2. Система управління вищою освітою та її рівні

Державна політика у сфері вищої освіти в Україні спрямована на реформування освітньої галузі на національних традиціях з урахуванням світових освітніх тенденцій та економічних можливостей держави з метою забезпечення всебічного розвитку людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розквіту її таланту, підвищення її освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями. Головну роль у реалізації державної політики у сфері освіти відіграють механізми державного управління, тому їх аналіз є актуальним.

Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, яка визначена ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнародними організаціями.

До структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні:

1) освітні рівні:

· неповна вища освіта;

· базова вища освіта;

· повна вища освіта;

2)освітньо-кваліфікаційні рівні:

· бакалавр;

· магістр.

У вищих навчальних закладах підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців всіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами ступенево або неперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

Держава встановлює систему стандартів вищої освіти.

Систему стандартів вищої освіти складають державний стандарт вищої освіти, галузеві стандарти вищої освіти та стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів.

Згідно зі ст. 16 Закону України «Про вищу освіту», систему вищої освіти складають:

• вищі навчальні заклади всіх форм власності;

• інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти;

• органи, які здійснюють управління у галузі вищої освіти. Управління в галузі вищої освіти здійснюється:

• Кабінетом Міністрів України; спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки — Міністерством освіти і науки України;

• іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади;

• Вищою атестаційною комісією України;

• органами влади Автономної Республіки Крим;

• органами місцевого самоврядування;

• власниками вищих навчальних закладів;

• органами громадського самоврядування.

Так, Кабінет Міністрів України через систему органів виконавчої влади:

· здійснює державну політику в галузі вищої освіти;

· організує розроблення та здійснення відповідних загальнодержавних та інших програм;

· у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти з питань вищої освіти;

· забезпечує контроль за виконанням законодавства про вищу освіту.

3. Акредитація та контроль якості вищої освіти

Якість освіти – є характеристикою ступеня досягнення мети вищої освіти та відображає здатність системи освіти задовольняти освітні та освітньо-професійні потреби до особистості та суспільства.

Якість вищої освіти є основною характеристикою освітньої діяльності вузу. У світовій практиці застосовуються різноманітні підходи до оцінки якості роботи вузів: репутаційний, результативний та загальний.

Репутаційний підхід – використовує експертний механізм для оцінки рівня професійних освітніх програм та навчальних закладів в цілому.

Результативний – заснований на вимірі якісних показників діяльності вузу. Загальний підхід базується на принципах „загального управління якістю” (Total

Quality Management, TQM) та вимог до систем менеджменту якості Міжнародної організації по стандартизації (International Organization for Standardization, ISO).

Історично сформувалися „англійська модель”, в основі якої лежить внутрішня самооцінка вузівської академічної спільноти, і „французька модель”, заснована на зовнішній оцінці вузу з точки зору його відповідальності перед суспільством та державою.

„Американська модель” акредитації навчальних закладів і освітніх програм, що реалізована в Україні, представляє собою найбільш вдале поєднання ідей „англійської” та „французької” моделей. Ця система контролю освіти дозволяє врахувати інтереси всіх зацікавлених у розвитку освіти сторін і поєднує суспільну та державну форми контролю.

Основною метою державної системи забезпечення якості вищої освіти є:

• забезпечити громадян якісними освітніми послугами, гарантувати суспільству, що учбовий заклад чи конкретна освітня програма мають правильно сформульовану мету та умови їх досягнення;

• забезпечити прогрес у вищій освіті за рахунок розробки критеріїв та принципів ефективності освіти;

• стимулювати розвиток вузів і вдосконалення освітніх програм шляхом неперервного само огляду, планування та управління;

• забезпечити можливості інтеграції в світову систему освіти;

• забезпечити конкурування вищої освіти України на світовому та європейському рику освітніх послуг.

Державна система забезпечення якості освіти в Україні включає стандарти вищої освіти (СВО) і державні органи, що здійснюють контроль виконання СВО: Управління ліцензування, акредитації і кваліфікації Міністерства освіти і науки (УЛАН), Державну акредитаційну комісію (ДАК), Державну інспекцію учбових закладів (ДІУЗ), Державні екзаменаційні комісії (ДЕК).

