56.Які основні періоди розвитку філософії в Україні?

Ряд учених виділяють в історії філософії України: по-перше, період становлення і розвитку філософської думки в Київській Русі; по-друге, період філософії українського Ренесансу; по-третє, період Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії; по-четверте, період розвитку філософії предромантизму (XVIII - початок XIX стст.); по-п'яте, період українського романтизму (від Гоголя до Юркевича); по-шосте, період, коли паралельно з романтизмом виникає блок філософії позитивізму та раціоналізму (університетська філософія Иоганна Шада, Олександра Потебні, Володимира Вер-надського, Михайла Драгоманова, Івана Франка); по-сьоме, період формування філософських ідей у лоні модернізму XX ст. і, по-восьме, філософія української діаспори.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виділяють три періоди: по-перше, період докласичної філософії, що охоплює історію української філософії від Київської Русі до Просвітництва, включаючи розвиток філософії в Києво-Могилянській академії; по-друге, класичний період - від філософії Григорія Сковороди до університетської філософії кінця XIX ст.; по-третє, період новітньої української філософії XX ст., включаючи філософію української діаспори. Причому, особливістю періоду вважається екзистенціально-романтичний характер філософії.

Ряд філософів у розвитку та становленні філософії в Україні виокремлюють три періоди: перший - становлення і розвиток філософської думки в Київській Русі; другий-період філософії українського Відродження та Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії; третій - період української філософії в культурі романтизму XIX-першої половини XX ст. Погоджуючись із такою концепцією періодизації історії філософії в Україні, мабуть, варто доповнити її четвертим і п'ятим періодами. Четвертий період-від 30-х років XX ст. до кінця 80-х років - філософія радянського періоду, а також філософія української діаспори. П'ятий-період народження культури незалежної України й формування сучасної філософії кінця XX та початку XXI ст.

2. Основні періоди розвитку філософії в україні.

Перший   період   розвитку   української філософії -   князівська   доба,

починаючи з часів християнизації Київської Русі і закінчуючи втратою не­залежності Галицько-Волинським князівством (з XI до сер. XIV ст.). Філо 

88

софія у цей період ще не виокремилася як специфічна форма духовної культури, вона була включеною в єдиний культурний комплекс української духовності, що складався із сукупності релігійних (богословських), філо­софських, етичних, естетичних ідей. Духовним джерелом філософської думки того часу була антична спадщина і патристика (твори отців церкви -Іоана Златоуста, Григорія Нісського, Василія Великого, Григорія Богосло­ва, Єфрема Сіріна, Іоана Лествичника, Іоана Дамаскіна та ін.). Крім пере­кладів біблійних книг, античних, візантійських, болгарських авторів, творів отців церкви та їх тлумачень, з'являються і оригінальні твори мислителів Київської Русі. Серед них потрібно назвати «Слово про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона, проповіді Кирила Туровського, «По­слання пресвітеру Фомі» Климента Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Житіє Феодосія» Нестора, «Слово про віру варязьку» Феодосія Печерського та ін.

Релігійно-етична проблематика стає основною у цей період. Філософ­ські роздуми торкаються проблеми знання і мудрості, осмислюється роль книжного слова, вміння перекладати і витлумачувати текст Святого письма і твори отців церкви. Значна роль у розробці етичної проблематики нале­жить так званій агіографічній літературі (життєопис святих). У численних «Петериках», «Житіях святих» формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється, як втілення морального іде­алу (любові, милосердя, внутрішньої гармонії і миру, терпимості і т. ін.). Саме у цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу і своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттями плоті і душі, тіла і духу.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщині, ролі християнства в історії, спів­відношення необхідності ("закону») та свободи ("благодаті»).

Другий період філософської думки в Україні охоплює часи козаччи­ни (ХУІ-ХУШ ст.).  Це так званий період бароко   в українській культурі.

Для бароко як явища культури, як певного художнього стилю характе­рним є декоративність, театральність, пишність; прагнення до контрастів, до синтезу і сполучення часто протилежних стилів, жанрів, ідей, злам звич­них уявлень; перебільшення у виявах почуттів, пафосність; захоплення си­мволічністю, метафоричністю, яскравою образністю. Ідеалом культури ба­рокко стає «героїчна особа».

