виступав на боці Російської імперії. У 1708 р. між І. Мазепою та швецьким королем Карлом ХІІ було укладено договір про права України, і гетьман перейшов на бік Швеції. Петро І оголосив Мазепу зрадником, зруйнував Батурин, примусив козаків обрати нового гетьмана; церква проголосила анафему Мазепі. Запорозька Січ на чолі з К. Гордієнком підтримала Мазепу. У відповідь на це Петро І зруйнував Січ. У 1709 р., внаслідок поразки україно-швецьких військ у Полтавській битві, І. Мазепа та Карл ХІІ відступили у турецькі володіння. Там у м. Бендери гетьман помер.

Скоропадський Іван Ілліч (1708–1722) — гетьман Лівобережної України, покровитель і меценат Києво-Могилянської академії. За рекомендацією Петра І Скоропадський був обраний гетьманом (після переходу І. Мазепи на бік Швеції). На прохання Скоропадського підписати Решетилівські договірні статті Петро І надіслав іменний указ, у якому звужувалися права Лівобережної Гетьманщини. У додатках до указу землі Війська Запорозького названі «Малоросійський край». При гетьманові призначався царський резидент Ізмайлов. За правління Скоропадського резиденцію перенесено до Глухова, ліквідована Київська митрополія. Для контролю над діяльністю гетьмана утворено Малоросійську колегію (1722). Протягом свого правління Скоропадський намагався протистояти колоніальній політиці Російської імперії, обстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак був позбавлений реальної влади. І. Скоропадський передав булаву П. Полуботку.

Полуботок Павло Леонтійович (1722–1723/24) — наказний гетьман Лівобережної України. Здійснив спробу обмежити права Малоросійської колегії, заборонив старшині експлуатувати козаків, боровся проти хабарництва, реформував судочинство (реорганізація судів на засадах колегіальності). Полуботок видав розпорядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо Малоросійській колегії. Викликаний Петром І до Санкт-Петербургу, де загинув у 1724 р.

Апостол Данило Павлович (1727–1734) — гетьман Лівобережної України, визначний український військовий і політичний діяч. Прихильник І. Мазепи. На деякий час пригальмував перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії. Підписав «Рішительні пункти» — царський наказ гетьманові. Апостол провів реформи у судочинстві, фінансах, земельній справі, торгівлі. Провів Генеральне слідство про маєтності, внаслідок якого у державне користування було повернуто чимало безпідставно захоплених земель. Скасував багато обмежень щодо української торгівлі. Уперше встановив точний бюджет державних видатків. Відновив право призначати Генеральну військову канцелярію та полковників. Під владу гетьмана повернув Київ, який до цього перебував під владою київського губернатора.

Орлик Пилип (1672–1742)³ — гетьман України в еміграції. Походив з давнього чесько-литовського роду, навчався в Києво-Могилянському та єзуїтському колегіумах, володів багатьма мовами, генеральний писар в уряді І. Мазепи. У 1710 р. у Бендерах (Молдавія), однодумці І. Мазепи обрали Пилипа Орлика гетьманом. У цьому ж 1710 р. було ухвалено «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького», що згодом отримали назву Конституція Пилипа Орлика (Бендерська Конституція). Конституція Пилипа Орлика — угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу про взаємні права та обов’язки. Уклав союзний договір зі Швецією та Кримським Ханством. У 1711 р. здійснив невдалий похід на Правобережну Україну. Головна мета подальшої діяльності — створення антимосковської коаліції. Жив у Західній Європі (Швеції, Німеччина, Франція), останніх 20 років — у Туреччині, очолив першу українську політичну еміграцію у Західній Європі та уряд в екзилі (в еміграції). Автор книг, присвячених Мазепі.

