Залежні

До них належали холопи й челядь. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинському князівстві існувало холопство, однак тут єдиним джерелом холопства був "полон". Формування великого боярського землеволодіння поєднувалося з процесом перетворення холопів у феодально залежних людей. Холопи обслуговували двір боярина або залучались до обробітку ріллі. Бояри "саджали" холопів на землю, і таким чином виникали нові села з феодально залежним населенням, а холопи з'єднувались із селянством. Під словом "челядь", на відміну від холопів, розуміли залежних селян, яких захоплювали разом з їхнім майном.

41. Характеристика галузей права україни у складі російської імперії у першій половині 19 ст.

Цивільне право Засадничим у регулюванні цивільних правовідносин була нерівна правоздатність і дієздатність за ознакою станової, національної, релігійної, статевої приналежності, за місцем проживання, законно- чи незаконнонародженістю тощо, внаслідок чого закріплювалось безправ`я кріпосних селян і міських низів. Дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, натомість, селянам, навіть які отримали свободу, було заборонено виділятись з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який перебував у їх користуванні. У “Зводі законів Російської імперії” вперше в історії російського законодавства було дано визначення поняття права власності як права володіти, користуватись і розпоряджатись майном. В окремих випадках це право обмежувалось сервітутами, відомими ще з 18 ст. Захистом закону користувалось не лише право власності, а й право володіння, що розглядалось як особливий правовий інститут. Розрізнялось рухоме і нерухоме майно. Нерухомим майном вважались землі й угіддя, села, будинки, заводи, фабрики, лавки, будівлі, пусті дворові місця. Верховне володіння державним майном належало виключно самодержавній владі імператора, володіння удільним майном належало виключно членам Імператорського дом; а усі інші права на майно могли набувати: члени Імператорського дому, двірцеві управління, казна; дворянські, міські і сільські товариства; єпархіальне начальство, монастирі і церкви; кредитні установи, релігійні заклади, наукові і навчальні заклади, приватні особи; стани осіб – товариства, компанії, конкурси. З розкладом феодалізму наприкінці 18 – на початку 19 ст. значна частина земельних наділів вільних селян і козаків перейшла до поміщиків. Право дворян розпоряджатись нерухомою власністю не обмежувалось. Іменний указ 1828 р. обмежив право власності козаків на землю – заборонив їм продавати належні їм на праві власності землі. За правовою традицією на Правобережжі допускалось право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, придбаних до уведення загальноросійського законодавства. Кріпосний стан селян визначався положеннями “Зводу законів Російської імперії”, а також сеймовими постановами про пожалування селян і судовими рішеннями. На Правобережній Україні, де поміщиками були переважно поляки, прямо чи побічно пов`язані з польським національно-визвольним рухом, царський уряд провів у 1848 р. інвентаризацію їх землеволодінь, на підставі якої уклав інвентарні правила, які визначали розміри селянських господарств (які формально не підлягали змінам) та форми взаємовідносин між селянами і поміщиками. У першій половині 19 ст. певна своєрідність у договірних відносинах в Україні, порівняно із Росією, полягала у наданні власникам вотчин права продавати свої вотчини, якщо вони за договором чи судовим рішенням перебувають у тимчасовому володінні третіх осіб. Договір укладався за взаємною домовленістю сторін; його предметом могли бути майно або дії осіб, а мета його мала відповідати закону, добропорядності і суспільному порядку. На власний розсуд за взаємною домовленістю сторони могли включати у договір умови про строк, оплату, неустойку, забезпечення тощо. Договори і зобов`язання могли за взаємною домовленістю скріплюватись і забезпечуватись: порукою, неустойкою, заставою нерухомого майна, закладом рухомого майна. Шлюбно-сімейні відносини. У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані. Шлюбний вік становив для чоловіків 18 р. і для жінок 16 р., та заборонялось вступати у шлюб по досягненні 80 р., а також заборонявся шлюб з душевнохворими. Заборонялось укладення шлюбу без згоди батьків, опікунів чи піклувальників, а також заборонялось поміщицьким селянам і дворовим людям вступати у шлюб без дозволу їх власника. Шлюб укладався у формі усного чи письмового договору між 2 сторонами. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, який часто відбувався за деякий час по здійсненні церковного обряду. Крім законних шлюбів із церковним вінчанням у правобережних губерніях існував шлюб “на віру”, тобто фактичні шлюбні відносини, притому жінка була рівноправною з чоловіком. Чоловік був зобов`язаний любити свою дружину як власне тіло, проживати з нею у злагоді, поважати, захищати, вибачати її недоліки і полегшувати її немічність, а також надавати їй харчування і утримання відповідно до свого стану і можливостей. Дружина була зобов`язана коритись своєму чоловікові як главі сім`ї (притому, вона не звільнялась від зобов`язань і щодо своїх батьків), перебувати у любові, пошані і необмеженому послуху йому, догоджати йому у всьому як господиня дому. Дружина, яка належала до нижчого стану, набувала усіх прав і привілеїв, пов`язаних із станом, чином чи званням її чоловік, і не втрачала їх, навіть якщо він за вчинений ним злочин позбавлявся прав свого стану. Подружжя було зобов`язане проживати разом, а відтак: 1. заборонялось самовільне розлученя; 2. дружина була зобов`язана слідувати за чоловіком у разі його переселення, зміни місця служби тощо, крім заслання його на каторжні роботи чи на поселення; і чоловік міг вимагати здійснення свого права особистої влади над дружиною через поліцію, яка видавала паспорт дружині лише за згодою чоловіка; 3. при передачі кріпосного права одним власником іншому подружжя кріпаків не розлучалось. Шлюб не утворював спільної власності майна подружжя – кожен з них міг мати і набувати свою окрему власність. Дорослі діти, проживаючі з батьками, не мали права вступати у зобов`язання і видавати векселі без згоди батьків. Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з подружжя або розривався: 1. за клопотанням в разі заслання одного з подружжя за судовим вироком за вчинення злочину на каторжні роботи чи на поселення; 2. за клопотанням в разі безвісної відсутності другого з подружжя; 3. за позовом про розлучення. На Лівобережній Україні визнання шлюбу недійсним чи розлучення подружжя за постановою духовного суду мали наступні наслідки щодо його майна: 1. якщо чоловік визнавався винним, то був зобов`язаний повернути дружині її придане, а також дружина отримувала у пожиттєве володіння майно чоловіка, яке слугувало забезпеченням її приданого; 2. якщо суд обвинувачував дружину, то вона втрачала своє придане на користь чоловіка; 3. якщо жоден з подружжя не визнавався винним, а їхній шлюб з якоїсь причини оголошувався недійсним, то їхнє майно поверталось у його дошлюбний стан; 4. якщо при розірванні шлюбу, укладеного на заборонених ступенях спорідненості чи свояцтва, викривалась обізнаність обидвох з подружжя про існуючі перешкоди до укладення їхнього шлюбу, вони визнавались винними і позбавлялись права розпоряджатись своїм майном, яке переходило до їх дітей від попереднього законного шлюбу, а в разі відсутності таких дітей – до їх ближчих родичів; та притому вони отримували від тих, хто набув їхнє майно, утримання відповідно до свого стану і доходів від цього майна. У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів. Кримінальне право Основними джерелами кримінального права в Україні стали 15-ий том “Зводу законів Російської імперії” 1832 р. і “Уложення про покарання кримінальні і виправні” 1845 р., уведене у дію з 1846 р., яке вміщувало 2224 статті і закріплювало деякі принципи буржуазного кримінального права – визначення поняття злочину, дія закону у часі і просторі, особиста відповідальність тощо, однак, за змістом було феодально-кріпосницьким кодексом, зокрема, дворяни мали право засилати селян до Сибіру, судити їх, карати тілесно і т.п. Значно розширився перелік складів злочинів – Уложення передбачало нові види злочинів, зокрема участь селян в антикріпосницьких виступах і робітників у страйках вважались політичними злочинами. Поняття злочину у Зводі визначалось як заборонена законом дія під загрозою покарання, а в Уложенні – як дія, що посягає на недоторканість прав верховної влади і встановлених нею влад або на право і безпеку суспільства чи приватних осіб. Злочинні дії поділялись на тяжкі злочини, злочини і проступки. Формами вини визнавались умисел і необережність. За вчинення політичних злочинів Уложення встановлювало рівні міри покарання незалежно від стадій злочину і ступенів співучасті. Метою покарання було передусім залякування, про що свідчить наявність великої кількості санкцій із смертню карою. Система покарань складалась з 35 видів – від смертної кари до догани (осуду). “Звід установлень і статутів про утримуваних від вартою і про засланих” 1832 р. – перший документ загальноросійського тюремного законодавства, що регламентував застосування таких видів покарання, як заслання, каторга, тюремне ув`язнення. Зберігались тілесні покарання, від яких звільнялись дворяни, духовенство, купці 1-ої і 2-ої гільдій, почесні громадяни тощо. Щоправда, “Уложення про покарання кримінальні і виправні” у новій редакції 1866 р. вилучило тілесні покарання із загального переліку покарань, але допускалась заміна короткотривалого ув`язнення для осіб, не звільнених від тілесних покарань, покаранням різками. Короткотермінове ув`язнення дворянам і чиновникам можна було замінити домашнім арештом чи арештом у приміщенні відомства, в якому вони перебували на службі. Судочинство Царським указом 1842 р. у лівобережних губерніях було уведено російське законодавство з судочинства, відтоді на усю територію України було поширено єдині загальноросійські джерела процесуального права – 10-ий і 15-ий томи “Зводу законів Російської імперії” і “Сільський судовий статут” 1839 р. Судочинство у цивільних справах поділялось на: 1. вотчинне – спори про право власності на землі, спори про села, спори про дворових людей і селян без землі, спори про міські і приміські двори, мизи, сади, рибні ловлі, млини та інше нерухоме майно, спори про право власності на рухоме майно; 2. позовне – усі спори за невиконаними договорами і зобов`язаннями, спори зі стягнень за порушення прав образами, збитками, втратами і самочинним заволодінням. У провадженні кримінальних справ особливу роль відігравала поліція, яка здійснювала слідство і виконувала вироки. Кримінальна справа починалась за донесенням або ініціативою прокурорів, стряпчих чи поліції. Судового слідства не існувало. Справа доповідалась одним з членів суду або секретарем. Зазвичай, свідки чи експерти у суд не викликались. Обвинувачений був не суб`єктом, а об`єктом процесу. “Звід” закріплював систему формальних доказів; за недостатності доказів суд не оголошував вирок, а залишав підсудного під підозрою, що для селян і міщан іноді завершувалось виселенням до Сибіру. Злочини проти держави і віри розглядались у спеціальних судах, утворених за указом царя. Справи селян за антипоміщицькі виступи, придушені військовими командами, розглядав військовий суд в особливому порядку. Дрібні кримінальні справи (крадіжки до 20 крб., легкі побої, пиятика тщо) вирішувались у скороченому порядку поліційними чиновниками. Закон надавав поміщикам право здійснювати судочинство над своїми селянами за незначні злочини.

42. Кодифікація і характеристика права УРСР.

…………………………………………………………………………………..

43. Утворення,розвиток і занепад Галицько-Волинського князівства.

Галицько-Волинські землі простягнулися від Дністровсько-Дунайського межиріччя на півдні до Литви й Полоцької землі на півночі. На заході вони межували з Польщею та Угорщиною, а на сході - з Київською землею і половецьким степом. Природні умови сприяли розвитку землеробства, при селищного скотарства та ремесел. Прикарпаття було відоме соляними промислами. Через ці землі проходили важливі торговельні шляхи з Русі до країн Центральної Європи.

У1097 р. на князівському з'їзді в Любечі Подністров'я з центром у Теребовлі було закріплено за Васильком Ростиславичем. Його брат Володар отримав Перемишль. Було покладено початок формуванню Галицької землі. Василька 5 листопада 1097 р. схопили в Києві київський князь Святополк та волинський Давид. Наступної ночі слуги Давида осліпили Василька та повезли до Володимира. Під тиском Володаря Давид відпустив Василька.

У1141 р. перемишльський князь Володимир Володарович об'єднав землі Прикарпаття в одне князівство і переніс столицю в Галич. Найбільшого розквіту Галицьке князівство досягло за Ярослава (1152-1187). Він підніс міжнародний престиж князівства й захищав інтереси Русі у взаєминах з Візантією та сусідніми державами. Запекла боротьба точилася між Осмомислом та його племінником Іваном Ростиславичем Берладником. Влітку 1158 р. князь Іван за сприяння половців спробував захопити владу в Галицькому князівстві, проте зазнав поразки.

Галицьке князівство після смерті Осмомисла стало ареною боротьби князів з боярами, які володіли великими вотчинами з укріпленими містами-замками та військовими слугами. Вони вдавалися до організації змов і заколотів, вступали в союзні відносини з угорськими й польськими феодалами.

v Волинська земля відокремилася від Києва в середині XII ст. На відміну від Галицької землі на Волині склався великий князівський домен. Боярське землеволодіння зростало головним чином за рахунок князівських пожалувань служилим боярам. У кінці XII ст. на Волині правив надзвичайно енергійний князь Роман Мстиславич. Він приєднує до свого князівства великі території. Так, у 1196 р. київський князь віддає Роману, який був йому зятем, місто Полонне, проте той засилає свою жінку в монастир і вдруге одружується на візантійській принцесі. В 1199 р. Роман здійснив похід на Галич та об'єднав Волинське й Галицьке князівства. У1203 р. він на два тижні захопив Київ та проголосив себе київським князем.

У 1205 р. (після смерті князя Романа під час походу в Польщу) Галицько-Волинське князівство розпадається. Галичем заволоділи дати новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Галицькі бояри розв'язали спустошливу війну, що точилася понад 30 років. Відбувається безпрецедентний на Русі випадок княжіння в Галичі боярина Володислава Кормиличина.

Галич здобуває незалежність за князя Мстислава Мстиславича, прозваного Удатним, який задля цього залишає Новгород. Останні роки свого життя Мстислав Удатний (помер у 1228 р.) провів на Пониззі.

44. Характеристика джерел права України у складі Російської імперії у першій половині 19ст.

Джерела права. Перша половина 19 ст. була останнім етапом офіційного існування української правової системи, дії українського законодавства, яке визнавалось Російською імперією. Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х рр. 19 ст. мали певні відмінності – у Слобідсько-Українській губернії застосовувалось російське законодавство; у лівобережних і правобережних губерніях діяли ті ж нормативні акти, що й у 18 ст.: Литовський Статут 1588 р. і збірники магдебурзького права, а до початку 40-х рр. там поширилось застосування російського законодавства. Врешті, у 1840-1842 рр. на території України у складі Росії було уведено в дію “Звід законів Російської імперії”, що привело до уніфікації системи джерел права, діючих в Україні, і припинило застосування норм попереднього права. Поза тим, у всіх районах України ще продовжували діяти норми звичаєвого права. Кодифікація права Усі роботи з кодифікації українського права проводились паралельно і з огляду на кодифікацію права Російської держави. Під впливом нових умов суспільно-політичного розвитку, враховуючи невдачі кодифікаторів 18 ст., в урядових колах поширювалась думка про необхідність встановлення єдиного порядку застосування правових норм і цілковитого усунення місцевих відмінностей і особливостей – внаслідок максимального наближення правових систем України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства. На таких позиція стояла Комісія для складання законів, яка здійснювала кодифікаційні роботи у 1804-1808 рр. під загальним керівництвом російського науковця М.Сперанського, а наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. 19 ст. – Імператорська канцелярія, яка при Миколі І фактично стояла над усім апаратом управління. Головою Кодифікаційної комісії був міністр юстиції граф П.Завадовський; у її складі було утворено 3 експедиції: перша – кодифікувала основи права і загальноімперське законодавство Росії, друга – кодифікувала право окремих провінцій, у т.ч. укладала окремий кодекс для України, третя – редагувала вироблені проекти. Над кодифікацією права України у складі 2-ої експедиції працювало 2 групи: перша, очолена А.Повстанським, займалась правом правобережних, а друга, очолена українським правознавцем Д.Давидовичем, - правом лівобережних губерній. Група Повстанського розробила проект “Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі”, а група Давидовича підготувала “Зібрання цивільних законів, які діють в Малоросії” 1807 р., поширене під назвою “Зібрання малоросійських прав”. “Зібрання малоросійських прав” стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку 19 ст. у Чернігівській і Полтавській губерніях. Його джерелами були норми звичаєвого права і збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські Статути і Саксонське зерцало. “Зібрання” поділялось на 3 частини, викладені у 5 книгах: 1. правові норми, які визначали правоздатність і дієздатність особи, порядок укладення шлюбу, майнові і особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей; 2. право зобов`язань, зокрема правові норми щодо осудності, волевиявлення, договорів і випливаючих з них зобов`язань; 3. правові норми, регулюючі майнові відносини, зокрема про володіння і власність, способи набуття права власності, спадщину, давність тощо. Однак, офіційно “Зібрання” не було затверджене, а лише частково увійшло до “Зводу законів Російської імперії”. За “Зібранням малоросійських прав” недієздатними вважались неповнолітні - чоловіки до досягнення 18 р. і жінки до 13 р., та душевнохворі - вони не могли заповідати своє майно, а також душевнохворі не могли виступати свідками. Дикі звірі, птиця, риба і уся флора, будучи за своєю природою нічиїми, вважались власністю того, хто їх перший впіймав. Учасники у спільній власності мають рівні права на неї, оскільки спільно її охороняють і отримують рівну частку прибутків, розподіляючи між собою і збитки. Кожен міг вільно продавати свої батьківські чи материнські, вислужені, куплені чи будь-яким іншим способом набуті маєтки. Передбачалась передача на збереження речей. Про найм слуги для роботи у місті повідомлялось у цех, а у містечку чи іншому поселенні – в уряд, у відомстві якого перебував наймодавець, про що робився запис в урядовому реєстрі. Шляхом ссуди за взаємною домовленістю чи договором набувалось право на чужу річ, притому отриману у ссуду річ не можна було використовувати іншим чином, ніж було повірено, а інакше вимагалось заплатити за неї. Шлюбний вік наставав із досягненням повноліття. Кожен міг одружуватись необмежену кількість разів у разі смерті другого з подружжя; а якщо чоловік одружувався вдруге при живій дружині, то він і його друга дружина, якщо вона знала про існування першої, підлягали смертній карі. Презюмувалось батьківство тих батьків, які визнавали дитину своєю, поки не буде доведено інше. Визнання чи заперечення материнства доводилось показами свідків, присутніх при пологах даної жінки. Дозволялось усиновлення старшим молодшого (але не навпаки), притому усиновителем міг бути лише вільний, щоправда, незалежно від його бездітності. Діти були зобов`язані утримувати своїх батьків, незалежно від їх проживання окремо від них. Неповнолітні у разі смерті батьків перебували під опікою разом з батьківським рухомим і нерухомим майном, а по досягненні повноліття виходили з-під опіки і вступали у володіння майном. Опікунами могли бути лише місцеві уродженці, а не іноземці, притому добропорядні і немарнотратні, та з власним маєтком у тому ж повіті, де проживав опікуваний, у т.ч. родичі теж повинні були мати маєток, крім тих, яких безпосередньо призначив батько у заповіті. Сини і дочки спадкували батьківське і материнське майно нарівні. Ненароджені діти мали рівні спадкові права щодо батьківського майна з народженими, якщо батько у заповіті визнав своїми спадкоємцями і ще ненароджених дітей, зачатих при його житті. За вбивство шляхтича призначалось, крім страти, стягнення на користь родичів убитого поголовних 100 коп грошей. За відрубання обидвох рук, ніг, вух та виколення чи вибиття обох очей, а також відсікання пальців на руках чи ногах карали аналогічними каліцтвами і стягненням грошових компенсацій (зокрема, за кожен палець – по 20 коп грошей) на користь потерпілого. За словесну образу лавника у суді винний сплачував йому моральне відшкодування, а також штраф судді. За вигул собаки у громадському місці, де вона покусала когось, її господар сплачував штраф суду і відшкодовував збитки потерпілому у подвійному розмірі. За порубку чужого дерева, викошення чужої трави і вилов риби у чужих водах винний сплачував штраф і відшкодовував збитки. У 1809 р. Кодифікаційну комісію було поділено на 6 відділень, і 6-му відділу було доручено складати зводи для українських губерній. Однак, фактично кодифікаційні роботи були зупинені до 20-х рр. 19 ст., а у 1826 р. Комісію для складання зводів було перетворено на 2-е відділення Імператорської канцелярії, яке мало постійно займатись кодифікаційними роботам; його очолив виходець із Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету М.Балуг`янський, що тісно співпрацював над кодифікацією з М.Сперанським. Внаслідок масштабних кодифікаційних робіт було складено і опубліковано у 1830 р. “Повне зібрання законів Російської імперії” у 46 томах, яке охопило у хронологічному порядку законодавство 1649-1825 рр., а у 1832 р. – “Звід законів Російської імперії” у 15 томах, до якого увійшло діюче законодавство, систематизоване за галузями права, притому цивільному праву було відведено 10-ий, а кримінальному – останній 15-ий том; “Звід” набув чинності з 1 січня 1835 р. Водночас у 1830-1833 рр. спеціальна група у складі 2-го відділення на чолі з професором Київського, а пізніше Московського університету І.Даниловичем підготувала обширний “Звід місцевих законів західних губерній” (губерній Правобережної України і Білорусі)” – добре систематизований збірник матеріального і процесуального цивільного права. У 1838 р. його схвалила Державна рада, але юридичної сили чинного джерела права він так і не набув. У ході запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії у 1840 р. на Лівобережну і у 1842 р. на Правобережну Україну поширилось загальноімперське цивільне і кримінальне законодавство, притому для Правобережної України місцеве право було скасоване беззастережно, а на Лівобережній Україні допускалось застосування лише тих норм місцевого цивільного права, які увійшли до “Зводу законів Російської імперії”, - це були лише 53 статті, які стосувались спадкового і сімейного права, з усіх 3979 статей. Порівняно зі скасованим в Україні Литовським Статутом 1588 р., правова система за “Зводом законів Російської імперії” мала сучасніший, хоча все ще феодальний, характер

45. Адміністративно-територіальна реформа УРСР.

Докорінна перебудова адм.-територіального поділу Української PCP, здійснена 1922-25. Перехід до мирного госп. будівництва вимагав заміни старого адм.-тер. поділу новим, який відповідав би розвиткові продуктивних сил, найдоцільнішій організації управління госп.-культ. будівництвом. 1 .II 1922 ВУЦВК прийняв постанову "Про впорядкування та прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УРСР". Осн. принципи поділу було визначено постановою ВУЦВК від 25.Х 1922. Вони полягали в раціональному розміщенні пром-сті і тех. культур, урахуванні чисельності населення, його нац. складу і тяжіння до промисловорозподіль-чих пунктів тощо, а також норми населення для різних адм.-тер. одиниць. ВУЦВК постановою від 12.IV 1923 скасував повіти і волості, затвердив поділ республіки на 53 округи (замість 102 повітів) та 706 районів (замість 1989 волостей); кількість сільрад після укрупнення було зменшено до 9307. Таким чином, здійснення першого етапу А.-т. р. привело до значного зменшення адм.-тер. одиниць та скорочення апарату місцевих органів влади, наблизило округи і райони до населення. На виконання постанови XII з'їзду РКП(б) (1923) "Про районування" протягом 1923-24 в УРСР зміцнювалися новостворені округи і райони, узгоджувалися зміни в районуванні УРСР з потребами госп. розвитку всього Рад. Союзу, уточнювалися кордони УРСР з братніми Російською і Білоруською рад. республіками. В 1925 територія УРСР поділялася на 9 губерній, 49 округів, 666 районів (з них 5 національних), 9287 сільрад (у т. ч. понад 150 національних). У 1924 у складі УРСР створено Молд. АРСР. Постановою Президії ВУЦВК від 3.VI 1925 скасовано губернії й встановлено, що з 1 .VIII 1925 територія УРСР складається з авт. республіки (Молдавської) і 41 округу, які поділяються на 680 районів, 10 314 сільс, 70 міських і 155 селищних Рад. Здійснений внаслідок А.-т. р. перехід від чотириступеневої (центр - губернія - повіт - волость) до нової, триступеневої (центр - округ - район) системи управління створив сприятливі умови для поліпшення роботи держ. апарату та залучення робітн.-сел. мас до держ. і госп. будівництва. В наступні роки адм .-тер. поділ республіки вдосконалювався відповідно до завдань соціалістичного будівництва. Зокрема, за постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 2.IX 1930 "Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління" було ліквідовано округи і осн. адм.-тер. одиницею стали райони (484). В 1932 в республіці було створено області і здійснено перехід на триступеневу адм.-тер. систему: центр - область - район. Б. М. Бабій.

