55.Зясуйте вихідні принципи філософії Фіхте

Вихідні принципи філософії Фіхте. Вчення про науку

Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) народився у Саксонії у родині ремісника. Щасливий випадок допоміг йому закінчити школу і вступити до університету.

Фіхте навчався на теологічному факультеті спочатку Ієнського, а потім Ляйпцигського університетів, де глибоко вивчав також філософію, літературу, право.

Протягом багатьох років Фіхте працював домашнім учителем у Цюріху.

У 1791 році Фіхте їде в Кенігсберг щоб зустрітися з Кантом. Кант допоміг Фіхте опублікувати працю „Спроба критики будь-якого одкровення”.

За пропозицією Гете, який був з 1775 року міністром Фіхте запрошують на посаду професора філософії Ієнського університету, але вже у 1799 році Фіхте залишає університет і Ієну.

На кілька років Фіхте зупиняється у Берліні, у 1805 р. читає лекції в Ерлангенському університеті, а в 1806 у Кенігсбегському.

У 1810 році Фіхте був призначений деканом філософського факультету Берлінського університету, а через два роки обраний ректором, але посаду цю займав досить недовго.

Оцінка Фіхте та його філософії є неоднозначною.

Наприклад, К.Поппер зауважує, що кар’єра Фіхте як філософа від самого початку спиралася на шахрайство. Його перша книжка „Спроба критики будь-якого одкровення” була опублікована анонімно саме тоді, коли очікувалася кантівська філософія релігії. Це була вкрай тьмяна книжка, що не перешкодило їй бути розумною копією кантівського стилю. Фіхте здобув видавця лише завдяки доброму серцю Канта, коли преса почала вихваляти працю Фіхте як кантівську, Кант змушений був зробити публічну заяву, що ця праця належить Фіхте, і Фіхте, який раптово зажив слави, став професором в Ієні. У 1799 році Кант виступив із заявою, що вважає науковчення Фіхте бездоказовою системою.

На Фіхте значний вплив здійснив протестантизм і німецька містика – передреформаційна (Мейстер Екхарт), а також та, що супроводжувала Реформацію (Мюнцер).

У юності він захоплювався філософією Спінози; під впливом кантівського трансценденталізму він став критиком „догматизму” взагалі і зокрема системи Спінози як послідовного втілення „догматичної точки зору”. Проте потрібно зазначити, що сліди захоплення Спінозою у Фіхте зберігалися і надалі, зокрема вони простежуються його прагненні вивести все суще із першого і самодостатнього начала – самосвідмості.

Творчість Фіхте можна поділити на 2 періоди:

рубежем тут є 1800 рік. Його вчення зазнає радикальних змін. Фіхте поступово переходить від абсолютизації принципу діяльності до релігійно-містичного споглядання, поглиблюється критика Просвітництва з його індивідуалістичною настановою.

На еволюцію поглядів Фіхте вплинули зміни соціальної та політичної ситуації у Європі на межі двох століть. У 1799-1800 рр. намітився поворот у суспільній свідомості Німеччини стосовно французької революції, навіть ті хто її вітав, на початку нового століття змушені були замислитися над її підсумками. До них належав і Фіхте, один із прихильників ідеалів французької революції у 1792 р. (ранній Фіхте повністю поділяв просвітницьке переконання, що прийдешня епоха утверджує царство розуму. Він вітав Французьку буржуазну революцію, виступаючи проти несправедливості, гноблення) і найбільш запеклих противників Наполеона з того моменту, як той прийшов до влади.

Значну роль у еволюції поглядів Фіхте відіграли також романтики – Фр.Шлегель, Шлейєрмахер, один із найближчих учнів та послідовників Фіхте – Шеллінг. Фіхте у цей час намагається відмежуватися від романтичного витлумачення науковчення, не приймає естетизму романтиків, натурфілософії Шеллінга, яку він вважав поступкою пантеїзму. Фіхте прагнув порятувати своє науковчення від тих, хто на його думку спотворював його справжній зміст.

ПРАЦІ:

„Про поняття науковчення, чи про так звану філософію” – 1794

„Основа загального науковчення” – 1794

„Нарис особливостей науковчення стосовно теоретичної здібності” 1795

„Перший вступ до науковчення” 1797

„Другий вступ до науковчення” 1797

„Спроба нового науковчення” 1797

„Ясне як сонце, повідомлення широкій публіці про справжню сутність новітньої філософії” 1800.

Головними принципами філософії Фіхте є:

• самосвідомість,

• самодіяльність,

• свобода.

Фіхте доходить висновку, що Кант не говорив про існування „речей-в-собі”. „Моя система, зазначає Фіхте, - це перша система свободи: як та нація звільнила людину від зовнішніх оковів, так моя система звільняє від „речей - в-собі”.

Фіхте переконаний, що існує лише одна-єдина філософія, і якщо вона буде знайдена, тоді не можуть більше виникати якісь нові. Філософія повинна, на думку Фіхте, стати наукою, а всі решта наук мають здобути своє підґрунтя саме у філософії.

