65.Розкрийте основні тенденції розвитку української філософії в 20 ст

Найбільше розвинені ділянки філософії в УССР пов'язані з наук. методологією або з філос. питаннями природознавства.

Від 1926 існувала в Києві при ВУАН катедра марксизму-ленінізму, одною з комісій якої була філос.-соціологічна, її очолював С. Семковський, а чл. і співр. були: В. Асмус, Р. Левик, Я. Розанов, Н. Перлін, О. Загорулько, М. Нирчук, Л. Левинський, І. Врона, Л. Штрум.

Розвиток філософії в УССР за 1920-их pp. відзначається назагал тим, що в дослідах і публікаціях існувала відносна толеранція поглядів щодо інших філософ. течій і їх наук. критика. Співжили і взаємно себе критикували крайні механісти, «деборінці» (група А. Деборіна, ред. «Под знаменем марксизма» в Москві, що недооцінювала вклад Леніна в марксизм і 1931 була засуджена) та філософи «рел. орієнтації». Механісти заперечували потребу існування філософії, як і релігії. Такі крайні погляди відстоював О. Мінін, проф. Інституту Червоної Професури в Москві, а також В. Рожицин у Києві. А. Деборін, а в Україні В. Юринець твердили, що філософія потрібна і що наук. досліди мусять керуватися діалектичною методою Геґеля і Маркса. Проте партія закинула цій групі «меншовиствуючий ідеалізм» і постановою ЦК КП(б)У 23. 6. 1931 розв'язала Укр. інститут марксизму-ленінізму. З кін. 1920-их pp. діяло в УССР Укр. Товариство войовничих матеріалістів-діалектиків (гол. Ф. Беляєв). Цінними за цього періоду були дослідження над історією укр. філософії, зокрема праці Д. Багалія, М. Суімцова, В. Петрова, А. Ковалівського і С. Єфремова.

Цей перший період розвитку філософії в УССР кінчається 1931. Багато дослідників і викладачів філософії в Україні були арештовані в 1930-их pp. (В. Юринець, П. Демчук, С. Семковський та ін.). Відтоді розпочався період застою вже самої марксистської філософії, що тривав до кін. 1940-их pp. У 1939 — 1956 діяв у Києві Інститут Маркса-Енґельса-Леніна, праця якого зводилася до перекладів і видання творів «класиків» марксизму (включно з Й. Сталіним) та до їх популяризації.

Розстріляне відродження[ред. • ред. Код]

Значна частина українських філософів 1920 — початку 1930-х років сприймали і підтримували ідею українізації, яку обстоювали М. С. Скрипник та О. Я. Шумський. Тогочасне українське національне духовне піднесення було настільки сильним, що більшовицька Росія не могла його ігнорувати і змушена була підняти на короткий час «українізацію» на рівень державної політики. Ця видимість самостійності дала імпульс національно-культурному процесу творчого співробітництва української мистецької і філософської інтелігенції, який отримав назву українського відродження.

З січня 1931 р., у зв'язку з дискусією в УІМЛ, почалось продовження сталінського «повороту на філософському фронті» за московським сценарієм. З Москви зі своєю командою приїхав М. Б. Мітін для того, щоб і в Україні розгромити механіцизм та меншовикуючий ідеалізм, уособленням яких стали С. Семковський та В. Юринець.

Підсумки дискусії про поворот на філософському фронті України було підведено з урахуванням постанови ЦК ВКП(б) про журнал «Под знаменем марксизма» в резолюції бюро партосередку філософсько-соціологічного відділу УІМЛ від 20 березня 1931 р. В ній зазначалося, що, враховуючи принцип партійності філософії і природознавства, дискусія «розбила легенду про виключність шляху філософської роботи на Україні», закликала йти українській філософії магістральним шляхом Москви, посилюючи боротьбу з урахуванням місцевих умов, борючись проти соціології М. Грушевського, С. Єфремова, схеми М. Яворського, філософського керівництва механіста й меншовика С. Семковського та ідеаліста В. Юринця, критикуючи їх, зокрема буржуазний естетизм Юринця^[1].

Оскільки в Україні не знайшлося своїх Мітіних, то для укріплення філософського фронту сюди з Москви прислали О. Васильєва, А. Сараджева, М. Юшманова.

У Разом зі смертю М. С. Скрипника в травні—липні 1933 р. українська радянська філософія була обезглавлена. А в 1934 р. було покінчено і з українізацією. До кінця 1937 р. були заарештовані майже всі українські філософи:

• 1933: П. Демчук, М. Яловий

• 1934: П. Костецький, Е. Штейберг, Р. Левік

• 1935: Я. Блудов, Б. Пароцький, І. Дорошенко, Д. Ігнатюк, М. Нирчук, Н. Білярчук, В. Глухенко, Ф. Давиденко, М. Мухін, Н. Андрійчук, Г. Завада, М. Золотарьов, Л. Фесюра, Я. Розанов, С. Лавров

• 1936: Г. Лозових, Г. Ярошевський, Л. Чернін, С. Семковський, Л. Штрум, А. Розанов, І. Атол, Р. Люмкіс, М. Орлов, Ю. Ольман — 1936;

• 1937: А. Сараджев, М. Юшманов…

Це далеко не повний перелік репресованих філософів, які працювали в Україні. За висновком видного українського філософа В. Г. Табачковського (1944–2006) за передвоєнне десятиріччя в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів з періодичністю кожні два-три роки. І «ті з них, хто пройшов через ці страхітливо-криваві „сита“, зрозуміло, практично були уже нездатні на прояв самостійної думки, а міг тільки повторювати „глибокі думки геніального керманича“»^[2]