46. Державний устрій Галицько-Волинського князівства.

Державний лад Галицько-Волинського князівства (королівства) ніби був схожий на устрій Київської Русі, але у функціонуванні, повноваженнях та компетенції роль князя, ради бояр, віча була дещо іншою.

Князеві (королю) належала верховна законодавча, виконавча, судова, адміністративна та виконавча влада. Він очолював державу як суверен, керував збройними силами, зовнішньою політикою, фінансами (податки, карбування грошей). Проте абсолютної влади в державі князь не мав, вона обмежувалася впливовим боярством, особливо в Галичині, де боярський клан сформувався з місцевої земельної аристократії, ще родоплемінних часів. Політично сильні князі (Данило Романович) вели з ними криваву боротьбу, а слабші потрапляли під повний контроль. Другою особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства є дуумвірат - одночасне правління двох князів: одного на Волині (у Володимирі), другого - м Галичині (Галичі, Львові, Холмі). Йдеться про співправління Данила і Василька Романовичів, Льва I Даниловича і Володимира Васильковича, Андрія і Лева II Юрійовичів.

Боярська рада формально існувала як дорадчий орган центральної влади при князеві. Та фактично рада скликалася найбільш впливовими боярами, які прагнули обмежувати або регулювати владу князя. До її складу входили найбільші землевласники (бояри-аристократи), галицький єпископ, воєводи, намісники та суддя княжого двору (теж всі походженням з боярського стану). У часи занепаду влади князя бояри очолювали державу, наприклад, Володислав Кормильчич (в роки малолітства Данила Романовича) або Дмитро Детько (після смерті Юрія II).

Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося спарадично - або стихійно, або князем чи боярами у часи зовнішньої загрози чи внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Поступово його роль занепала і до XIV ст. звелася нанівець.

Система управління була двірсько-вотчинною. Центральну виконавчу владу очолював двірський (дворецький): керував князівським двором і вотчинами, чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках. Печатник (канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував писарями, перекладачами, архіваріусами. Стольник. очолював фінансову систему, збройник забезпечував необхідним військо, отроки та дітські виконували різні доручення князя.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у волості - волостелям, у міста - тисяцьким або посадникам. Найменшою адміністративною одиницею була сільська община, якою управляв виборний староста, але підпорядкований князівським урядовцям. Кожен на своєму місці був адміністратором, воєначальником та суддею. Судова влада не була відділена від адміністративної і складалася з державних, церковних та домініальних судів.

Отже, за формою правління Галицько-Волинська держава була феодальною монархією із сильною олігархічною верхівкою в особі боярства. Ключові поняття: князь, віче, боярська рада, дуумвірат, двірсько-вотчинна система, воєводства, волості, волостелі, двірський, печатник, стольн

47. Скасування кріпосного права в Україні у складі Російської імперії.

Кріпацтво( від “кріпостей” — купчих документів на землю, відомих у Росії з кінця XV ст.) — за феодалізму система правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо).

Система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині в 1848 р., а в Росії та Україні — у 1861 р. Фактично існувало за часів сталінської диктатури в СРСР, коли позбавленим паспортів колгоспникам було заборонено залишати земельні ділянки без дозволу влади. Кріпаччина сягає своїм корінням часів Київської Русі. Покріпачення селян відбувалося поступово в тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння. Першими кріпаками були «посаджені на землю» холопи. «Руська Правда» законодавчо визначила їхнє безправне становище, як і становище кабальних людей: закупів, рядовичів, закладників та інших, що ставали кріпаками. Протягом 11 — 13 століття експлуатація всіх категорій феодально залежних селян була формою кріпосництва в Русі. В Україні, що перебувала у складі Російської імперії, кріпацтво остаточно було юридично оформлене пунктом 8 указу Катерини ІІ "О податях с купечества, мещан, крестьян и других обывателей губерний Киевской, Черниговской, Новгород-Северской, Харьковской, Могилевской, Полоцкой, Рижской, Ревельской и Выборгской; о сборе пошлин с дел и с продаваемых недвижимых имений в губерниях малороссийских и о распространении на оные губернии права выкупать недвижимые имения ближайшим родственникам, по общим государственным узаконениям" від 3 (14) травня 1783, за яким селян Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв (13% від території сучасної України) повністю позбавлено права переходу й на них поширено було всеросійські закони. Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків з дітьми.

На Київщині, Брацлавщині й Поділлі (особливо з кінця 18 ст.), землевласники скорочували слободянам «вільні роки», переводили селян з чиншу на панщину.

12 грудня 1796 Павло І видав указ "О прекращении самовольного перехода поселян с места на место в губерниях: Екатеринославской, Вознесенской, Кавказкой и области Таврической, равно как и переселение из других губерний в оные, о способах удовлетворения владельцев, потерпевших от сих переходов и о штрафах за прием и держание беглых людей", яким кріпосне право поширювалось ще на 25% території сучасної України. Разом з тим 5 квітня 1797 Павло І видав маніфест, яким заборонив примушувати селян працювати в неділю та обмежив панщину до щонайбільше 3 днів на тиждень. Це було перше законодавче обмеження кріпацтва у Росії.

Олександр І видав указ про вільних хліборобів, що полегшував звільнення селян шляхом самовикупу та скасував кріпацтво в Остзейському краї. Але Олександр І не наважився на рішучіші кроки в цьому напрямку. Майбутні декабристи пропонували цареві після перемоги над Наполеоном виїхати до Москви і звідти оголосити про скасування кріпацтва. Але цар відповів, що його вже попередили, що в такому разі його вб'ють.

Микола І розривався між бажанням, щоб усі мовчали та благоденствували, та потребою змін у державі. Було звільнено посесійних селян (приписано до заводів), але указом про залежних селян погіршено становище основної маси кріпаків.

У 2-й пол. 18 — 1-й пол. 19 ст. кріпацтво в Російській імперії набрала найбрутальніших форм. Рік у рік зростали виступи селян (селянські виступи на Поділлі під проводом У.Кармелюка, Київська козаччина 1855 тощо).

У 1857—1861 в імперії склалася революційна ситуація, що змусило уряд Олександра ІІ до селянських реформ 1861-1866, які юридично скасував кріпацтво в Російській імперії. Хрест у Великому Полюхові (1848), пам'ятка скасування панщини в Галичині. 19 лютого 1861 імператор Росії Олександр ІІ підписав Маніфест і серію законів про скасування кріпацтва. У володіннях Габсбурґів Йосиф II скасував 1 листопада 1781 кріпацтво в Чехії (Богемії), потім у решті провінцій. Революція 1848 змусила австрійський уряд ліквідувати панщину та інші феодальні повинності по всій Австрії, зокрема у Галичині, на Закарпатті й Буковині.

Селянська реформа 1848 р. перетворила рустикальні землі на приватну власність селян. Законом Фердинанда І від 17 квітня 1848 з 15 травня 1848 скасовувалися селянські повинності у Галичині. Цісарським законом від 7 вересня 1848 було скасоване кріпацтво у решті Австрі

48. Правове становище західноукраїнських земель у складі іноземних держав у період Другої світової війни .

За доби української революції 1917-1921 рр. наш народ унаслідок імперіалістичної політики урядів провідних європейських держав, загарбницьких устремлінь сусідніх країн та власної недостатньої організованості не домігся бажаної свободи й державної незалежності. Східна Галичина і західні повіти Волині потрапила під владу Польщі. Згодом в історичній літературі ці землі назвали узагальнено - Західна Україна

Правове становище західноукраїнських земель у складі Польщі було двояким. З одного боку, існував Ризький договір 1921 р., який визначав лінію східного кордону Польщі й містив положення, що зобов'язували польський уряд гарантувати права національних меншин (передусім українців) та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання. Введення цього положення до договору створювало правову основу захисту життєвих інтересів населення цих національних районів у складі Польщі. Про тимчасовий характер польської окупації в договорі не йшлося.

З іншого боку, за міжнародними договорами, укладеними у 1918-1920 рр., Західну Україну формально і фактично не визнавали частиною Польської держави. Польщу вважали тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище регулював відповідний міжнародний статус, затверджений на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р Зокрема, державний суверенітет Східної Галичини належав Антанті Але невдовзі на вимогу польського уряду Рада послів Антанти узаконила анексію Західної України Польщею (14 березня 1923 р.).

Окупувавши Західноукраїнську територію, Польща відразу змінила назву цієї споконвічної української землі. Вона стала Східною Малопольщею і була поділена на воєводства: Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське і Тернопільське. Це становило 35% польської території та 30% населення. Було встановлено режим терору і насилля з метою залякати український люд, змусити його бути покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати владу Польської держави. Великодержавний польський шовінізм було возведено в ранг державної політики.

У 1922 р. польський сейм прийняв закон про воєводську автономію, згідно з яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах створено воєводські сеймики та їх виконавчі органи - комітети. До компетенції сеймиків належали деякі питання життя краю, а їх рішення здебільшого потребували санкції президента держави. Крім того, воєвода як представник уряду міг призупинити будь-яке рішення сеймика чи комітету. У 1924 р. було видано закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах. Вищі навчальні заклади цілком полонізували, а для осіб української національності встановлювали квоту при вступі до них. У результаті серед студентів вузів Польщі українців було лише 3,1%.

Наприкінці 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, відповідно до якого солдати й офіцери польської армії, котрі брали участь у війні проти більшовиків (так звані "осадники"), безкоштовно отримували в Галичині земельні наділи - 45 га. Відтак сюди було переселено близько 200 тисяч поляків-осадників. Вони брали активну участь у переслідуванні і придушенні національно-визвольного руху українського народу. Декретом президента Польщі у 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці та публічному порядку, за фашистським зразком було створено концтабір у Березі Картузькій (тепер Брестська область Білорусі), в якому під кінець 30-х років з усіх в'язнів 40-50% складали українці.

У Північній Буковині після розпаду Австро-Угорської монархії у містах і селах відбувалися віча, на яких люди вимагали приєднання краю до України, розподілу поміщицьких земель. Створена у Львові УНРада сформувала для Буковини своєрідний репрезентативний орган - Буковинську делегацію (очолив О. Попович), до повноважень якої входила організація української влади у Північній Буковині. На переговорах із румунськими послами австрійського парламенту та буковинського сейму українська делегація домагалася виділення українських земель краю в окрему адміністративну структуру. Румуни спочатку погоджувалися віддати тільки чотири повіти - Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький та Вижницький, а згодом відмовилися зробити і це.

Румунська національна рада, створена у Чернівцях, сформувала "буковинський уряд", проголосила себе верховною законодавчою владою у Буковині Й тут-таки звернулася до Румунії з проханням про допомогу. На противагу їй 3 листопада 1918 р. у Чернівцях зібралося велике українське віче, яке вимагало єдності з усім українським народом. Ухвалили об'єднатися з Галичиною, визнати УНРаду як повноважний представницький орган українського населення і домагатися возз'єднання з усією Україною. Того ж дня влада в Чернівцях і українській частині краю перейшла до українців. З румунами порозумітися не вдалося.

Такі самочинні дії українців стривожили Румунію, яку підтримувала військова місія Франції у Яссах. Румунські війська 11 листопада зайняли Чернівці, а трохи згодом - усю Буковину. Нечисленні українські військові формування, що їх тільки-но почали створювати, опору чинити не змогли. А війська ЗУНР було втягнуто у кровопролитну війну з Польщею, тому вони не змогли надати допомогу українському населенню краю. Ноти протесту, які ЗУНР направила до Антанти, залишили без уваги.

Наприкінці листопада 1918 р. прорумунські сили зібралися у Чернівцях на так званий генеральний конгрес, який "від імені народу" прийняв рішення про приєднання Буковини до Румунії. А 18 грудня румунський король підписав декрет про включення буковинської землі до складу Румунії. Українська Центральна Рада заявила, що не визнає поневолення Буковини і захищатиме населення краю. Але, на жаль, то були лише красиві слова. Підтримувана Антантою, Румунія домоглася міжнародного визнання анексії нею Північної Буковини й Бессарабії

49. Характеристика права галицько-волинського князівства

Система права Галичини та Волині ґрунтувалася на досить міцній джерельній базі. Джерелами права слугували: а) розвинена система правових звичаїв, які врегульовували взаємини людей і які з часом санкціонувала держава, перетворивши в нормизвичаєвого права. Насамперед, це кровна помста, ордалії, свідчення в суді, порядок успадкування майна тощо; б) норми статей  "Руської правди", яка поширювалася в усіх трьох редакціях - короткій, просторовій та скороченій. її правова спрямованість (захист приватної власності) не змінилася до XV ст. і згодом стала підставою для кодифікації права у Великому князівстві Литовському; в)князівське законодавство, репрезентоване уставами, угодами та грамотами князів. Серед документів юридичного характеру можна виокремити: грамоту князя Івана Берладника (середина XII ст.), яка визначала правовий статус іноземних купців та регламентувала умови торгівлі з ними; Заповіт (рукописання) Володимира Васильковича (1287 р.) на успадкування Волині нащадками Данила Галицького; Уставну грамоту Мстислава Даниловича (1289 р.) про форми і розміри повинностей міщан; двіграмоти Андрія Юрійовича (1320 р.) про торговельні привілеї купцям; г) міжнародно-npaвовi акти - декілька угод князів з орденомхрестоносців (1308-1335 pp.); д) канонічне право церковних уставів Володимира та Ярослава, "Номоканон", "Кормча книга"; е)магдебурзьке правo у вигляді грамот князів на самоврядування містам Санок (1336 р.) та Львів (1356 р.) Хоча норми цього права діяли в Галичині не в повному обсязі і у зміненому вигляді.

50. Суспільний лад України у складі Російської імперії у другій половині 19 ст

Дворянство (поміщики) на українських землях формувалося з представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих чинів найманих формувань тощо. Воно мало міцні економічні позиції як основний клас землевласників, що володів 70 % всіх земель, і політична опора влади - з дворян комплектувався штат урядовців та офіцерів, лише дворяни мали право займатидержавні та військові посади. У губерніях, повітах та волостях діяли органи дворянського самоврядування (зібрання) на чолі з предводителями. Дворяни мали право створювати фабрики, заводи та майстерні в селах і містах, займатися підприємницькоюдіяльністю. Особливими статтями законів захищалося життя, честь, свобода і здоров'я дворянина. На початку XX ст. дворянство створює свої політичні партії (кадети і октябристи). Незважаючи на втрату влади над селянами у 1861 p., унормовані привілеї дворянства з часів Катерини II лишалися чинними до 1917 р.

Духовенство теж належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно звільнялося від всіх податків, тілесних покарань, поповнювалося вихідцями з усіх верств, дозволявся вільний вихід з духовного стану, діти священнослужителів отримували почесне громадянство. Проте держава провела секуляризацію церковних земель, взяла церкву під контроль через Синод, заборонила займатися промислами, торгівлею, володіти кріпаками, замінила обрання священників їх призначенням.

Міщани не були однорідною масою. Серед них виділялися міські обивателі (власне міщани), купці (розподілялися за рівнем прибутків на гільдії), духовенство, інтелігенція. Міщани володіли землею, відбували рекрутську повинність тощо. У другій половині XIX ст. в містах формується робітничий клас - нова суспільна верства, з появою якої з'являється фабрично-заводське законодавство, яке стало передумовою виникнення трудового права. Разом з робітниками розвивається і буржуазія (фабрична, банківська, заводська, торговельна і промислова). Капіталісти аж до 1905 р. не мали політичних прав, сплачували податки, несли державні повинності.

Селяни - найчисельніша, основна маса населення. До реформи 1861 р. розподілялися на кріпаків та державних. Останні відбували повинності на державу. До них належали також військові поселенці та козаки, які, крім селянських, мали і військові обов'язки. Кріпосні селяни відбували панщину, платили оброк і в усьому залежали від волі поміщика. Лише у 1861 р. вони отримали особисту свободу і цілковиту правоздатність.

51. Юридичне оформлення входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР.

політика Радянського уряду увінчалася успіхом. Приєднання Бессарабії і Північної Буковини відбулося мирним шляхом. Червона армія 18 червня 1940 року перейшла Дністер і вступила в Чернівці й Хотин, а ЗО червня вийшла на нові кордони з Румунією. Народ зузстічав Червону армію радістю. "Сьогодні велика радість, довгождана радість обгорнула моє серце, - писала в дні визволення відома буковинська письменниця Ольга Кобилянська у листі до трудящих радянської України, - відхиляється широка заслона, а з незнаної далечі долинає якась дивна пісня. За тою заслоною розцвітає чарівний цвіт, що своїм запахом очаровує наші дні... Нині наша зелена Буковина одягла святковий одяг".

Це було правдою. Інша справа, що радянський уряд не стільки думав про долю буковинських українців, скільки про нові територіальні надбання, нові природні ресурси, пересунення своїх кордонів подалі на захід та максимальне їх забезпечення. Доля ж людей сталінський режим цікавила якнайменше.

Отже, 28--ЗО червня Червона армія зайняла всю Бессарабію та Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі та селянські комітети, що почали створюватись у населених пунктах, бойові дружини, загони й штаби. Організували цей процес політоргани Червоної армії та спеціально прислані агітатори й організатори. Контролювалися дії фабрикантів і заводчиків, встановлювався 8-годинний робочий день, були взяті під охорону посіви, худоба й реманент поміщиків і багатих селян. Проводилися вибори до місцевих органів влади -- повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз'єднати їх край з Україною.

,,Йдучи назустріч побажанням” трудящих Бессарабії і Північної Буковини Верховна Рада СРСР 2 серпня 1940 року прийняла закон про включення Північної Буковини та українських повітів Бессарабії до УРСР: " Верховна Рада СРСР постановляє:

* Включити північну Частину Буковини, Хотинський, Акерманський і Ізмаїльський повіти Бессарабії у склад Української РСР.

* Доручити Президії Верховної Ради СРСР назначити день виборів депутатів у Верховну Раду СРСР від населення нових територій Української РСР.

Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Калінін Секретар Президії Верховної Ради СРСР А Горнін. Москва, Кремль. 2 серпня 1940 року".

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1940 року у складі Української РСР було створено області-Чернівецьку.

52. Винекнення і загальна характеристика українського козацтва.Запорізької Січі і реєстрового козацтва.

Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.

Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.

Причини виникнення

- Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.

Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.

Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.

Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.

Етнічний склад козацтва

Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер.

І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика В. Борисенка, був "національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси".

Запорозька Січ

Утворення Запорозької Січі

У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Іванович Вишневенький (Байда) (7-1564 р.) об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на -. Мала Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування. Назва "Запорозька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Запорозька Січ стала зародком нової української (козацької) державності, її, як державне утворення, характеризують такі ознаки:

Ознаки державності

Характер прояву ознак

1. Військовий устрій

Січові козаки складали військо-кіш, кіш поділявся на військові одиниці - курені (38 куренів).

2. Територіальний устрій

Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки (5-10 паланок) на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках.

3. Форма правління

Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь у якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отамана (гетьмана), писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь аналогічно обирав курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня.

4. Правова система

Діяло звичаєве козацьке право, яке склалося в XV -сер. XVI ст.

Козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.

Як бачимо, Запорозька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється тим, що:

- по-перше, Запорозьку Січ створив сам народ, утіливши в ній свій волелюбний характер й ідеали суспільного життя;

- по-друге, щоб вижити в умовах постійної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреччини, Речі Посполитої), козацтву потрібна була внутрішня злагода і стабільність, які забезпечувалися демократичними порядками.

Ставлення уряду Речі Посполитої до козаків

Слідом за козаками в південні степи проникають офіційна влада, литовські, польські, українські магнати та шляхта.

Уряд Речі Посполитої прагнув узяти козаків під свій контроль, щоб використати їх у своїх державних інтересах: для захисту своїх володінь від татар і турків, у протистоянні з Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані в реєстр-список, звідки й отримали назву реєстрових козаків. На кін. XVI ст. реєстр був збільшений до 3 тис. (у подальшому його чисельність змінювалася). Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, плату грошима, звільнялися від податків і повинностей, мали власне самоврядування. Реєстровці повинні були також контролювати нереєстрових козаків, придушувати анти польські, антифеодальні рухи. Але реєстрові козаки часто брали участь у козацько-селянських анти-польських повстаннях, здійснювали самостійні зовнішньополітичні акції, відстоювали право на власне самоврядування.

Місця розташування Січі (сер. XVI - кін. XVIII ст.)

Запорозька Січ на міжнародній арені

Запорозька Січ посіла важливе місце в міждержавних відносинах країн Європи і Азії. Це стало результатом відносної самостійності Січі у зовнішній політиці, наявності у неї багатотисячного боєздатного війська, територіального розташування козацького краю на межі між європейським і азіатським світом.

Основними напрямами зовнішньої політики Запорозької Січі були:

боротьба проти татарсько-турецької агресії. Цю функцію козацтво взяло на себе з самого початку свого існування.

Героїчні, найбільш резонансні походи проти татар і турків пов'язані з іменами гетьманів Богдана Ружинського (1575 р.), Самійла Кішки (поч. XVII ст.), Михайла Наймановича (1608 р.), Петра Конашевича-Сагайдачного (1616 р.).

Завдяки активній наступальній тактиці козаки підривали могутність Кримського ханства і Туреччини, перетворювалися на провідну силу в боротьбі проти цих держав.

Козаки втручалися у конфлікти, що виникали у стосунках між Кримом і Туреччиною, прагнули використати їх для зміцнення власних позицій;

- відносини з Московською державою, які характеризуються як складні і неоднозначні.

Українців і росіян зв'язувала єдина православна віра, спадщина Київської Русі, потреба захисту від Кримського ханства і Туреччини. Союзницькі відносини з Москвою були у гетьмана Дмитра Вишневецького. Були й інші випадки співробітництва між козаками і московським урядом, координації їх спільних дій проти татар і турків. Разом з тим, стосунки Запорозької Січі з Московською державою залишалися напруженими, а часто І відкрито ворожими. Перебуваючи у складі Речі Посполитої, козаки виступали на її боці у воєнних конфліктах з Московщиною;

- урядами різних західноєвропейських країн, у т.ч. Австрії, Франції, козаки запрошувалися на військову службу і тим самим втягувалися в орбіту європейської політики.

Успіхи Запорозької Січі на міжнародній арені сприяли її зміцненню, стимулювали її внутрішньополітичну діяльність, спрямовану на захист українських інтересів.

Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.

53. Розчленування території України і характеристика окупаційног режиму.

Згідно з расовою доктриною нацистів, усі слов'яни були «людьми другого сорту». Гітлерівці вважали Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів.

У серпні 1941 р., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розчленувати Україну на окремі адміністративні одиниці. Так, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат «Україна», куди входили Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавщини і Запоріжжя. На чолі цієї території, що охоплювала близько 340 тис. км2 з 17 млн. населення, Гітлер, як уже згадувалося, призначив Еріха Коха. Ця людина» чи не найбільше спричинилася до того, щоб налаштувати українців проти німців.

Нацисти перетворили Галичину на один із районів. Генерального губернаторства Польщі, що викликало глибоке обурення українського населення краю. Буковина й частина Південно-Східної України, у тому числі й Одеса, були передані союзникові Німеччини — Румунії й почали називатися Трансністрією. Наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії. Фашисти мали намір зберегти цілковитий контроль над територією України. Це засвідчують структура і чисельність німецької цивільної адміністрації. Сюди прибула велика кількість чиновників. Українці обіймали лише дрібні адміністративні посади (сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай).