Процедурами, що забезпечують контроль та управління якістю вищої освіти, є ліцензування і акредитація спеціальностей, акредитація та інспектування навчальних закладів, а також атестація випускників. Ці процедури являються основою регулювання освітньої діяльності усіх вузів незалежно від їх підлеглості та форми власності.

Інспектування – це процедура державної перевірки якості виконання вузом умов ліцензування освітньої діяльності.

Акредитація спеціальності (напрямів підготовки) – це процедура державного визнання відповідного рівня підготовки (перепідготовки) спеціалістів по цій спеціальності державними вимогами.

Акредитація вузу – це процедура встановлення і державного визнання статусу (рівня і типу) вузу.

Атестація випускників – це процедура державної перевірки ступеня відповідності якості освіти і рівня професійної підготовки випускника вузу вимогам СВО.

Ліцензування і акредитація проводяться УЛАН, МОН і ДАК за ініціативою вузу. Інспектування проводиться ДІУЗ на плановій основі не менш ніж один раз протягом періоду навчання.

Акредитація спеціальності (напряму підготовки) дає вузу право видавати випускникам дипломи про вищу освіту державного зразка.

Зміна рівня акредитації (статусу) вузу, його типу можлива лише на підставі акредитації вузу.

Акредитація спеціальності провадиться за ініціативою вузу, який подає до МОН заяву про проведення акредитаційної експертизи, а також акредитаційну справу, яка містить:

• копію ліцензії про надання освітніх послуг за акредитованою спеціальністю;

• звіт (самоаналіз) про діяльність випускаючої кафедри про підготовку спеціалістів даного освітньо – кваліфікаційного рівня (ОКР) з цієї спеціальності, схвалений Вченою радою вузу і затверджений ректором. У звіті проводиться аналіз відповідності показників діяльності вузу з підготовки спеціалістів за спеціальністю критеріям акредитації;

• освітньо – кваліфікаційну характеристику спеціаліста відповідного ОКР;

• освітньо–професійну програму підготовки спеціалістів відповідного ОКР;

• навчальний план підготовки спеціалістів за спеціальністю.

Після отримання вказаних матеріалів експерти УЛАН МОН в 10-денний строк проводять їх попередню експертизу. При умові відповідності цих матеріалів встановленим вимогам, УЛАН формує експертну комісію (ЕК) для проведення акредитаційної експертизи. ЕК проводиться аналіз відповідності показників діяльності ВНЗ з підготовки фахівців критеріям акредитації. В тому числі проводиться контроль якості підготовки студентів за дисциплінами всіх циклів: природно-наукової підготовки, соціально-гуманітарної і економічної підготовки, а також професійно-практично підготовки.

Загальний строк роботи комісії в навчальному закладі не повинен перевищувати 5 днів. Висновок ЕК про можливості акредитації спеціальності подається у відповідності експертна рада (ЕР), яка проводить кінцевий аналіз матеріалів акредитаційної справи і готує пропозиції на засідання ДАК.

Рішення про акредитацію спеціальності (або відмову в акредитації) приймає ДАК. Це рішення затверджується МОН, якщо воно позитивне, МОН видає навчальному закладу сертифікат про акредитацію.

В акредитації спеціальності відмовляють у випадку, якщо:

• показники вузу не відповідають вимогам ДАК з акредитації спеціальності на відповідному ОКР;

• в діяльності вузу виявлені порушення в організації чи проведенні навчально-виховного процесу, не ліквідовані за час акредитації;

• в матеріалах, наданих на акредитацію, виявлена інформація, що не відповідає дійсності.

Повторне проведення акредитації можливе за умови ліквідації недоліків, але не раніше ніж через рік після прийняття негативного рішення.

Акредитація вищого навчального закладу проводиться за тією ж технологією. Акредитованим на певному рівні може бути визнаний вуз, що проводить підготовку (перепідготовку) спеціалістів якщо:

• не менше ніж дві треті напрямів (спеціальностей) вузу акредитовано на відповідному рівні;

• показники діяльності вузу відповідають статусу навчального закладу.

