61.Який зміст вкладав Сковорода в поняття ,,самопізнання,,? учення сковороди про самопізнання й споріднену працю

Видатний філософ і гуманіст Г. С. Сковорода значну увагу приділяв проблемі самопізнання, яке вважав шляхом до щастя людини. Великого значення він надавав інтелекту. Розум для людини — це основне, без нього воля сліпа. Освіта, наука — джерело розумового розвитку людини. Він закликав кожного до пізнання своєї «сродності», тобто природних задатків, нахилів до праці за покликанням. Сума знань — це ще не все. Потрібно виховати людину високоморальною, розумною, благородною.  Є така поведінка людей, яка спрямована на досягнення щастя. А щастя людей — у їх «сродній» праці.  Сковорода вимагав виховання в народі патріотичних почуттів, любові до Великої Русі, до дружби між людьми.  Його ідеї патріотизму, гуманного ставлення до особистості, глибока віра в силу розуму, нетерпиме ставлення до знущання з людини, до брехливості, жадібності, плазування мали прогресивне значення.  Визначне місце в теорії морального становлення належить його поглядам на працю та трудове виховання.  Учення Г. Сковороди про трудову діяльність органічно пов'язане і його теорією щастя людини, самопізнання «сродності».  Праця — природна потреба кожного, але тільки праця вільна, «еродна». Щастя людини, писав Сковорода, — у спорідній праці її для суспільного добра. Загальне благо і особисте щастя повністю іалежать від того, чи працюватимуть люди відповідно до природних нахилів «еродності», чи ні. Він закликав: пізнай самого себе і відповідно працюй.  Учення Сковороди про працю і виховання любові до неї — цініий внесок до скарбниці філософської, етичної, педагогічної світової думки.

Принцип самопізнання - центральний принцип філософії Сковороди. На основі східно-християнських традицій Г.С. Сковорода виробив особливе розуміння самопізнання - як процес реального наближення людини до Бога через занурення в себе. У результаті цього процесу повинні змінитися навколишній світ, відбутися перетворення й обожнювання людини. Самопізнання, на думку Г.С. Сковороди, є сенсом життя людини; у процесі самопізнання людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

Із цим пов'язане акцентування уваги на ролі серця як центру душевного життя людини, сили, яка керує перетворенням людини. На думку Г.С. Сковороди, серце - істинно людське в людині, воно проводить людину шляхом самовдосконалення. Учення Сковороди про дві натури і три світи лежить у контексті піднятої ним проблематики, що стосується шляхів досягнення істинного щастя. Визначальним для філософа є погляд на світ, що складається з двох натур. Ідея про дві натури світу, започаткована у платонізмі й розвинена в християнстві, червоною ниткою простяглася через усі філософські праці мислителя. У цьому розумінні смисл самопізнання полягає в досягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: видимої й невидимої, зовнішньої й внутрішньої, тілесної й духовної, тлінної й вічної, обману й істини, "тварі" і Бога, матерії і форми. Значення цих нерозривних натур неоднакове. Основою всіх речей,. їхньою рушійною силою є саме невидима натура - Бог. Бог уявлявся Сковороді як безпочаткове начало світу. Він є вічною главою і таємним законом будь-якої "тварі". Закон же цей - божественна природа, незрима, нетлінна натура. Вона - основа всього, сама ж безначальна, не обмежена ні простором, ні часом, ні статтю, ні іменем. Бог, згідно з поглядами Сковороди, є розлитим в універсумі духом, космічним розумом, добром і красою.

Видима натура, або "тварь", протилежна Богові. Це видимість речей, вона минуща, тому не може бути істинною. Вона приховує від нас справжню основу всього існуючого - невидиму натуру, або істину. Дві натури протистоять одна одній, але водночас вони нерозривно пов'язані між собою. Невидима натура визначає основу всього сущого й існує лише в натурі видимій. Видима натура є немов би тінню, яка нерозривно пов'язана з тим, відбитком чого вона є. А оскільки невидима духовна натура не має обмежень ні в часі, ні в просторі, то вічна і її тінь - матерія.

Співіснуючи поруч, невидима й видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух - з тілом. У світлі концепції двох натур культура виступає як сфера реалізації другої, невидимої, натури як сфера реалізації духу. Культура має символічну природу, особливо це помітно у світлі роздумів Сковороди про Біблію як про символічний світ. Таким чином, Г.С. Сковорода специфічно розумів суть двох натур - специфічного й сковородинівського розуміння Бога. З одного боку, він в пантеїстичному дусі називав Бога природою, переносив його з неба у світ речей, з іншого ж - не менш рішуче розмежовував духовне, божественне і тілесне начало. Для філософських поглядів Сковороди характерне одночасне поєднання й розмежування Бога та природи. Бог, невидима натура, на його думку, іманентний речам, усьому сущому і водночас не переходить у них, не зливається з ними, залишаючись у них чимось, що "завесою сокровенною и дверью затворенное". Щоб досягти Бога, необхідно перейти межу, яка відокремлює невидиму натуру від натури видимої. Учення про дві натури органічно пов'язане з основоположним для творчості Г.С. Сковороди вченням про три світи. Усе існуюче, на його думку, поділяється на три специфічні види буття ("світи") - великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

"Суть же тры мыры, - пояснював Сковорода в діалозі "Потоп зміин". - Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдъ все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мырмыров и есть великій мыр. Другій два суть частный и малый мыры. Первый мікрокозм, сиръчь - мырик, мирок, или человък. Вторый мыр симболичный, сиръчь библіа".

Це вчення виходило з обґрунтованої античними мислителями ідеї про єдність людини і всесвітньої космічної субстанції, згідно з якою людина розглядалася як малий світ, мікрокосм, який відтворює в собі, щоправда, у менш досконалій формі, усі особливості, властиві макрокосму.