Природа нацистського режиму виявлялася і в ставленні до населення України, передусім до євреїв і військовополонених. Єврейське населення України не було евакуйоване і потрапило до рук нацистів, які утворили в Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації вони замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було знищено майже 33 тис. людей. За перші шість місяців війни у полон потрапили мільйони червоноармійців. Нацисти заганяли полонених у табори, оточені колючим дротом, де вони вмирали від холоду, голоду та хвороб, а нерідко їх просто страчували. До кінця війни з 5,8 млн. радянських полонених, як? потрапили до рук нацистів, загинуло близько 3,3 млн., із. них майже 1,3 млн. — в Україні.

Нацисти використовували Україну не тільки як головного постачальника продовольства, а й як джерело примусової праці для промисловості та сільського господарства Німеччини. На першому етапі українці часто добровільно їхали працювати туди, рятуючись від скрути. Але-коли стало відомо про принизливе ставлення до слов'ян, мізерну платню, населення почало уникати цього. З лютого 1942 р. німці примусово вивозили українців з Рейхскомісаріату до Німеччини як «остарбайтерів». Поліція-239 Коха проводила масові облави, зокрема на ринках, при виході з церков, кінотеатрів тощо. Впродовж 1942–1944 рр. з України вивезено близько 2 млн населення. З 2,8 млн остарбайтерів наприкінці війни 2,3 млн. походили з України. Окрім цього, нацистська влада виявляла жорстокість у ставленні до міського населення та інтелігенції. Постачання продуктів у міста було обмежено.

У східних районах України, які залишалися під юрисдикцією військових, склалася ситуація, подібна до ситуації у Рейхскомісаріаті, за винятком того, що тут поліцейський терор не був всеохоплюючим і допускалося існування деяких українських цивільних організацій, зокрема організації на чолі з В. Доленком у Харкові. У роки другої світової війни частина українських земель перебувала під румунською окупацією, а Закарпаття — під угорською. Становище тут було дещо іншим. Румуни 4 липня 1941 р. окупували Північну Буковину і Північну Бессарабію, а наприкінці липня — Південну Бессарабію. За німецько-румунським договором 19 серпня 1941 р., з серпня по жовтень того ж року була окупована Трансністрія. Отже, з другої половини 1941 р. під Румунією перебувала українська територія, що охоплювала приблизно 60 тис. км2 з 3,5 млн населення, або 10% української території. Румуни запровадили тут військово-поліцейський терор, колоніальний економічний визиск, систематичну румунізацію. З Буковини, Бессарабії, Трансністрії були створені губернаторства, на чолі яких «кондукаторул» генерал Ион Антонеску призначав губернаторів: для Буковини — К. Колотеску, для Бессарабії — К. Войкулеску і для Трансністрії — професора Г. Алексіяну. У кожному губернаторстві діяв директорат румунізації, завданням якого було змінювати назви українських місцевостей, українські прізвища, забороняти українську мову в школі, адміністрації, церкві, його завданням було також виселення українців і заселення української території румунськими колоністами. На Буковині заборонялися всі українські товариства.=

Загалом політика румунів у другій світовій війні на українських землях проводилася традиційною лінією — заперечення прав місцевого населення України, румунізація, колонізація та господарська експлуатація. Однак запроваджений румунами порядок не мав таких крайніх наслідків, як фашистський. Тому населення Трансністрії схилялося до румунської, а не німецької окупації. На Закарпатті угорці створили окрему адміністративну одиницю — «Підкарпатську територію» на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді. Угорці проводили антиукраїнську політику, підтримували русофілів тощо. Отже, нацистська політика в Україні була жорстокою і необачною. Неспроможність нацистів ефективно використати проти більшовицького режиму неросійські народи стала однією з їхніх найбільших політичних помилок у війні.

54. Політика гласності в період перебудови 1986-1991.

Після смерті Л.Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії - Ю.Андропов (1982-1984 рр.) та К.Черненко (1984-1985 рр.) - виявилося неспроможним належно відреагувати на вимоги часу.

Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.

Періодизація перебудови

- 1985-1988 рр. - період розроблення концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.

в 1988-1991 рр. - період активних політичних перетворень під лозунгом побудови демократичного, гуманного соціалізму.

XIX партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність.

Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства, політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій. Ліквідація ст.6 Конституції свідчила про відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму.

Перебудовчі процеси сприяли зростанню політичної активності, відродженню національної свідомості українського народу.

55. Приєднання українських земель до ВКЛ і Речі Посполитої.

Люблінська унія 1569 р.

На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством.

Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.

Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм призвів до укладення 1 липня 1569 р. Люблінської унії. Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям (Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Київщина). Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак, мали великий впливу суспільній, економічній релігійній та культурній царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це-царство Московське, яке швидко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імперією. Зрозуміло, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалежності були малообіцяючими.

Порушення моделі та логіки політичного розвитку, відмова від релігійної толерантності (Берестейська унія 1596 р., що запровадила нову християнську конфесію - греко-католицьку церкву ) наприкінці XVI - початку XVII ст. призвели до кризи, а потім і занепаду Речі Посполитої.

56. Правове становище селянства України у складі Рос.ім. у другій половині 19 ст.

…………………………………………………………………………………………………………………………………….

57. Напад фашиської Німеччини на СРСР.

22 червня 1941 р. о четвертій годині ранку фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Сконцентровані в мобільні угрупування "Північ", "Центр" і "Південь" німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. Український напрямок для Гітлера був одним із головних.

Німецьке командування націлило на територію України групу армій "Південь" на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масового бомбардування літаками люфтваффе (німецький військово-повітряний флот) міст Київ, Львів, Житомир, Одеса. Німецька група армій включала в себе 57 дивізій загальною кількістю 300 тис. вояків. Групі німецьких армій "Південь" протистояли війська Київського особливого і Одеського військових округів. Та через непідготовленість до оборонної війни і внаслідок некваліфікованого керівництва, радянські війська не змогли відбити ворожий удар. Тільки в перший день війни противник знищив майже 1200 літаків. Радянські військово-повітряні сили були виведені з ладу.

За три тижні війни радянські війська зазнали колосальних втрат: 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а те 72 дивізії втратили понад 50% особового складу, тобто 3/5 війська (815 700 чол.), що перебували у західних округах, 4 013 літаків, 11783 танків, 21 500 гармат і мінометів.(Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина...- С.512).

Основними причинами поразки Червоної армії на початку війни були: загальні політичні прорахунки і військово-стратегічні помилки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної обстановки; переоцінка значення радянсько-німецьких договорів 1939 р.; певна раптовість агресії (проте слід зазначити, що несподіванкою цей напад швидше був для народу, ніж для керівництва країни); матеріальна непідготовленість до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; розпорошення сил Червоної армії на кордонах; масові репресії в 30-х роках проти армійського командного складу та ін.

11 липня 1941 р., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського району і вийти на підступи до Києва, почалася оборона столиці України, яка тривала понад два місяці. 19 вересня 1941 р. фашисти увійшли до Києва.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Гітлерівці втратили тут майже 160 тис. в основному румунських солдатів і офіцерів. На початку жовтня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові. З жовтня 1941 р. до липня 1942 р. відбувалась героїчна оборона Севастополя-бази чорноморського флоту. За цей період ворог втратив майже 300 тис. солдатів, що більше ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. І все ж 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічними поразками завершилися наступи Червоної Армії на Харківському та Донбаському напрямках.

22 липня 1942 р.. після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія України була остаточно окупована.

Нацисти не визнавали за Україною права на державне існування.

Встановлення "нового порядку" на окупованих територіях здійснювалося за розрахованим на 30 років планом "Ост", що передбачав знищення місцевого населення з метою звільнення українських земель для німецьких колоністів; частину населення передбачалося депортувати на примусові роботи до Німеччини.

58. Система органів самоуправління на Січі.

59. Державний устрій України у складі Рос.ім. . у другій половині 19 ст.

60. Державний устрій УРСР у період радянсько-німецької війни.

61. Суспільний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Суспільний лад, в основі якого були феодально-кріпос­ницькі відносини, мав систему центральних і місцевих орга­нів державної влади. Після входження в другій половині XIV ст. південно-західних земель до Литви й утворення Великого князівства Литовського тут ще довго зберігався устрій старого державно­го удільного ладу.

Цей державний удільний лад поступово занепадав. У дру­гій половині XV ст. Велике князівство Литовське очолив великий князь (господар) з широкими повноваженнями в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, який правував над розпорядчо-виконавчими органами; призначав і звіль­няв службових осіб; командував військом; розпоряджався державним майном і коштами; керував міжнародними спра­вами; виконував судові функції тощо. По суті, він був монар­хом, не обмеженим ніякими правовими нормами.

Для виконання владних функцій при господарі поступово сформувався управлінський апарат (дворські): підчаший, крайчий, конюший, дворний, чашник, підкоморій, стольник, кухмістер, мячник, маршалки та хоружі (двірські й земські), канцлери, гетьмани, каштеляни, єпископи, воєводи. Управ­лінські посади займали, як правило, великі землевласники. З часом з магнатів було сформовано владний орган — раду, яка дістала назву «пани радники». До нього входили особи з най­ближчого оточення князя, що пойменовувалися радниками, панами чи конзіляріями.

Наприкінці XV ст. пани радники почали обмежувати владу великого князя. Без ухвали цього органу жодне важливе рішення господаря не мало законної сили. Разом з тим коло повноважень і функцій великого князя залишалося широ­ким. В його руках зосереджувалися всі ланки державного управління, він керував зовнішньою і внутрішньою політи­кою. Але найважливіші державні справи князь вирішував спільно з панами радниками. Він не мав права змінювати чи скасовувати попередні ухвали, позбавляти урядових посад або карати когось без згоди ради, роздавати староства, само­стійно витрачати державні кошти, чи вивозити їх за кордон. Відповідно до привілею 1509 р. всі закони видавалися після обговорення їх із радою. Якщо ж думки панів радників роз­ходилися з поглядами князя, останній повинен був підко­ритися раді.

Поряд з радою діяв Сейм — станово-представницька уста­нова. Спочатку так називали з'їзди литовсько-руських фео­далів, а також литовського, українського та білоруського ли-царств, зокрема з'їзди 1401 р. (для обговорення унії) і 1446 р. (для обрання королем Польщі Казимира IV Ягеллончика). Цей останній з'їзд фактично був уже вальним (загальним) Сеймом. Наступні вальні Сейми вирішували широке коло державних питань, приймали закони.

Рада була складовою Сейму, однією з його палат — лави­цею. До другої палати (кола) входили нижчі державні уря­довці й лицарство (шляхта). У XVI ст. Сейм Великого князівства Литовського перет­ворився на законодавчий орган. Він прийняв нову редакцію Литовського статуту, розробленого 1566 р., здійснив судову реформу. За його адміністративною реформою, литовсько-руські землі було поділено на ЗО судових повітів і 13 воєводств. Воєвод призначав великий князь. Старост обирала шляхта, а князь затверджував цей вибір.

На українських землях було створено такі воєводства й повіти: Берестейське (Берестейський, Кобринський, Пінсь­кий, Туровський), Підляське (Більський, Мельницький і До-рогочинський), Київське (Київський, Овруцький, Мозирсь-кий, Житомирський, Канівський, Черкаський, Чернігівський, Новгород-Сіверський і Путивльський), Волинське (Луцький, Володимирський і Кременецький), Брацлавське (Брацлав-ський, Вінницький і Звенигородський). Кожен повіт об'єднував кілька волостей. Якраз вони, повіти й волості, стали основними адміністративно-терито­ріальними одиницями на українських землях. Низовою адміністративною ланкою були органи самовря­дування сільських общин. Їх очолювали отамани (переважно на південних землях) або старці (на півночі) й підлеглі їм адміністратори (війтики, сорочники та інші). Головна їхня функція зводилася до своєчасного збирання податків для князівської скарбниці.

Місцеве управління здійснювали воєводи, що призна­чалися великим князем на необмежений термін (часто ця посада переходила у спадок). Як правило, воєводами ставали великі магнати, власники більшості земель воєводства. Вони очолювали місцеву адміністрацію, стежили за стягненням державних податків, займалися питаннями організації вій­ська під власною корогвою, вирішували судові справи. Впливовими особами в державі були повітові старости, наділені широкими адміністративними й судовими повнова­женнями. Центральні повіти воєводства, очолювані каштелянами, які нерідко виконували функції помічників воєводи, інколи називали «каштеляніями».

Шляхта кожного повіту становила окремий військовий відділ під керівництвом повітових хорунжого й маршалка. Ці відділи об'єднувалися в більші військові одиниці — воєвод­ства під орудою воєводи. Головним командувачем війська був великий гетьман. Більшість міст, розташованих у тих чи інших адміністра­тивно-територіальних одиницях України, належала феода­лам. Так, 1625 р. в Брацлавському й Київському воєводствах із 323 міст і містечок понад 260 були приватними. А загалом в Україні у 40-х рр. XVII ст. налічувалося більше 1000 міст і містечок.

Із зміцненням феодальних відносин і посиленням визиску міщан зростав опір міського населення, яке домагалося са­моуправління. В Україні самоврядування почало запроваджуватися у XIV ст. 1356 р. Магдебурзьке право було надано Львову, 1432 р.— Луцьку, 1442 р.— Снятину, 1494 р.— Києву, а 1541 р.— Любомлю. Отримавши грамоти цього права, міста користувалися низкою пільг: міщани могли вільно займатися різними ремеслами, промислами, влаштовувати ярмарки й торги. Відповідно до Магдебурзького права в містах України ство­рювалися адміністративні й судові органи самоврядування. Одним з них був магістрат, який складався з двох колегій — міської ради і лави.

До міської ради щорічно обиралися ротмани («радці» або «райці») — як правило, багаті міщани. Кількість радців коливалася від 6 до 24 осіб залежно від величини міста. Радці обирали бургомістра (бурмістра), що головував на засіданні ради. У великокнязівських містах підсумки виборів затверд­жував староста, а в приватновласницьких — пан (магнат) міста. Нерідко службові особи чи пани самі призначали рад­ців і бургомістрів. Міська рада як головний орган самовряду­вання виконувала функції міської влади й суду в цивільних справах, обирала або призначала лавників і судового війта, а в деяких випадках і цехових старшин.

Лава на чолі з війтом була судовим органом. За відсутності війта засідання вів його заступник — ленвійт. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також їхні претензії до феодалів. Магдебурзьке право надавало магістратові широкі повно­важення. Бургомістр і ротмани розпоряджалися міськими до­ходами й видатками, дбали про укріплення, оборону, забезпе­чували функціонування міських служб. Отже, міста, отримавши Магдебурзьке право, переходили до самоуправління на корпоративних засадах. Жителі таких міст становили громаду з власним судом і управлінням.

Зазначимо, що міста з Магдебурзьким правом існували майже в усій Європі (окрім Московії). Не було винятком з цього правила й Королівство Польське, державний лад якого майже нічим не відрізнявся від устрою Великого князівства Литовського. В Польщі найвищими представниками держав­ної влади й управління були: король, королівська рада і Сейм. А з 1386 р. тут утвердився принцип обрання глави держави. Повноваження короля (господаря) залишалися такими ж широкими, як і раніше, але тепер його влада врівноважувалася королівською радою і Сеймом.

Королівська рада — це постійно діючий дорадчий орган влади, що сформувався приблизно в XIV ст. До її складу вхо­дили: королівський (коронний) канцлер; його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і творив суд над придворними чиновниками й слугами; його заступник — надвірний маршал; королівський підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій; воєводи; каште­ляни й католицькі єпископи. У XV ст. рада стала називатися «великою».

У XIV ст. почав формуватися Сейм. Спочатку король про­водив наради з шляхтою і панами періодично. Пізніше ці наради стали постійними. На них делегувалися представники шляхти й панів. Таким чином, у XV ст. сформувався вальний (загальний) Сейм. До його складу входили член великої ради й депутати від шляхти. Згодом вальний Сейм поділився на дві палати: 1) Сенат, що виник з великої ради; 2) посольську ізбу, яка складалася з представників земської шляхти. Валь­ний Сейм скликався щорічно. Він вирішував питання, по­в'язані з податками, приймав різні законодавчі акти. А пізніше його основною функцією стало обрання глави держави.

Влада державних структур Королівства Польського поши­рювалася на землі Галичини й Західної Волині. У 30-х рр. XV ст. українські землі було поділено на три воєводства: 1) Руське, що складалося з чотирьох земель — Львівської, Галицької, Перемишльської і Сяницької; 2) Подільське (Західне Поділ­ля й Борщівський повіт) і 3) Белзьке (повіти Цішанівський, Равський, Белзький, Сокальський, частина Жовківського, Кам'янко-Струмилівського, Бродського і частина південно-західної Волині).

Кожне воєводство на чолі з воєводою мало виборний земський суд. У землях і повітах керівництво здійснювали ста­рости. Після Люблінської унії 1569 р. Річ Посполиту було поді­лено на три провінції: Велику Польщу, Малу Польщу (до неї входили українські землі) й Литву (Берестейщина і Пінщина) зі збереженням поділу на воєводства і повіти, а також апарату управління.

Литва втратила свою державність і лише стосовно місцевого управління, організації війська й судочинства збе­регла автономію. Як зазначає І. Крип'якевич «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що захо­валися під формами автономії у Великому князівстві Литовському... Весь розвиток життя йшов під великим наступом Польщі». Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського суспільства. Посилився національний і релігійний гніт, що призвело до зростання національно-визвольного руху.

62. Земська, міська і військова реформи України у складі Російської імперії у другій половині 19 ст.

Скасування кріпосного права викликало необхідність подальших перетворень відповідно до нових історичних умов. У 1864 р. за земською реформою було створено виборні органи влади в межах губернії та повіту — земства. Земські гласні обирались із землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Сфера діяльності земських установ обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів, пошт, шкіл, лікарень, налагодження ветеринарної та агрономічної служби тощо. Кошти на це надходили із земського податку, яким обкладалося все населення. Однак земські управи не могли вимагати виконання своїх рішень. Для цього вони повинні були звертатися за допомогою до царських властей, насамперед, поліції. Чиновники на місцях на свій розсуд могли призупинити будь-яке рішення земства. І все ж поява земств мала важливе значення. В Російській імперії з'явилися органи місцевого самоуправління, діяльність яких суттєво відрізнялася від панівної державно-бюрократичної системи. Одне з найважливіших тогочасних перетворень—судова реформа 1864 р. Дореформений суд був становим (тобто кожен стан мав свій окремий суд) і негласним (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали оборонців). Суд цілком залежав від адміністрації. Нові судові статути проголошували незалежність суду від адміністрації: суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Попереднє слідство проводили незалежні судові слідчі. Суд ставав єдиним для всього населення і гласним: на судових засіданнях могли бути представники преси і публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, оборону — адвокат (присяжний повірений). Реформа суду була найбільш послідовною. Щоправда, збереглись особливі волосні суди для селянства, суди для духівництва, військові суди; обмежувалася підсудність чиновників; невдовзі жандармерії знову надали право попереднього слідства в політичних справах, особливо важливі справи передавалися до спеціально створених урядом судових комісій; було збережено тілесні покарання для селян, каторжан, солдатів-штрафників; гласність судочинства порушувалася. У 60-х pp. з ініціативи військового міністра Д. Мілютіна почалися військові реформи. Найбільше значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність: її мали відбувати всі чоловіки 21-річного віку, придатні до військової служби. Терміни служби скорочувались. У піхоті строк служби визначався 6 роками з наступним зарахуванням у запас на 9 років. На флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі. Це давало можливість значно збільшувати армію під час війни. Для осіб з освітою було встановлено менші строки служби. Поліпшилися навчання військ і підготовка офіцерських кадрів. Армія почала оснащуватися сучасними видами озброєнь, створювався паровий військовий флот. Проте поряд зі змінами в армії можна було бачити багато старого: командний склад залишився дворянським, збереглися муштра та побиття солдатів. Реформи 60-70-х pp. XIX ст. стали поштовхом до швидкого й динамічного економічного та соціально-політичного розвитку Росії. Особливістю реформ у країні було те, що їх проведення повністю залежало від правлячої верхівки; вони виявилися непослідовними та половинчастими, особливо в політичній сфері. Росія залишалась абсолютною монархією, без представницької системи, багатопартійності, чітко окреслених громадянських прав і свобод. 

63. Правове становище Закарпаття у складі Чехословаччини

Закарпатська Україна офіційно називалася Підкарпатською Руссю, а після адміністративної реформи 1928 р.— Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» як така, що засвідчувала приналежність цієї землі «за Карпатськими горами» до України, була заборонена. Втім, не існувало Української держави, яка могла б претендувати на землю, відірвану від батьківщини ще за часів Київської Русі. Та це не означало, що на чудовий за своєю природою край ніхто не претендував. В Угорщині, де утвердилася авторитарна влада регента М. Хорті, неситим оком поглядали на землі, які в часи існування Австро-Угорщини належали угорській короні. Політична, економічна й культурна відірваність упродовж дев'яти сторіч позначилася на психології та менталітеті карпаторуської (української) етнічної спільноти. Деякі діячі, так звані «локалісти», вбачали у самоназві українців «русини» вказівку на те, що вони є окремою нацією, і на цьому будували свої політичні розрахунки й гасла. Але ж спорідненість людей по обидві сторони Карпатських гір кидалася у вічі, а сусіди на східних гірських схилах були таки українці. Проте цей аргумент локалісти не бажали брати до уваги. Кількість українців-русинів у Чехословаччині перевищувала півмільйона чоловік. Понад 80 тис. чоловік населяли околиці Пряшева (Прешова) у Східній Словаччині, а переважна більшість — Закарпаття. Становище карпато-русинів було кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехословаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. До того ж чехословацький уряд робив спроби, хоч і не завжди послідовно, економічно розвинути цей найвідсталіший в усій Європі край. Крім того, треба пам’ятати про міцні зв’язки між українським і чехословацьким рухом ще під час Першої Світової війни. Чехословацький визвольний комітет на чолі з Т. Масариком знаходився в Києві. Саме частини Чехословацького корпусу затримали німецько-австрійський наступ у галицького міста Зборов влітку 1917 р. Після Громадянської війни саме Прага, за часи президентства Т. Масарика, стала одним з потужним наукових центрів української еміграції.

Чехословацький уряд викупив в 1920-х pp. у мадярських поміщиків землю, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі. Але через перенаселеність, дефіцит ріллі у гірському краї та примітивну агрикультуру більшість селян бідувала. Під час депресії 1929 — 1933 pp. чимало з них були змушені брати банківські позички, щоб звести кінці з кінцями, але далеко не всі врятувалися від розорення. У неврожайні роки малоземельні селяни буквально голодували. Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті краю дорівнювала 2 %. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чоловік. Жодного нового великого підприємства за 20 років у краї не побудували. Іноземних і вітчизняних підприємців цікавила тільки сировина, яку можна було вивезти. Уряд не бажав фінансувати промислові об'єкти у місцевостях, де не існувало кваліфікованої робочої сили. У Закарпатті державна влада не чинила перешкод для поступової розбудови народної освіти. Мережа українських шкіл була значною. У 1938 р. налічувалося майже півтисячі народних шкіл, п'ять гімназій, чотири учительські семінарії. Працював 1 вищий навчальний заклад — Богословський ліцей. Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і культурну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбувалися регулярно, місця у чехословацький парламент виборювало до тридцяти партій. Найвпливовішою в країні політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об'єднанні. Українофільський рух спирався на традиції народовців XIX ст., його підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала у сприятливих умовах демократичного ладу. Українофіли боролися за пробудження національної самосвідомості русинів. Для цього використовувалися осередки заснованого ними товариства «Просвіта», скаутська організація «Пласт», Асоціація українських вчителів тощо. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець Августин Волошин. Конкуруючою з українофілами політичною течією були русофіли, які походили від москвофілів XIX ст. Після жовтневої революції в Росії вони почали орієнтуватися на Прагу. Губернатор Закарпаття у 1923 — 1933 pp. Антон Бескид проводив русофільську політику, партію підтримувала державна адміністрація. Це дало їм можливість, незважаючи на меншу популярність серед карпаторусів, конкурувати на рівних з українофілами. А празький уряд, посилаючись на незгоди серед політичних сил краю, утримувався від реалізації прийнятого на себе зобов'язання надати українцям автономію. Третьою впливовою політичною силою у Закарпатті були комуністи. Крайовий комітет Компартії Чехословаччини активно боровся за маси. Він організував, де тільки міг, комсомольські осередки і групи «революційних профспілок», а у 1930 p., коли розгорнувся селянський рух, створив «Спілку працюючого селянства». На виборах до чехословацького парламенту у 1924 р. за комуністів віддали голоси 40 % виборців. Через п'ять років, коли економічне становище стабілізувалося, вони дістали лише 15 % голосів. А на виборах 1935 p., які комуністи проводили під гаслом Народного фронту,— 26 %. Отже, через десятиріччя вони знову дістали в краї більшу підтримку, ніж будь-яка інша партія.

