22.Криза як забуття буття (Гайдеґер)

У концепції німецького екзистенціаліста М. Хайдеггера критикується традиційний підхід до буття, заснований на розгляді буття як сущого, субстанції, як чогось ззовні даного і протилежного суб'єкту. Для самого Хайдеггера проблема буття має сенс лише як проблема людського буття, проблема граничних основ людського існування. Найважливішим вираженням загальнолюдського способу буття є страх перед ніщо.

Хайдеггер говорив про два фундаментальны модуси існування у світі:

- Стан забуття буття

- Стан усвідомлення буття

Забуття буття означає жити у світі речей. Усвідомлюючи буття людина зосереджена не так на властивостях речей, але на тому що вони є, яке буття вони мають. Тобто жити у стані усвідомлення буття – розуміти своє буття. Зазвичай люди перебувають у першому модусі – забуття буття. Хайдеггер вважає,що потрібний певний експериментальний досвід,що вирве людину із повсякденного досвіду існування до стану усвідомлення буття. Тому щоб для "запитуючої" людини буття розкривалося, "світилося" через все, що люди пізнають і роблять потрібно вилікуватись від небезпечної хвороби, що вразила сучасне людство, "забуття буття". Люди,що страждають забуттям буття, експлуатують багатства природи, "забувають" про її цілісне, незалежне буття; бачать в інших людях всього лише засіб, люди "забувають" про високу ціль людського буття.

Таким чином, філософ ставить собі за мету витягнути тему буття із забуття і надати їй новий зміст. Для цього Хайдеггер простежує шлях всієї історії філософії і оскаржує правильність таких філософських понять як реальність, логіка, Бог, свідомість.

23. Cтосунок між фазисом і культурою на Гайдегеровому прикладі храму.

Храм є явищем культури, але він не може існувати без природи. Мова йде про храм як найбільш архаїчну форму творення. Архітектура – найбільш буттєве мистецтво. Суть архітектури: зв'язок людини з Богом; перебування людини в храмі супроводжується епіфанією – явленням Бога. Там, де немає храмів, немає й людини. Завдяки храму ми орієнтуємося в світі, він слугує початком існування. З храму починається орієнтування в світі, будь-яка дорога. Специфіка храму: ми припиняємо себе відчувати, відмовляємося від свого Я, щоби поєднатися з Богом. Храм відкриває світовий простір, стягує річні стихії. Храм містить у собі образ Бога, замикаючи його у своїй зачиненості. Творіння храму збирає навколо себе єдність шляхів і зв’язків, на яких і в яких народження і смерть, стійкість і падіння, прокляття і благословення створюють образ долі для людського племені.

Фюзис разом з тим просвітлює все, на чому людина засновує своє проживання. Ця основа іменується землею. У цьому контексті землю не слід розуміти як грунт чи астрономічне утворення на планеті. Земля – це те, в середину чого все ховається, розпускається і завдяки чому і розцвітає. Фюзис – розпускання, розцвітання. Для того, щоб чомусь навчитися, його треба приховати. У боротьбі стихій фюзис дозволяє з’являтися місцю, де речі являються такими, якими вони є. Бути творінням – означає поставати, воздвигати світ. Стоячи на своєму місці творіння храму розкриває свій світ і ставить його над землею, яка тим самим вперше постає назовні як основа і як «рідний дах». Стоячи на своєму місці храм вперше надає речам їх вигляд, а людям вперше дарує погляд на самих себе.

Бог зображується не для того, щоб легше було збагнути, який він має вигляд, зображення – це витвір, за допомогою якого уможливлюється , власне, саме перебування Бога поміж нас.

24. Стихії і культура. Психоаналіз стихій Башляра.

Г. Башляр – автор однієї з найоригінальніших концепцій в сфері літературної критики, в рамках якої він досліджує сферу безсвідомого в психіці людини і випрацьовує теорію уяви, роблячи акцент на її творчому аспекті. Традиційно вважається, що уява – здатність формувати образи. Філософ заперечує такий погляд і стверджує, що уява швидше передбачає діяльність з трансформації образів памяті в результаті безпосереднього чуттєвого сприйняття дійсності. Внасліжок трансформації образів памяті уява створює нові комбінації даних образів і елементів. Аналіз сфери без свідомого дозволяє виявити сліди символізації природних сил, що характерні для глибокої древності, у психіці сучасної людини. Для Башляра матеріальна символіка нерозривно пов’язана з уявою, джерелом якої являються стихії та їх символи. Башляр вважає, що матеріальне «воображение» архітепічно притаманне людині. При цьому Башляр стверджує, що в підсвідомій образній системі кожної людини домінує одна з основних субстанцій матеріального світу, що виявлені ще в епоху античності – вода, земля, повітря, вогонь, вони ж і обумовлюють тип «воображения» (тобто підсвідомий архетип). Таким чином, тип «воображения» характеризується наявністю тих чи інших символічних образів матеріального світу. Домінування однієї з чотирьох основних субстанцій в підсвідомості кожної людини, на думку Башляра, пояснюється не відображенням зовнішнього світу, а наявністю колективного без свідомого, тобто вродженого архетипу. Башляр шукає сліди символізації природних сил в поняттях, що закріплені в значеннях одиниць суч. франц. мови, пояснюючи по-своєму їх етимологію. Стихії: вогонь, повітря, земля, вода, - уже здавна допомагають філософам представляти світобудову, залишаються першопочатками художньої творчості. Башляр зазначає, що специфіка художнього образу полягає в тому, що він здійснює власне автономне буття, створюючи нову реальність, а не відтворює реальність навколишнього світу.

