50.Яка головна ідея критики здатності судження?

Критика здатності судження

Кант зазначає, що серед вищих пізнавальних здібностей існує проміжна ланка між розумом і розсудком. Це – здатність судження, яка за аналогією повинна б також містити принаймні власний принцип виявлення законів, правда, принцип, лише апріорно суб’єктивний. І хоча цьому принципу не дана в якості його області певна сфера предметів, він все ж може мати якийсь ґрунт із певними властивостями, для яких значимим є лише цей принцип.

Усі здатності душі можуть бути зведеними до трьох:

• здатність пізнання;

• здатність бажання;

• почуття задоволення й незадоволення.

Для здатності пізнання законодавчим є лише розсудок, для здатності бажання як вищої здатності у відповідності з поняттям свободи апріорно законодавчим є лише розум.

Проте між здатністю пізнання й здатністю бажання знаходиться почуття задоволення, так само як між розсудком і розумом здатність судження.

Здатність судження взагалі є здатність мислити особливе як підпорядковане загальному.

Якщо загальне (правило, принцип, закон) дані, то здатність судження, яка підводить під нього особливе є визначаюча здатність судження; якщо ж дано лише особливе, для якого здатність судження повинна знайти загальне, то ця здатність є рефлектуюча здатність судження.

Рефлектуюча здатність судження потребує принципу – із досвіду вона його запозичити не може, отже вона повинна дати цей принцип собі сама. Тут рефлектуюча здатність судження стає джерелом такого апріорного поняття як доцільність природи.

Кант вважає, що принцип формальної доцільності природи є трансцендентальним принципом здатності судження, тому, що поняття об’єктів, які мисляться підпорядкованими цьому принципу, є лише чисте поняття про предмети можливого досвідного пізнання взагалі і не містить нічого емпіричного.

Трансцендентальне поняття доцільності природи не є ні поняттям природи, ні поняттям свободи, оскільки воно нічого не дає об’єкту (природі), а є лише єдиним способом, який ми повинні використовувати у рефлексії про предмети природи, коли хочемо набути повністю зв’язний досвід, отже це лише суб’єктивний принцип (максима) здатності судження.

Кант зазначає, що все те, що в уявленні про об’єкт є виключно суб’єктивним є естетичною властивістю уявлення, але те, що слугує чи може бути застосовано у ньому для визначення предмета (для пізнання), є його логічною значимістю.

Те суб’єктивне в уявленні, яке не може стати частиною пізнання, є пов’язане з цим уявленням задоволення чи незадоволення.

Доцільність речі, оскільки вона представлена у сприйнятті, не є властивістю самого об’єкта, і доцільність, яка передує пізнанню об’єкта, безпосередньо пов’язується з об’єктом без бажання використовувати його для пізнання, є те суб’єктивне в уявленні, яке не може стати частиною пізнання. Отже, в такому випадку предмет називається доцільним лише тому, що уявлення про нього безпосередньо пов’язане з почуттям задоволення, і саме це уявлення є естетичним уявленням про доцільність.

Якщо із схопленням (apprehensio) форми предмета споглядання, без віднесення його до поняття для певного пізнання, пов’язане задоволення, то уявлення в цьому випадку співвідноситься не з об’єктом, а лише з суб’єктом, і задоволення може виразити не що інше, як відповідність об’єкта пізнавальним здібностям, які діють у рефлектуючій здатності судження, і лише суб’єктивну формальну доцільність об’єкта. Адже схоплення форм в уяві ніколи не може відбуватися без того, щоб рефлектуюча здатність судження не порівнювала їх, навіть незумисне, хоча б із своєю здатністю співвідносити споглядання з поняттями.

Якщо в цьому порівнянні уява (в якості здатності до апріорних споглядань) незумисне приводиться у відповідність з розсудком (у якості здатності створювати поняття) і цим збуджується почуття задоволення, то предмет належить розглядати як доцільний для рефлектуючої здатності судження. Подібне судження є естетичним судженням про доцільність об’єкта, яке не ґрунтується на наявному понятті предмета і не створює поняття про нього.

З уявленням про предмет, форма якого розглядається в рефлексії про неї як основа задоволення від уявлення про такий об’єкт, - з таким уявленням це задоволення мислиться як необхідно пов’язане, отже, не тільки для суб’єкта схоплюючого цю форму, але і взагалі для кожного, хто здійснює про нього судження, тоді предмет називається прекрасним, а здатність виносити судження на підставі такого задоволення називається смаком.