64. Характеристика джерел права українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-Литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну - Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх загальною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі. За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщину). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу Белзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна — в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави. З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції - 1529 р., 1566 р. і 1588 р. - і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.

Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство було остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника. Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами і шляхтою. З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації. За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи.

65. Судова реформа України у складі Російської імперії у другій половині 19 століття

Поразка Росії у Кримській війні та принизливі для неї умови Паризького мирного договору 1856 р. поставили перед імператором Олександром II складні проблеми. Однією з них було кріпосне право, оскільки Росія залишалась єдиною європейською країною, де використовувалася підневільна праця. Збереження кріпосного права у Російській імперії означало б невідворотне її перетворення в майбутньому на другорядну державу. Це, звісна річ, не відповідало амбітним планам її правителів. Кримська війна наочно продемонструвала відставання Росії від західноєвропейських країн, що загрозливо посилювалося. До того ж кріпосне право, володіння "хрещеною власністю", дуже схоже на рабство, викликало осуд своєю аморальністю. А втім, поступове поширення в російському суспільстві думки про необхідність ліквідації кріпацтва не виключало гострих суперечок стосовно того, як це можна здійснити. Ліберали вважали за доцільне здійснити селянську реформу таким чином, щоб вона створила умови для розвитку ринкових відносин у сільському господарстві. Консерватори, які становили більшість поміщиків, погоджувалися на реформу лише як на вимушену поступку. Вони намагалися збереженням тривалої напівкріпосницької залежності селян забезпечити своє майбутнє. Селянська реформа стала наслідком компромісу, який мав би задовольнити державні, поміщицькі та селянські інтереси. Насправді ж вона повністю не влаштовувала нікого.

19 лютого 1861 р. Олександр II затвердив "Положення", "Маніфест" та інші документи селянської реформи. "Положення" поширювалися на більшість губерній Європейської Росії, в яких налічувалося близько 25 млн кріпосних селян. За "Маніфестом" вони отримували особисту свободу і деякі громадянські права, могли найматися на роботу на фабрики й заводи. У "Положеннях" визначалися окремі питання реформи: розміри земельних наділів, повинності, викупні операції та ін. Усі селянські дореформені наділи вважалися власністю поміщика І знаходились У селян на правах землекористування. За це вони виконували на користь поміщика низку повинностей і перебували на становищі "тимчасовозобовязаних. Лише після викупу наділів селяни ставали їх власниками. До викупу селяни виконували на користь поміщика повинності у вигляді оброку. Термін викупу землі селянами чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75-80% вартості селянського наділу грошима або цінними паперами поміщикові виплачувала держава, решту - сам селянин. Виплачена поміщикові державою сума стягувалася з селянина протягом 49 років у розмірі 6% річних. Усього селянам довелося заплатити близько 1, 5 млрд карбованців (за вартості землі близько 500 млн карбованців). Попри те, що після реформи 1861 р. збереглися великі поміщицькі землеволодіння (ЗО тис. поміщиків мали 95 млн десятин землі, тоді як 20 млн колишніх поміщицьких селян - 116 млн десятин), деяку залежність селян від поміщиків і дріб'язкову опіку з боку селянської "общини", селянська реформа мала прогресивну сутність, оскільки ліквідувала багатовікове раб- ство і створила умови для швидкого економічного розвитку країни. На селі розпочалося розшарування: з'являлися заможні селяни, які використовували найману робочу силу, та бідняки, які вимушені були шукати додаткових джерел заробітку. Завдяки цьому російські фабрики та заводи дістали можливість постійного припливу дешевої робочої сили. Водночас реформа сприяла збільшенню внутрішнього ринку, що стало стимулом для розвитку промислового виробництва. Внаслідок наявності цих рис селянську реформу 1861 р. вважали межею між старою та новою Росією.

Одним із найважливіших тогочасних перетворень була судова реформа 1864 р. Дореформений суд був становим (тобто кожний стан мав свій окремий суд) і негласним (судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали оборонців). Суд цілком залежав від адміністрації. Нові судові статути проголошували незалежність суду від адміністрації: суддю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Попереднє слідство проводили судові слідчі, які не підлягали поліції. Запроваджувався суд, єдиний для всього населення. Він ставав гласним: на судових засіданнях могли бути представники преси і публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, оборону - адвокат (присяжний повірений). Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів від усіх станів, у тому числі й від селян (присяжними не могли бути особи, що працювали за наймом, тобто робітники, слуги та ін. ). Присяжні засідателі визначали винність підсудного, а вирок виносили голова і два члени суду. Реформа суду була найбільш послідовною реформою. Щоправда, збереглись особливі волосні суди для селянства, суди для духівництва, військові суди; обмежувалася підсудність чиновників: невдовзі жандармерії знову було надано право попереднього слідства в політичних справах, особливо важливі справи передавалися до спеціально створених урядом судових комісій; було збережено тілесні покарання для селян, каторжан, штрафних солдатів; гласність судочинства порушувалася.

66. Український націоналістичний і повстанський рух у 30-50ті рр..

67. Державний устрій українських земель у складі Великого князівства литовського і Речі Посполитої

Найвищі органи державної влади і управління. Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, нале­жала центральним органам державної влади і управління цих дер­жав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної вла­ди і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі**. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформува­лася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королів­ський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; корон­ний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єписко­пи. У XV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Вели­кого князівства Литовського. Головою тут був великий князь — господар. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолю­вав виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами*.

Наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежува­лася "пани-Радою" і сеймом, без ухвали яких господар не має права вирішувати основні питання державної політики.

До складу "пани-Рада" входили найвпливовіші службові особи князівства: маршалок канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каш­теляни окремі старости, а також верхівка пануючих станів — като­лицькі єпископи і великі феодали. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, "пани-Рада" незабаром набула значної само­стійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господа­ря. Кількість її членів доходила до 80 осіб**.

"Пани-Рада" була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності — самостійно. У випадках, коли думка "пани-Рада" і думка великого князя не збігалися, останній повинен був підкори­тися Раді.

Правове становище "пани-Рада" як одного з найвищих орга­нів державної влади Великого князівства Литовського було закріп­лено привілеями 1492 і 1506 рр.

До компетенції "пани-Рада" входило обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі***.

Вплив і авторитет "пани-Рада" були обумовлені тим, що до її складу входили вищі службові особи держави. Це перш за все маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком та етике­том при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник — маршалок дворний — був керівником дворян, які служили при дворі великого князя. Дуже впливовим сановником був канцлер — голова канцелярії великого князя та "пани-Рада" і одночасно охоронець великої державної печатки. Він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори з сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків, тлумачів. Підканцлер був заступником канцлера і охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земсь­кий відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням податків. Підскарбій двірний відав скарбни­цею великого князя. До кола впливових членів Ради належав і великий гетьман — головний воєначальник Великого князівства Литовського.

З часом все більш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (валь­ний) сейм збиралися великий князь, "пани-Рада", державні урядов-ники, центральні і обласні, княжата і панята, яких закликали окремими листами, декілька латинських єпископів і по два делегата від кожного повіту, обрані шляхтою на своїх сеймиках*. Певних строків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми у разі потреби, наприклад у випадку війни. Вальний сейм, вперше скли­каний у 1446 р.**, вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, об'ява про скликання ополчення (рушіння) належала до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те вального сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Пода­льше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, поль­сько-литовських сеймів і з'їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самос­тійні держави об'єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав зміни­лося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівс­тва увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина)*. Поль­ща і Литва були об'єднані в єдину державу — Річ Посполиту. Великий князь Литовський став одночасно і королем польським, який "згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися...."**.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали так звані "Генрікови артикули", прийняті у 1572 р. в зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згід­но з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався, на чолі. Король визнавав вільну "елекцію", тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм***. Король також зобов'язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули перед­бачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.

"Король у сенаті", таким чином, ставав частиною шляхетсько­го сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполи­тої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів — "конклюзію" (закінчення).

Найбільш впливовою частиною вального сейму була посоль­ська ізба. До її складу входило 170 делегатів — послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збирались усі в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі*. Скликалася посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчен­ня роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностай­но, бо тут діяв принцип "вільної заборони" — так зване "Ііоегит уеїо".

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних дер­жав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сей­ми: "конвокаційні", на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; "елекційні", де обирали короля; "коронаційні", на яких відбувалася коронація і король давав присягу**.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (коро­на) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівсь­ким двором відав коронний або великий маршалок. Його заступни­ком був надвірний маршалок. Другою після маршалка посадовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарб­ницею корони, литовський — скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знахо­дилась в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно на українських землях. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного уп­равління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військо­ва влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовле­но тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місце­вого управління в українських землях змінювалися в міру загарбан­ня сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводи­ти політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости.

У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділя­лися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством. У 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.

На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях.

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спо­чатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний уст­рій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київ­ська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській землі з встанов­ленням тут влади литовських князів виникло декілька незначних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі збері­гали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV—XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-тери­торіального поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київ­ського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністрати­вні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкі­нці XV ст. повіти і волості стали основними адміністратив­но-територіальними одиницями в українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовряду­вання сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилась до своєчасного і повного збирання податків до князів­ської скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовсько­го взяв курс на остаточне скасування державної автономії україн­ських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. У 1452 р. волинські землі були зайняті литовським військом, а саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався великим князем. Слідом за Волинсь­ким було скасовано і Київське князівство (1471 р.)*. Таким чином, наприкінці XV ст. тільки на Чернігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив реформу, якою було введено однаковий адміністративно-територіальний поділ в українських землях, що входили до складу князівства. Основною територіальною одиницею визнавалося воє­водство, яке поділялося на Луцький, Володимирський та Креміне-цький повіти; Київщина — на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Переяслав, а також Звяге-льську. Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості.

Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управлін­ня стає воєвода. Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, сте­жив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських пода-

тків, відав питаннями організації війська, вирішував судові справа. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (місце розташування адміністративного центру воєводства) інколи називав­ся каштелянією і очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повіто­вий маршалок, стольник, хорунжий. Наприклад, у Волинській землі вся повнота влади належала луцькому старості. На Поділлі правили брацлавський і вінницький старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалась в руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564—1566 рр. здійснив суттєву реорганіза­цію місцевого управління в українських землях, наблизив його до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі і українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалося ЗО повітів*. Київське воєводство, наприклад, поділялося на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство — на Брацлавський і Вінницький повіти.

Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шлях­тичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого кня­зівства Литовського.

Згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина держава — Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина загарбаних польськими феодалами україн­ських земель, і Литву. Провінції поділялись на воєводства і повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберіга­лися і такі адміністративні одиниці, як землі.

У складі Речі • Посполитої Литва зберігла деяку автономію в галузі законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і зазна­ла значних втрат. Так, за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводство були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів — до 22.

Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас гос­подарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалу­валося королем за службу.

Внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі у складі Польщі остаточно втратили свою автономію і адміністративне були поділені на шість воєводств за польським зразком: 1) Руське воєводство (переважно Галичина) охоплювало п'ять земель — Львівську, Галицьку, Пере­мишльську, Сяноцьку, Холмську; 2) Бельзьке воєводство об'єдну­вало три повіти — Бузький, Городельський і Гробовецький; 3) Во­линське воєводство — також три повіти — Володимирський, Луць­кий, Кремінецький; 4) Подільське воєводство складалося із Камінецького, Червоноградського і Литичівського повітів; 5) Брац-лавське воєводство — із Брацлавського і Вінницького повітів;

6) Київське воєводство — із Київського, Овруцького і Житомирсь­кого повітів.

Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депу­татів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київ­ського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано Трибунал у Луцьку, перенесений в 1589 р. до Любліна*.

Як і раніше, місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських і земських служ­бових осіб. Так, у південній Київщині й на Поділлі сиділи вісім коронних старост з широкою адміністративною і судовою компе­тенцією.

Незважаючи на чисельний штат службових осіб, місцевий апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Справа в тому, що зростанню ролі цього апарату в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після Люблінської унії. За станом на 1569 р. їх було 70, і лише 24 з них знаходилися у Литві.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі питання вирішував сільський схід. Він же обирав сільського старос­ту. З часом ці органи втратили свій вплив і на їх місце воєводами і старостами стали призначатися управителі. На землях, які знаходи­лись у приватному володінні, управителів призначав сам власник.

У зв'язку з бурхливим розвитком ремесел і торгівлі в українсь­ких землях зростали міста і міське населення. У люстрації 1565 р.

про Сяноччину (Галичина) говориться, що в тому краї "міста великі, людей в них чимало".

Міста в Україні були самостійними територіальними одиниця­ми. Багато з них набули самоврядування на засадах магдебурзького права. Цей досвід приваблює і сьогодні.

Правове становище міст і містечок в українських землях, їх адміністративний устрій, порядок управління були досить строка­тими. За своїм правовим становищем міста і містечки поділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі і церковні. У XIV—XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурзького права, створеного за прикладом німецького міста Магдебург й принесено­го в Україну через Польщу*. Цей процес знайшов законодавче відбиття у III Литовському статуті, який поділяв міста на привіле­йовані і непривілейовані, тобто на ті, що мали магдебурзьке право, і на ті що його не мали**.

Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адмініст­рації в містах були воєводи, старости і війти. Воєводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб міської адмі­ністрації, які відали певними галузями управління і суду. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самовря­дування. Верхівка міщанства мала право обирати "радовців", які були помічниками війта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.

У приватновласницьких містах та містечках управління цілком знаходилось в руках власників — магнатів, шляхти, церкві. Останні призначали в містах адміністрацію, до складу якої входили старос­ти, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міща­нам дозволялося обирати ратуші.

Значного поширення в українських землях дістало міське са­моврядування, засноване на магдебурзькому праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, домага­ючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби,

наприкінці XV ст. польський і литовський уряди за певну винаго­роду стали надавати окремим українським містам грамоти на "віль­ність", тобто переводити їх на самоврядування на основі магдебур­зького права.

Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три ос­новні принципи: відміну звичаїв литовського, польського і руського права, що діяли раніше; скасування влади і суду державців стосовно міщан; утворення органу самоврядування — ради, що обиралася міщанами. При одержанні права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязівських державців. Такою була, наприклад, Жалувана грамота великого князя Олекса­ндра, видана у 1498 р. "Месту Полоцьку на Немецкое Магдебурское право"*.

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій — міської ради і лави.

До складу міської ради щорічно обиралися радці ("райці").Це були, як правило, багаті міщани. Кількість радців залежно від розміру міста коливалася від 6 до 24 чоловік. Із свого складу радці обирали бурмістра, який головував на засіданнях ради. У королів­ських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватно­власницьких — пан міста. Нерідко ці службові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмістрів**.

Міська рада була головним органом самоврядування. Вона виконувала функції міської влади і суду в цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і судового війта, в деяких випад­ках призначала також цехових старшин.

Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолювалася вона війтом. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника війта — лентвійта. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також претензії міщан до феодалів.

Протягом XV — першої половини XVI ст. самоврядування отримали такі українські міста: Київ (1497 р.), Луцьк (1497 р.), Дубно (1498 р.), Рівно (кінець XV ст.), Львів (1503 р.), Дорогобуш (1514 р), Ковель (1518 р.), Кремінець (1536 р.), Торчин (1540 р.), Берестечко (1547 р.), Брацлав (1564 р.).

У містах України, що мали самоврядування на засадах магде­бурзького права, склалася певна процедура формування органів міського самоврядування. Вибори здійснювалися щорічно у зазда­легідь визначений день. У виборах брали участь всі міщани міста. Для членів міського самоврядування в різних містах встановлював­ся віковий ценз — від 25 до 90 років. Обов'язковою умовою для кандидатів до ради було володіння нерухомим майном у місті, інакше кажучи "осілість". Своєрідними були уявлення середньові­чного міщанина про вимоги до кандидатів у органи міського само­врядування. Вони повинні бути "не богатьі й не убоги, но среднего достатка... законородженньіми, дома всегда жить, доброго имени, богобоязненньіми, справедливими й правдивими... Не разглашать городские тайньі, бьіть твердьіми в словах й делах, чуждаться алчности"*. Але ці вимоги залишалися у переважній більшості лише побажаннями. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.

Найбільш повну уяву про порядок обрання органів міського самоврядування дає процедура виборів бурмістрів і радців у місті Ковелі. Перш за все існував певний строк виборів: щорічно "в перший понеділок, найближчий по новім літі". Зібравшись на сход, міщани обирали з свого середовища вісім кандидатів. Відомості про обраних кандидатів передавалися потім на розгляд міському старо­сті, який затверджував на посаді радців лише чотирьох чоловік, а також призначав з їх числа бурмістрів.

Однак один з головних принципів магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Мали випадки перебування у складі ради одних і тих же осіб протягом 10 років. Такі порушення вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і часто призводило до бунтів. В таких випадках, щоб заспокоїти "поспільство" в окре­мих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена "комісія 40 мужів", куди входили 20 чоловік від купецтва і 20 від ремісників**.

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повно­важень. Рада забезпечувала оборону міста і порядок в ньому, розг­лядала цивільні справи. Важливим напрямком діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань господарського життя міста. Рада займалася розподілом податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельні операції. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промис­лових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали раді. До відання міського самовря­дування належали ділянки міської території — плаци. Раді були підпорядковані ремісницькі цехи. Міське самоврядування санкціо­нувало акти купівлі-продажу нерухомого майна в межах міста, видавало міщанам довіреності на укладення торговельних угод.

Адміністративному устрою українських міст на основі магде­бурзького права був притаманний один важливий елемент — так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які в адмініст­ративному і правовому відношенні повністю або частково контро­лювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управлін­ня населенням юридик здійснювалося від імені феодала особливи­ми службовими особами — війтами і тіунами. Поділ міста на юридики обумовлював і поділ функцій з управління містом між їх власниками. Наприклад, у середині XVI ст. мешканці міста Любеч були поділені на чотири частини між окремими феодалами. Відпо­відно до цього і управління в місті належало чотирьом війтам і чотирьом тіунам. Кількість юридик в окремих містах досягала кіль­кох десятків*.

У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їх мешканців, збільшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. в Кремінці на користь магістрату з 1224 дворів надходила лише третина подимного податку, а десять власників юридик стягували 2/3 усієї суми. У середині XVII ст. шляхетські і церковні юридики у Львові налічували біля 600 будинків з населен­ням більш 4,5 тис. чоловік.

Юридики існували у Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Сам-борі та інших містах України.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. в Україні відбувається бурхливий розвиток міст. У цей період з'являються такі міста, як Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. Тільки у Вінницькому воєводстві за цей час кількість міст зросла майже вдвічі (від 68 до 114). В цілому у середині XVII ст. в Україні налічувалося понад тисячу містечок. Окремі з них мали значну кількість мешканців (Львів — 15—18 тис., Київ — 15 тис., Біла Церква — 10 тис.). Однак типовим для України було місто, що налічувало 2—3 тис.

Козацьке самоврядування. Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і територіальний, у відповідності з яким і буду­валося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на

38 куренів, а територіальне — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська*. Термін "паланка" також мав два зна­чення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішу­вав найважливіші питання, були загальні або, як їх частіше назива­ли, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, об'являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина**.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куреням, які частіше звалися "сходками". Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий ота­ман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар склада­ли так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. До числа військової старшини інколи включалися курінні отамани. У мирний час вій­ськова старшина займалася адміністративними і судовими справа­ми, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноважен­ня наказний старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу***. У воєнний час кошовий

отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Обов'язки кошового отамана зво­дились до затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його влада обмежувалась трьома умовами: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, наре­шті, самою військовою радою.

Військовий^ суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов'язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками по­рядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання щодо злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, вида­вав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордо­нів та ін.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отама­нами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінно­го отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпе­чення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, голов­ною метою яких було надання допомоги службовим особам війсь­кової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його началом знаходилася вій­ськова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекла­дача. Інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військо­вих мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито ("перевозне") на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорун­жий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошово­го отамана, а також військове знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. Їх влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі предста­вники паланкової старшини обирались на свої посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить широ­кою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах території паланки.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в За­поріжжі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість викону­вати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаман-н.і лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за мож­ливе оцінювати Запорізьку Січ, як "своєрідне державне утворення" в низов'ях Дніпра* або "республіку з яскраво вираженими демо­кратичними рисами"**, підкреслюючи, що "в конкретно-історич­них умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, як військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної тодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання"*** і мала риси ранньобуржуазних республік****.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намага­лася використати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що складися, утримувала у

своїх руках виборні посади протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі було зруйнувати основні демо­кратичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запо­різьке лицарське братство мало великий вплив на процеси держа­вотворення*. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характе­ризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку**.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самовряду­вання був використаний у ході визвольної війни українського на­роду 1648—1654 рр.

Судові установи. Судова система в українських землях безпо­середньо залежала від класового і станового ладу суспільства. В її основу були покладені залежність суду від адміністрації, становий принцип побудови судових установ тощо.

Представники пануючих станів користувалися "судом рів­них", Магнати і шляхта судилися у сеймовому, та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама і утворювала. Згідно з Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні і ци­вільні справи, виконували функції нотаріату. Земський суд склада­вся з судді, підсудка і писаря. Усі ці посадові особи обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. На кожну посаду обиралося чотири кандидати з шляхтичів-християн, які були письменними і знали право. Із списку кандидатів великий князь Литовський зат­верджував одного на кожне місце. Судді призначалися на необме­жений строк. На першій сесії судді присягали, що будуть справед­ливо судити. Сесія земського суду збиралась тричі на рік. Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими стату­тами 1523, 1566 і 1588 рр.***

Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.

Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначені воєводою за пропозицією земського суду й шляхти возні. У кожному повіті було декілька возних. Головний з них називався генералом. За дорученням земського суду або за проханням зацікавлених осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди та ін. У разі необхідності він забезпечував явку відповідача до суду.

Повітовими судами для шляхти і простих людей були так звані гродські ("замкові") суди, в яких головними суддями звичайно виступали воєводи і старости. Гродські суди поділялись на вищі і нижчі. До вищого суду входили головні судді і представники місце­вих феодалів. Вони вирішували конкретні справи і виступали як суд другої інстанції. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича і писаря. Засідання цього суду починалися першого дня кожного місяця і тривали два тижні*.

Гродські суди розглядали справи, що стосувалися найбільш тяжких злочинів, коли злочинець був затриманий на місці злочину, справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Важли­вою функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби щодо меж земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки, був підкоморський суд. Справи тут розглядали підкоморій, його заступник — комор-ник, мірники, підкоморний писар і копачі. Підкоморські суди запроваджені в Правобережній Україні (у Київському, Волинсько­му, Брацлавському воєводствах) Статутом 1566 р.**

Значними на той час були судові функції церкви. В українських землях існувало два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів християнської віри і церковних обрядів, про розлучення, про майнові спори між подружжям, про спадщину тощо, і церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, яким була церква щодо залежних від неї людей. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні і криміна­льні справи селян, які мешкали на церковних землях, а також справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічними правами щодо ченців і підлеглого монастирям населення користувалися мо­настирські суди. Єпископи та настоятелі монастирів управляли сво­їми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійс­нення доменіального суду щодо населення, яке мешкало на церков­них землях. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.

Щодо. міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було по суті різновидом доменіального суду.