Прокопович Феофан (справжнє ім’я — Єлезар; 1681–1736) — визначний український діяч епохи бароко, публіцист, драматург, поет, математик, філософ. Сфера наукових інтересів Прокоповича охоплює фізику, астрономію, логіку, науки про державу і право тощо. Вів наукові спостереження, використовував мікроскоп і телескоп. Твір «Володимир», присвячений І. Мазепі, — перша історична драма на вітчизняному матеріалі. Ректор Києво-Могилянської академії. За наказом Петра І переїхав до Петербурга, розвинув ідеї освіченого абсолютизму. Брав участь в організації та створенні Академії наук, Синоду (став віце-президентом Синоду).

Величко Самійло Васильович (1670 – після 1728) — історик, автор козацького літопису, що охоплює період від 1648 року до 1700 року. Літопис Величка разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Граб’янки складає комплекс козацької історіографії. Величко походив з козацького роду. Вчився у Києво-Могилянській академії. Служив у Генеральній канцелярії. Брав участь у походах І. Мазепи, зокрема на Правобережну Україну. Наприкінці 1708 р. звільнений зі служби. Спираючись на зібрані історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори, Величко створив перший систематичний виклад історії української козацької держави. При написанні літопису використав широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії, а також польські та німецькі джерела. Літопис Величка написано українською літературною мовою ХVІІІ ст. з елементами народної мови. Рукопис супроводжено десятьма портретами гетьманів. Повний текст літопису не зберігся.

Палій Семен (справжнє прізвище — Гурко; 1640-і рр. – 1710) – полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні кін. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. Вчився у Києво-Могилянській Колегії. У 1760-х рр. перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. У 1683 р. Палій брав участь у розгромі турків під Віднем. За сприяння Палія були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680–90-х рр. вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основне завдання Палія — визволення Правобережної України з-під польської влади та приєднання її до Лівобережної Гетьманщини. Спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карла XII. Очолив визвольну боротьбу проти польської влади у Правобережній Україні (1702–1704). У 1704 р. за наказом Петра І був заарештований І. Мазепою, засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу І. Мазепи проти московської влади Палія було повернуто з заслання і призначено полковником Білоцерківського полку.

Поняття та терміни:

Конституція (лат. сonstitutio — установлення, устрій, порядок) — основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов’язки держави, суспільства та громадян. Інші закони держави, як правило, спираються на конституцію.

Малоросія — назва Гетьманщини в законодавчих актах і розпорядженнях царського уряду після українсько-московського договору 1654 р. З 1667 р. – до кінця ХVІІІ ст. Малоросією називалася переважно Лівобережна Україна. Використовувалося істориками як історико-географічне поняття кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

Малоросійська колегія — центральний орган російської колоніальної адміністрації в Гетьманщині у ХVІІІ ст. Перша Малоросійська колегія (1722–1727, очолював С. Вельямінов), створена Петром І з метою контролю за діяльністю гетьмана та українського уряду й поступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. Скасована у 1727 р. у зв’язку з відновленням гетьманства. Друга Малоросійська колегія (1764–1786 рр., очолював генерал-губернатор Малоросії П. Румянцев-Задунайський) — орган управління Лівобережною Україною після ліквідації гетьманства. Обидві колегії знаходилися у Глухові.

Козацьке (українське) бароко — назва архітектурного стилю, що набув поширення в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Козацьке бароко використовувалося у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Найбільше споруд у стилі українського бароко збудовано за гетьманування І. Мазепи. Бароковий храм не мав чітко вираженого фасаду, був однаковий з усіх боків. Відомі храми, збудовані у стилі українського бароко: Преображенський собор Мгарського монастиря, Хрестовоздвиженський собор у Полтаві, Покровський собор у Харкові, Спасо-Преображенський в Ізюмі, будинок Чернігівського колегіуму тощо.

Козацькі літописи — умовна назва історико-літературних творів 2-ї половини XVII – середини XVIII ст., присвячених воєнно-політичним подіям в Україні та козацьким війнам. До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі пам’ятки — літописи Самовидця (про події 1648–1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Г. Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709 р.) та С. Величка (1720 р., про події в Україні 1648–1700 рр.). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648–1657 років, але й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові, офіційні й приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо. Мова більшості літописів — книжна, близька до розмовної. Козацькі літописи — цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам’ятки літератури.