Судження смаку, як і всі інші емпіричні судження, претендує лише на загальнозначущість.

Кант ділить критику здатності судження на естетичну й телеологічну:

• під першою потрібно розуміти здатність судити про формальну доцільність ( її називають також суб’єктивною) на підставі почуття задоволення чи незадоволення,

• під другою – здатність судити про реальну доцільність (об’єктивної природи) на основі розуму і розсудку.

Телеологічна здатність судження не є особливою здатністю, а лише рефлектуючою здатністю судження взагалі, оскільки вона, як завжди у теоретичному пізнанні діє за поняттями, але стосовно певних предметів природи – за особливими принципами, а саме за принципами лише рефлектуючої, а не визначаючої об’єкти здатності судження, отже, за своїм застосуванням вона належить до теоретичної частини філософії, а через особливі принципи – повинна складати також особливу частину критики.

Естетична ж здатність судження нічого не дає для пізнання своїх предметів і, отже, повинна бути зарахована лише до критики суб’єкта який здійснює судження і його пізнавальних здібностей, тією мірою, якою вони можуть мати апріорні принципи, яким би не було їх застосування (теоретичне чи практичне); ця критика і є пропедевтикою будь-якої філософії.

Розсудок апріорно встановлює закони для природи як об’єкта відчуттів з метою її теоретичного пізнання в можливому досвіді. Розум апріорно встановлює закони для свободи і її власної каузальності в якості надчуттєвого в суб’єкті з метою безумовного практичного пізнання. Область поняття природи під одним законодавством і область поняття свободи під іншим повністю відокремлені одна від одної глибокою прірвою, яка відокремлює надчуттєве від явищ і не допускає взаємного впливу. Поняття свободи нічого не визначає в теоретичному пізнанні природи; поняття природи також нічого не визначає в практичних законах свободи, тому перекинути міст від однієї області до іншої неможливо. Але якщо визначаючі засади каузальності за поняттям свободи і не присутні в природі, і чуттєве не може визначати надчуттєве в суб’єкті, то зворотне можливе і вже міститься у понятті каузальності через свободу, дія якої у світі повинна відбуватися у відповідності з її формальними законами; хоча слово причина стосовно надчуттєвого означає лише підґрунтя для визначення каузальності речей природи до дії відповідно їх власним природним законам, проте водночас і у відповідності з формальним принципом законів розуму.

Дія у відповідності із поняттям свободи є кінцевою метою, яка повинна існувати; для чого і передбачається умова її у природі (суб’єкта в якості чуттєвої істоти, тобто в якості людини). Те, що є апріорним і безвідносним до практичного передбачає цю умову, здатність судження, дає у понятті доцільності природи опосередковуюче поняття між поняттями природи і поняттям свободи, яке робить можливим перехід від чистого теоретичного розуму до чистого практичного розуму, від закономірності відповідно поняттям природи до кінечної цілі відповідно поняттю свободи, тому, що тим самим пізнається можливість кінечної цілі, яка може стати дійсною лише в природі й у відповідності з її законами.

Розсудок через можливості своїх апріорних законів для природи дає нам доказ того, що природа пізнається нами лише як явище, а тим самим – і вказує на її надчуттєвий субстрат, залишаючи його притому абсолютно невизначеним. Здатність судження своїм апріорним принципом у судженні про природу за її можливими окремими законами дає надчуттєвому субстрату визначеність через інтелектуальну здібність. Розум своїм апріорним практичним законом дає цьому субстрату визначення; таким чином здатність судження робить можливим перехід з області поняття природи до області поняття свободи.

Із здатностей душі взагалі, оскільки вони розглядаються як вищі, тобто як такі, що є автономними, розсудок є для пізнавальної здатності (теоретичного пізнання природи) те, що містить апріорні конститутивні принципи; для почуття задоволення й незадоволення апріорні принципи дає здатність судження, незалежно від понять і відчуттів, які стосуються до визначення здатності бажання і таким чином можуть бути безпосередньо практичними; для здатності бажання – розум, який без посередництва задоволення, яким би не було його джерело, є практичний розум, який в якості вищої здатності визначає для здатності бажання кінцеву мету, яка одночасно створює і чисте інтелектуальне розташування (уподобання) до об’єкта. Поняття здатності судження про доцільність природи також стосується понять природи, але виключно як регулятивний принцип пізнавальної здатності, хоча естетичне судження про деякі предмети (природи чи мистецтва), яке приводить до цього поняття є стосовно почуття задоволення чи незадоволення конститутивний принцип. Спонтанність у грі пізнавальних здатностей, узгодженість яких складає основу цього задоволення, робить згадане поняття придатним, щоб опосередкувати зв’язок між областю поняття природи і областю поняття свободи за їх, наслідками, адже цей зв’язок одночасно сприяє тому, щоб душа була такою, що сприймає моральне почуття.