У містах, які користувались самоврядуванням, судові функції здійснювали магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні

справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. Найбільш тяжкі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, замах на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою з міським старостою. Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступа­ли міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бургомістром під головуванням міського старости або іншого державця. Міські суди збиралися на свої засідання двічі на тиждень, їх рішення можна було оскаржити підвоєводі, який вис­тупав як суд другої інстанції.

Жалувані грамоти містам на магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно до "положень магде­бурзького права"*. Основними видами судів в містах України з самоврядуванням були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили лентвійт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, декілька рад­ців і лавників**.

Виложений суд працював під головуванням війта. Він збирав­ся тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компете­нції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, розг­ляд кримінальних і цивільних справ.

У містах України діяли ще цехові суди, де як суддя виступав цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні спра­ви між членами цеху в процесі їх трудової діяльності (спори про неявку "братчиків" на раду цеху, про непристойні висловлювання в присутності цехмейстера, про насмішки над працею іншого майстра). Залежно від провини цехмейстер притягував винуватця до грошового штрафу, короткочасного позбавлення волі, виключення із цеху. Рі­шення цехмейстера можна було оскаржити на цехових зборах. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані, копні суди. Вони були судами сільської громади. Копні суди в Україні були дуже пошире­ні, бо виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих своєрідних установ селяни і жителі містечок не тільки успішно боролися з різного роду правопорушеннями й зло­чинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання внутріобщинного життя, незалежно від місцевої адміністрації та

тиску феодалів*. Копний суд територіальне об'єднував декілька сіл. Його засідання проходили на заздалегідь визначеному місті — "коповищі", куди збиралися представники селянських дворів, їх називали "сходаі", "мужі", "судді копні". Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці. Їх жінки, брати і діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, дорівнювала 10—20 чол. Крім головних учасників — "сходаів", на копний суд запрошу­валися селяни сусідніх громад — "люди сторонні", які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Засідання копного суду відбувалися у присутності' представника державної адміністрації — возного, який складав протокол і доне­сення в гродський суд для запису рішення в актові книги.

Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні суперечки поміж селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, ті­лесні покарання і страта. Але копні суди дуже часто застосовували умовні покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійсню­вали розшук обвинуваченого, розглядали справу по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувалися негайно**.

В окремих випадках копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право розгляду його справи в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів. Перелік справ, що підлягали розг­ляду копними судами, поступово скорочувався. Врешті-решт копні суди фактично були замінені вотчинними судами феодалів.

Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Су­дові функції тут виконували усі представники козацької старшини:

кошовий отаман, довбиш, паланковий полковник, а іноді і весь кош***. Кошовий отаман вважався найвищою судовою інстанцією, оскільки він зосереджував у своїх руках вищу владу над усім війсь­ком. Суд кошового отамана виступав спочатку як суд першої ін­станції у справах військової старшини і паланкових полковників. З часом, приблизно у середині XVII ст., він перетворився у вищу апеляційну інстанцію. У найбільш складних справах як суд першої інстанції інколи виступав увесь кош.

Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорізьких козаків покладалися на військового суддю. У своїй діяльності він керувався козацьким правом і традиціями, занесеними на Запоріж­жя з усієї України. Військовий суддя розглядав кримінальні і циві­льні справи. Однак не у всіх справах він виносив остаточне рішен­ня. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або військовій раді.

Судові повноваження інших представників військової старши­ни були менш значимими і зводились переважно до виконання окремих доручень. Військовий осавул виконував функції слідчого, стежив за виконанням судових рішень. Курінні отамани часто виконували серед козаків роль суддів у власних куренях. Вони мали право розглядати справи поміж козаками свого куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували судові функції у межах своєї паланки.

68. Характеристика права України у складі Російської імперії у другій половині 19 ст.

69. Створення і діяльність органів народної влади у Закарпатті та його входження до складу УРСР

У жовтні 1944 р. радянська армія перейшла Карпати і наприкінці жовтня звільнила Закарпаття від угорських і німецьких окупантів. Почався рух за вихід Закарпаття з Чехословацької республіки і входження її до складу УРСР; проводились вибори у тимчасові органи державної влади - народні комітети.

26 листопада 1944 р. у Мукачевому відбувся І З`їзд народних комітетів Закарпатської України. З`їзд прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з`їзді Народна Рада 27 листопада 1944 р. сформувала уряд у складі Президії Народної Ради і її уповноважених з окремих галузей управління.

Місцевими органами державної влади відповідно до адміністративно-територіального поділу були окружні, міські і сільські народні комітети; норма представництва у них залежала від кількості населення села, міста чи округу. Місцеві народні комітети були органами державної влади і водночас органами місцевого управління. Їх компетенції підлягали усі питання господарського, політичного і культурного будівництва та загального добробуту населення - розробляли місцевий бюджет і забезпечували його виконання, охорону державного ладу і прав громадян і інше.

Виконавчими органами народних комітетів були їх президії у складі голови, 2 заступників і кількох членів, які очолювали відділи, створювані при народних комітетах.

Народна Рада 5 грудня 1944 р. видала декрет про припинення будь-яких зв`язків місцевих народних комітетів з уповноваженим чехословацького емігрантського уряду і його апаратом.

Для забезпечення громадського порядку народні комітети створили народну міліцію і народні дружини, що стали своєрідними збройними силами Закарпатської України.

Здійснення судових функцій покладалося на народні суди, Вищий народний та Спеціальний суди. Вищу судову інстанцію – Вищий народний суд – обирала Народна Рада. Створювались органи прокуратури на чолі з головним прокурором Закарпатської України; усіх прокурорів призначала Народна Рада.

29 червня був укладений Договір між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну, ратифікований у листопад 1945 р. За указом Президії ВР СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була утворена Закарпатська область з поділом на 13 округів, а 24 січня 1946 р. на її територію поширилась чинність законодавства УРСР. У грудні 1947 р. відбулись вибори до місцевих Рад, до яких перейшла уся державна влада, тож Народна Рада припинила свою діяльність, передавши повноваження Закарпатській обласній Раді і її виконавчому комітету.

70. Характеристика цивільного права українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

Литовські статути досить чітко визначали об’єкт і суб’єкт цивільного права, окреслювали обмеження дієздатності і правоздатності певних категорій громадян. Приватна власність вважалася недоторканною і її можна було конфіскувати лише за рішенням суду. Землеволодіння визнавалося державним, шляхетським, магнатським,церковним, міщанським.

Найбільш повну правоздатність мали держава, церква, монастирі й верхівка привілейованого стану - магнати. Вони могли вільно, без жодних обмежень розпоряджатися майном, що їм належить. Деякі обмеження у правоздатності (розпорядження вислуженими маєтками, заборона ремесла і торгівлі як професії) стосувалися шляхтичів. . Власниками землі могли бути лише "вільні люди шляхетського стану". Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги — землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність не могла бути конфіскована без рішення суду. Отже,міщани могли здійснювати всі види цивільно-правових відносин, за винятком купівлі феодальних маєтків, що оброблялися залежними людьми. Найбільш обмеженими у правоздатності були залежні селяни. Вони не мали права вільно, без дозволу пана розпоряджатися нерухомим майном.

Литовські статути вперше чітко визначили вік, починаючи з якого людина визнавалася повнолітньою: особи чоловічої статі -з 18 років, жіночої - з 15 років за статутом 1566 р. і з 13 років за статутом 1588 р. Однак із досягненням цього віку ще не наступала повна цивільна дієздатність. Особи, нездатні розуміти характеру своїх дій ("дурні", "шалені"), були цілком позбавлені дієздатності, а їхні права захищались опікунами (батьками чи найближчими родичами). Основу регулювання цивільно-правових відносин становили норми речового (інститути власності, володіння, застави, сервітутів) та зобов'язального права. Значного рівня розвитку досягли інститути спадкового та сімейного права.

71. Загарбання західноукраїнських земель Австрійською монархією і Угорським королівством і австро-угорська колоніальна політика.

За першим поділом Речі Посполитої 1772 р. Австрійська монархія приєднала до свого складу Галичину, а за Кючук-Кайнарджійським мирним договором Росії з Туреччиною 1774 р. захопила Буковину (крім Кремінецького повіту), а ще у 1526 р. поширила свою владу на Угорське королівство, у складі якого перебувало Закарпаття. Тож у другій половині 18 ст. усі західноукраїнські землі опинились під владою Австрійської монархії. У 1809-1815 рр. Тернопільський округ входив до складу Російської імперії, але за рішенням Віденського конгресу (1814-1815 рр.) був повернений Австрії. За Бухарестським мирним договором 1812 р. Хотинський повіт Тернопільщини увійшов до складу Росії. Та за договором Росії, Прусії і Австрії 1815 р. територія Східної Галичини була остаточно закріплена за Австрією.

Економічна політика Австрії на західноукраїнських землях зводилась до експлуатації їх природних багатств і була спрямована на утримання їх на становищі аграрного придатку (постачальника хліба) до промислових районів Австрії, а згодом Австро-Угорщини, чим австрійська влада затримувала розвиток промисловості, зокрема машинобудівної . Фабрично-заводська промисловість у західноукраїнських землях у другій половині 19 ст. розвивалась дуже повільно. У Галичині найрозвинутішою галуззю промисловості було гуральництво, оскільки галицькі поміщики ще з польсько-шляхетських часів користувались правом пропінації, тобто винятковим правом виробництва і збуту горілки і пива, повністю звільнялись від сплати податків і акцизних зборів з виробництва алкоголю; формально пропінаційне право великих землевласників було скасоване у Галичині у 1889 р.

Колоніальна політика Австро-Угорської монархії щодо Галичини особливо проявилась в її основній галузі – нафтодобувній промисловості: нафту добували і вивозили з Галичини як сировинний продукт, а її переробка зосереджувалась здебільшого у центральних районах Австро-Угорщини, внаслідок чого Галичина не мала своєї нафтопереробної промисловості. Інші галузі обробної промисловості – гірничої, лісової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, не витримуючи конкуренції дешевших товарів підприємств розвинутих західних провінцій Австро-Угорщини, занепадали. У промисловості Західної України у другій половині 19 ст. переважали іноземні капіталовкладення - австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши монополістичні об`єднання, іноземні капіталісти заволоділи основними галузями промисловості західноукраїнських земель, передусім нафтовою і озокеритною.

72. Політичний режим у період "відлиги" М. Хрущова у друній половині 1950-х - першій половині 1960-х рр.

Смерть Й.Сталіна, що був стрижнем тоталітарної системи, 5 березня 1953 р. завершила період режиму культу його особи, і почався період десталінізації. На XX з`їзді КПРС у 1956 р. за доповіддю першого секретаря ЦК Компартії СРСР Микити Хрущова було прийнято постанову про подолання культу особи і його наслідків. Однак, дії партії і уряду з викриття культу особи Й.Сталіна були половинчастими, непослідовними і суперечливими, оскільки:

1. оточення Й.Сталіна остерігалось виявлення і їхньої причетності до злочинів Сталіна;

2. були відсутні необхідні наукові дані про режим культу взагалі і фактичні дані про тоталітарний режим в СРСР;

3. матеріали з`їзду щодо культу особи приховувались від громадськості, і повний текст таємної доповіді М.Хрущова був оприлюднений лише у 1989 р.

Відтак, культ особи пояснили як явище, пов`язане з особистісними характеристиками Й.Сталіна та з тяжкими умовами політичного і соціально-економічного становища радянської соціалістичної держави у капіталістичному співтоваристві; тож модель, стратегія і тактика будівництва соціалізму сумніву не піддавались і питання про відповідальність винних у створенні і підтримці тоталітаризму осіб і організацій не ставилось. Насправді ж, культ особи був об`єктивним соціально-політичним явищем, неминучим в умовах позаринкової, регульованої державою економіки, будівництва казарменно-поліційного соціалізму, командно-адміністративної, бюрократичної, тоталітарної, репресивної, заідеологізованої і самоізольованої системи.

Розгорнулась масова реабілітація: було визволено з в`язниць і таборів багато безвинно засуджених, було звільнено зі спец поселень депортованих з України громадян (зокрема, кримських татар), однак органи влади перешкоджали їх поверненню у рідні краї. До кінця 1959 р. було переглянуто справи щодо 5,5 млн. засуджених, крім політичних жертв 20-х – початку 30-х рр. – не було реабілітовано представників українського комунізму (М.Хвильового, М.Волобуєва), діячів УНР і Директорії тощо.

73. Характеристика кримінального і процесуального права українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Розвиваються інститути цивільного права. Регулюється фео­дальна земельна власність, яка ще більше зміцнюється після розпаду власності общинної. Спершу переважала феодальна власність на землю у вигляді пожалування князя за умови не­сення служби (тимчасово чи довічно). Пізніше феодали домоглися передачі земель у вотчину, тобто спадкового володіння. Землі набувалися й завдяки купівлі чи князівському пожалуванню. Феодали мали необмежене право розпоряджатися цими земля­ми за умови несення ними військової служби, а також надання для воєнних походів певної кількості воїнів.

Розвинулося сервітутне право — право користування чужими речами: лісом, сінокосом, місцями для полювання, прого­ну худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцю будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдава­ло шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володін­ня, але не була засобом набуття права власності. Так, за Пер­шим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, то господар двору має повідомити про це владу. Якщо він затримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм.

Зобов’язання випливали з договорів, серед яких найчастіше зустрічалися договори купівлі-продажу, позики, найму тощо. Вони укладалися переважно в письмовій формі, за присутності свідків. Для забезпечення виконання договорів застосовувалися присяга та запорука, хоча й дещо обмежено щодо нижчих станів насе­лення. Для цього ж використовувалася застава нерухомого май­на, яке переходило у володіння й користування кредитора до повного повернення боргу боржником.

Шлюбно-сімейне право в основі своїй мало норми, що скла­лися в Київській Русі. Шлюби бралися лише за згодою молодих. Взяттю шлюбу ними мала передувати домовленість батьків сторін. Статут 1566 р. передбачав шлюбний вік для жінок 15 років, а для чоловіків — 18. Діяв принцип матеріальної гарантії шлюбу — зав­дяки договорові щодо посагу (приданого) нареченої та вено (ча­стини майна) нареченого. Статутом 1529 р. сума вена встановлювалась вдвічі більшою, ніж придане, але не понад третини вар­тості чоловікового майна. По смерті чоловіка вено ставало влас­ністю дружини. Коли шлюб визнавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а вено поверталося чоловікові. При роз­лученні з вини дружини вона позбавлялася і приданого, й вена.

Спадкування відбувалося за законом або заповітом. Закон да­вав змогу спершу успадковувати дітям, потім онукам і правнукам. Дочкам передавалось майно у спадок нарівні з синами. За відсутності прямих нащадків воно переходило до братів, сестер чи інших родичів.

Кримінальне право в Литовській державі спочатку, як і у Київській Русі, не знало поняття злочину. Існували “образи” чи “обіди”. Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з’явилися терміни “зло­дійство”, “бой”, “кгвалт”, “грабіж” та ін. Суб’єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індиві­дуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відпо­відальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим статутом з чотирнадцятилітнього віку. Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів і покарань. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа “маєстату” чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти. З-посеред злочинів проти особи виокремлювалося вбивство (навмисне чи з необе­режності), тілесні пошкодження, фізичні й словесні образи. Сус­пільно небезпечними вважалися майнові злочини: розбій, погра­бування, крадіжка, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал, наїзд. Злочинами проти сім’ї й моралі були насильниць­кий шлюб, зґвалтування, подружня зрада, побиття батьків.

Серед видів покарань спочатку переважали майнові штра­фи, що надходили потерпілому (шкода), родичам убитого (го­довщина), в скарбницю держави (наклад). Пізніше, після прий­няття Статутів, особливо Третього Литовського статуту, май­нові покарання в багатьох випадках замінено смертною карою. До страти засуджувалися за державні, релігійні злочини, розбій, насильство, крадіжку, злочини проти сім’ї й моралі. Смертна кара поділялася на просту (відрубання голови, повішення) й кваліфі­ковану (спалення, посадження на палю, закопування живим у землю тощо). Панів і шляхтичів карали також позбавленням прав і честі — “виволання” (вигнання за межі міста чи села й оголо­шення поза законом). Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права й привілеї. Щодо простих людей, то до них широко зас­тосовувалися болісні й калічницькі покарання.

На українських землях литовської доби тривалий час збері­гався притаманний давньоруському праву обвинувально-змагаль­ний процес. Судочинство починалося заявою зацікавленої особи або її родичів. Позивач повинен був сам зібрати й пред’явити на суді докази. Але у XVI ст., як це закріплено у Другому Литовсь­кому статуті 1566 р., з’являються елементи слідчого (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Суд, не чекаючи за­яви потерпілого, мав право сам порушити справу. Допускалося представництво сторін; статутом 1529 р. вводилася норма, що передбачала участь у суді адвокатів, які називалися прокурато­рами, або речниками. Судовими доказами вважалися власне зізнання (для чого допускалися тортури), покази свідків, характеристика підсудного “добрими людьми”, речові докази, пись­мові документи, присяга.

Руйнація Давньоруської держави призвела до того, що її землі опинилися під зверхністю сусідніх держав, насамперед Литви й Польщі. Українські землі, які увійшли до складу Литовського князівства, помітно вплинули на його державно-правовий роз­виток. Високим рівнем культури, сталими правовими формами й традиціями вони сприяли еволюції князівства в Литовсько-Руську державу. Вікові традиції української державності не перери­валися, але в подальшому їхній розвиток обмежувався місцевим самоврядуванням.

Литовсько-руське право багато в чому наслідувало й про­довжувало давньоруське звичаєве право. Литовські статути — видатні пам’ятки права литовського, українського та білорусь­кого народів. За змістом, рівнем законодавчої техніки вони вва­жаються одними з найпрогресивніших на той час документів євро­пейської юридичної думки.

74. Суспільний лад західноукраїнських земель у складі Австро –Угорської імперії

Наприкінці 1772 р. в результаті першого розподілу Поль­щі Галичина перейшла під владу Австрійської монархії. В 1774 р. Австрія приєднала до себе північну частину Молдав­ського князівства з містами Чернівці, Серет і Сучава, моти­вуючи тим, що ці землі колись належали до Галицького кня­зівства. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній частині українським, а в південній — українсько-румунським населенням. Деякий час на Буковині була війсь­кова влада. У 1786 р. край було приєднано до Галичини, і ли­ше у 1849 р. Буковину відокремили в окрему провінцію. Авст­рія поширила свою владу на Угорщину, в складі якої перебу­вало Закарпаття, ще у першій половині XVI ст. (1526 р.). Таким чином, в кінці XVIII ст. Галичина, Буковина і Закар­паття перебували в складі Австрійської монархії.

Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб зробити ці землі придатком до австрійської промисло­вості. Основою економіки залишалося сільське господарство. При цьому більша частина кращих земель, ліси і пасовища належали поміщикам, державі, церкві, селянське ж господар­ство було переважно малоземельним.

Панівними класами на західноукраїнських землях були магнати і шляхта. Прикметно, що місцева шляхта мала право не нести військову службу, а тільки сплачувати за неї гроші.

Магнати і шляхта у Галичині були в основному польського походження, у Закарпатті панували угорські та австрійські феодали, а на Буковині — австрійські та румунські.

Основною частиною населення було селянство, яке пов­ністю залежало від поміщиків. Імператор Йосиф II (з 1765 р. правив разом з Марією-Терезією, з 1780 — самостійно) здійс­нив ряд реформ, які повинні були поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків. Патент 1781 р. (5 квітня 1782 р. — спеціально для Галичини) забороняв шляхті вимагати від селян понад трьох днів панщини на тиж­день, обмежувалися додаткові повинності на користь земле­власника. Селяни отримали права вільного одруження, пере­ходу на інші наділи, на відпуск від пана, звернення із скарга­ми на пана до суду, вони могли віддавати дітей до школи, навчатися ремесел.

Патентом від 12 квітня 1785 р. в Галичині був проведений перший земельний кадастр (перепис, економічна оцінка і класифікація усіх земельних угідь). Після його закінчення (1789 р.) було введено нове оподаткування. Тепер 70 відсотків врожаю залишалося у селянина, 12 відсотків — віддавалося державі, 18 відсотків — забирав поміщик. В кінці свого прав­ління Йосиф II підписав патент про заміну панщини грошо­вою платнею. Якщо взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80 відсотків прибутків селянина, то легко зрозуміти, яку бу­рю незадоволення викликав цей патент серед поміщиків.

Після смерті Йосифа II за його наступника Леопольда II (1790—1792 рр.) наступила певна реакція. Був скасований па­тент про заміну панщини грішми. Справжня реакція почала­ся за Франца II (1792—1835 рр.), коли реформи фактично припинилися.

На Буковині особиста залежність кріпаків була відмінена імператорським актом у 1785 р. Однак за селянами залишали­ся усі феодальні повинності, зберігалося поміщицьке земле­володіння.

Імператриця Марія-Терезія здійснила деякі перетворення і на Закарпатті. 1766 р. був прийнятий урбаріальний закон, згідно з яким було взято на облік усі селянські землі, встанов­лено розміри земельних наділів. Селяни мали віддавати помі­щику дев'яту частину врожаю, відпрацьовувати панщину (52 дні на рік із своїм тяглом чи 104 дні «пішої» панщини), нести інші натуральні й грошові повинності. У 40-х роках XIX ст. селяни Закарпаття виконували понад 20 видів пан­ських робіт. Крім цього, селяни сплачували державні подат­ки, виконували повинність на користь держави. В цілому роз

міри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені реформою норми.

Соціальне становище міського населення наприкінці XVIII ст. мало чим відрізнялося від попередньої доби. У промисло­вості Галичини, Буковини і Закарпаття переважали іноземні капітали, та й більшість заможних городян складали чужозем­ці. Але робітники майже скрізь були українського походжен­ня, оскільки ними переважно ставали зубожілі селяни та ремісники. У 1848 р. в Австрії почалася революція. Австрійський ім­ператор під тиском народних мас змушений був проголосити деякі буржуазні реформи і пообіцяти конституцію. 22 квітня 1848 р. вийшов патент імператора про ліквідацію панщини в Галичині. На Буковину дія цього указу була поширена з 9 серпня 1848 р. Рішення про звільнення селян на всій території Австрії було прийнято австрійським парламентом 7 вересня 1848 р. Закон скасовував кріпосну залежність селян, надавав їм права громадян держави і права власності на ту землю, яку вони от­римали у спадок. Разом з тим, закон передбачав компенсацію селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річ­них кріпосних повинностей. В результаті у власність селян­ства Галичини і Буковини перейшло менше половини зе­мельних угідь краю. Більшість селян залишалася малоземель­ними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами —- халупами, і комір­ників, які наймитували і жили у чужих хатах — коморах) було «звільнено» зовсім без землі. Вони відразу потрапили в еко­номічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків пере­йшли майже всі ліси та пасовища. За сервітути (пасовища, лі­си) селяни змушені були платити поміщикам на основі спеці­альних угод.

На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасував закон, прийнятий угорським сеймом 18 берез­ня 1848 р. і підтверджений 1853 р. австрійським імператором Францем-Йосипом І (1830—1916 рр.), але на таких самих ка­бальних умовах, як і в Галичині та Буковині.

Незважаючи на те, що революція 1848—1849 рр. в Австрії не була послідовною, вона нанесла серйозний удар по фео­дальних відносинах, скасувала кріпосне право. Широкого розмаху набув національно-визвольний рух, зросла націо­нальна свідомість західноукраїнського населення.

Головним осередком українського національно-визволь­ного руху стала Східна Галичина. 2 травня 1848 р. у Львові

представниками галицької інтелігенції і духовенства була створена перша українська політична організація — Головна руська рада на чолі із єпископом Г. Яхимовичем. Програма Головної руської ради була досить обмеженою і зводилась до вимоги культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Діяльність Ради підтримали представ­ники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об'єднатися з Галичиною у складі Австрійської монархії. Представники ж Буковини прагнули відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край зі своїм сеймом. їх вимога була задоволена 1849 р. і це ще більше по­силило роздрібненість західноукраїнських земель.

