63.Прикмети наукової раціональності.

7 принципів наукової раціональності

1)принцип міровизначеності – наукове знання чітко бачить межі свого застосування і є завжди обмеженим предметом. Оскільки предметом філософії є світ як універсум то філософія не є науковим знанням.

2) принцип порядкований послідовності — досліджуване явище повинно бути поставлене в ряд : йому щось передує, за ним щось слідує. Це принцип причиновості і має нагромаджуючий характер.

3) принцип достатньої підстави – наукове знання завжди звертається до своїх основ, вихідних принципів.

4)принцип чіткості критеріїв бінарних опозицій (добро-зло; правда-кривда; рай-пекло). В науці завжди чітко розмежовується об’єктивне і суб’єктивне, істина чи фальш.

5)принцип аналітичності – розклад цілого на складові елементи і на основі вивчення кожного елемента відбувається синтез знань про предмет. (людина є дуже складною істотою. Дізнатись все про людину – є дуже складним процесом, який вимагає багатьох зусиль).

6) принцип Сократичної іронії чи принцип сумніву Декарта — в науці немає таких догм чи теорій, яких не можна було б переглянути.

7)принцип відтворюваності — дослід повинен повторюватися у 100 процентах.

64. Рівні наукового пізнання і критерій їх розрізнення.

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

65. Виникнення філософії: Індія, Китай, Греція.

Індійська філософія

Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була мі-фологія, викладена у Ведах — збірниках гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, у т.ч. військовою аристократією — кшатріями. Звідси назва ведійської міфології — брахманізм. брахманізм поступився місцем релігійним течі-ям — джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв’язку з кризою міфології. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і само-заглиблення. Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їхніх типи: ортодоксальні, класичні (даастика) і неортодоксальні, некласичні (настика). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їхньої святості. Ортодоксальні, класичні філософські школи. До них належать веданта, міманси, вайшешика, санкх’я, ньяя і йога. Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — сві-това релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям. Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п’ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір.

. В їхніх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу.

Китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст. до н. д. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія. Давньокитайська філософія подібно до індійської сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія. Філософія постає в тому суспільстві, у якому індивід є самостійною силою, особою. Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже». Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунто вував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, що повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя лю-дей підпорядковані загальному божественному законові дао. Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепо- роджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Даосизм як філософська доктрина порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Всі істоти містять у собі протилежні час-точки — «ян» та «інь».

Інші філософські течії Китаю — моїсти, легісти (законники), натур філософи тощо — значно відрізнялись у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень», «лі», проти-лежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце. Подальший розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а не виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства, слабким зв’яз-ком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної форми.