53.Дайте загальну х-ку філософії духу Гегеля.

Філософія духу. Суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія)

У логіці дух був «мисленням у собі», у природі - відчуженим «буттям для іншого». У «Філософії духу» він уже розглядається як такий, що стає звільненим, існує для-себе.

У філософії духу досліджується індивідуальна й суспільна свідомість людей.

У вченні про суб’єктивний дух: (антропологія, феноменологія духу, психологія) розглядається становлення психіки людини, її індивідуального й колективного пізнання, Природне тут тяжіє над духовним.

У вченні про об’єктивний дух: (абстрактне право, мораль, моральність (сім'я, громадянське суспільство, держава)) предметом дослідження стають соціальні процеси, інститути та суспільна свідомість.

Абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія)- це єдність суб’єктивного й об’єктивного, що досягається через розуміння.

Філософія є вищою ступінню Абсолютного духу, вона здійснює синтез і повне розкриття істин, що містяться в мистецтві та релігії.

СУБ’ЄКТИВНИЙ ДУХ

У розділі „АНТРОПОЛОГІЯ” розвиток „душі” представлено у вигляді тріади: природної, відчуваючої, дійсної душ.

Природна душа: характеризується спочатку через природні якості. Дух живе у цій душі загальним планетарним життям, відмінністю кліматів, зміною пір року, доби і т.п. Але Гегель вважав, що значення цих природних впливів дуже незначне. Водночас географічним впливам Гегель надавав суттєвого значення, він вважав, що ці впливи визначають відмінності людських рас і народів, причому не тільки анатомо-фізіологічні, але передусім і духовні відмінності.

Гегелю було властиве переконання у духовній нерівноцінності людських рас.

Відчуваюча душа: розглядає душу як таку, що веде визвольну боротьбу проти тяжіння матеріального, тілесного.

Дійсна душа: це третя ступінь у розвитку душі, коли вона здобуває панування над своєю природною індивідуальністю, над своєю тілесністю.

У розділі „ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ДУХУ” характеризується розвиток свідомості від чуттєвого ступеня до раціонального у зв’язку з практичним перетворенням і створенням дійсності у процесі трудової діяльності та соціальної боротьби. Свідомість є явищем духу, тому наука про свідомість і форми її розвитку є наука про явища духу (феномени) – феноменологія.

Феноменологія досліджує:

• Свідомість взагалі, безпосередню свідомість, яка протистоїть предмету як чомусь такому, що не залежить від суб’єкта – це чуттєва свідомість;

• Самосвідомість предметом якої є „Я”;

• Єдність свідомості та самосвідомості - розум.

У третьому розділі „ПСИХОЛОГІЯ” розвиток духу представлено у вигляді тріади теоретичного, практичного і свободного духу.

Гегель розглядає проблему реалізації ідеї свободи через практичну діяльністю людей.

6.Об’єктивний дух (абстрактне право, мораль, моральність. Громадянське суспільство й держава)

Об’єктивний дух, до якого через практичну діяльність переходить суб’єктивний дух, характеризується Гегелем як „наявне буття свободної волі”, що утворює сферу права.

АБСТАКТНЕ ПРАВО: першою сходинкою у розвитку волі Гегель вважає одиничну волю певного суб’єкта, який завдяки цій волі, яка невіддільна від самосвідомості, стає юридичною особою, правоздатною особистістю. Така особистість характеризується як основа абстрактного, формального права, що має своєю заповіддю „БУДЬ ОСОБОЮ І ШАНУЙ ІНШИХ У ЯКОСТІ ОСІБ”.

Особа присвоює собі речі даного світу як свою власність. Особа має право, на думку Гегеля, вкладати свою волю у кожну річ, яка завдяки цьому є моя.

Гегель обґрунтовує розумність та правомірність приватної власності.

Він розрізняє три форми порушення права приватної власності:

• Простодушну неправду;

• Обман;

• Злочин у поєднанні з примусом.