Головна руська рада зініціювала створення місцевих ру­ських рад. Активна діяльність місцевих рад, до яких входили інтелігенція, сільські священики, вчителі, свідомі селяни, на­сторожила правлячі круги. Наприкінці 1849 р. більшість міс­цевих рад було закрито.

75. Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978р.

Вищим конституційним органом республіки вважалась Верховна Рада УРСР. Основною організаційною формою її діяльності були сесії. Чергові сесії скликалися двічі нарік. Для вирішення нагальних проблем скликались позачергові сесії. Верховна Рада УРСР була вищим законодавчим органом республіки і тільки їй належало право прийняття законів. Важливу роль у структурі Верховної Ради відігравали постійні комісії, кількість яких законодавством не обмежувалась. їхня діяльність регулювалась Положенням про постійні комісії Верховної Ради Української PCP, затвердженим 29 червня 1966 року. Правовий статус постійних комісій підтвердила Конституція УРСР 1978 року, де зазначалось, що постійні комісії створюються для "ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання Верховної Ради УРСР, та інших питань, прийнятих Верховною Радою УРСР, контролю за діяльністю державних органів і організацій" (ст. 109). Важливим органом влади республіки була Президія Верховної Ради УРСР. Про це свідчив той факт, що вона видавала укази, нормативні акти, які за значенням йшли слідом за законами. За Конституцією УРСР 1978 року Президія Верховної Ради УРСР "є підзвітним Верховній Раді Української PCP органом", який забезпечував організацію роботи вищого органу влади республіки (ст. 105). Місцеві органи влади і управління

До прийняття Конституції УРСР 1978 року місцевими органами влади в Україні були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради депутатів трудящих. У 1960— 1970 роках діяльність місцевих Рад депутатів трудящих регулювалась республіканськими законами "Про сільські і селищні Ради депутатів трудящих" від 2 липня 1968 року і "Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих" від 15 липня 1971 року. На території УРСР діяв також загальносоюзний Закон "Про статус депутатів Рад трудящих в СРСР" від 20 вересня 1972 року. Виходячи з концепції "загальнонародної держави" Конституція УРСР 1978 року змінила назву "Ради депутатів трудящих" на "Ради народних депутатів". За Конституцією Ради обирались терміном на 5 років. Вибори депутатів місцевих Рад проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Місцеві Ради керували на своїй території господарським і соціально-культурним будівництвом; затверджували плани економічного і соціального розвитку, місцевий бюджет; здійснювали керівництво підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами та організаціями; забезпечували додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян; сприяли зміцненню обороноздатності країни.

76. Суспільний лад України у період народно-визвольної війни.

У ході війни відбулись значні зміни у соціально-економічній структурі, формах феодальної власності на землю, правовому становищі окремих соцільних груп. На звільненій території було ліквідовано магнатське землеволодіння – землі польських магнатів і шляхти переходили до загальновійськової власності, передавались козацькій старшині на умовах служби, українській родовій шляхті, монастирям і окремим особам за надані повстанцям послуги. Деяку частину земель захопили селяни, користуючись звичаєм займанщини. Тож фактично було ліквідовано феодально-кріпосницький гніт, але збереглось “ісстаринне” землеволодіння української шляхти, монастирів, магнатів, козацької старшини. Крім загальноприйнятих форм розширення землеволодінь (купівля-продаж, обмін тощо), земельна власність української шляхти і козацької старшини збільшувалась внаслідок гетьманських пожалувань “у вічність” за службу, а також “за послуги”. Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах надавало їй вище над іншими станами становище. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вона закріпила за собою низку прав і привілеїв – звільнялась від податкового тягару, від “мостового” – грошових зборів на утримання доріг, не залучалась до “стації” на утримання війська, не вносила податків на будинковолодіння, користувалась пільгами при укладенні орендних договорів на промисли тощо. За соціально-економічним і правовим становищем наближеною до козацької старшини була українська шляхта. Правове становище шляхтичів визначалось попередніми правами та актами гетьманської влади, які відновлювали, зміцнювали і розширювали їхні права і привілеї. Шляхта зберігала попередні землеволодіння, розширюючи їх шляхом отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорізьким. Від підвладного населення шляхта вимагала виконання попередніх повинностей. Міське населення за соціально-економічним і правовим становищем було неоднорідне – його верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу – ремісники, дрібні торговці і декласовані елементи, тобто міська біднота. Серед міщан вирізнялись представники міського управління – війти, бурмістри, радники і лавники, які за становищем прирівнювались до козацької старшини і шляхти. У містах проживало також населення, яке займалось сільським господарством і дрібною торгівлею, а також дрібні орендарі міських земель, ті, хто займались ремеслом, та ін. Усі міщани визнавались вільними – мали право переходу у козацтво, право займатись ремеслами, промислами і торгівлею. На міщанство поширювалась уся система повинностей – сплачувало подимний податок, мостові гроші, ярмаркові збори, забезпечувало військові постої, за свій рахунок утримувало міську адміністрацію і забузпечувало охорону міста.

77. Державний устрій західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії.

Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, тож у 18 ст. у ній посилився процес централізації державного управління. Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об`єднав українські і польські землі під офіційними назвами Східна і Західна Галичина в 1 адміністративний Коронний край з центром у Львові. У 1772 р. Східна Галичина увійшла до складу “Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським”. У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, що був главою уряду, яка діяла до 1776 р., а потім була відновлена у 1797-1802 рр. Австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків і патентом 1775 р. створив Галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією, який скликався за потреби. Його головним призначенням було подання прохань (постулатів) імператору, а у 1782 р. його фактично було реорганізовано у дорадчий орган при губернаторі. Сейм складався з представників 3 станів: 1. магнати - князі, графи і барони, та архиєпископи і інфулати (мали звання єпископа, але не управляли єпархією); а також рицарство, тобто усі інші дворяни; 2. духовенство; 3. міські депутати – по 2 представники від найбільших міст (а фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав на 6 р. свій виконавчий орган - постійний Становий комітет з 7 членів – по 2 від магнатського, рицарського і духовного станів і 1 представник міського стану. Революція 1848 р. ліквідувала ці декоративні установи. Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу у домініях - сільських місцевостях, належачих феодалам (фільваркових територіях), - поміщикам, зміцнюючи цим феодальні порядки.

78. Політичний режим у період «застою» Л.Брежнєва у середині 1960-х середині 1980-х

Післяхрущовський період (1964—1984) у житті народів СРСР, у т. ч. й України, увійшов в історію як період "застою" ("розвинутого соціалізму" — за партійною фразеологією), що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації репресованих сталінським режимом, пройшла хвиля арештів і судових процесів, посилилася русифікація України. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Поглиблення економічної кризи

Захопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л.Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О.Косигіна. "Косигінська реформа", суть якої полягала у введенні прогресивних елементів ринкових відносин (госпрозрахунку) в планову економіку СРСР, повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства. Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники та спростити звітність для підприємств, які переводилися на госпрозрахунок (тобто самофінансування), створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; фінансувати промислове будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; перерозподілити частку національного прибутку на користь аграрного сектору тощо.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилося сільськогосподарське виробництво, покращилося постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. До 1970 р. обсяг промислового виробництва, за офіційними даними, зріс на 50 %. Було побудовано майже 1900 великих підприємств. Сільськогосподарське виробництво зросло на 21 %. Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватися: ініціатива підприємств не стикувалася з централізованим плануванням, слабко діяло матеріальне стимулювання, посилювалася ідеологічна протидія компартійного апарату, нарешті, в Західному Сибіру знайшли великі поклади нафти, що ще більше знизило інтерес до реформ. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настав період поступової економічної деградації.

До середини 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний 50—60-м рокам динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо негативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтегральну частину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", стала заложницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших регіонів СРСР. її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки — видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів — швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їхньої продукції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15-му місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов'язувала свої економічні перспективи з освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації цієї програми було залучено й Україну, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енергоносії.

Негативно позначилася на Україні й економічна політика центру, орієнтована на т. зв. валові показники виробленої продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості (у 1986 р. у загальному обсязі промислової продукції вищої категорії якості досягла лише 15,9 % виробів). Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях. В Україні, на яку припадало лише 2,6% території Радянського Союзу, було побудовано бл. 40 % атомних енергоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювали не на Україну, а виробляли енергію для європейських країн РЕВ.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекси. В сер. 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60 %. Там були зосереджені кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології. Невійськові/ промисловість працювало до 80 % машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економіки зумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 60—60% і більше.

Упродовж 70-х років в Україні, скутій ланцюгами командно-адміністративної системи, відбувалося уповільнення економічного розвитку, який перетворився на якісний занепад на поч. 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів (яких вже не вистачало), переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо, розвиток промисловості відбувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів (наслідком чого повинна була стати сировинна й екологічна криза). Це давало короткочасний ефект, але кінцеві результати були низькими, фондовіддача падала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кін. 60-х до кін. 80-х років в СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст обсягу виробництва промисловості — з 60 до 14 %; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13 %; національний дохід впав у своєму прирості з 45 до 16 %. На початку перебудови радянські економісти підрахували, що реальний приріст ВВП у СРСР за період 1980—1985 pp. дорівнював нулю! На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося у 2 рази більше сировини і матеріалів, ніжу розвинутих країнах. Складається враження, що радянська промисловість зводилася до схеми: "Робимо більше машин, щоб добути більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зробити більше машин..." (За даними доктора економічних наук М.Лемешева, 60—80 % товарів, які вироблялися у 1980-хроках, нікому не були потрібні.)

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування (протягом 70-х років у галузь було спрямовано 27% усіх капіталовкладень в українську економіку), результати були мізерними. Нерідко добрі справи тут вироджувалися у свою протилежність. Так, механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація призводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві (свідченнями цього були сезонні "мобілізації" працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки надбирання врожаїв) та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30 % .

Наслідком такого господарювання стало систематичне невиконання планів у аграрному секторі. Постійно спадали середньорічні темпи зростання виробництва (якщо у 1960—1970 pp. вони становили 4,5 %, то у 1981—1985 — 3,9 %) та приросту сільськогосподарської продукції (з 1,5% у другій пол. 70-х років до 0,5 % у першій пол. 80-х). Країна, яка мала найкращі у світі чорноземи, стала лідером закупівлі зерна за кордоном. Якщо в усіх розвинутих країнах виробництво зерна постійно зростало, то в СРСР воно знизилося з 737 кг надушу населення в 1966 р. до 694 кг у 1985 р. Складалась абсурдна ситуація, яка нагадувала ін'єкцію в протез: капіталовкладення зростали, а віддача від них зменшувалася. Основною причиною такого становища була колгоспно-радгоспна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їх праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося послаблювати негативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енергоносіїв — нафти і газу, які забезпечували надходження "нафтодоларів". З 1960 по 1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2 до 64,4 %. Враховуючи значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енергоносіїв величезні кошти — за різними даними, за період з 70-х до сер. 80-х років вони склали від 136 до 200 млрд. дол. США. Однак "нафтодолари" використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто залишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства. Переорієнтація індустріально розвинутих країн на енергозберігаючі технології на поч. 80-х років призвела до зниження попиту на нафту, що значно зменшило валютні надходження в СРСР. Відповідно до цього змінювався і добробут народу. Якщо наприкін. 60-х — на поч. 70-х років спостерігалося певне зростання життєвого рівня людей, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійний ріст середньої заробітної плати, який у 1970—1979 pp. становив 30 %. Адже підвищення номінальної заробітної платні зовсім не означало зростання реальної, оскільки не було підкріплене збільшенням маси пропонованих товарів і послуг. Яскравим свідченням цього стало величезне нагромадження заощаджень громадян на рахунках в ощадних касах, які наприкін. 70-х років становили 32 млрд. крб. Відсутність можливості реалізації доходів через хронічні дефіцити на споживацькому ринку вела до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку "тіньової економіки" (з 60-х до кіпця 80-хроків "тіньовий" сектор економіки СРСР зріс у 30 разів і становив більш як 20 % від національного доходу), формування мафіозних угруповань.

До речі, коли, за словами відомого російського вченого Ф.Бурлацького, хтось сказав Л.Брежнєву про те, як важко живеться людям низькооплачуваних професій він відповів: "Ви не знаєте життя. Ніхто не живе на зарплату. Пам'ятаю, в молодості, в період навчання в технікумі, ми підробляли розвантаженням вагонів. І як робили? А три мішки чи ящики туди — один собі. Так всі й живуть в країні". Коментарі, як кажуть, зайві.

Отже, криза, що охопила економіку України, була результатом т. зв. соціалістичних методів господарювання. Економічна система, заснована на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити зацікавлення людей у наслідках своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня; перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Щодня в СРСР фіксували понад 4 млн прогулів, спричинених, як правило, тим, що люди проводили час у чергах за продуктами і дефіцитними товарами або ж на дачах і присадибних ділянках. Як наслідок, наприкін. 70 — на поч. 80-х років Україна, які весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви. Про цс, серед іншого, свідчила активізація робітничого руху. Лише за один 1981 р. в одному тільки Києві відбулося 6 страйків, а в розташованій поруч Прип'яті дійшло до заворушень на ґрунті нестачі продуктів харчування. Промовистим у цьому зв'язку є той факт, що у близькому для Брежнєва Дніпропетровську на будинку обкому партії 29 лютого 1981 р. з'явився транспарант із написом: "Солідаризуємося з усіма, хто проти вас".

79. Антикріпосницький національно - визвольний характер народної війни

Навесні 1648 р. Вибухнула народно-визвольна війна ук­раїнського народу. Почався новий період української іс­торії — період відродження української держави. Багатовікове панування іноземних загарбників було справжньою трагедією для народу України. Посилення со­ціально-економічного гніту тісно перепліталося з націо­нальним і релігійним, що значно гальмувало розвиток Ук­раїни. Політична анархія і корупція у державному уп­равлінні Речі Посполитої сприяли свавіллю в Україні польських магнатів і шляхти. Характеризуючи тяжке ста­новище народних мас, Б. Хмельницький у червні 1648 р. Писав польському королю, що «пани державці та старо­сти в задоволення собі нестерпно принижують нас і тяжко-ображають, позбавляючи нас не тільки бідного майна, але-і волі, посягають на наші хутори, луки, сінокоси, ниви, зорані поля... І що тільки будь-кому з них у нас, козаків. Подобається, силою віднімають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють, мордують, в тюрми кидають, на смерть за наші маєтності вбивають. Ні на які права, ні на при­вілеї, не звертають уваги... Маючи нас... За своїх власних. Невільників».

Прийняті у Речі Посполитій «Статті для заспокоєння руського народу» 1632 р., а також «Ординація війська За­порізького реєстрового» 1638 р. Не призупинили, а навпа­ки — сприяли подальшому наступу польських феодалів, масовій колонізації українських земель і насильницькому поширенню католицизму в Україні.

Напередодні народно-визвольної війни соціально-еконо­мічні, політичні та національно-релігійні суперечності знач­но загострилися. Польський гетьман в Україні М. Потоцький зазначав, що не було жодного села чи міста, в якому би не лунали заклики до свавілля і де би «не замишляли життя і майно своїх панів і орендарів, часто жаліючись і образи і утиски».

Війна українського народу за рушійними силами і сут­тю була антикріпосницькою, антифеодальною, а за полі­тичною спрямованістю — народно-визвольною. Антикріпос­ницький характер цієї війни проявився з самого початку повстання — 1648 р. І підтвердився у ході подій наступних років. Так, повстання у середньому Подніпров'ї і розпо­чалося під час збирання феодальних повинностей у насе­лення. Реєстрове козацтво підтримало повстанців. Будучи невдоволеними порядками, введеними у Запорізькій Січі «Ординацією війська Запорізького реєстрового» 1638 р., воно теж повстало і перейшло на бік Б. Хмельницького.

Незабаром повстання охопило всю Україну: Лівобе­режжя, Подніпров'я, Правобережжя, Східну Галичину, Волинь, Прикарпаття. Селяни розгромлювали маєтки зем­левласників незалежно від їх національного походження і вірувань, виганяли місцеву владу, знищуючи при цьому документи, що засвідчували кріпосницький стан чи еко­номічну залежність селян, королівські грамоти, інвентарі маєтків, орендні листи тощо. Повстанці називали себе ко­заками і відмовлялися виконувати феодальні повинності. Селянство стало першим великим бойовим резервом поповнення загонів повстанців.

Особливо яскраво антифеодальний характер війни про­явився після Зборівського договору 1649 р., за умовами якого над рядовим козацтвом і більшістю селян знову нависла загроза відновлення магнатсько-шляхетського гні­ту. Згідно з цим договором чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. Козаків (фактично їх було у декілька .разів більше). Польським панам передавалися їхні маєтки в Україні. Селяни, які не потрапляли до козацького реє­стру, переходили у підданство своїх власників. У такій ситуації повстанці покидали військо, полковники якого визнали умови Зборівського договору, і поповнювали пол­ки, очолені вихідцями із селянства, що не підписалися під цим договором.

Селяни Подніпров'я, не сприйнявши умов договору, в деяких районах повстали. Б. Хмельницькому загрожувала «чорна» рада за підписання Зборівського договору. Ко­зацька старшина настільки налякалася таким становищем, що Хмельницький змушений був вимагати від старшин­ської адміністрації придушити повстання силою і покарати винних у порушенні миру. Тільки небезпека нового вторгнення магнатсько-шляхетських військ на звільнену територію змусила гетьмана зміни і и ставлення до селянських виступів. Однією з причин виступів було скорочення реє­стрових козаків до 20 тис.

Зауважимо, що разом з селянством у визвольній війні брали участь козацтво і міське населення, а також козаць­ка старшина. Участь у визвольній війні різних соціальних верств українського народу пояснюється загальними інте­ресами і метою — знищенням панування іноземних загарб­ників. Звичайно, кінцева мета була різною. Наприклад, українське селянство намагалося послабити або знищити (скасувати) феодально-кріпосницький гніт. Рядове ко­зацтво і міська біднота виступали проти посилення соці­ально-економічного гніту, загрози їх закабалення і закрі­пачення. Ті, хто приєдналися до повстанців, — українські шляхтичі й православне духовенство — домагалися від­новлення і зміцнення своїх станових прав і привілеїв. Козацька старшина намагалася використати ситуацію для збереження феодально-кріпосницьких відносин і встанови­ти повне економічне й політичне панування над підлеглими,

У ході війни різні соціальні верстви об'єднались проти загального ворога — іноземних поневолювачів. Рух пе­ретворився у загальнонародний. Як і в інших народів, Е Україні загальна боротьба набувала релігійного спряму­вання. Це виявлялося у боротьбі православ'я проти като­лицизму, однак аж ніяк не впливало на антикріпосницьку суть і визвольну мету.

Антикріпосницька та визвольна боротьба українського народу відбувалася не ізольовано, а у постійних зв'язка? І взаємодіях з іншими народами. В Україні поряд з укра­їнцями — її основним населенням — проживали представ­ники інших народностей, які також брали участь у бороть­бі. Виступи українського народу проти соціально-економічного, політичного і релігійного гніту вплинули на роз виток антикріпосницького руху сусідніх народів. У загонах повстанців були росіяни, білоруси, поляки, литовці, угорці, чехи, словаки, німці та вихідці з інших народів. Численні документи і матеріали засвідчують те, що у народно-визвольній війні брали участь представники 23 народно­стей.

80. Характеристика джерел права західноукраїнських земель у складі Австро – Угорської монархії З приєднанням Галичини в кінці XVIII ст. до Австрійської імперії розпочався процес заміни польського права на австрійське. Та лише на початку XIX ст. австрійська правова система на західноукраїнських землях стала панівною.

Характерною особливістю нагромадження нормативно-правового матеріалу в Австрійській імперії була його найперша апробація на галицьких землях. Лише після вдалого завершення експерименту той чи інший закон або кодифікований збірник мав шанси бути запровадженим в інших регіонах „клаптикової” монархії.

У Галичині пройшов перевірку цивільний кодекс, що набрав чинності у 1797 році. Удосконалений, він у 1812 році був поширений на всю територію держави і діяв з деякими змінами у Галичині до 1933 року.

Паралельно проводилася робота над підготовкою цивільно-процесуального кодексу. В Галичині він набув чинності з 1782 року. Щоправда, згодом він був доопрацьований, а з 1807 року став діяти на Східній Галичині під назвою Гали­цького цивільно-процесуального кодексу. Судова практика використовувала ко­декс до кінця XIX ст. У 1898 році набрав чинності новий цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської імперії. Його відмінною рисою стало впровадження в цивільний процес буржуазно-демократичних принципів судо­чинства: усності, гласності, змагальності.

Кримінальне право і процес також пройшли тривалий період своєї система­тизації. Збірником, що діяв частково на Галичині, став запроваджений у грудні 1768 року кримінальний кодекс під назвою Терезіана ( від імені австрійської ім­ператриці Марії Терезії). Кодекс відзначався надзвичайно жорстокою системою покарань.

Впроваджений у 1787 році новий кримінальний кодекс під назвою Йосифіна вперше поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і полі­цейські проступки (незначні правопорушення), що передавалися на розгляд ад­міністративних органів. Характерна особливість збірника полягала в тому, що в ньому як вид покарання не застосовувалася смертна кара.

Пройшовши апробацію у Східній Галичині, у 1803 році вступив в дію на всій території Австрії новий кодекс кримінального права (скорочено Франціш-кана). Він складався із двох частин: перша — про злочини, друга — про норми процесуального права. Із змінами, внесеними у 1852 році, Францішкана діяла на Галичині до 1932 року.

Децентралізований характер Австро-Угорської монархії відобразився і на її правовій системі. Кримінальний кодекс 1803 року зі змінами 1852 року територі­ально охоплював австрійські провінції, в тому числі Галичину і Буковину. На Закарпатті 1879 року вступив в дію Угорський кримінальний кодекс. Цивільно-правові відносини аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року так і не до­чекалися своєї систематизації.

81. Соціально – економічний і політичний стан УРСР у період перебудови 1986 -1991рр.

Більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці 70-х – початку 80-х рр. почала проявляти усі ознаки неперехідної кризи – економічної, політичної, соціальної. Усе очевиднішою ставала необхідність проведення докорінних реформ політичної системи країни, економіки і соціальних відносин загалом. Щоправда, ініціатори перебудовних процесів, й надалі маючи на меті створити комуністичне суспільство, планували здійснити лише деякі формальні перетворення у соціально-економічній сфері. Але невдовзі виявилась необхідність кардинальної зміни поглядів на соціалізм, що не влаштовувало вище партійне і управлінське керівництво, яке мало привілейоване становище у державі, і тому чинило відкритий або завуальований опір прогресивним починанням. По суті перебудова була типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, «революцією зверху», яка планувалась як обмежена у часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Проте, розвиток подій незабаром зламав цю задуману схему. Політична система, що склалась у середині 80-х років, зумовила неминучість деяких особливостей перебудови. Так, вона могла розпочатись лише у разі приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереотипи, виробити нові підходи до аналізу розвитку суспільства. У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов, наймолодший член Політбюро КПРС, що засвідчило прагнення певної частини партапарату дещо модифікувати тодішню соціально-економічну систему. У квітні відбувся Пленум ЦК КПРС, який проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку держави. Однак, багато із запланованого так і не було реалізовано. Програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління. Вагомим елементом цієї програми в УРСР мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним господарством республіки, яку ухвалила Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. і яка забезпечувала організаційні основи для переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління та створювала умови для впровадження у життя Закону СРСР від 30 червня 1987 р. «Про державне підприємство (об’єднання)». У ході реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 республіканські органи управління, багато управлінських функцій передано місцевим органам, підприємствам та об’єднанням; кількість працівників управління республіканського рівня скоротилась удвічі. Обласна ланка управління скоротилась більш як на третину, було затверджено схеми управління народним господарством областей, міст Києва і Севастополя. За новими вимогами визначались основні напрями діяльності Ради Міністрів УРСР і більш удосконалена структура її апарату; було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реорганізовано управління галузями важкої промисловості, розширено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. У другій половині 80-х рр. було здійснено низку заходів щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Підприємства і об’єднання усіх виробничих галузей народного господарства УРСР були переведені на повний госпрозрахунок і самофінансування; ширше впроваджувались орендні відносини, кооперативні форми господарювання; розгорнулась робота зі створення асоціацій, концернів, малих підприємств та інших організаційних структур. У 1989 р. у нових умовах господарювання працювали усі підприємства та об’єднання виробничої сфери УРСР і частково невиробничих галузей народного господарства. Значна увага приділялась ресурсозбереженню, повному включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва. Важливим елементом економічних перетворень в Україні стали заходи щодо структурної перебудови народного господарства, адже структура економіки, що історично склалась, тривалий час залишалась орієнтованою, головно, на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. На Україну припадало близько половини всього виробництва  чавуну у СРСР, 40% сталі і прокату, 30% видобутку вугілля, 60% залізної руди; питома вага основних виробничих фондів галузей групи “А” в УРСР становила на початок 90-х рр. 70%. Значні труднощі у розвитку народного господарства України зумовлювались тим, що плани складались у центрі, в Москві, а УРСР була позбавлена основних прав. 96% продукції вироблялось на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких уряд УРСР, місцеві Ради народних депутатів не мали змоги реально впливати. Скрутне становище склалось у сільському господарстві. Фондозабезпеченість тут була нижчою на чверть, енергозабезпеченість – на 42% від інших галузей. Вкрай загострилась демографічна ситуація, за останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. чол. У ряді регіонів УРСР люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців. Велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі - був створений Держагропром, у листопаді 1991 р. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З’явились нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб’єднання. Було зроблено перші кроки у напрямі розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. Значна увага приділялась розвитку на селі особистих підсобних господарств, колективного садівництва, створенню аграрних цехів, підприємств та організацій. Попри усі перетворення, економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Це зумовлювалось тим, що: 1) сама модель реформи, сконструйована у центрі, об’єктивно призводила до розладу економічних відносин; 2) переведення підприємств на самофінансування за умов відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін, що неминуче призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв’язків. Від стану економіки залежала ефективність соціальних програм. Ще на початку реформаторських процесів планувалась розробка спеціальної програми соціальної перебудови. Передбачалось інтенсивне нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, перепрофілювання з цією метою багатьох підприємств важкої промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Вагому роль у розв’язанні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства і місцеві органи влади. У цій сфері були здобуті певні досягнення. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в УРСР майже удвічі випередив збільшення виробничих капітальних вкладень. Внаслідок цього з’явилась змога більш активно здійснювати будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Розпочалась приватизація квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення зарплати працівникам охорони здоров’я, соціального забезпечення, культури; передбачались додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисловості. Підприємства отримали змогу підвищувати зарплату, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак, як виявилось, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 р. прийняв 11 постанов про підвищення зарплати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва, внаслідок чого в УРСР грошова маса без забезпечення товарами збільшилась на 10 млрд. крб., що спричинило різке розбалансування споживчого ринку. Поза тим, відбувався активний вивіз товарів за межі республіки, поширювалась спекуляція, запанував “чорний ринок”, що відобразилось на становищі, передусім, соціально незахищених верств населення. В Україні з 1 січня 1991 р. було розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які щодо товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, створило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції, і внаслідок  цього до величезного дефіциту товарів. Довелось запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни, але цей вимушений, непідтримуваний народом захід не розв’язав усіх проблем. З 1 листопада 1990 р. уряд України з метою захисту споживчого ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав. Помітно загострились в Україні й проблеми екології. Це зумовлювалось, передусім, тим, що на її території, яка становила лише 2,7% загальної території СРСР, різко зросли техногенні навантаження, так як в УРСР було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу; поза тим, однією з головних проблем України був Чорнобиль. Щоправда, деякі несприятливі тенденції в екології вдалось послабити чи й подолати. Так, попри постійне зростання виробництва, було скорочено забір свіжої води; проводились роботи з рекультивації порушених у процесі господарської діяльності земель; зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу. У березні 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову “Про екологічну обстановку у республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення”, яка передбачала припинення нового промислового будівництва у великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС, повне припинення до 2000 р. скидання у водойми забруднених стоків, широке застосування біологічних засобів захисту сільськогосподарських культур та ін. Отож, у розглядуваний період в Україні відбувались пошуки нових шляхів і методів господарювання. У промисловості, сільському господарстві і соціальній сфері відбувались певні позитивні зрушення. Розвиток економіки характеризувався її подальшою соціальною переорієнтацією, відповідною перебудовою її структури, використанням досягнень науково-технічного прогресу. Поза тим, у процесі перебудови в економіці навіть посилились деякі негативні тенденції. Так, середньорічні темпи приросту національного доходу знизились, промислове виробництво майже не зросло; не вдалось припинити розбалансування економіки і споживчого ринку, необгрунтоване зростання цін, невиправдане збільшення грошових доходів населення. На порядку денному й надалі стояли гострі проблеми забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залишались трудова дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати праці; зростав рівень злочинності. З метою виходу з кризового становища, забезпечення підвищення життєвого рівня народу України Верховна Рада УРСР прийняла 3 серпня 1990 р. Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, що визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної і грошової системи. Спершу ініціатори перебудови розглядали її лише як метод прискорення соціально-економічного розвитку країни, та невдовзі стало очевидним, що успіх економічних перетворень без всебічної реформи політичної системи неможливий.

82. Державний устрій України період народно – визвольної війни Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем: організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, на порядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити й зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їхній спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої. На чолі виконавчої влади був гетьман, в руках якого зосереджувалися найважливіші владні функції: він скликав ради, видавав закони (універсали та ін.), роздавав землі, затверджував старшину, очолював апарат управління, відав фінансами, мав право помилування, очолював збройні сили, керував зовнішньою політикою та ін. Апарат управління був кількох рівнів. Центральний апарат представляли гетьман та генеральна старшина, які становили гетьманський уряд (обозний, суддя, підскарбій, писар, осавули, хорунжий, бунчужний). При гетьмані знаходилися Генеральна військова канцелярія – центральна адміністративна установа. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. Полковий рівень становили полковник і полкова старшина (обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). Сотенний рівень становили сотник і сотенна старшина (осавул, писар, хорунжий). Селяни та міщани мали свої органи управління, але зверхніми над ними були козацькі органи.  Формування української держави здійснювалося в обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. Коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, а й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні. Вищий ешелон влади — генеральний уряд. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Над ним стояли тільки збори всього війська — військова, або генеральна, або чорна рада. Передбачалося, що в неї входять всі, хто належить до війська, і вона буде вирішувати найважливіші питання життя України: ведення війни, вибори гетьмана і генеральної старшини тощо. Але через свою велику чисельність і різний соціальний склад вона мала анархічний характер. Її важко було скликати, нею важко було керувати. її рішення були непередбачуваними, могли стати небезпечними для гетьмана і старшинсько-шляхетської верхівки. Тому військова рада не була і не могла бути постійно діючим обов'язковим органом. її скликали в разі неминучої потреби. Інколи вона збиралася всупереч намірам гетьмана і генеральної старшини. Поступово (з липня — серпня 1648 р.) її почала заміняти старшинська рада, яка здебільшого складалася з генеральних старшин та полковників, а інколи й сотників. Генеральний уряд очолював гетьман з його найближчими помічниками, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Він видавав універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Багато з них присвячувалося організації та діяльності державних інституцій. Від нього також залежало скликання рад — військової і генеральної старшини. Він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем. Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини. Генеральних старшин обирала рада генеральної старшини, або старшинська рада. В інших випадках їх призначав гетьман. Вони керували окремими галузями управління, мали титул «вельмож». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їхнє матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана, генеральний бунчужний — головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з'єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми зносинами, йому була підпорядкована канцелярія. Генеральний суддя (спочатку один, а згодом — двоє суддів) очолював вищий судовий орган — апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів. Дослідники припускають, що саме посада генерального судді була другою після гетьмана. Генеральний підскарбій завідував державною скарбницею. Усі ці міністеріали утворювали раду генеральної старшини при гетьмані, вони ж утворювали генеральну військову канцелярію. В документах вона вперше згадується в 1650 р. У ній зосередилось усе поточне військове, адміністративне, судове, фінансове управління, складалися універсали. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Полкова рада спочатку мала значні владні повноваження. Вона могла припинити сваволю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками. Містами управляли виборні міські старшини, а в селах — сільські отамани. У великих привілейованих містах влада належала магістратам, а у дрібних з таким самим статусом містах правили отамани з виборними особами від міського населення. Апарат державної влади й управління, що формувався, потребував матеріального забезпечення. З цією метою збиралися податки. Але ними обкладалися лише міщани та селяни. Козаки (точніше, та частина населення, яка перебувала у збройних формуваннях) від податків звільнялася. Усі податки, які до 1648р. Україна віддавала до скарбниці короля, тепер надходили до військової скарбниці. Крім того, були встановлені податки на чужоземні товари. У 1648—1654 pp. щороку до скарбниці України надходило приблизно 80 тис. злотих — сума на ті часи значна.

83. Характеристика цивільного права західноукраїнських земель у складі Австро – Угорської монархії Джерела та основні риси права. Джерелами права для Галичини, Буковини та Закарпаття були: звичаєве право, австрійське і угорське законодавство (патенти, вироки, мандати, новели, декрети), Галицька конституція 1791 р., Цивільний кодекс 1812 р., Цивільно-процесуальний кодекс Австро-Угорської монархії 1898 р., Кримінальні кодекси – Терезіана 1768 р., Йосифіна 1787 р. та Францишкана 1803 р. Цивільне право. Провідними засадами цивільно-правових відносин імперії можна назвати такі: охорона приватної власності; свобода договірних відносин; спадкоємство; опіка; цивільний і церковний шлюб; розширення прав жінок та позашлюбних дітей.

84. Державний устрій, політичний режим і правова система України на сучасному етапі (1991-2005)

У період перебудови і горбачовських реформ у СРСР у союзних республіках виник і зростав рух за незалежність. З'явився він і в Україні - восени 1989 р. офіційно створено Народний Рух України за перебудову, керівництво якого фактично взяло курс на вихід УРСР зі складу Союзу. Конституція 1977 р. гарантувала союзним республікам право вільного виходу зі складу СРСР. Але жодних законодавчих актів щодо реального здійснення цього права чи правових механізмів виходу не існувало. Тому здобувати легітимну незалежність республіці доводилося у складних умовах політичного тиску з боку Москви та при повній відсутності правової бази. I все ж Україна знайшла конституційні шляхи для вирішення означеного правового колапсу. Цьому сприяв і динамічний розвиток суспільно-політичних подій у країні.

У березні 1990 р. пройшли чергові вибори до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі, за наявності багатьох претендентів на один депутатський мандат. У складі новообраної Верховної Ради утворилася опозиція у вигляді Народної Ради із 125 депутатів, які й повели боротьбу за здобуття реальної незалежності, що вилилося на першому етапі в ухвалення 16 липня1990 р. Декларації про державний суверенітет. Вона дала підстави для реорганізації державного механізму, місцевого самоврядування, органів прокуратури, міліції, суду в інтересах республіки. Наступним кроком став Всесоюзний референдум 17 березня 1991 p., на якому 80,2 % учасників від УРСР проголосували за підтримку "Декларації", схваливши виконання її положень.

Після невдалої спроби державного перевороту в СРСР Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. ухвалила Акт проголошення незалежності України, яким констатувався вихід УРСР зі складу СРСР і "урочисто проголошувалася незалежність України та створення самостійної Української держави - України". Щоб всенародно підтвердити його і зробити незворотнім, у день виборів першого Президента 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі 90,35 % виборців проголосували за підтримку Акта незалежності. A 5 грудня 1991 р. Верховна Рада у зверненні "До парламентаріїв і народів світу" денонсувала договір УСРР 1922 р. про вступ до СРСР. 3 огляду на ці акти, 8 грудня 1991 р. керівники Білорусі, України та Росії у Біловежській Пущі спільним актом оголосили про розпуск СРСР.

Отже, Україна самостійно розробила механізм виходу із союзу і легітимним шляхом здобула незалежність.

Правова система.

Зі здобуттям незалежності перед українськими юристами, політиками та урядовцями постало непросте завдання привести правову систему держави у відповідність до нових історичних умов існування та розвитку суспільства. Найсуттєвіших змін зазнало конституційне право, формування якого завершено ухвалою у 1996 р. нової Конституції. Реформування економічної системи спонукало видання цілої низки цивільно-npaвoвux актів, які забезпечили нормування нових ринкових відносин. Це закони України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", від 22 квітня 1993 р. "Про аудиторську діяльність", від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права" (в редакції Закону від 11 липня 2001 p.). Внесено суттєві зміни до ЦК (1963 p.), зокрема про визначення терміну позовної давності для фізичних і юридичних осіб трьома роками. Для захисту права власності подаються такі позови, як віндикаційний (вилучення свого майна у незаконного власника) та негаторний (вимога власника усунути перешкоди до реального здійснення права власності).

Поява ринкової економіки спричинила урізноманітнення трудових правовідносин. Законодавець закріпив їх законами України від 14 жовтня 1992 р. "Про охорону праці" (в редакції Закону від 22 листопада 2002 p.), від 16 грудня 1993 р. "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", від 15 листопада 1996 р. "Про відпустки", від 10 липня 2003 р. "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". Зазначеними актами врегульовувався порядок найму робочої сили (укладання контракту) на підприємства різної форми власності, охорони праці, соціального захисту працівника тощо.

Реформуванню аграрного законодавства сприяв Земельний кодекс 1990 p., який дав поштовх до створення законодавчої та нормативної бази нового земельного права. Цією базою стали укази, закони, постанови та рішення центральних органів влади: Закон України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", Постанова Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. № 2200-ХП "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі", Указ Президента України від 10 липня 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи" тощо. Вони дали підставу до роздержавлення землі, ліквідації колгоспів та створення сільськогосподарських підприємств різного типу та форм власності. Ведеться передача землі у власністьюридичних осіб, приватизація і оцінка землі, створюється її ринок. В умовах незалежності прийнято нові Повітряний (1993 р.) та Сімейний (2002 р.) кодекси.

Радикальних змін зазнало кримінальне право. 3 Кодексу вилучено такі міри покарання, як заслання і вислання, різко звузилося застосування смертної кари, а з 1997 р. її дію призупинено. 3 1 вересня 2001 р. вступив удію новий Кримінальний кодекс України.

Реформується і правоохоронна система. 5 листопада 1991 р. прийнято Закон України "Про прокуратуру", a 1996 p. його принципові засади закріпила Конституція України (розділ VII). Згідно з ними очолює систему Генеральний прокурор, якого призначає Президент, але затверджує і контролює Верховна Рада. Діють обласні, міські, районні прокуратури, Автономної Республіки Крим та міст Києва і Севастополя, міжрайонні та спеціальні (воєнні, транспортні, природоохоронні). Органи внутрішніх справ в своїй діяльності керуються Законом України від 25 грудня 1990 р. "Про міліцію", указами Президента, постановами ВР та рішеннями KM. Функціями міліції визначено такі: профілактична, адміністративна, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча, охоронна. МВС складається з таких підрозділів: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна, ДАІ, міліція охорони, спецпідрозділи. До 2003 р. у структурі МВС була пожежна охорона, яку передано до системи МНС.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ. Україна є унітарною державою (проте з елементом федералізму у вигляді Автономної республіки Крим).

Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим (АРК), області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України.

Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ УКРАЇНИ залишається змішаним, а сааме посттоталітарним – перехідним від тоталітарного до демократичного.

Головними проблемами, які суттєво стримують процес демократизації політичного режиму, зумовлюють низьку ефективність гілок влади та вимагають якнайшвидшого вирішення є такі:

Відсутність чіткого конституційного розмежування повноважень гілок влади та вищих владних інститутів. Насамперед це стосується порядку формування та припинення діяльності парламентської коаліції, підстав припинення повноважень Кабінету Міністрів, процедури здійснення деяких кадрових призначень тощо.

Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, що зачіпають інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу та можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів влади та посадових осіб.

Політизація конституційного процесу. Йдеться про те, що політична реформа або внесення змін до Конституції різними політичними суб’єктами сприймаються переважно крізь призму власних, переважно короткострокових політичних інтересів, та залежно від їх нинішнього статусу (перебування у владі або опозиції). Така ситуація унеможливлює стратегічне планування суспільного розвитку, зокрема розробку й впровадження такої моделі політичної системи, яка б найкраще відповідала національним інтересам України на довгострокову перспективу.

Неспроможність судової гілки влади відігравати роль неупередженого арбітра у конфліктах між іншими гілками влади. Об’єктивними причинами цього є незавершеність судової реформи в країні, відсутність реальної незалежності судової влади від інших її гілок. Політичні сили часто розглядають судові інститути як засіб вирішення політичних спорів всупереч принципам верховенства права та неупередженості судочинства.

Високий рівень патерналізму. Держава продовжує надмірно втручатися в усі сфери суспільного життя, намагаючись регулювати не лише соціально-економічні відносини, а й розвиток елементів громадянського суспільства. Це призводить до обмеження участі громадян в управлінні державою, а відтак до послаблення суспільної довіри до влади.

Відсутність єдиного розуміння політичними силами змісту національних інтересів України та спільного бачення шляхів їх втілення. На жаль, ідеологія державотворення часто підміняється кон’юнктурними політичними гаслами, що неспроможні спродукувати національну ідею та консолідувати країну.

З огляду на це, перспективи розвитку політичної системи України полягають у подальшому вдосконаленні усіх її елементів, зокрема шляхом реалізації нового етапу конституційної реформи.

85. Характеристика права України період національно – визвольної війни

Джерела права. У роки народно-визвольної війни почала створюватись національна правова система. Зміни у суспільно-політичному житті і соціально-економічних умовах у період війни відобразились у джерелах і окремих галузях феодального права України. Зберігали чинність більшість попередніх джерел права, крім тих, які утверджували панування магнатів, польської шляхти і католицької церкви у Речі Посполитій, - “Устава на волоки” 1557 р., “Ординація війська Запорізького” 1638 р., сеймові і королівські конституції тощо. Продовжував діяти Литовський Статут 1588 р., з якого було вилучено розділи і артикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських станових судів; магістрати керувались також нормами магдебурзького права, зокрема “Порядком прав цивільних”, та іншими джерелами права. Без суттєвих змін залишились джерела церковного права. Важливого значення набули правові звичаї, які регулювали порядок організації полково-сотенної системи, порядок організації і структуру козацького війська, у т.ч. порядок ведення бойових дій, порядок і основні принципи формування органів військово-адміністративної влади, судову систему і судочинство, частину поземельних відносин, правове становище окремих станів і груп населення. Найпоширенішою в адміністративних і судових органах при розв`язанні конретних питань вважалась формула “за попередніми правами і звичаями”. Навіть вводилось поняття “козацьке право” як сукупність норм звичаєвого права, що виникла у Запорізькій Січі, а згодом – сукупність доповнених і розширених гетьманською владою і у практиці судової діяльності військово-адміністративних органів. Чільне місце серед джерел права посідали універсали – загальнообов`язкові письмові розпорядження адміністративно-політичного характеру, які видавались гетьманом, а іноді і полковниками. Гетьманські універсали були основним джерелом, яке затверджувало зміни у суспільному ладі і правовому становищі окремих станів, та єдиним джерелом, яке регулювало процес становлення окремих елементів Української державності. Універсали санкціонували і корегували звичаї, які визначали організацію і діяльність полково-сотенної системи управління; регулювали поземельні відносини, зокрема щодо розподілу землеволодінь і роздачі земель старшині у власність чи користування, про підтвердження права власності на маєтки, недоторканість майна феодалів і підвладність селян, встановлення повинностей і податків, а також видавались універсали з військових, адміністративних, зокрема про призначення на посади, питань та ін. До джерел права належали і міжнародні угоди України, укладувані від імені гетьмана, які оформлювали і утверджували становище України як суб`єкта міжнародно-правових відносин та закріплювали процес розвитку і міжнародного визнання Української держави. До міжнародних актів належать і Березневі статті, які оформили входження України до складу Росії. Цивільне право. Визнання попередніх прав передбачало збереження основних інститутів цивільного, кримінального, процесуального та інших галузей права. У цивільному праві з`явились нові правові норми внаслідок виникнення нового виду умовних землеволодінь – рангових земель, що передавались козацькій старшині за несення певної служби. Гетьманські і полковницькі універсали визначили правовий статус цих земель подібно до “держання” за литовським правом і “помість” за російським правом. Значно розширилось правове регулювання зобов`язальних відносин, зокрема внаслідок ліквідації магнатського землеволодіння та передачі цих земель на ранг за службу чи в орендне користування. Інші інститути цивільного права суттєво не змінились. Кримінальне право. Припинили дію правові норми, що встановлювали суворі покарання за злочини проти королівської влади, польсько-литовського магнатсько-шляхетського порядку управління, католицької церкви; тому система і види злочинів та мета і види покарань були спрощені. Натомість, з`явились нові склади злочинів – зрада повсталому українському народові, відмова надати допомогу під час бою, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації, непокора чи нанесення шкоди козацькій старшині і духовенству. В умовах війни міри покарання стали жорстокішими, дисципліна козаків підтримувалась суворими покараннями за її порушення. Усіх зрадників страчували, зокрема, було страчено Худолія - ватажка козаків, які у 1650 р. повстали проти Б.Хмельницького, а також старшин, які наприкінці 1651 – на початку 1652 рр. створили опозицію Хмельницькому. Суворо карались напади на старшинсько-шляхетські маєтки. Попри те, смертна кара часто замінювалась штрафами. Судочинство. У магістратських, ратушних, церковних, сільських і копних судах зберігався попередній процесуальний порядок розгляду кримінальних і цивільних справ. Судовий процес у генеральному, полкових, сотенних і курінних судах здійснювався за нормами звичаєвого права. Як засіб досудового слідства зберігалось шлякування (гоніння слідом). Засідання були публічними. Судові рішення і вироки можна було оскаржити у вищу інстанцію за підпорядкованістю, крім вироків, винесених за злочини, вчинені за умов бойових дій.

86. Характеристика кримінального права західноукраїнських земель у складі Австро – Угорської монархії

Кримінальне право. Головними принципами кримінального права можна вважати поділ правопорушень на злочини і проступки. Констатувалося, що немає злочину, не передбаченого законом, і немає кари, не передбаченої законом. Система покарань передбачала смертну кару, а також різні види позбавлення волі. За проступки встановлювалися штрафи, арешт, покарання палицями, заборона на проживання. Було посилено кари щодо революціонерів, грабіжників, казнокрадів, порушників громадського спокою.

87. Реформа державного апарату у період перебудови 1986 – 1991 рр.

