39.Екзистенціальні і історичні дихотомії людини.

Дихотоми́я (греч. διχοτομία: δῐχῆ, «надвое» + τομή, «деление») — раздвоенность, последовательное деление на две части, не связанные между собой. Дихотомическое деление в математике, философии, логике и лингвистике является способом образования взаимоисключающих подразделов одного понятия или термина и служит для образования

Дихотомія — це протилежність, що характеризується відношенням непримиренності.

Дихотомії поділяються на:

історичні( тобто протилежності, які можна ліквідувати)як наприклад, свобода і рабство, багатство і бідність, голоднийі ситий.

Екзистенціальні(протилежності, що характеризуються розколом у людській природі). Подолати їх можна лише, втративши свою людську природу, тобто померши.

Наприклад, дихотомія розумне-нерозумне. Людина не може уникнути цієї суперечності.вона постійно штовхає нас на прогрес, бо ми завжди шукаємо кращого для себе. У людини нема гармонії з природою, вона втратила її з появою розуму.

Дихотомія життя- смерті. Ми завжди тримаємося за життя.

Дихотомія зворотності — неповторюваності. Ми живемо для того, щоб померти.

Дихотомія родове- особове.Людина живе у конфлікті з вкладеним у неї потенціалом, бо не може його весь реалізувати.

Дихотомія виокремленості і вписаності у спільноту. Людина завжди усвідомлює виокремленість. Сімейна спільнота є найпершою.

Щоб вирішити цю проблему треба орієнтуватися на істину і зробити все можливе аби надати сенсу своєму існуванню.

40. Іманентність і трансцендентність людини

Трансценде́нтність (іменник) і трансцендентний (прикметник) (від лат. transcendo - переступати) - філософський термін, що характеризує те, що принципово недоступне досвідному пізнанню або не ґрунтується на досвіді. Протилежність - іманентність.

Термін «трансцендентний»вживався у філософії Канта для позначення таких понять, як Бог, душа і інших.

У крок з цим терміном йде поняття трансцендентального, яке спочатку характеризувало область абстрактних розумових категорій (таких як річ, суще, істина, добро і т. і.), а пізніше було розвинене Кантом, який став так називати те, що спочатку властиво свідомості: не набуте у процесі досвіду, а, навпаки, обумовлює і визначає можливість будь-якого досвіду.

Імане́нтність — характеристика притаманності, властивості предмету чи явищу, що випливає з його внутрішньої природи.

Імане́нтний (лат. властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їхньої природи.

Приклад: Іманентна філософія — суб'єктивно-ідеалістичний напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внутрішнім) змістом свідомості суб'єкта.

Український теософ Володимир Шаян, аналізуючи духовні пошуки Г. Сковороди, зазначав: «Бог — це ти сам, це божественний первень твойого духа. Бог — це божественний Чоловік. Ти є другом Бога, сином Бога, самим Богом, — ось основна настанова арійського світовідчування».

Людина має духовне начало, трансцендентне за походженням та іманентне за існуванням. Духовність не може пояснюватись недуховним, вона не зводиться до чогось, а може бути зумовлена чимось, не детермінуючись ним. Наприклад, тілесні функції (піст, переїдання) можуть впливати на перебіг духовного переживання, але не здатні детермінувати чи продукувати його.

Духовне не приходить до людини від інших людей (груп, суспільства). Інші люди можуть тільки ділитися досвідом відкриття, переживання духовного. Духовне життя - подія у глибинах духу, побачена ззовні. Воно приречене на нерозуміння, зведення до душевного.

Виявляється духовне як невіддільне (іманентне) від природи людини на різному рівні у Божественних Вірі, Надії, Любові, трансцендентній свободі та відповідальності. Людина не вигадує духовного життя собі на втіху. Бог дає йому початок даром Своєї Присутності, людина одержує це одкровення-подію і відповідає актом своєї віри.

Першопричина духовного самовдосконалення - у внутрішньому світі особистості, а наслідком його стає пошук зовнішніх опор у формі набуття віри та спеціальних знань спілкування з Богом, засвоєння технік самовдосконалення. Метою духовного самовдосконалення є досягнення гармонії між власним життям і навколишнім світом. Духовність людини - постійна необхідність спричиняти перемогу добра над злом у конкретному вчинку й у всьому складі особистості. Вона виявляється в любові до іншого. Духовна любов є безумовною, безкорисливою, жертовною.

Справжнє духовне життя відбувається глибоко в серці. Духовне - визначальна суть людини, що відкриває причинний ряд, зумовлюючи переживання, думки та поведінку.

Духовність як іманентне, внутрішнє утворення є глибинною інстанцією, завдяки якій особистість стає самодостатнім суб'єктом життєдіяльності, спрямованої на творення добра, боротьбу зі злом. Вона невіддільна від внутрішньої і зовнішньої свободи людини, поєднана з її відповідальністю, прагненням до абсолютної істини, праці, творчості, які збагачують, надають найвищого сенсу життєдіяльності.