Вищій навчальний заклад, що заявляє про акредитацію за певним рівнем, у звіті додатково відображає:

• перелік всіх спеціальностей, за якими він проводить підготовку (перепідготовку), та їх рівні акредитації;

• загальну кількість студентів, їх розподіл за напрямами, спеціальностям і формами навчання;

• результати діяльності аспірантури і докторантури за останні 5 років ( для вузу IV рівня акредитації);

• дані про міжнародні зв’язки з навчальними закладами і навчальними організаціями;

• інформацію про видання підручників і навчальних посібників, в тому числі з грифом МОН, за останні 5 років.

Вуз не може бути акредитований на IV рівні, якщо:

• показники діяльності його аспірантури чи докторантури знаходяться на рівні нижче середнього для даної галузевої групи чи типу вузів;

• за останні 5 років видано підручників (навчальних посібників) з грифом МОН чи монографій менше ніж 5% від загальної кількості викладачів.

Залежно від поставлених цілей при перевірці якості навчання застосовуються різні види, рівні та форми контролю.

Розглянемо призначення різних видів контролю.

Вхідний контроль – проводиться перед вивченням нового курсу з метою визначення рівня підготовки студентів з попередньої дисципліни, що забезпечує цей новий курс. Вхідний контроль проводиться на першому занятті дисципліни. Контрольні завдання вхідного контролю повинні відповідати програмі забезпечуючої дисципліни та бути націленими на перевірку істотних знань, навичок і вмінь, на які спирається майбутнє вивчення дисципліни.

Вхідний контроль на початку навчання студентів на першому курсі називають нульовим, він проводиться за програмами середньої школи.

За результатами вхідного контролю проводиться адаптація навчального курсу (розподіл годин, методики та ін.) до рівня підготовки студентів, корекція попередньої підготовки шляхом проведення додаткових занять, консультацій та ін. Таким чином, основна функція вхідного контролю − коригувальна.

Поточний контроль – проводиться викладачем на всіх видах аудиторних занять. Основним завданням поточного контролю є перевірка рівня підготовки студентів до виконання конкретної, запланованої роботи. Поточний контроль необхідний також для діагностування ходу дидактичного процесу, виявлення його динаміки, зіставлення реально досягнутих на окремих етапах результатів із запроектованими. Крім власне прогностичної функції поточний контроль стимулює навчальну роботу учнів, сприяє своєчасному визначенню прогалин у засвоєнні матеріалу, підвищенню загальної продуктивності навчання. Метою поточного контролю є забезпечення оперативного зворотного зв'язку між викладачем і студентами в процесі навчання та мотивації досягнення у студентів. Інформація, яку отримують при поточному контролі, використовується як викладачем − для корекції методів і способів навчання, так і студентами − для планування самостійної роботи. Отже, поточний контроль виконує коригувальні, організуючі та виховні функції.

Поточний контроль може бути як фронтальним (масовим), так і вибірковим, може проводитися у формі усного опитування, письмового експрес контролю (летючки) або автоматизованого (машинного) контролю на практичних заняттях, лекціях, колоквіумах лабораторних робіт, оцінки виступів студентів на семінарських заняттях.

Поточний контроль проводиться з навчального матеріалу, заданого для самостійної роботи; за матеріалами попередньої лекції, практичного заняття і т.п. Питання (завдання) для поточного контролю (їхня кількість звичайно не перевищує 6-8) формуються так, щоб охопити всі найважливіші елементи знань, умінь, вивчених учнями протягом останніх 2-3 занять. Тривалість фронтального поточного контролю не повинна перевищувати 10-12 хв.

Результати поточного контролю, так звана поточна успішність, враховується викладачем при виставлянні підсумкової екзаменаційної оцінки і є основною інформацією при виставленні заліку з дисципліни.

Більш ефективно та системно облік поточної успішності забезпечується при використанні рейтингових систем оцінки. Принципи побудови таких систем будуть розглянуті пізніше.

Рубіжний контроль − це контроль знань студентів після вивчення логічно завершеної частини навчальної програми дисципліни. Рубіжний контроль може проводитись у формі контрольної роботи, розрахункових і розрахунково-графічних завдань, курсового проекту (роботи) та ін. Рубіжний контроль може бути тематичним (після вивчення певної теми дисципліни) або календарним (2-3 "рубежі" за семестр).

