Культура україни кінця хvііі – першої половини хіх століття

Дати

1805 р. — відкриття університету у Харкові.

1834 р. — відкриття університету в Києві.

Персоналії

І. Котляревський, див. вище

Т. Шевченко, див. вище

Гулак-Артемовський Петро Петрович (1790–1865) — український письменник, байкар, перекладач, поет, вчений. Із сім’ї священика. Освіту здобув у семінарії, потім у Київській духовній академії. Не закінчивши академію, у 1813 році почав викладати. У 1817 році переїхав до Харкова і вступив до університету вільним слухачем словесного факультету, став лектором польської мови, згодом викладачем російської історії, географії та статистики. Гулак-Артемовський — професор, ректор Харківського університету. Належав до числа засновників «Українського вісника». Ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Був членом Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у Варшаві.

Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович (1778–1843) — український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Із козацько-старшинського роду. «Батько української прози», основоположник жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав на захист художніх можливостей української літературної мови. Найбільш відомі твори «Сватання на Гончарівці», «Пан Халявський» та інші. Брав участь у заснуванні театру в Харкові (1812), у виданні«Українського вісника».

Максимович Михайло Олександрович (1804–1873) – визначний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, етнограф і письменник. Вчений-енциклопедист. Один з основоположників вітчизняної фольклористики та ботаніки. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію. Навчався на філологічному та природничому факультетах Московського університету. Деякий час працював викладачем Московського університету та директором ботанічного саду. Перший ректор Київського університету Св. Володимира (1834). Під тиском реакційних сил і зважаючи на стан здоров’я, вийшов у відставку. Не раз робив спроби повернутись до викладацької роботи, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Максимович підтримував тісні творчі та особисті зв’язки з Т. Шевченком, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, М. Костомаровим, М. Щепкіним, А. Міцкевичем та іншими. Максимович — член Київського, Московського, Петербурзького, Новоросійського університетів та багатьох наукових товариств; член-кореспондент Петербурзької академії наук. Обстоював державно-правовий зв’язок між княжим і козацько-гетьманським періодом історії України, досліджував історію Київської держави, козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху; йому належить видання та дослідження літературних пам’яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті минулих літ». Максимович — автор цінних праць з археології. Як мовознавець опублікував низку статей про класифікацію слов’янських мов. Максимович — автор віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім» українською та російською мовами; переклав українською псалми.

Остроградський Михайло Васильович (1801–1861/1862) — видатний український математик і педагог, академік Петербурзької, Паризької, Римської і Туринської академій наук. Походив з козацько-старшинського роду. Навчався в Харківському університеті у відомих математиків Т. Осиповського і А. Павловського. У 1822–1828 роках вдосконалював свої знання у Французькому коледжі у Парижі, де слухав лекції А.-М. Ампера. Професор офіцерських курсів морського кадетського корпусу, Інституту інженерів шляхів сполучення та інших вищих навчальних закладів. Остроградський був у тісній і тривалій дружбі з Т. Шевченком. Автор близько 40 наукових праць. Основні роботи Остроградського присвячені математичному аналізу, аналітичній механіці, математичній фізиці. Остроградському належить відкриття формули перетворення інтеграла, названої його іменем.

Каразин Василь Назарович (1773–1842) – український вчений, винахідник, громадський діяч. Навчався у Харківському приватному пансіоні та Гірничому корпусі (інституті) в Петербурзі. За ініціативи Каразина засновано Харківський університет (1805) та створено Філотехнічне товариство для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості й сільського господарства в Україні. Неодноразово активно виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією. Був прихильником перебудови державного устрою Росії на засадах конституційної монархії. У 1820–1821 роках за критику існуючого суспільного ладу був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку. Каразин — автор ряду важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції тощо. Йому належать близько 60 наукових праць.

1 Продовження. Початок див. у журналі «Шкільний бібліотечно-інформаційний центр» № 4/2011.

2 Тут і далі біля прізвищ гетьманів у дужках указані дати їх гетьманування.

3 Роки життя Пилипа Орлика.