У першій роботі «Психоаналіз вонгю»Башляр аналізує образ вогню, який наділяється в його інтерпретації соціальною цінністю. Вогонь архітепічно асоціюється з бажанням оволодівання, «прирученим» вогнем, що зігріває дім, приносить в нього затишок, спокій, відчуття впевненості. Окрім того, образ вогню пов’язується з творчим поривом, у зв’язку з чим він наводить асоціацію з письменником, що в самотності занурений у розмірковування перед полум’ям свічки. На думку Башляра, образ вогню є суперечливим, оскільки, з одного боку, він асоціюється з динамічною силою, а з іншого – по близу нього виника почуття зосередженості. Філософ зазначає, що споглядання вогню викликає як біофілічні, так і некрофілічні реакції, що пов’язані з діалектикою любові та смерті, що притаманна образам вогню. Першопочатково вогонь наділяється сексуальним смислом і пов'язаний з жагою любові. Однак у світлі давніх релігійних вірувань вогонь є і проводарем душі в інший світ. Остання проблема, якій Башляр приділяє увагу – проблема чистоти й нечистоти вогню. Оскільки з одного боку, вогонь повязується з ідеєю очищення, якій він надає психологічне й загальнонаукове пояснення. Але з іншого боку, вогонь пов'язаний з уявленнями про потойбічне життя і вогняну геєну, постає як символ зла, локалізуючись в нечистому місці.

У другій роботі «Вода і мріяння» Башляр робить акцент на ізоморфізмі мікрокосму і макрокосму, що притаманний міфологічному світогляду, на основі якого він виводить архетип води. Він пише: «Вода має домінувати над землею. Вона – кров землі. Вона – життя землі. Саме вода залучає весь пейзаж у власну долю. Яка вода, така й долина». Характеризуючи образи води він звертається до притаманного їм співвідношення життя та смерті. Вода – джерело життя, втілюється також і в образі річки забуття Лети, яка своєрідним пластичним посередником між життям та смертю. Посилаючись на праці К. Юнга, Башляр інтерпретує смерть від води як материнську смерть. «Для людини притаманне бажання, щоб темні вони смерті стали водами життя, щоб смерть і її холодні обійми стали материнським лоном, по аналогії з тим, як море, проглотнувши сонце, зачинає його в своїх глибинах».

У третій праці «Мріяння про повітря» Башляр приводить детальний аналіз всіх відчуттів, які переживає людина під час польоту уві сні, до яких належить відчуття «мышечной упругости», легкого скачка, плавного приземлення, легкості. З образом польоту пов’язане співвідношення легкості- тяжкості. Політ – прагнення свободи, подолання року земного тяжіння. Цей образ характеризується діалектикою взлету і падіння, ентузіазму і тривоги. Образ голубого неба – чистота, абсолютний фон. Обази хмарного неба – тяжіння до вродженого зооморфізму людини. Обази зоряного неба – прагнення уникнути самотності.

Стихії вогню та повітря архітепічно розглядаються як втілення чоловічої іпостасі, у той час як стихія землі уособлює жіночу іпостась. Земля отримує двояку оцінку: з одного боку – вона асоціюється з образами боротьби і вольових зусиль, що пов’язані з першопочатковою трудовою діяльністю людини і подоланням супротиву світу% а з іншого – з образами застою й гниття.

25. Жах і культура (за Фройдом).

На наявність страху скаржаться більшість нервовохворих, вважаючи його найжахливішим своїм стражданням, що може призвести до найнебезпечніших вчинків.

Види страхів: реальний і невротичний. Реальний страх цілком раціональний та зрозумілий. Він являє собою реакцію на сприйняття зн небезпеки; це страх-самозбереження. Перед якими об’єктами і в яких ситуаціях зявляється страх більшою міроб залежить від нашого знання, відчуття нашої сили перед світом. Наприкла, дикар боїться сонячного затемнення, тоді як інший – вільний від цього страху. З іншого боку, саме велике знаннч викликає страх, оскільки воно завчасно дозволяє знати про небезпеку. Якщо страх надзвичайно сильний, то він блокує, паралізує будь-яку дію.

Невротичний страх супроводжується загальною боязливістю; це вільний страх, готовий прив’язатися до будь-чого. Страх-очікування: люди, що страждають таким страхом з усіх можливостей найстрашнішу, вважають будь-яку випадковість передвісником нещастя. Друга форма страху, на противагу першій, більш пов’язана та з’єднана з певними об’єктами чи ситуаціями. Це страх у формі різноманітних фобій. Американський психолог Стенлі Холл представив ряд цих фобій: страх темноти, вільного простору, котів, пауків, натовпу, самотності, переходу через мости тощо.

Страх очікування знаходиться у тісному взаємозв’язку з певними процесами у сексуальному житті. Коли зникають сексуальні відхилення, невроз страху зникає. Розвиток страху – реакція Я на небезпеку, Я втікає від вимог лібідо, ставлячись до цієї внутрішньої небезпеки так, як би вона була зовнішною. Страх як втеча від лібідо, сам же від лібідо й походить.

Дитина лякається чужого образу не тому, що порівнює свою слабкість з силою дорослого, а тому, що налаштована побачити знайоме обличчя матері. В страх перетворюється його розчарування й сум, тобто лібідо, що не знайшло свого застосування. Не випадкого, що в цій типовій для дитячого страху ситуації повторюється умова виникнення першого стану страху під час акту народження. Перші фобії у дітей – страх перед темрявою та самотністю пояснюється відсутністю матері. Туга в темряві перетворюється на страх темряви. Тобто, невикористане лібідо безперестанно перетворюється на страх, що видається як реальний і таким чином, найменша небезпека заміщує вимоги лібідо.