Метою рубіжного контролю є проміжна атестація студентів, тому він є масовим контролем, тобто проводиться одночасно для всіх студентів. Рубіжний контроль, як і поточний контроль, забезпечує формування в студентів відповідного уявлення про рівень своєї підготовки з дисципліни.

Вид і строки рубіжного контролю, вимоги до його змісту та використання результатів визначаються рішенням відповідної кафедри і мають бути висвітлені в робочих навчальних планах і робочих програмах навчальних дисциплін та іншій методичній літературі.

Підсумковий контроль. Завданням підсумкового контролю є оцінка результатів навчання студентів на певному освітньо-кваліфікаційному рівні або на окремому етапі навчання. Підсумковий контроль включає семестровий контроль та державну атестацію студентів. Всі види підсумкового контролю є масовими.

Семестровий контроль проводиться у вигляді семестрового іспиту, диференційованого заліку та заліку з конкретної дисципліни. Завдання семестрового контролю − підведення поетапного підсумку спільної діяльності студентів і викладача.

Цілями семестрового контролю є переведення студентів на наступний етап навчання та оцінка якості навчального процесу. Аналіз результатів семестрового контролю, в обов'язковому порядку проведений на кафедрах, дозволяє виявити недоліки підготовки студентів з дисципліни, забезпечити коректування робочих програм навчальних дисциплін, удосконалити організацію навчального процесу та методику проведення занять.

Семестровий контроль проводиться в обсязі навчального матеріалу, визначеного робочою програмою дисципліни у вигляді і в строки, встановлені навчальним планом і графіком навчального процесу.

Форми проведення семестрового контролю з дисципліни, зміст і структура екзаменаційних білетів (контрольних завдань), критерії оцінки рівня підготовки студентів визначаються відповідною кафедрою.

Семестровий контроль є по суті справи продовженням навчання. У період підготовки до іспиту студенти систематизують і поглиблюють знання, зміцнюють навички і вміння з дисципліни. Досвід показує, що, лише готуючись до іспиту, студент здобуває цілісне уявлення про навчальну дисципліну. Період підготовки до іспиту − період серйозної та продуктивної роботи студента. Це видно по екзаменаційних консультаціях, на яких студенти задають, як правило, глибокі та змістовні запитання. Лише на іспиті викладач може перевірити знання взаємозв'язку окремих тем, уміння самостійно вибирати потрібні методи аналізу, оптимізації та ін.

Особливістю заліку як виду семестрового контролю є те, що оцінка засвоєння студентом навчального матеріалу дисципліни проводиться на основі тестування, поточного опитування та виконання протягом семестру певних робіт на практичних, семінарських і лабораторних заняттях.

Семестровий залік планується при відсутності іспиту і не передбачає обов'язкової присутності студента на заліковому заході. Неприпустима практика перетворення заліку у своєрідний іспит.

Державна атестація студентів проводиться ДЕК після закінчення навчання по програмі певного освітньо-кваліфікаційного рівня з метою встановлення відповідної кваліфікації по певній спеціальності та видачі за результатами атестації відповідного диплому про освіту.

Основним завданням державної атестації є визначення відповідності рівня підготовки студента вимогам відповідної освітньо-кваліфікаційної характеристики.

Державна атестація може проводитися у формі державного екзамену з окремих спеціальних дисциплін, комплексного державного іспиту, захисту атестаційної роботи (проекту) або їхньої комбінації. Форма державної атестації визначається відповідною освітньо-кваліфікаційною характеристикою.

Відстрочений контроль. Завданням є встановлення надійності, стійкості знань, умінь і навичок. Цей контроль називають ще контролем схоронності знань.

Метою такого контролю є, як правило, порівняльний аналіз якості навчання окремими викладачами, за різними методиками й ін.

Відстрочений контроль проводиться через деякий час після здачі семестрового іспиту. Це переважно вибірковий контроль. Контролю підлягають кілька навчальних груп, у яких застосовувались експериментальні методики навчання, та інші групи як еталонні (контрольні).

Основні характеристики різних видів контролю представлені в таблиці.