Тут також міститься гегелівське вчення про покарання: воно розглядається як необхідне зняття злочину. При встановленні покарання повинен суворо дотримуватися закон, і встановлювати його може лише суд. Гегель був противником жорстоких покарань і обґрунтовував необхідність їх пом’якшення із прогресом цивілізації.

Взагалі метою діяльності об’єктивного духу є реалізація свободи у зовнішньому світі, щоб дійсність могла стати світом свободних відносин.

Свобода – це абстрактна категорія, яка проявляється передусім у праві. Право є буття свободи.

Свобода, за Гегелем, не є сваволею, вона обмежується певними умовами. Бути свободним – означає усвідомлювати межі і необхідність того, що людина робить. Справді свободною волею володіє лише мислячий інтелект. Особливо важливим є усвідомлення людиною своєї свободи.

Свобода у суспільстві є подоланням сваволі окремих людей. Обмеження волі здійснюється правовими нормами і законами, тобто в сфері правових відносин. Право, за Гегелем, це наявне буття свободи.

МОРАЛЬ:

Друга частина „Філософії права” присвячена моралі, яка визначається як право суб’єктивної волі. До розгляду моралі Гегель переходить одразу після тлумачення покарання як зняття злочину. Вказуючи, що моральна воля проявляється у поступках, Гегель вважає, що якщо з ними пов’язане зло, то воно вже не має характеру юридично карного злочину, а якщо з ними пов’язано зло, то воно не визначається через відповідність юридичним законам.

У праві моральної волі Гегель виокремлює такі три сторони які представляють одиничне, особливе і всезагальне:

• Поступок повинен співпадати із суб’єктивним („моїм”) умислом;

• Суб’єктивний намір повинен мати своєю метою благо;

• Поступок повинен відповідати добру як об’єктивній цінності.

Гегель визнає немалі достоїнства кантівського вчення про мораль в плані постановки проблеми. Але полемічним є стосовно до Канта наполягання Гегеля на тому, що в сфері моралі важливим є не лише умонастрій суб’єкта, але і відповідні цьому умонастрою поступки з їх об’єктивними наслідками.

Якщо в кантівській філософії Гегель критикує формальність і абстрактність її розуміння моралі, то в романтизмі він засуджує нігілістичне ставлення до моралі, яке виростає на ґрунті апології індивідуалістичної сваволі.

Прагнення задовольнити насущні життєві потреби людини Гегель на відміну від Канта не вважав несумісними з моральністю намірів. Гегель заявляє, що „якщо життя перебуває у вищій небезпеці і його порятунок наштовхується на власність забезпечену правом іншої людини, воно може претендувати на право нужди” і бути „підтримане засобом крадіжки шматка хліба”.

Гегель наголошує на тому, що „добра воля” не може бути такою без її об’єктивної реалізації.

МОРАЛЬНІСТЬ:

Від моралі Гегель переходить до моральності. Смисл цього переходу полягає в тому, що Гегель намагається розглянути мораль не лише як форму свідомості, але й як певні відношення людей.

Моральність, за Гегелем, є вищою сходинкою розвитку об’єктивного духу. Безпосередньо моральність виявляється в сім’ї як природній єдності індивідів, диференціація сім’ї, утворення множинності сімей веде до громадянського суспільства як взаємовідношення самостійних індивідів; нарешті, їх вища єдність, яка примиряє всі суперечності, дана в державі.

Сім’я : в ній Гегель виокремлює такі три сторони:

• Шлюб як такий;

• Сімейну власність;

• Виховання дітей.

„Правова моральна любов” таке визначення шлюбу дав Гегель. У шлюбі має місце єдність природного і духовного начал. Вступ у шлюб є об’єктивним призначенням і моральним обов’язком одиничних особистостей. Шлюб за своєю сутністю є моногамним. Гегель обґрунтовує патріархальну сім’ю.