За Чижевським, духовність бароко виявилася в «максимальній інтен­сивності релігійної боротьби на українських землях і найширшому розмаху політичного життя», в певному авантюризмі, що стає характерним для української вдачі з часів козаччини, в схильності до «широкого жесту», до

 

89

крайностей (максималізм). Риси духовності бароко залишилися в українсь­кому національному типі і досі, вважав Чижевський. Щодо філософії, то стиль бароко найбільше виявився тут в поєднанні античної і християнської духовних традицій, а також у надзвичайній символічності, алегоричності, риторичному пафосі, які були притаманні творчості Сковороди, проповідям С. Яворського, Ф. Прокоповича і т. ін. На філософську думку цього періоду вплинули ідеї західноєвропейського Ренесансу і епохи Реформації. Саме у цей період вперше виникає професійна філософія в Україні, пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської Академії

З кінця XVI століття в Україні значно пожвавлюється культурне жит­тя, зміцнюються зв'язки із Західною Європою. Поширюється релігійна бо­ротьба: спочатку з протестантським рухом, а пізніше з католицизмом. З боку православ'я опір чинять так звані братські організації, теологічні школи, найвпливовішими з них були Острозька і Київська. Виникає плеяда письменників-полемістів (Г. Смотрицький, М. Смотрицький, С. Зізаній, І. Вишенський), які впроваджували раціоналістичний спосіб критики като­лицьких догматів і схоластики.

Київська братська школа під керівництвом митрополита П. Могили стає вищим навчальним закладом (1632 р.), пізніше набуває статусу Акаде­мії. Професорами Києвло-Могилянської Академії були: С.Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський. М. Козачинський, С, Кулябка, І. Гізель. Г. Щербаиький та ін.

У діяльності Києво-Могилянської академії вирізняють два етапи. Пер­ший етап охоплює час від заснування до кінця XVII ст. Це був період від­межування філософії від теології, від суто богословських проблем. Під впливом схоластичної західної традиції вперше привертається увага до фо­рмальної логіки як способу філософування. Література європейського Від­родження дала поштовх для розробки натурфілософської традиції пантеїз­му. Патристична спадщина та ідеї ренесансного гуманізму сприяли розроб­ці морально-етичної проблематики, в якій людина мислиться як «мікро­косм» у «макрокосмі» Всесвіту. Другий етап XVIII ст. позначений впливом західноєвропейської філософії Нового часу і раннього Просвітни­цтва. Натурфілософія, теорія пізнання, логіка стають основними проблема­ми в курсах професорів Києво-Могилянської академії. Утверджується ідеал самодостатності природи, що розвивається за власними законами (деїзм), особливий інтерес привертають гносеологічні проблеми природознавства. Поняття матерії, руху, простору і часу розглядаються тут з позиції механіс­тичної концепції. Релігійне спрямування у викладанні курсів Києво-Могилянської академії поєднувалося, разом з тим, з критикою середньовіч­ної схоластики і з певними елементами вільнодумства. Етико-гуманістична проблематика (проблеми сутності людини, місця її у Всесвіті, сенсу людсь 

90

кого існування, проблема свободи волі, блага і щастя, питання людської доброчинності), розроблялася з позиції гуманізму, релігійної толерантності та демократизму. У межах традиції Києво-Могилянської академії виникає філософська концепція її вихованця Г. Сковороди.

Третій період української філософії визначається як філософія пе­ріоду романтизму (XIX поч. XX ст.). Особливої ролі у філософії цього періоду набуває соціально-філософська проблематика, зокрема проблема співвідношення особистості і суспільства, людини і нації. Не менше зна­чення має у цей період і екзистенціально-антропологічна проблематика. Духовну атмосферу України цього періоду зумовили дві впливові європей­ські культурні традиції просвітництво і романтизм, причому саме роман­тична течія стала домінуючою, оскільки вона найбільше відповідала самій сутності української духовності.

Романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, пов'язаним з розчаруванням в історичному прогресі, у можливостях розуму і науки. Світ виявився непідвладним розуму, а соціальна дійсність ворожою природі людини, її особистій свободі. У пошуку виходу романтизм звертається до народної традиції, до колективної мудрості народу, до історичного минуло­го нації як орієнтира для сучасності. Ідея національного розвитку бере свій початок у межах культури романтизму. З XIX ст. «філософія національної ідеї» стає не менш значною традицією в Україні, ніж «філософія серця».