Погляд на людину як на мікрокосм активно розроблявся, наприклад в епоху Відродження як у західноєвропейській (Н. Кузанський, Дж. Бруно й ін.), так і у вітчизняній думці (С. Полоцький). Але на відміну від своїх попередників, Сковорода виділив

Біблію в окремий світ. Біблія - сутнісний вияв надприродної реальності, яка створює символічний світ, через який можливе збагнення невидимої натури - Бога. З погляду сучасності символічний світ цілком можна ототожнити з культурою. За допомогою культури, отже, можливо підняти людину на рівень духовної особистості, здатної осягнути Бога.

У людині, згідно із вченням Г.С. Сковороди, також є дві істоти - тіло земне й тіло духовне, таємне, вічне. Причому, останнє створює істинну людину. Людина - це центр, у якому сходяться й набувають свого значення всі символи макрокосму та Біблії. Сковорода, на відміну від своїх західноєвропейських сучасників, намагався пояснити сутність людини не через пізнання природи, а через розуміння її зсередини. Процес самопізнання спрямований на збагнення в людині невидимої натури, що, по суті, є збагненням Бога. Із цим і пов'язане вчення Г.С. Сковороди про третій світ - світ символів, або Біблії. Світ символів, на думку філософа, є самостійною реальністю, яка забезпечує людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

Символічний світ Сковороди можна трактувати як культуру. Культура - це сукупність символів і загальний символ, за допомогою яких відбувається зустріч іманентного й трансцендентного. Як Біблія вимагає символічного прочитання, так і культура повинна виявити свій істинний смисл, схований за масивом символів. Мета кожного символу Біблії - вести людину до пізнання невидимого. Перед очима людини повинна впасти завіса буквального, історичного світу й відкритися вічність. Таким чином, завдяки третьому символічному світу, невидимий світ перетворюється на видимий і стає можливим для сприйняття.

Ідеї Г.С. Сковороди про дві натури і три світи не самодостатні у творчості мислителя. Вони підпорядковані ідеї важливішій, що перебуває в контексті просвітницьких ідей, - з'ясуванню умов, коли можливе досягнення правди й справедливості, щастя і свободи. Учення Сковороди має яскраво виражену етичну спрямованість на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, яка не має опори в навколишній дійсності. Тому шлях до щастя пролягає, на думку філософа, через моральне вдосконалення людини. Таким чином, буття для нього є, насамперед, моральною дією. Визначальне значення в морально-етичному вченні Г.С. Сковороди належить обґрунтованій ним концепції "спорідненої праці".

Шлях до щастя, згідно із Г.С. Сковородою, - це пізнання людиною тієї ролі, яку невидима натура - Бог, що є режисером людської драми, - призначила людині для виконання. Успіх залежить не від величини ролі, а від її відповідності внутрішнім здібностям людини, яка її грає. Гармонія людського буття залежить від того, наскільки кожен дотримується принципу "спорідненості праці" - принципу відповідності вищому, розумному началу, яке визначає сенс людського існування.

З концепцією "спорідненості" пов'язаний і принцип "нерівної рівності" як ідеалу міжособистісного спілкування. Полемізуючи із французькими просвітителями, Г.С. Сковорода протиставив зазначений вище принцип принципу "рівної рівності". На його думку, через індивідуально неповторний зв'язок з Богом кожна людина відрізняється від інших своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс відповідно до створення достатніх передумов для кожного реалізувати свою здатність до "спорідненого життя". Різні здібності людини визначаються своєрідністю виявів Бога в кожному. Відповідність життя моральному ідеалу, яку обґрунтовував Г.С. Сковорода, визначається не лише "спорідненими" особливостями, а й тим, наскільки людина здатна осягнути ці особливості й перебудувати своє життя відповідно до них.

Таким чином, стверджуваний Г.С. Сковородою шлях до щастя пролягає через самопізнання, спрямоване на збагнення людиною власної сутності й Бога. А органом самопізнання є серце, у якому концентрується енергія саморозвитку людини. Серце як сукупність почуттів, бажань, прагнень, як осередок людини є тією силою, у якій полягає життя людини. Серце, за Сковородою, - це духовна субстанція, яка є основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльності створює в людині Бог, то філософ часто ототожнював серце з Богом або Словом Божим. У цьому й полягає метафізичний аспект розуміння серця. Досконале серце властиве тій людині, яка вже здійснила перетворення, очистилася від тління, зайнята пошуками в собі істинного духовного начала.

Підсумком філософських і життєвих пошуків Г.С. Сковороди е розроблене ним учення про щастя. Щастя він розглядав насамперед як стан незалежності від зовнішніх умов існування й стан душевного спокою. Уся його філософія органічно пов'язана з його життям і спрямована на утвердження духовності як адекватного середовища людського існування. Ідейну позицію Г.С. Сковороди вирізняло й специфічне ставлення до соціального світу, до сучасної йому цивілізації. Він проповідував духовну активність індивіда, але це зовсім не означало його соціальну активність. Український мислитель був в опозиції до сучасної йому соціальної організації й культури. Водночас він не збирався змінювати існуючий порядок у цілому, підкоряти його певній ідеологічній системі. Для нього дорожчий автономний індивід, який розуміє, що відбувається навколо. У цьому індивідові й слід розбудовувати все те, що належить до сфери духу, тобто культуру. Мета людини - опанувати духовне багатство і таким шляхом досягти істинного щастя. Заперечення Г.С. Сковородою сучасної йому цивілізації - це неприйняття того зла, що панувало в ній, але це не втеча від реальності, а спроба формування, вирощування в собі справжньої реальності - реальності духу, що і є культурою.