Громадянське суспільство:

Громадянське суспільство Гегель розглядав у вигляді тріади, яка утворюється

• „системою потреб” - опосередкування потреби і задоволення потреби одиничного через його роботу і через роботу і задоволення потреб всіх інших;

• здійснення правосуддя, яке покровительствує свободі і власності приватних осіб;

• поліцією і корпораціями, які вирішують по суті ті ж завдання, що і правосуддя, але в інших аспектах.

Гегель відзначав, що громадянське суспільство виникло в новий час всередині національних держав, ніби вклинившись „між сім’єю і державою”.

Розробляючи концепцію громадянського суспільства Гегель спирався на економічну теорію А.Сміта.

Специфіку потреб людини Гегель вбачав у тому, що в ході суспільного розвитку вони швидко перестають бути просто природними і число їх зростає, причому в їх формуванні у зростаючій мірі бере участь громадська думка, так що в кінцевому підсумку вже не потреба, а думка має бути задоволена. Так само і з засобами задоволення потреб, які діляться і урізноманітнюються, множаться, стають витонченими, перетворюються в свою чергу відповідними цілям і абстрактним потребам, і цьому збільшенню різноманітності немає кінця.

Відкидаючи погляди Руссо на цивілізуючу культуру як дещо лише зовнішнє, руйнівне і водночас відмовляючись бачити абсолютні цілі в зручностях приватного життя, Гегель витлумачував культуру як іманентний момент абсолютного, який володіє своєю нескінченною цінністю.

У розумінні Гегеля розвиток культури нерозривно пов’язаний з трудовою діяльністю і її прогресом. Він вказував, що людина у своєму споживанні має відношення переважно до продукту праці людей.

Останній член тріади у системі потреб (перший – характер потреб і задоволення, другий – характер праці) – майно. Під ним треба розуміти набуток суспільної праці (багатство) у якому для кожного є можливість взяти участь своєю освіченістю і своїми практичними вміннями, щоб бути забезпеченими засобами існування.

Гегель вважав, що громадянське суспільство може допомогти збіднілим його членам шляхом розвитку зовнішньої торгівля, яка через стимулювання вітчизняного виробництва дасть їм в ньому роботу, а також дозволить набути власність за кордоном. Гегель надавав великого значення колонізації нових земель.

ДЕРЖАВА:

Гегель характеризував державу як результат розвитку сім’ї і громадянського суспільства. Він був переконаний, що коли держава міцна і не перебуває у стані смертельно небезпечної для неї війни з іншими державами, вона повинна надавати максимально можливу свободу індивідам, сім’ям, громадянському суспільству.

Платонівську концепцію держави Гегель критикував за те, що у ній суб’єктивна свобода ще не визнається, так як влада ще вказує індивідам чим вони повинні займатися.

Гегель поділяє лад на органічно взаємопов’язані влади: княжу, урядову, законодавчу.

Княжа влада монарха проголошувалася як така що має право остаточного вирішення і абсолютного самовизначення. Суверенітет держави повинен втілюватися в особі монарха, причому монарха спадкового. Це твердження було висловлене Гегелем на противагу революційному вченню Руссо про суверенітет народу, оскільки народ без монарха є просто масою, яка вже більше не державою і тому взагалі вже не володіє суверенітетом.

Проте Гегель тлумачить князівську владу не як абсолютну, а досить обмежену. Для монарха Гегель передбачав як оптимальний варіант роль людини, яка самостійно не приймає жодних відповідальних рішень, а тільки санкціонує своїм авторитетом рішення, які підготовані компетентними представниками його адміністрації відповідно до чинних законів.

Таку монархію Гегель називає конституційною.

За Гегелем конституція – це просто поділені функції державної влади.

У суспільстві, на думку Гегеля, правомірним і необхідним є лише один вид рівності – рівність громадян перед законом. Стосовно всього іншого суспільний розвиток створює і посилює нерівність між людьми, яка зумовлюється самим зміцненням їх свободи в галузі економічної діяльності і культивуванні своїх талантів та здібностей.