У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. Просвітницькому уявленню про природу як складного механізму протиставляється образ природи як одухотвореного, живого цілого. У при­роді вбачається джерело творчого натхнення, вона починає розглядатися крізь призму людських переживань і настроїв. У розкритті таємниць при­роди і людської душі віддається перевага не розуму, а почуттям, художній уяві, підсвідомим виявам людської душі, які вкорінені, зокрема, в народно­му дусі, його мудрості і творчості.

Романтична традиція відкриває в людині глибинні суперечності боже­ственного і демонічного, звертає увагу не тільки на розумність і доброту як «природні» властивості людини, але й на темні, ірраціональні сторони її душі. Романтизму притаманна ідея неповторності і надзвичайної цінності особистості (антропоцентризм). Романтичне світобачення є усвідомленням розладу між ідеалом і дійсністю і, разом з тим, всеохоплюючою жадобою оновлення і досконалості, прагненням здійснити ідеал.

Романтичні ідеї найбільше виражені в творчості М. Гоголя. П. Куліша, Т. Шевченка. М. Костомарова. П. Юркевича, Д. Дониова то­що. Особливістю українського романтизму стає його зв'язок з «філософією національної ідеї», а також і релігійне забарвлення, прагнення поєднати антропологічні, соціальні, національні ідеї з ідеями християнства.

 

9'

Антиромантична, просвітницька течія XIX ст не породила такої могутньої плеяди видатних діячів культури, як романтизм, (що свідчить про її меншу співзвучність українській ментальності). Одним із представ­ників просвітницької течії, якому належить значний внесок в історію філо­софської думки України, став А/. Драгоманов. Витоки творчості Драгома-нова знаходяться саме у романтичній традиції, але згодом він розриває з романтизмом, переходить на позиції європейського позитивізму і раціона­лізму, негативного ставлення до релігії, на позиції лібералізму і, за словами Д. Донцова, космополітизму.' Позитивістською була і філософська позиція І. Франка. В цілому, саме з просвітницько-позитивістською ідеологією, що поширюється у другій половині XIX ст., Д. Чижевський пов'язував «піду­пад» і зниження думок, «розпад і роздріб потоку філософічної думки».

Початок періоду романтизму в українській філософії був пов'язаний з виникненням перших університетів (у Харкові, Києві, Львові), з поширен­ням через них ідей французького та німецького просвітництва, а також -німецького романтизму. Найбільш значним центром філософської думки першої половини XIX ст. стає Київська духовна академія, а пізніше Київ­ський університет, в яких формується Київська релігійно-філософська школа (її представниками були С. Гогоиький, О. Новииький, 17. Юркевич та ін.). П. Юркевич став одним із найвидатніших постатей філософії пері­оду романтизму. Він піддав критиці раціоналістичну просвітницьку ідеоло­гію, вульгарно-матеріалістичні і натуралістичні концепції людини. Юрке-вич створює вчення про серце як осередок, центр духовного життя особис­тості, як сферу примирення науки і релігійної віри. Своєрідним продов­женням ідей Юркевича стала екзистениійна Київська школа кінця XIX -поч. XX ст., яка представлена іменами М. Бердяева, Л. Шестова, В. Зі-нківського та ін

Перша спроба розробки філософії української ідеї належить представ­никам Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847рр.) М. Костома­рову, П. Кулішу і Т. Шевченкові. В ідеології Кирило-Мефодіївців злилися, на думку Чижевського, романтична традиція, національно-політичний ра­дикалізм і віра в можливість перебудови всього життя на основі християн­ських принципів.

Громадянський рух другої половини XIX ст. сприяв філософській тво­рчості багатьох діячів української культури О. Потебні, М. Драгомано-ва, І. Франка, трохи пізніше Б. Кістяківського, В. Вернадського, М.Грушевського, В Винниченка та ін    Свій внесок у філософську думку

 

1 Від грец. «громадянин світу». У найзагальнішому плані - визнання пріори­тету цінностей індивідуально-особистісних або загальнолюдських над національ­ними; у більш негативній оцінці ігнорування національних відмінностей.

92

на межі ХІХ-ХХ ст. зробили представники української еміграції -Д. Донцов, В. Липинський, Д.   Чижевський.