Кант приходить до висновку, що смак є здатність судити про предмет у його відношенні зі свободною закономірністю уяви. Оскільки у судженні смаку уява повинна розглядатися в її свободі вона розглядається не як репродуктивна, підпорядкована законам асоціації, а як продуктивна і самодіяльна (як джерело довільних форм можливих споглядань); і, хоча при схопленні даного предмета відчуттів вона пов’язана з певною формою об’єкта і, отже, не перебуває у свободній грі (як у сфері фантазії), все ж цілком можливо зрозуміти, що предмет може дати їй саме таку форму, яка містить поєднання багатоманітного, яке уява, якщо б вона була полишена сама на себе, створила б у відповідності із закономірністю розсудку взагалі. Але те, що уява вільна і водночас сама закономірна, тобто має автономію, є суперечністю. Адже закон дає лише розсудок. Якщо уява змушується діяти за певним законом, то її продукт за своєю формою, те яким він повинен бути визначається поняттями; але тоді уподоба (благорасположение) викличе не прекрасне, а добре (досконалість, правда, лише формальну) і судження не буде судженням смаку. Отже, закономірність без закону і суб’єктивне узгодження уяви і розсудку без об’єктивного узгодження, при якому уявлення співвідносилося б з певним поняттям предмета, сумісні лише із свободною закономірністю розсудку (яка називається також доцільністю без мети) і із своєрідністю суджень смаку.

ПРО ПРИРОДУ ЯК МОГУТНІСТЬ

Кант зазначає, що могутність – є здатність долати великі перешкоди. Вона називається владою, якщо долає спротив того, що і саме має могутність. Природа, яка розглядається в естетичному судженні як могутність, що немає над нами влади, є динамічно піднесеною.

Для того, що б ми вважали природу динамічно піднесеною, її потрібно уявляти як таку, що викликає страх.

Те, чому ми хочемо здійснити опір, є зло, і, якщо ми виявляємо, що наша здатність до цього не достатня, вона стає предметом страху. В естетичному судженні природа може розглядатися як могутність, як динамічно піднесена, лише оскільки у ній вбачають предмет страху.

Проте можна вважати предмет страшним, не відчуваючи при цьому страху перед ним, якщо ми судимо про нього лише розглядаючи той випадок, коли б ми захотіли здійснити йому опір і будь який опір виявився б даремним. Так, доброчесна людина боїться Бога, не відчуваючи при цьому страху, тому, що цю людину ніколи не турбує думка про те, що вона колись захоче опиратися Богові і його заповідям. Але в кожному такому випадку, який вона сама по собі не може вважати неможливим, вона визнає Бога грізним.

Той, хто зазнає страху, не може судити про піднесене в природі, так само як і не може судити про прекрасне той, хто перебуває під владою схильностей і бажань.

Різні стихійні лиха приваблюють нас лише тоді коли ми в безпеці, тоді ми називаємо ці предмети піднесеними, оскільки вони підносять наші душевні сили над їх звичайним середнім рівнем і дозволяють нам виявляти в собі абсолютно нову здатність до спротиву, яка породжує у нас мужність помірятися силами із повновладністю природи. Ми виявляємо себе як незалежних від природи і нашу перевагу над нею. У нашому естетичному судженні природа виступає як піднесена не тому, що вона викликає страх, а тому, що вона закликає до нашої сили ( яка не є природою), щоб ми вважали те, про що ми турбуємося (майно, здоров’я і життя) неістотними і тому вбачали б в її могутності не таку владу для нас і нашої особистості, перед якою нам потрібно було б прихилитися, коли мова заходить про наші вищі інтереси і про необхідність утверджувати їх чи відмовлятися від них.

За Кантом, піднесене міститься не в якійсь речі природи, а лише в нашій душі тією мірою, якою ми зможемо усвідомлювати свою перевагу над природою у нас, а тим самим і природою поза нами.