Фіхте називає свою філософію „вченням про науку” – Wissenschaftslehre. Він вважає, що його науковчення є абсолютно новим і оригінальним.

Сутністю свого вчення вважає думку, що людина немає нічого, окрім досвіду.

Науковчення повинно послужити фундаментом і для себе і для всіх наук.

Викладаючи зміст свого науковчення, Фіхте відзначає, що перша характерна риса справжньої науки полягає в тому, що вона повинна бути єдиним цілим, мати систематичну форму, тому що окремі положення не були б узагалі наукою, а стають нею тільки в цілому, тільки через своє місце в ньому і відношенням до нього. Однак наука — це не механічне ціле (простої з'єднання частин), а органічна система, тобто таке ціле, у якому жодна частина його не може існувати без усіх інших частин і без цілого, як і навпаки.

Але щоб ціле було органічним, у ньому повинний бути „центр”, тобто такий елемент, який би зв'язував усі інші частини.

Отже, однією із найважливіших специфічних рис наукового знання є його систематична форма. Всі положення науки виводяться із одного принципу, через цей принцип вся система знання набуває своєї достовірності та істинності – але за однієї умови: якщо цей перший принцип є абсолютно достовірним. Всі окремі твердження науки набувають достовірності в системі і через систему – всі, окрім першого.

Має бути якесь єдине самодостовірне положення, яке повинно забезпечити як єдність та системність знання, так і його достовірність.

Тут виникають асоціації з Декартом, який теж прагнув знайти самодостовірний вихідний принцип, ґрунтуючись на якому можна було б побудувати всю споруду науки.

На переконання Фіхте таким ґрунтом є САМОСВІДОМІСТЬ, Я є, Я є Я.

Але позиція Фіхте є дещо іншою аніж у Декарта.

По-перше, Фіхте тут є ближчим до Канта, який здійснив критику картезіанського cogito, оскільки Декарт був переконаний, що єдиний і безпосередній досвід – це внутрішній досвід, Кант вважав, що наш внутрішній досвід є можливим лише при наявності зовнішнього досвіду.

По-друге, картезінське „мислю, отже існую” є актом теоретичного розуму, актом знання; у Фіхте – Я самопокладає себе актом практичного розуму, волі, актом у якому Я саме себе породжує. У Фіхте акт самосвідомості позначається терміном Tathandlung (справа-дія, рос. дело-действие).

У акті самосвідомості, за Фіхте, суб’єкт (діяльне, активне начало) і об’єкт (начало пасивне) повністю співпадають.

Визнання першості практичного розуму над теоретичним – це те положення, яке Фіхте поділяє з Кантом і яке відрізняє обох філософів від метафізиків XVII-XVIII ст.

Друга важлива риса науковчення та, що воно є ціле, яке розвивається, а не щось застигле. Тут Фіхте виходить із того, що оскільки об'єкт наукоучення — знання — є не мертвий стан, а «деякий поступальний часовий ряд» (тобто розвивається, має історію), то і наука про знання повинна бути «прагматичною історією» людського духу і спокійно йти за ходом подій, що відбуваються в цій сфері. Іншими словами, наука про знання повинна бути процесом, збігатися з історією свого об'єкта.

Отже, свою філософію Фіхте називає „науковченням” (наукою про науку) — фундаментом усіх наук. При цьому він наполягає на першості практично-діяльного відношення до світу перед теоретичним (споглядальним). Цю основну установку Фіхте виразив в афоризмі: „Діяти! Діяти! Це те, заради чого ми існуємо”, ВСЕ СУЩЕ Є РЕЗУЛЬТАТОМ ТВОРЕННЯ „Я”.

Фіхте не може змиритися з тим, що щоб бути мудрецем і добрим чи дурнем і злим не залежить від мене. Він зазначає („Призначення людини”): я хочу сам вартувати чогось, сам собою і для себе, і як дещо самостійне – я хочу бути останньою підставою, останньою причиною того, що мене визначає. Я хочу свободно хотіти відповідно до обраної цілі; я хочу, щоб ця воля як гранична причина, тобто така, що не визначається одними вищими причинами, могла б рухати передусім моє тіло, а через нього і все, що оточує мене, і здійснювати в ньому зміни.

Центральним основоположенням філософської системи Фіхте виявляється принцип автономії Я. Самототожність Я (Я=Я) не є чимось даним від природи, цю самототожність людина має здобути власним актом. Потрібно породити своє Я із глибин своєї самості, а разом з тим породити і дух як такий – народитися в духові.

Три основоположення науковчення Фіхте:

1. Я спочатку саме себе думає, саме себе творить. „Я покладає Я”.

Фіхте вказує, що самопокладання „я” невіддільне від його самопізнання, так що для „я” характерна двоєдина діяльність:

• Створююча – „практична”,

• Пізнавальна – „теоретична”.

Я у своєму спогляданні необхідно покладає самого себе.