Залежно від рівня ієрархії керування навчальним процесом розрізняють наступні рівні контролю:

• самоконтроль;

• кафедральний;

• факультетський;

• ректорський;

• міністерський.

Самоконтроль призначений для самооцінки студентом рівня підготовки і ефективності власної навчальної роботи з дисципліни. Для проведення самоконтролю в навчальних посібниках і підручниках по кожній темі (розділу), а також у методичних посібниках з лабораторних робіт передбачаються питання для самоконтролю. Більша ефективність самоконтролю забезпечується спеціальними програмами самоконтролю та самооцінки, що є складовими частинами автоматизованих навчальних систем.

Кафедральний контроль якості навчання проводиться у вигляді вхідного, поточного, рубіжного та семестрового контролів і забезпечує досягнення відповідних, розглянутих вище, цілей. Цей рівень контролю є внутрішнім щодо навчального процесу й служить цілям саморегуляції та самоорганізації системи навчання.

Факультетський, ректорський і міністерський контроль є різними рівнями зовнішнього контролю (стосовно навчального процесу) і призначені для перевірки та порівняльного аналізу ефективності навчальної роботи на кафедрах, виявлення недоліків і надання допомоги, виявлення та поширення передового досвіду.

Міністерський контроль проводиться при атестації та акредитації спеціальностей та вузу, а також при атестації випускників ДЕК з метою визначення відповідності рівня підготовки студентів і випускників державним вимогам.

Форма контролю з дисципліни визначається рішенням відповідної кафедри. Вибір форми контролю залежить від мети, змісту, методів проведення контролю, особливостей навчальної дисципліни, традицій кафедри. У цей час знаходять застосування наступні форми контролю якості підготовки студентів: усний контроль, письмовий контроль, комбінований і тестовий контроль. Кожний із цих видів має свої переваги та недоліки.

Усний контроль має наступні переваги: гнучкість, адаптація до психологічних особливостей студента, висока точність і глибина перевірки знань, навичок й умінь, можливість перевірки якості мови студента, міцності знань, здатності захищати, відстоювати свою точку зору, свої погляди. Усний контроль дозволяє максимально використати виховний фактор, виховний вплив викладача.

До недоліків усного контролю варто віднести зниження надійності оцінки за рахунок розходження складності окремих екзаменаційних квитків, розбіжності вимог різних викладачів, відмінності в їхньому рівні строгості при оцінці тієї ж самої відповіді, розходжень у професійній кваліфікації викладачів, можливої необ'єктивності викладача (з психологічних або інших причин) до оцінки відповідей деяких студентів (іноді оцінки, що виставляють студентам, виявляються недостовірними через побоювання викладача, що вони будуть використані для оцінювання роботи самого викладача).

Процес контролю − це одна з найбільш трудомістких і відповідальних операцій у навчанні, пов'язана з гострими психологічними ситуаціями, як для учнів, так і для викладача. Особливо великі стресові навантаження при усному контролі.

Письмовий контроль має ряд переваг. По-перше, забезпечується більша об'єктивність, що забезпечується документуванням відповідей, а отже і можливістю обговорення результатів у будь-який час. По-друге, може бути забезпечена висока надійність за рахунок розробки та використання чітких і конкретних критеріїв оцінки. І, нарешті, знижується стресова напруга, як для студента, так і для викладача.

Недоліки письмового контролю: можливість неадекватної оцінки за рахунок використання шпаргалок і “взаємодопомоги”; більш складна організація, відсутність адаптації контролю до індивідуальних особливостей і рівня підготовки студента.

Комбінований контроль проводиться у два етапи. На першому проводиться письмовий контроль, а на другому − співбесіда зі студентом на основі перевіреної контрольної роботи. Комбінований контроль об’єднує переваги усного та письмового. Недоліком комбінованого контролю є його більша трудомісткість. Прикладом комбінованого контролю є виконання та захист курсових проектів і робіт, захист курсових контрольних робіт студентами-заочниками.

Тестовий контроль є різновидом письмового, однак має свої особливості. Основною перевагою тестового контролю є висока об'єктивність вимірювання рівня підготовки студентів. Більш докладно проблеми тестового контролю будуть розглянуті на найближчих лекціях.