Реформа державного апарату в період перебудови (1986-1991 pp.) Зміни, що відбувалися в країні, основним змістом котрих була демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності і політичного плюралізму, а також послаблення влади КПРС - стрижня адміністративно-командної системи управління, обумовили необхідність реформування державного апарату як в центрі, так і на місцях. Ця робота почала розгортатись перш за все на союзному рівні. Досить радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. III з'їздом народних депутатів СРСР постанови про обрання М.Горбачева Президентом СРСР. М.Горбачев став президентом країни, одержавши лише 59,2% від списочного складу з'їзду народних депутатів СРСР. Запровадження інституту президентства в країні було логічним втіленням у практику державного будівництва теорії розподілу влади, що пе-редбачало функціонування трьох самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої. 26 грудня 1990 p. з'їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління", значне місце в якому відводилося правовому регулюванню організації та діяльності уряду СРСР. Замість Ради Міністрів СРСР уряд далі іменувався Кабінетом Міністрів СРСР. В оновленій ст. 128 Конституції СРСР зазначалося, що Кабінет Міністрів СРСР є виконавчо-розпорядчим органом Союзу РСР і підлеглий президенту СРСР. Докладно організація і діяльність уряду СРСР регламентувалися Законом СРСР від 20 березня 1991 p. "Про Кабінет Міністрів СРСР". Реконструювання уряду СРСР означало логічне продовження конституційного оформлення виконавчої влади. Галузеве управління в країні здійснювали міністерства СРСР та інші центральні органи державного управління Союзу РСР. Перелік названих союзних органів наводився в Законі СРСР від 1 квітня 1991 p. У період, що розглядається, була піддана реформуванню й судова система. 13 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій. Підвищити роль суду були покликані й інші правові акти. Так, 20 червня 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про статус суддів в СРСР", а в грудні 1989 p. ухвалила низку правових актів про судову систему, зокрема Закон СРСР "Про відповідальність за неповагу до суду", постанови "Про затвердження Положення про кваліфікаційні колегії суддів судів Союзу РСР", "Про затвердження Положення про кваліфікаційну атестацію суддів", "Про затвердження Положення про дисциплінарну відповідальність суддів, від-кликання і дострокове звільнення суддів та народних засідателів судів Союзу РСР". В процесі конституційних нововведень у роки "перебудови" було зроблено спробу створити орган конституційного контролю. Цим органом став Комітет конституційного нагляду СРСР, організація і діяльність якого були врегульовані Законом про Конституційний нагляд в СРСР, ухваленим з'їздом народних депутатів СРСР У грудні 1989 p. Проте діяльність зазначеного органу виявилась малоефективною. Комітет був квазісудовим органом і являв собою додаток до з'їзду народних депутатів СРСР. Громадяни були позбавлені можливості звертатися до нього з конкретних питань. На союзному рівні було зроблено спробу здійснити корінну реформу організації місцевої влади. 9 квітня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР "Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР". Згідно з постановою Верховної Ради СРСР про порядок введення в дію зазначеного Закону вважалися такими, що втратили силу, закони про основні права і обов'язки усіх ланок місцевих Рад народних депутатів. У той же час Верховним Радам союзних республік пропонувалось забезпечити розроблення і прийняття законодавчих актів, які б регулювали місцеве самоврядування республік. Закон СРСР від 9 квітня 1990 p. містив основну ідею - перевести місцеві Ради з режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого самоврядування - і закріплював становище місцевих Рад як повноправних господарів на своїй території. В руслі зазначених напрямків реформування союзної державності здійснювалось і реконструювання державного апарату УРСР. Помітною подією в державно-правовому житті УРСР було прийняття Верховною Радою республіки 27 жовтня 1989 p. Закону "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР". У преамбулі цього Закону зазначалося, що зміни до Конституції УРСР вносяться з метою розвитку демократії, самоврядування народу, удосконалення виборчої системи, структури, діяльності Рад народних депутатів, органів правосуддя та відповідно до Закону СРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР". Прийняття Закону від 27 жовтня 1989 p. означало певне зрушення у бік розвитку представницької демократії в Україні. Це було пов'язано у першу чергу з демократизацією виборчої системи. Закон, зокрема, забезпечував перехід до реальної, а не тільки проголошеної альтернативності висування кандидатів у депутати. Істотні зміни було внесено в розділ 12 Конституції УРСР, що регламентував організацію і діяльність Верховної Ради республіки. Чіткіше визначалась компетенція Верховної Ради, предмети виключного відання цього вищого органу влади УРСР. Значно розширювалися повноваження Голови Верховної Ради УРСР, який набуває рангу найвищої посадової особи республіки і представляв УРСР у країні та в міжнародних відносинах. Конституція УРСР у редакції Закону від 27 жовтня 1989 p. передбачала функціонування в республіці Комітету конституційного нагляду УРСР, який обирався Верховною Радою строком на 10 років. Істотні зміни були внесені також в розділ 18 Конституції УРСР "Суд і арбітраж". Наприклад, змінювався порядок обрання народних суддів районних народних судів. Обирали їх обласні Ради народних депутатів. Судді усіх судів обиралися строком на 10 років. В розвиток демократичних начал виборчої системи, Верховна Рада республіки 27 жовтня 1989 p. прийняла закони "Про вибори народних депутатів Української РСР" та "Про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР". Демократизація виборчої системи дала позитивні результати. У березні 1990 p. на виборах до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів національно-демократичні сили одержали пере-конливу перемогу. Так, на виборах до Верховної Ради вони завоювали в умовах жорсткого пресингу з боку владних структур 27% депутатських мандатів. У парламенті республіки була сформована опозиція в особі Народної Ради, до складу якої увійшло 125 депутатів. Між ними і партапаратною більшістю депутатів ("група 239") розгорнулася запекла політична боротьба. Уперше за багато років свого існування Верховна Рада почала працювати в парламентському режимі, тобто сесії продовжувалися по кілька місяців. Порядок їх роботи визначався Тимчасовим регламентом засідань Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання, затвердженим Верховною Радою УРСР 22 травня 1990 p. Новий поштовх справі удосконалення державного апарату УРСР далоприйняття Декларації про державний суверенітет України. 24 жовтня 1990 p. Верховна Рада прийняла Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР". Вони стосувалися в першу чергу розділу "Політична система". Було змінено статтю Конституції про принцип демократичного централізму. У новій редакції зазначалося, що організація і діяльність держави грунтуються на засадах виборності всіх органів державної влади, підзвітності їх народові, відповідальності кожної державної та службової особи за доручену справу, обов'язковості рішень вищестоящих органів для нижчестоящих відповідно до їх компетенції. Цим же Законом було виключено ст. 6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КЛРС у суспільному та державному житті і надано право політичним партіям, громадським організаціям і рухам через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах брати участь у розробці і здійсненні політики в управлінні державними і суспільними справами. Таким чином, були підірвані засади монопольного панування компартії в державі як вирішального чинника функціонування командно-адміністративної системи управління. Зміни і доповнення Конституції УРСР торкалися ряду статей про розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами. Істотні зміни було внесено до розділів 18 ("Суд і арбітраж") та 19 ("Прокуратура"). Судова і прокурорська системи України фактично виводилися із підпорядкування союзним структурам. Так, в ст. 149 Конституції зазначалося, що "найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української РСР", а в ст. 163 - що "Генеральний прокурор Української РСР призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний". Встановлювалося, що організація й порядок діяльності судів і органів Прокуратури УРСР визначаються виключно законами УРСР. Передбачалося також створення в Україні дуже важливого органу - Конституційного Суду. 20 грудня 1990 p. був прийнятий закон України "Про міліцію". Згідно з ним основними завданнями міліції оголошувалися: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, що їх скоїли; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам, організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків. Робота по удосконаленню держапарату України тривала й у 1991 р. Так, Законом від 21 травня 1991 p. були змінені і доповнені статті Конституції про структуру вищої виконавчої влади республіки. Посада голови Ради Міністрів замінялась посадою прем'єр-міністра, Рада Міністрів стала називатися Кабінетом Міністрів - урядом України - найвищим органом державного управління республіки. 13 травня 1991 p. був прийнятий Закон "Про перелік міністерств та інших центральних органів державного управління Української РСР". Значною подією стало запровадження в Україні поста Президента УРСР. З цього приводу Верховна Рада УРСР прийняла 5 липня 1991 p. такі закони: "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР", "Про Президента Української РСР", "Про вибори Президента Української РСР". Вибори Президента України призначалися на 1 грудня 1991 p. Таким чином, запровадження поста Президента УРСР було новим кроком по створенню в республіці державного апарату, побудованого на принципах розподілу влади. У період, що розглядається, значні за обсягом та змістом зміни і доповнення до Конституції були внесені Верховною Радою України Законом від 19 липня 1991 p., викликані створенням Кримської Автономної республіки, необхідністю визначення її конституційного статусу. В свою чергу це викликало зміни статей Конституції про адміністративно-територіальний устрій, систему і компетенцію державних органів. Істотним змінам було піддано законодавство УРСР про місцеві Ради. Це було пов'язано з прийняттям 7 грудня 1990 p. Закону УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування". Він визначив засади місцевого самоврядування - основи демократичного устрою влади в республіці, правовий статус місцевих Рад народних депутатів, органів територіального громадського самоврядування, а також форми безпосередньої демократії. У преамбулі Закону підкреслювалося, що цей правовий акт є основою реалізації державної влади і місцевого самоврядування, утвердження повноти народовладдя на відповідних адміністративних територіях. З введенням в дію зазначеного Закону втрачало чинність законодавство про обласні, районні, міські, районні в місті, селищні, сільські Ради народних депутатів УРСР . Ось такі основні зміни в державному апараті України сталися в умовах реформування політичної системи країни. Новий етап реформи держапарату республіки розпочався уже у другій половині 1991 p., коли Україна набула статусу незалежної держави.

88. Входження України до складу Росії та його політико – правові наслідки

Акт, що став наслідком Визвольної війни. Його називають об'єднанням, або возз'єднанням, України з Росією. Термін «возз'єднання» з'явився в українській історіографії ХЇХ ст. (див., напр.: Куліш П. «Історія возз'єднання Південної Русі»). Його творці виходили з того, що український і російський народи є нащадками давньоруського народу і в XVII ст. вважали себе різними відгалуженнями руського народу. Таку думку слід визнати слушною. Додамо до цього: входження України під протекторат Росії стало наслідком багатовікової боротьби східних слов'ян за відтворення своєї держави, знищеної полчищами Батия в 1237.—1241 pp. Воно було підготовлено також спільністю походження, тривалими економічними, політичними й культурними зв'язками українського й російського народів, об'єднаних, що дуже важливо підкреслити, спільною православною вірою. Адже в середньовіччі не існувало поняття «національність», його заступало інше — «конфесія». Слова «православний» і «руський» в уяві абсолютної більшості людей були синонімами. З іншого боку, царський уряд і Хмельницький розглядали події 1654 р. насамперед як входження України «під високу царську руку», тобто під протекторат Російської держави. Повноважна рада, в якій взяли участь делегати від усіх козацьких полків, багатьох міст і містечок, відбулася 8 січня 1654 р. в Переяславі. Росію представляло велике посольство на чолі з думним боярином В. Бутурліним.  Юридичний статус України в складі Росії було закріплено Березневими статтями (угодою) 1654 p., що надали Україні політичну автономію. Вони відомі також під назвою «Договір Богдана Хмельницького». На жаль, оригінал статей не зберігся, існує лише в тогочасній копії. Згідно з російсько-українською угодою Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом, судові справи регулювалися місцевими правовими нормами. Лівобережна Україна отримала право зносин з іно-земними державами (за винятком ворожих Росії Речі Посполитої і Туреччини). Однак царський уряд, що послідовно проводив політику жорстокої централізації Російської держави й національного гноблення окраїн, одразу ж почав обмежувати автономію України, скасовувати права й привілеї її населення. Український народ позитивно сприйняв рішення Переяславської ради. Як писав літописець, відомий під ім'ям Самовидця, «по всій Україні народ це (присягнув на вірність Росії. — Авт.) з охотою учинив». Вирішальними факторами при цьому були етнокультурна спорідненість двох народів, спільність віри, ідея давньоруської єдності, що століттями жила серед східнослов'янських народів, допомога Росії під час Визвольної війни, послідовна підтримка з боку російського уряду православ'я в Україні у боротьбі проти церковної унії. Наслідки входження під протекторат Росії були для України неоднозначними й суперечливими. З одного боку, Лівобережна Україна з Києвом опинилася в складі православної країни, населення якої так само, як українці, вважало й називало себе руськими людьми. Це сприяло національному й культурному збереженню нашого народу. Було покладено край наступові католицизму та уніатства, зазіханням Речі Посполитої, Криму й Туреччини. З іншого — царський уряд і поміщики Росії з самого початку взяли курс на обмеження, а відтак і ліквідацію автономії України, придушували найменші вияви національної свідомості й визвольних настроїв. Українська державність, не встигши зміцнитись, загасала. За рішеннями Переяславської ради Правобережна Україна також потрапила під протекторат Росії, але несприятливі наслідки її війни з Річчю Посполитою призвели до того, що ця частина українських земель аж до кін. XVIII ст. залишалася під владою польських магнатів і шляхти. 

89. Лютнева революція 1917 р у Росії. Розпад Російської імперії і встановлення влади Тимчасового уряду

Лютнева революція 1917 р. почалася у Петрограді 23 лютого. Уже ввечері 27 лютого було утворено Петроградську Раду робітничих і селянських депутатів. Того ж дня утворився перехідний орган влади-Тимчасовий комітет Державної Думи на чолі з М. Родзянком. 2 березня-день, коли Микола II зрікся престолу, і коли було утворено з депутатів Думи Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим.

В Україні 4 (7) березня 1917 р. було утворено представницький орган української демократії - Центральну Раду, організаторами якої виступили Товариство Українських Поступовців в особі Д. Дорошенка, С. Єфремова, Є. Чикаленка й соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри. Через кілька тижнів до Центральної Ради вступила нова сила-Українська партія соціалістів-революціонерів на чолі з М. Ковалевським, П. Христюком та М. Шаповалом.

Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а його заступником-В. Науменка, товаришами голови-Д. Антоновича та Д. Дорошенка.

У ряді міст народні маси обрали ради робітничих, а солдатських депутатів, яких на кінець 1917 р. було біля 300.

6 квітня 1917 р. у Києві відкрився Український національний конгрес, на який зібралися 900 депутатів з усієї України. Конгрес обрав 150 представників до Центральної Ради. В травні відбувся військовий з'їзд, який уповноважив своїх представників вступити до Центральної Ради. Майже через місяць аналогічно вчинили близько 100 делегатів Українського з'їзду селян, потім до Центральної Ради приєднався з'їзд робітників.

Тимчасовий уряд, російські партії консерваторів та радикалів у своїй більшості, так само як і більшовики Центральну Раду не підтримали. Лояльність виявили хіба що російські та єврейські соціал-демократи, які домагалися надання їм культурної автономії.

На літо 1917 р. до Ради входило 822 члени. З них понад 180 представляли неукраїнські партії, в тому числі 10 більшовиків.

Згаданий вище 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд прийняв постанову про організацію армії. Виконуючи її, Рада ініціювала утворення підрозділів Вільного Козацтва, в яких на жовтень нараховувалося 60 тисяч бійців. Почесним отаманом козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського.

5-11 червня 1917 р. відбувся ІІ-й військовий з'їзд на якому було затверджено статут Генеральського військового комітету на чолі з С. Петлюрою.

Проте значна частина діячів Центральної Ради не розуміла значення організації української армії. З цієї причини процес створення армії розгортався стихійно й повільно. Українізовані в 1917 р. 16 дивізій не були своєчасно зняті з фронту. Більшовики розгромили їх при спробах пробитися в Україну. Інша частина цих військ в атмосфері загального розладу самодемобілізувалася. Згодом, коли більшовицькі війська посунули на Україну, боронитися було майже нічим.

Не змогла Рада забезпечити збереження правопорядку, організувати роботу залізниць, розв'язати питання перерозподілу земель, утворити адміністративний апарат. Все це позначилося на єдності рядів Центральної Ради, між соціал-демократами та соціалістами-революцІонерами виникли ідейні конфлікти.

На ІІ-му Всеукраїнському військовому з'їзді 10 червня 1917 р. Центральна Рада оголосила свій 1-й Універсал, який декларував автономію України такими словами: « Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською...»

15 червня було створено уряд України - Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Секретарями стали: військових справ - С. Петлюра, земельних справ- Б. Мартос, фінансів - X. Барановський, міжнаціональних справ - С. Єфремов, судових справ - В. Садовський, продовольчих справ - М Стасюк, народної освіти -І. Стешенко. Генеральним писарем був призначений П. Христюк.

Тимчасовий уряд, незважаючи на негативне ставлення до Центральної Ради, все ж був змушений шукати компромісу з нею після поразок на фронтах. Представники обох урядів (Тимчасовий уряд представляли Керенський, Терещенко, Церетелі) 11-13 липня підписали угоду, за якою Генеральний секретаріат визначався крайовою владою Тимчасового уряду. Питання автономії України і земельних відносин мали вирішити Всеукраїнські Установчі збори. Про це йшла мова в II-му універсалі Центральної ради 3 липня 1917 р.

Однак всі ці зусилля зводилися нанівець згаданим вище новим урядом, чим і скористалися згодом більшовики, які 25 жовтня 1917 р. прийшли до влади в Петрограді.

Діставши звістку про події в Петрограді, Центральна Рада засудила більшовицький переворот. 25 жовтня вона утворила Комітет з охорони революції в Україні. Проте внаслідок конфлікту між більшовиками і штабом Київського військового округу, який підтримував Тимчасовий уряд, наприкінці жовтня 1917 р. Центральна Рада зайняла нейтралітет. Це принесло перемогу більшовиками. Після триденних боїв командуючий округом генерал Квецинський, юнкери і донські козаки покинули Київ.

7 листопада своїм III універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Скасовувалася право приватної власності на землю. Встановлювався 8-годинний робочий день. Було введено контроль над виробництвом, запроваджено національно-персональну автономію для неукраїнців. Але, широко окресливши Україну як незалежну державу, Ш-й універсал залишав федеративний зв'язок з Росією. Рада зверталася до всіх народів Росії з пропозицією створити соціалістичні республіки, які були б об'єднані у федерацію. 23 листопада, виходячи з результатів виборів до Всеросійських Установчих зборів в Україні (листопад 1917), на яких більшовики дістали всього 10% голосів проти 75%, одержаних українськими партіями, Генеральний секретаріат звернувся до Раднаркому РРФСР і урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Башкирії, Сибіру й Молдови з пропозицією створити замість більшовиків центральний федеративний уряд, що будував би свою пролетарську країну на території колишньої Російської імперії. Відтоді національний рух в Україні став перешкодою для більшовиків, які готувалися до війни з УНР.

90. Зміни в статусі УРСР як союзної республіки в період перебудови (1986-1991)

Формально, за Конституцією СРСР, він вважався федеративною державою, а реально на початку перебудови це була величезна централізована держава з надмірним зосередженням державної влади, функцій і повноважень у союзних органах, що значно знецінювало національно-державний устрій і демократичні принципи федерації. СРСР як суверенна держава мав цілу систему союзних державних органів, систему союзного законодавства, територію, громадянство, грошову і кредитну системи, бюджет, збройні сили, державну символіку. Отож, постала необхідність заміни сталінської моделі союзної держави на фактично федеративну державу.

ВР СРСР ввела в дію 26 квітня 1990 р. Закон СРСР “Про розмежування повноважень між СРСР і суб’єктами федерації”, який визначав, що СРСР є суверенною соціалістичною республікою, а союзні республіки – це суверенні радянські соціалістичні держави, які добровільно, на основі вільного самовизначення народів і рівноправності об’єднались у СРСР; встановлював права союзних республік, зокрема зберігалось право вільного виходу з СРСР, порядок якого мав визначатись спеціальним законом. За цим законом предметом виключного відання СРСР в особі його найвищих органів державної влади і управління було широке коло питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва; поза тим, цілий блок цих же питань перебував у спільному віданні СРСР і союзних республік, притому найвищі органи влади і управління СРСР зберігали право встановлювати загальні засади і основи як державного, так і господарського і соціально-культурного будівництва. Так, найвищі органи влади СРСР встановлювали основи цивільного, земельного, лісового, водного, гірничого, кримінального, фінансового, трудового законодавства, законодавства про соціальне забезпечення, про народну освіту, про охорону здоров’я, про охорону навколишнього середовища, про адміністративні правопорушення, про судоустрій і судочинство. Союзні республіки мали приймати відповідні кодекси, які б дублювали союзне законодавство. Тож помітної трансформації СРСР із понадцентралізованої у фактично федеративну державу цей Закон не забезпечував. Попри те, за умов загальної демократизації радянського суспільства союзні республіки зробили рішучий крок у напрямі забезпеченні реального суверенітету. Першою його проголосила Росія, а 16 липня 1990 р. ВР УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, принципи якої були несумісні з “новим” союзним договором, що розроблявся кремлівським керівництвом для порятунку занепадаючої імперії. Так, у грудні 1990 р. ІV з’їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті республіками, а взамін ухвалив постанову “Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок його укладення”, що передбачала перетворення СРСР як багатонаціональної держави у “добровільний рівноправний союз суверенних республік – демократичну федеративну державу”. Для розробки проекту союзного договору створювався підготовчий комітет, що мав розпочати роботу вже у січні 1991 р. З’їзд підкреслив, що головною умовою досягнення злагоди є укладення нового союзного договору, притому передбачалось створення Ради федерації для координації діяльності найвищих органів державного управління СРСР і республік. 16 січня 1991 р. ВР СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження СРСР як федерації рівноправних суверенних республік. Цей загальносоюзний референдум відбувся, але не уточнив змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР; кожна республіка проводила референдум на власний розсуд, а Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія й Естонія навіть відмовились від нього. Після референдуму розпочався т.зв. “новоогарьовський процес”, у ході якого відбувались переговори керівників республік з Президентом СРСР Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасники переговорів підписали Заяву, що декларувала принципи нового союзного договору і вказувала на необхідність його найшвидшого укладення. Однак, зустрічі учасників переговорів у травні-липні в Ново-Огарьово були безрезультативними і виявили значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні ВР України, яка 27 червня прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень. Наприкінці липняГорбачов заявив, що роботу над проектом союзного договору завершено, і 15 серпня було розповсюджено остаточний текст проекту союзного договору. Цей проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром найважливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Церемонію попереднього укладення союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р.  Однак, 19 серпня 1991 р. у СРСР відбулась спроба державного перевороту – у Москві було здійснено путч і проголошено владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (Генеральный комитет чрезвычайного положения - ГКЧП), до складу якого увійшли заступник Президента Янаєв, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов та ін. Комітет оголосив про взяття влади і у деяких регіонах увів надзвичайний стан. У бойову готовність було приведено війська КДБ, деякі військові частини, на вулиці Москви виведено танки і бронемашини. Багато партійно-державних керівників республіканського, обласного, районного рівня оголосили про підтримку ГКЧП, керівництво України зайняло вичікувальну позицію; однозначно негативно, публічно, з протестами проти антидержавних дій ГКЧП висловились депутати Народної Ради у ВР УРСР. ГКЧП заявив про свій намір зберегти централізовану союзну державу, проте змова була придушена – рух протесту очолив Борис Єльцин, згодом обраний Президентом Росії, керівництво ГКЧП було заарештовано і розпочалась чистка державного апарату від “гекачепістських” елементів. Натомість, невдала спроба державного перевороту пришвидшила розпад СРСР. 24 серпня 1991 р. ВР УРСР, з огляду на небезпеку внаслідок державного перевороту, прийняла Акт проголошення незалежності України і на 1 грудня 1991 р. призначила проведення республіканського референдуму щодо підтвердження цього Акту та всенародні вибори Президента України. Референдум і вибори відбулись, і понад 90% його учасників підтвердили Акт проголошення незалежності України, а першим всенародно обраним Президентом став Л.М.Кравчук. 7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі керівники України, Росії і Бєларусі уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10 грудня ВР України прийняла постанову “Про ратифікацію Угоди про створення СНД” із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб`єкта міжнародного права. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України підписали Декларацію про СНД. СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичне утворення перестав існувати. 27 березня 1994 р. в Україні відбулись дострокові вибори до ВР і дострокові вибори Президента України, де у другому турі був обраний Л.Кучма. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України. У березні 1998 р. відбулись нові вибори до ВР, а у жовтні 1999 р. нові вибори Президента, яким повторно ставЛ.Кучма. Більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці 70-х – початку 80-х рр. почала проявляти усі ознаки неперехідної кризи – економічної, політичної, соціальної. Усе очевиднішою ставала необхідність проведення докорінних реформ політичної системи країни, економіки і соціальних відносин загалом. Щоправда, ініціатори перебудовних процесів, й надалі маючи на меті створити комуністичне суспільство, планували здійснити лише деякі формальні перетворення у соціально-економічній сфері. Але невдовзі виявилась необхідність кардинальної зміни поглядів на соціалізм, що не влаштовувало вище партійне і управлінське керівництво, яке мало привілейоване становище у державі, і тому чинило відкритий або завуальований опір прогресивним починанням. По суті перебудова була типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, «революцією зверху», яка планувалась як обмежена у часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Проте, розвиток подій незабаром зламав цю задуману схему.