76.Бароко як відображення епохи хvіі ст.

Напрям бароко поєднав у собі стильові ознаки середньовіччя та ренесансу.

Цим поєднанням зумовлені основні його риси:

• знову утверджується складна, вигадлива форма творів, як було в орнаменталізмі;

• повертається середньовічний погляд на Бога як на вершину досконалості, основу буття, водночас зберігається ренесан сова увага до людини, яка тепер трактується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння;

• замість світської спрямованості ренесансу знов утверджується релігійне забарвлення всіх цaрин культури;

• зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його із християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної та фізичної, внутрішньої та зовнішньої;

• як і ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й благодаті Творця.

Для бароко характерні й оригінальні, власні особливості:

• динамізм, рухливість; у скульптурі й архітектурі це переважання хвилястої із завитками лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола середньовіччя й ренесансу;

• в літературі це змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр;

• митець бароко вбачав своє надзавдання в тому, щоб зворушити, вразити, звідси захоплення гіперболами, гротеском, антитезами.

• В епоху бароко простоту форми твору замінюють вигадливістю, надуманістю, пишномовністю. Тепер мистецтво часто сприймається як забава, гра розуму.

• Розвивається інтерес до алегорій, з’являються алегоричні рами, поеми, вірші.

• Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору: вірші пишуть у вигляді хреста, чaри, ковадла, колони, ромба; стають популярними акровірші та мезостихи .

Яскраві представники європейського бароко: письменники Педро Кальдерон, Джон Мільтон; художники Мікеланджело Караваджо, Пітер Пауел Рубенс, Ґарменс Рембрандт, Дієго Родріґес Веласкес; композитори Йоганн Себастьян Бах, Ґеорґ Фрідріх Ґендель.

77.Класицизм епохи Відродження.

складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від. лат. classicus – зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції в XVIІ ст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його і виклав Н. Буало (1636-1711) у дидактичній поемі «Мистецтво поетичне». Грунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадянські, героїчні й патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався строгий поділ жанрів мистецтва на «високі» і «низькі». До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, де героями виступали селяни, міщани, – комедія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного, величного і низького, суворо дотримувався закон «трьох єдностей» – дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б. Мольєра. Ж. Расін (1639-1699) у п’єсах «Брнтаннік», «Мітрідат» показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов’язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями. Через творчість Ж. Б. Мольєра (1622-1673), який утвердив жанр «високої комедії», класицизм звернувся до проблем народного життя.