Від князівської влади Гегель відрізняє урядову владу, завданням якої є підтримання всезагального державного інтересу в умовах такого суперечливого розвитку особливих та індивідуальних інтересів, який перетворює громадянське суспільство в поле боротьби всіх проти всіх. Відповідно до вчення Гегеля до урядової влади входять також і судова та поліцейська влади.

Залежність законодавчої влади від монарха та уряду знаходить конкретне вираження у тому, що перші два члени державного ладу безпосередньо включені у склад цієї влади, у якій їм відводиться вирішальна роль, третьому елементові законодавчої влади, в ролі якого виступають представники станів, надається лише дорадча функція

К.Поппер, розглядаючи філософію Гегеля як джерело сучасного історицизму, вважає, що він був прямим послідовником Геракліта, Платона, Аристотеля. Хоча інтерес філософів до Гегеля поступово став зникати, проте його вплив залишається дуже потужним, передусім це стосується моральної та суспільної філософії. Ще й досі, зазначає К.Поппер, філософи з питань історії, політики та освіти перебувають значною мірою під його впливом.

У політиці це проявляється особливо виразно в тому, що як крайнє ліве крило марксизму, так і консервативний центр, і крайньо праві фашисти – всі засновують свою політичну філософію на Гегелі. Представники лівого крила замінюють війну націй, що постає в гегелівській історицистській схемі, на війну класів, крайні праві замінюють її на війну рас, але і ті, і ті досить свідомо наслідують Гегеля. Чому так відбувається?

Філософи й по нині зберегли навколо себе якусь атмосферу чародіїв. Філософія вважається дивним і незрозумілим предметом, що торкається тих самих таємниць, що і релігія, але призначена для інтелектуалів. Гегельянство якнайкраще відповідає цим поглядам; воно є точно тим, чим мусить бути за поширеним забобоном філософія. Гегельянство знає все про все. І має готову відповідь на кожне запитання.

Проте головна причина успіху Гегеля полягає в іншому. Середньовічний авторитаризм почав розпадатися за доби Відродження. Але на Європейському континенті його політичний аналог, середньовічний феодалізм, не зазнав серйозної загрози аж до Французької революції. Боротьба за відкрите суспільство розпочалася знову лише з появою ідей 1789 року, і феодальні монархії швидко переконалися в серйозності цієї небезпеки. Коли в 1815 році реакційна партія почала брати владу назад у свої руки в Прусії, вона відчула гостру необхідність в ідеології. Дати таку ідеологію зумів Гегель. Гегельянство - це відродження трибалізму.

К.Поппер називає Гегеля ланкою між Платоном і сучасною формою тоталітаризму. Гегель наполягає на абсолютній моральній владі держави.

Гегель уявляє собі державу як організм і наділяє її свідомою і розумною сутністю, „розумом” чи „Духом”. Але на відміну від Платона він не стверджує про занепад світу, а стверджує його прогрес.

К.Поппер наводить також цитати А.Шопенгауера – сучасника Гегеля. За словами Поппера платонічного ідеаліста та косерватора, якщо не реакціонера, але людини найвищої чесності, який цінував істину понад усе.

„Гегель, офіційно призначений властями згори як Великий філософ, був дурноверхим, нудним, огидним, безграмотним ошуканцем, який досяг верху нахабства в недбалому написанні й поданні якнайбезглуздішої змістифікованої дурниці. Ця дурниця була голосно проголошена безсмертною мудрістю корисливими послідовниками і охоче сприйнята як така всіма дурнями, котрі, в такий спосіб, об’єдналися в джосконалий хвалебний хор, нечуваний раніше. Просторе поле духовного впливу, надане власті предержащими, дало йому змогу досягти інтелектуального розпаду цілого покоління” (А.Шопенгауер)

„Філософія, репутацію якій повернув Кант перетворилася невдовзі на знаряддя для задоволення інтересів – державних інтересів згори, особистих – знизу” Уряди роблять з філософії засіб обслуговування своїх державних інтересів, а вчені роблять з неї комерцію” (А.Шопенгауер)