54. Поняття делікту, види деліктів.

римське право розглядало делікт як позадоговірне правопорушення. З цієї точки зору римське цивільне право знало два види правопорушень - договірне (порушення договору) та позадоговірне, коли порушник та потерпілий у договірних відносинах не перебувають. Римляни так і не дійшли до загального правила, у відповідності з яким деліктна відповідальність наступала за будь - яке неправомірне завдання шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів носила замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Деліктом визнавалося і тягло відповідальність лише правопорушення, яке в законі вказувалося в якості такого: а) injuria - особиста образа; б) furtum - крадіжка; в) damnum injuria datum - неправомірне знищення або пошкодження чужого майна. Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність складного юридичного складу: а) фактична шкода, завдана протиправною дією особи, що завдала шкоди; б) винна протиправність дій особи, що завдала шкоди; в) вказана протиправна дія визнана законом як приватноправовий делікт.

55. Спадкування за законом та заповітом.

Спадкування з заповітом

Заповіт (testamentum) -- це розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником її майна був pater familias, і тільки він міг ним розпоряджатися, зокрема, на випадок смерті вказати, кому має перейти після смерті майно, в яких частках, в якому порядку тощо.

Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам:

· заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність;

· заповіт має бути складений у певній формі;

· у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну правоздатність.

Заповіт, що не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.

Види заповітів (за часів Юстиніана):

• приватні (без участі держ. органів влади. Розрізняють усні і письмові)

• публічні (в складанні брали участь органи державної влади).

Спадкування за законом

Спадкування за законом (ab intestato -- спадкування всупереч заповіту) мало місце в таких випадках:

а) за відсутності заповіту;

б) визнання його недійсним;

в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини.

В основу спадкування за законом у «праві Юстиніана» було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальну приватну власність.

56. Черги спадкоємців. Обов’язкові спадкоємці.

Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстиніан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала, а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі.

I клас -- низхідні родичі спадкодавця: діти, незалежно від статі й віку, онуки та правнуки.

II клас -- висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були. До цього класу належали повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти.

III клас -- неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер.

IV клас -- решта бокових родичів без обмеження ступенів.

V клас -- той із подружжя, хто пережив спадкодавця.

За преторським едиктом всі діти спадкодавця були наділені законними частками, крім тих, які були позбавлені цього права безпосередньо спадкодавцем.

Центумвіральний суд встановив матеріальне необхідне спадкування і розширив коло обов’язкових спадкоємців. Ними стали емансиповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншими особами, а саме: низхідні й висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати й сестри спадкодавця. Необхідні спадкоємці -- насамперед повнорідні та єдинокровні брати й сестри -- мали одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом.