
Історія держави і права України (1-10)
Держава і право скіфів
Велика скіфія з 7 ст. до н.е. – 3 ст. до н.е. Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління - один із різновидів рабовласницької монархії. Державу очолював цар, якому належала вся повнота законодавчої та розпорядчої влади. Він самостійно вирішував питання внутрішньої та зовнішньої політики, здійснював судові функції. До апарату державного управління входили найближчі родичі, найвідданіші слуги та військова верхівка. Найвпливовіші з них утворювали наближений до царя дорадчий орган царську раду.
Джерелами права в Скіфії були звичай та правила, встановлені царською владою. Певний вплив справляла релігія. Скіфи уникали запозичення чужоземних звичаїв, особливо від еллінів, таврів, неврів. Норми права захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім’ї. Верховна власність на землю належала царю. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, домашні й особисті речі, на рабів, зброю, знаряддя виробництва.
Діяло зобов’язальне право, що регулювало відносини купівлі-продажу, дарування. Зазвичай договори скріплювалися клятвою.
Здійснювалась правова регламентація данницьких відносин. Так, відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувались пограбуванням майна, худоби, захопленням рабів.
Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік родоводу вівся по чоловічій лінії. Практикувалося багатоженство. Жінки не мали жодних прав на власність і спадщину. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом із ним, то вона, як і майно померлого, переходила в спадщину до його старших родичів. Майно після смерті батька успадковував молодший син, а старші сини наділялися частинами рухомого майна при одруженні.
Кримінальне право тільки-но зароджувалося. Зазвичай існувала кривава помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, замах на життя можновладця, непокора царському наказові, які у скіфів каралися на смерть. Жорстоко переслідувалося нехтування законів, порушення звичаїв та боговідступництво. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Суддя сам визначав покарання за злочини, серед яких, окрім смертної кари, були калічення, вигнання за межі держави.
Історичні передумови та правове оформлення переходу України під протекторат Росії
Трагедія Козацької держави, зумовлена вкрай складними геополітичними умовами, полягала в тому, що як суверенна держава вона могла існувати, прийнявши протекторат одного із сусідів. Як підтвердив перебіг Національно-визвольної війни, міжнародні договори України з Молдавією, Туреччиною, її васалом - Кримським ханством не усували загрози відновлення польської колонізації. Неодноразова зрада українських інтересів кримським ханом цю загрозу ще більше посилювала. Залишалась єдина надія на допомогу сусіднього єдиновірного з часів Київської Русі братнього російського народу.
Вже після перших перемог 1648 р., за порадою з полковниками та ієрархами православного духовенства, Б. Хмельницький прийняв рішення про звернення по військову допомогу до Москви. Українське посольство на чолі з полковником С. Мужиловським відбуло до царя у січні 1649 р. У відповідь на це в Україну прибуло перше повноважне посольство з Москви на чолі з Г. Унковським. Упродовж п'ятиденних переговорів у Чигирині воно переконалося у прагненні українського народу звільнитись з-під гніту Польщі, у потребі військової допомоги. З цього моменту дипломатичні зв'язки між Україною і Росією стають постійними. Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під "високу государеву руку" і тримати її "від неприятелів в обороні". Проте російський цар не наважувався подати військову допомогу Україні, побоюючись війни з Польщею.
8 січня 1654 р. у Переяславі гетьманський уряд скликав Генеральну раду. На раді було оголошено царську грамоту і її учасники погодилися перейти під "високу руку" російського царя. Рішення Земського собору і Переяславської ради стали усним договором між Росією і Україною. Увечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого російські посли вручили гетьману клейноди - корогву булаву і щедрі подарунки. В змісті українсько-російського договору йшлося про військовий союз, територію, на яку поширювалася протекція московського царя та гарантії прав і вольностей всіх станів українського суспільства. Після цього московські посли поїхали по Україні приводити до присяги населення. Проект цього договору складався з 23 пунктів. Йшлося про збереження за гетьманом права зовнішньополітичної діяльності, але про її характер він був зобов'язаний інформувати Москву та утримуватися від зносин із Туреччиною й Річчю Посполитою. Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654 - угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною. Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо.
Утворення Української Центральної Ради
Одним із наслідків Першої світової війни стала перемога в Росії Лютневої демократичної революції 1917 р., яка поклала край багатовіковому монархічному режимові династії Романових. Склалися сприятливі умови для піднесення національно-визвольного руху пригноблених народів. У Петрограді було створено Тимчасовий уряд. Його репрезентантом у Києві став Виконавчий комітет, що складався з представників міської думи, фабрикантів і заводчиків, земських діячів, ліберальної професури. Паралельно стихійно формувалися органи т.зв. всеросійської революційної демократії — Ради робітничих і солдатських депутатів. Як правило, вони перебували осторонь національно-визвольної боротьби і згодом стали формою відновлення імперії, що розпалася. Переважали в радах представники соціалістичних партій, здебільшого російських. 17 березня 1917 р. у Києві виник впливовий політично-координаційний центр Українська Центральна Рада, який, репрезентуючи інтереси українського народу, за короткий час свого існування — з березня 1917 по квітень 1918 р. Головою Ради став видатний український історик, громадсько-політичний діяч М. Гру-шевський. розширивши свою соціальну базу, Центральна Рада могла вступати в переговори з Тимчасовим урядом про національну автономію з надією на успіх. На цьому шляху її діяльність підтримали скликані в Києві Всеукраїнські військовий, селянський, робітничий з'їзди, які кооптували до складу Ради своїх представників.
Наприкінці травня 1917 р. до Петрограда прибула українська делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком. Висловивши прихильність до Тимчасового уряду, вона запропонувала надати широку автономію Україні в межах федеративної Росії, провести українізацію армії, навчальних закладів, призначити на урядові пости в Україні людей, які володіють українською мовою, звільнити політичних в'язнів. Однак домагання української делегації були відхилені.
Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала Перший Універсал до українського народу. В ньому проголошувалося: 1) право України на державну автономію в складі Росії; 2) створення генерального секретаріату; 3) підтримка тимчасового уряду; 4) початок формування укр.. армії. Вслід за цим було створено Генеральний секретаріат Центральної Ради виконавчий орган, уряд автономної України, який очолив В. Винниченко. У результаті 1 універсалу було досягнуто порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Міністри Тимчасового уряду визнали право України на автономію та погодилися, щоб Центральна Рада і Генеральний секретаріат стали крайовими органами влади в Україні. Тимчасовий уряд після тривалих переговорів з представниками Центральної Ради наважився на угоду. Але під тиском Тимчасового уряду від проголошених у Першому Універсалі принципів відступила і сама Центральна Рада. У Другому Універсалі, схваленому 3 липня 1917 р., вона заявила про визнання Всеросійських установчих зборів, які мали встановити автономію України, і відсутність наміру відокремлюватися від Росії. Отже, тези про волю України і про те, що український народ сам творитиме своє життя, проголошені в Першому Універсалі, у Другому були фактично заперечені. Цей політичний компроміс послабив авторитет Центральної Ради, посіяв у свідомості широких мас недовіру до неї. Тим часом ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною економічне життя занепадало. Продовольчих запасів було мало. Податків ніхто не платив. Суд, поліція не функціонували. З фронту масово втікали солдати, посилюючи безлад у країні. А Центральна Рада та Генеральний секретаріат замість того, щоб вирішувати назрілі проблеми, надалі залишалися під впливом Тимчасового уряду.
Державо і право античних міст-держав
В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до нашої ери - 70-ті роки IV ст. нашої ери, коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.
Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VII ст. до н.е. в Криму та Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років. Причини їх появи були різні. Найпершими оселилися тут греки-пірати, які торгували рабами і грабували купецькі кораблі. Їхні поселення були тимчасовими, наїжджали вони до них періодично. Перші поселення мілетські колоністи створили в Придунайщині та на острові Березань, назвавши його Борисфенідою. Але вони не розвинулися у сильні держави. Слідом виникли ті колонії, які з часом перетворилися на міцні міста-держави (поліси). Найбільшого розвитку досягли Тіра, Ольвія, Пантикапей. Місто Херсонес заснували вихідці дорійської колонії Гераклеї Понтійської. На початку Ольвія, Тіра, Херсонес та ряд інших полісів розвивалися як рабовласницькі демократичні республіки, законодавча влада в яких належала народу - демосу, що обирав архонтів, стратегів та інших урядових осіб. Раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Всі ж громадяни присягалися п,і вірність місту та його законам. Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Судові функції у полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці.
Перерозподіли території України між іноземними державами та політико-правове становище України під їх владою у середині 17 – кінець 18 століття
Укладаючи договори 1654 р. Москва визнавала Україну самостійною, незалежною державою але дивлячись на Україну як на майбутню територію свого царства вона прагнула обмежити українську державність. У другій половині 17 – 18 ст. українська державність розвивалась під зверхністю іноземних держав: Московського царства, Польщі, Австро-Угорщини. Коли ми використовуємо зверхність то маємо на увазі ситуацію коли національна державність існує але розвивається регресивно. Спочатку Москва виконувала договірні умови. Об’єднані Московські і Українські сили весною 1654 р. виступили проти Польщі на Білоруському театрі воєнних дій. Але вже й тоді царський уряд мав за мету не захист України а повернення земель, які Московська держава втратила за Полянівським миром. Спільні козацько-московські сили відвоювали Білорусію і більшу частину Литви.
Москва порушуючи умови договору у сфері міжнародних відносин у 1656 р. уклала зрадницьку щодо України сепаратно-віденську угоду з Польщею. Стало відомо що на переговорах за спиною України ставилися питання про повернення її під владу Польщі. У відповідь Хмельницький організовує коаліцію Швеції, Молдовії, Литви спрямовує проти Польщі, Кримського ханства і певно мірою проти Москви. Хмельницький мав на меті відвоювати у Польщі загарбані нею Зх. Українські землі. Водночас він прагнув домогтися незалежності України від агресивної політичної Москви. Влітку 1657 р. ситуація змінюється не на користь коаліцій. Політичні і військові успіхи Хмельницького і його союзників викликали занепокоєння у сусідніх держав. У результаті об’єднані сили Польщі, Данії і Австрії визволили польську територію. В цей же час стався заколот у козацьких колах. Вісті про це дуже засмутили Хмельницького. У серпні 1657 р. в Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського. В Москві правлячі кола кандидатура не задовольняла. Зокрема внаслідок цього почалися інтриги серед козацької старшини. У 1665р. гетьманом правобережжя було обрано Петра Дорошенка який прагнув об’єднати обидві частини України відновити самостійну українську державу, домогтися її незалежності від Москви до Польщі. За союзника Дорошенко обирає Туреччину. 13 січня 1667 р. в с. Андрусові поблизу Смоленська було укладено перемир’я між Московською державою і Польщею. Лівобережна Україна залишилася за Москвою. Правобережна за Польщею крім Києва який на 2 роки мав відійти до Москви. Запорізька Січ потрапляла під владу обох держав. Внаслідок, угоди 2 країн, стався поділ укр.. території на 2 частини. Царський уряд зламав договір в 1654р. за яким він зобов’язувався зберегти права і вольності України. 25 липня 1687 р. гетьманом лівобережжя було обрано Івану Мазепу. На Старшинській раді були затверджені Коломацькі статті. Які вже традиційно приймалися при обранні нового гетьмана. Статті забороняли Укр. Торгувати з кримом порушувати її фінансову систему.
За царювання Петра 1 укр. Держава ще більше обмежується в автономії. У 1706 р. за указом царя козацьке військо переходить під командування Москви. Петро 1 примушував козаків брати участь у всіх війнах як він проводив. Військові походи, примусові роботи забирали життя багатьох українців. Нищення автономії України та її пограбування посилюється за царювання Анни Іонівни в часи «бірновщини». Наприкінці 1763р. Катерина 2 викликала Розумовського до Петербурга і поставила вимогу добровільно зректися гетьманства що він і зробив. Ішов 1764р. час коли Російська імперія остаточно перетворила Україну в декілька адміністративно-тереторільних одиниць Російської імперії.
Державний устрій Української Народної Республіки
Держава і право Боспорського царства
Боспорська держава виникла у V ст. до н. є. на основі об’єднання деяких грецьких держав-полісів й приєднання територій скіфських і меотських племен. Центром цього краю було місто Пантикапей (сучасна Керч), яке й стало столицею царства. Найбільшого розквіту держава досягає в IV-III ст. до н. е., після чого поступово занепадає. Країна зазнає руйнівної фінансової кризи, загострюються класові суперечності, спалахують повстання рабів. Після глибоких струсів Боспорське царство так і не змогло піднестися. У середині III ст. н. е. на нього нападають готські племена, внаслідок чого було знищено чимало дрібних поселень, а великі міста розорено і зруйновано. Останнього удару по країні завдали гуни. Кочові орди гунів і підвладних їм племен вторглися в царство в останній чверті IV ст. і вчинили жахливий погром. Державу було зруйновано вщент, а у VI ст. вона ввійшла до складу Візантійської імперії.
Боспорське царство є винятком із єдиного загальнореспубліканського розвитку держави і права давньогрецьких колоній Причорномор'я, позаяк саме тут сформувалася монархічна форма правління. За історичною формаційною типологією Боспорське царство було рабовласницькою державою, як і міста-держави, що увійшли до його складу. За формою правління це був один із різновидів деспотичної монархії. Вища законодавча, виконавча, адміністративна, військова, релігійна та судова влада належала царю. Цар призначав намісників та урядовців - міністрів, управителів, суддів, командувачів тощо. Опорою монархії була родова аристократія та військова, релігійна і земельна знать, яка і постачала урядовців до апарату управління. Цар вважався також верховним власником і розпорядником земель, міст і поселень, призначав на посади державних службовців, йому підкорялися судові органи, під його контролем перебували наймане військо, військовий флот та загони, що надавалися вождям підвладних племен. В особливо небезпечні моменти до збройних сил держави приєднувалося общинне ополчення.
Джерельною базою системи права царства слугували звичаї, закони-декрети міст-полісів, царські закони, укази, накази . Найчіткіше правові норми регламентували майнові відносини, храмову, державну і приватну власність на землю, рабів, знаряддя і засоби виробництва, захищали особисту власність, регулювали зобовязальні дії (купівлю-продаж, заставу, позику), повинності, фіскальну політику держави. Карне законодавство найтяжчими злочинами вважало замах, образу, змову проти царя, повстання, державну зраду, за що визначалася смертна кара з конфіскаціями.
Правовий статус України і форма її державно-правових зв’язків з Росією за Березневими статтями 1654 р.
«Березневі статті" - важливий правовий документ. Б. Хмельницького. Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів.
За цим договором:
Верховною владою і головою Української держави був гетьман, який обирався за вибором Війська Запорозького на козацькій раді; царя мали лише сповіщати про вибори, а гетьман повинен був скласти присягу цареві перед царським посланником в Україні.
Судочинство. Підтверджувалась теза про цілковиту незалежність від царського уряду війська Запорозького у сфері судочинства.
Податки. Москва наполягала, щоб податки з України збирали царські чиновники для царської казни. Б. Хмельницький наполягав платити Москві разову грошову данину за військову допомогу. Москві не було дозволено збирати податки, вона лише приймала частину зібраного військовим скарбом. Разом з тим, царський уряд мав платити “жаловання” війську Запорозькому, якщо використовував його за межами України.
Царські військові залоги в Україні. Згідно з договором царський воєвода з військом (3 тис.) мали розташовуватися в Києві, не втручатись у внутрішні справи України і утримуватись власним коштом.
Міжнародні відносини. Москва наклала деякі обмеження на ці вимоги української сторони. Україна не повинна була мати активні дипломатичні відносини з Туреччиною і Польщею.
Воєнні і військові питання. Більшість статей договору були присвячені саме військовим проблемам (засоби утримання генеральної та полкової старшини, військової гармати, армії в 60 тис. козаків).
Значення договору полягає в наступному:
1. В міжнародному плані він засвідчив юридичну форму відокремлення й незалежність Козацької України від Речі Посполитої. 2. Договір служив правовим визнанням Росією внутрішнь-політичної суверенності Української держави. Формально договір проіснував до 1658 р., коли І. Виговський, уклавши Гадяцьку угоду з Польщею, намагався розірвати відносини з Москвою. З боку Росії в результаті укладення Андрусівської угоди (1667р.) було віроломно порушено українсько-московський договір 1654 р.
Законодавча діяльність Української Народної Республіки
Законодавчий процес та окремі його етапи в УНР регламентували спеціальні нормативно-правові акти (закони, постанови, регламенти, статути, обіжники тощо). Першим документом, що регулював порядок прийняття законодавчих актів, став "Наказ Українській Центральній Раді" (22-23 квітня 1917 р.) - внутрішній документ, що ним вона мала керуватися у своїй роботі. Серед особливостей законодавчого процесу в УНР доби Центральної Ради дослідники (А. Іванова) відзначають, по-перше, те, що більшість законодавчих актів регулювали не законодавчий процес як такий, а діяльність органів, які брали безпосередню участь у законодавчому процесі. Такими актами були, наприклад, "Розклад роботи Малої ради та її комісій" (1 серпня 1917 p.), Статут Генерального секретаріату, Закон "Про тимчасовий порядок розпублікування законів" (17 листопада 1917 p). По-друге - наявність в УНР двох органів, які здійснювали функції законодавчої влади, - УЦР (у формі Загальних зборів) та Комітету УЦР (Малої ради). На початку діяльності Центральної Ради як органу законодавчої влади закони приймали виключно Загальні збори. З часом Мала рада перейняла від Загальних зборів законодавчі повноваження, які здійснювала у період між сесіями Центральної Ради. Отже, робота цих органів відбувалася паралельно. Проте, в силу передовсім зовнішньополітичних обставин, найпоширенішою формою законодавчої діяльності УЦР були засідання Малої ради, статус і обсяг повноважень якої поступово наблизився до Загальних зборів УЦР. Загалом законодавчий процес у період УЦР ґрунтувався на демократичних засадах та відповідав науковим досягненням теорії права того часу. Результатом законодавчої діяльності в УНР доби УЦР було прийняття низки законодавчих актів, які надалі стали базою для законотворчості Гетьманату та Директорії.
Держава і право стародавніх східних слов’ян
Вперше у писемних джерелах про слов`ян згадується на межі нашої ери під назвою скіфів, а з початку нашої ери – під назвою венедів, які заселяли всю північну і західну частину території сучасної України приблизно у 2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е. і перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і зародження “військової демократії”. Згодом з`являються 2 нові назви слов`ян: склавіни - західні слов`яни і анти – східні, які заселяли територію між Дністром і Дніпром і на схід від Дніпра. В антів родова община перейшла у територіальну сільську общину, в якій частково зберігались залишки патріархальної сім`ї. Вони перебували на останньому етапі родового ладу і зародження елементів державності: були наявні територія і поділ населення за територіальною ознакою, публічна влада, перші зародки апарату для стягнення данини і викупу, відчужені від народу військові дружини, позаплемінний суд, спадкове право управління, первинна ієрархія божеств. У 480-558 рр. держава антів набула характеру військової організації, військової демократії. У час воєнних дій основна влада належала військовому вождю-князю, але в мирний час вона обмежувалась вічем. Отже, політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов`янської державності. Його очолювали царі (вожді-князі) за підтримки вельмож (приматів), які утворювали Раду племінного союзу (Раду старійшин). Найважливіші справи вирішували Народні віча (громада). Політичне об`єднання антів нараховувало понад тисячу городищ, у т.ч. Київське городище, з якого згодом постав Київ. Джерела права. В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями.
Суспільний лад Козацько – гетьманської держави
У 60-70-х роках XVII ст. провідне місце у суспільних відносинах Гетьманщини починають займати представники військової козацької знаті. Провідний стан українського суспільства отримав назву “знатне військове товариство”. У свою чергу воно поділялося на три основні прошарки: бунчукове товариство — це відомі своїми заслугами, авторитетом чи соціальним становищем люди, яких гетьман взяв під свій бунчук (гетьманський знак). З того часу бунчукові товариші потрапили під особисту юрисдикцію самого гетьмана. Здебільшого це була генеральна старшина. Вона мала певні привілеї, судочинство щодо неї проводив лише гетьманський суд; військове товариство підпорядковувалося Генеральній військовій канцелярії. До складу товариства включалися авторитетні військові, що залишилися за межами чітко визначеного кількісно бунчукового товариства. Судочинство щодо них проводив особисто гетьман; значкове товариство. Значком називався прапор (корогва). Особа, яка приймалася “під значок”, вилучалася із козацького загалу і передавалася під юрисдикцію полкової управи. Лише полковнику надавалося право зараховувати до складу значкового товариства.
Всі знатні військові товариші несли обов’язкову військову службу, володіли маєтками до “ласки військової”. У мирний час виконували певні службові доручення та адміністративні функції, а у воєнний — мали направити до козацького війська означену кількість озброєних воїнів. В разі відмови виконати вищеназвані умови накладалися грошові стягнення, але земля не відбиралася.
На відміну від Польщі та Литви, на другому плані ієрархічної піраміди опинилася українська шляхта. Нечисленна, вона не стала провідним станом у Гетьманщині, хоча після Визвольної війни отримала низку привілеїв.
Найширші військові обов’язки в Українській гетьманській державі покладалися на козаків. Після Визвольної війни перехід селян до козацького стану був значно обмежений. Отримати статус козака могли лише особи, які одружувалися на козацькій дочці або вдові.
Міщани — це верства, що раніше за інших стала замкненим суспільним станом. Процесу набуття незалежності міщанами сприяло отримання містами прав на самоврядування. У Гетьманщині налічувалося 12 магістратських міст, тобто тих, що володіли магдебурзьким правом: Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Стародуб, Ніжин, Погар, Мглин, Остер, Козелець, Полтава,
Почеп. Крім того, існували панські міста, що отримували право на обмежений магдебурзький устрій здебільшого від землевласника, на приватній території якого ці міста розташовувалися.
Міста, що не мали права на самоврядування, називалися ратушними. Адміністрація таких міст також обиралася, однак була залежною від місцевого козацького управління, зокрема від сотенного уряду. Мешканці ратушних міст сплачували податки до гетьманської скарбниці. Вони зобов’язані були виконувати низку інших повинностей, зокрема, власними силами здійснювали охорону міста, сплачували кошти на різноманітні громадські потреби.
Як у магістратських, так і ратушних містах ішов інтенсивний процес соціального розшарування. Залежно від економічного становища міщани поділялися на три категорії:
Міська аристократія (заможні купці, власники майстерень, а також духовенство, знатні військові товариші, які працювали у місті). До купців належали особи, котрі мали капітал у 500 крб. і більше. Купці об’єднувалися в гільдії, члени яких звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Водночас вони мали виконувати шляхову, постойну та інші види повинностей.
Середній прошарок (ремісники і торгівці);
Міські низи (незаможні ремісники і дрібні торгівці).
Селянство. В Українській гетьманській державі землі, що належали польській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях “вільні” військові села, а також їх мешканці залежали від козацької адміністрації. Селяни таких сіл були особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні повинності на користь держави.
У кінці XVII ст. ситуація змінюється. Адміністрація починає планомірний наступ, що має на меті міцніше прив’язати селян до земельних наділів. Першими кроками на цьому шляху стало запровадження заборони на продаж особистих ділянок без дозволу власника села. Згодом поновлюється інститут панщини тривалістю поки що в один-два робочі дні на тиждень.
Таким чином, ліквідоване в роки Визвольної війни середини XVII ст. кріпацтво через кілька десятиліть знову нагадало про себе. Щоправда, законодавчому оформленню цього осоружного українському селянству явища завадила складність політичної обстановки у Гетьманщині, незавершеність процесу формування великої земельної власності, а також антикріпосницькі настрої широких верств сільського населення.
Духовенство. Вищі церковні ієрархи (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, а нижче духовенство — на сільських сходах. їх обрання затверджував голова держави — гетьман. Попри певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні внутрішніх церковних питань.
За часів гетьманування Б.Хмельницького Москва відкрито не наважувалася здійснювати контроль над українською церквою. Однак після його смерті спроби стали наполегливішими. Зрештою, наміри матеріалізувалися. У 1686 році за згодою Константинополя Київська митрополія перейшла у підпорядкування Московському патріархату.
Українська держава за гетьманування Павла Скоропадського
Навесні 1918 р. в Україні загострилася криза, спричинена невдалою внутрішньополітичною і зовнішньополітичною діяльністю Центральної Ради. Втрачаючи важелі влади й авторитет ЦР була не в змозі виконувати свої зобов’язання перед союзниками. Тому окупаційна адміністрація почала самовільно реквізувати у населення харчі, худобу. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся хліборобський з’їзд який висловив недовіру ЦР та її уряду. Більшість делегатів виступили за встановлення сильної влади у формі гетьманату і того ж дня гетьманом обрано Скоропадського. Режим Скоропадського слід розглядати лише як перший крок на шляху від парламентської до ефективнішої моделі організації влади в Україні. Декларована Скоропадського ідея втілилася у затверджених ним перших державних законах було оприлюднено «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» які стали правовими основами діяльності гетьманату. Гетьман призначав склад генерального суду та затверджував генерального суддю. У документах зявляється назва «Українська держава». За розпорядженням гетьмана, управляння державою призначена ним Рада Міністрів. За гетьмана було поновлено попередній той що існував іще за царських часів адміністративно – територіальний поділ держави на губернії повіти і волості. Губернські адміністрації очолили губернські старости. Судова система зазнала незначних змін. Державний сенат був найголовнішим якому підпорядковувалася 3 генеральні суди адміністративний цивільний карний. Найнижчою ланкою судової системи були мирові суди й судді мирових судів. У галузі цивільного права було видано кілька законів які регулювали питання власності. У галузі кримінального права запроваджено суттєві зміни інновації які мали каральне спрямування. Була сформована національна грошова система засновано банки. За гетьманського уряду було створено міністерство сповідань.
Утворення, розвиток і занепад Київської Русі
Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі.
Державний устрій Козацько – гетьманської держави
Свого апогею українська козацька державність досягла в середині XVII ст., коли центр політичного життя України перемістила на Наддніпрянщину, де в результаті національно-визвольної війни українського народу постала Козацько-гетьманська держава під офіційною назвою - Військо Запорозьке. Цей факт став одним із найважливіших результатів Національної революції українського народу середини XVII ст. Надзвичайно важливе місце у державній системі Гетьманщини посідав інститут гетьманства. Виборний гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолюючи адміністрацію; за гетьманським підписом виходили найважливіші розпорядження і накази-універсали; він також-очолював судочинство, виступаючи вищою апеляційною інстанцією; організовував і керував фінансами; визначав напрями зовнішньополітичної діяльності країни; керував військом. У своїй основі влада гетьмана була обмежена. На гетьманський уряд обирала Генеральна рада формально пожиттєво, оскільки Березневі статті 1654 р. та наступні українсько-російські договори другої половини XVII ст. фіксували положення, за яким перевибори передбачалися лише у випадку смерті володаря.
Українська Народна Республіка за правління Директорії
Українська Народна Республіка — українськадержава, що існувала в 1917–1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918 року очолюваласяЦентральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією.
Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.Повалення гетьманського режиму було зумовлене як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників українських партій та інших організацій, об’єднаних в Український національний союз, було ухвалено план повстання й утворено керівний орган -Директорію. До її складу увійшли 5 представників різних політичних сил: від українських соціал-демократів В. Винниченко (голова), С Петлюра, А. Макаренко, від українських соціал-революціонерів Ф. Швець, від соціалістів-самостійників П. Андрієвський. У своєму зверненні до українського народу 15 листопада Директорія закликала повстати проти гетьманського режиму й оголосила його уряд недійсним. Центром повстанського руху стала Біла Церква -місце дислокації Січових стрільців, які становили реальну боєздатну силу повстанців. Сюди стікалися сотні й тисячі селян під проводом своїх отаманів. На бік повстанців перейшли й основні гетьманські війська, в тому числі опора гетьмана - Гвардійська Сердюцька дивізія. 14 грудня П. Скоропадський зрікся влади і разом із залишками німецьких військ подався до Німеччини. Того ж дня 90-тисячна армія повстанців увійшла до Києва, а 19 грудня до столиці тріумфально в’їхала Директорія. Внутрішня політика. У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Зовнішня політика. Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.
Правове становище феодально – залежного населення Київської Русі
Виникнення і розвиток феодалізму, який виявлявся насамперед у формуванні й зростанні феодального землеволодіння, обумовив появу панівної верхівки населення - феодалів, до якої входили київські князі, місцеві князі, бояри. Основну масу сільського і міського населення Київської Русі становили члени суспільства, що іменувалися у писемних джерелах "людьми". У "Руській Правді" короткої редакції під цим терміном значилися переважно селяни-общинники. Вільні селяни сплачували данину, яка була основною формою їх експлуатації. Після того як феодальний спосіб став панівним, а феодальна власність на землю - основою експлуатації безпосередніх виробників матеріальних благ, термін "люди" набув значення феодально залежного населення. Воно експлуатувалося державою шляхом збирання данини, а також окремими феодалами шляхом примусу селян до обробітку землі феодала чи збирання оброку. Особлива категорія населення Київської Русі-смерди, як свідчать давньоруські джерела, становили в XI-XIII ст. значну частину напівселянського феодально залежного населення. Будучи у правовому сенсі особисто вільним, смерд мав право переходити до сильного патрона. Князь наділяв смерда землею ("село") за умови, що останній буде йому слугувати. У разі смерті смерда, який не мав синів, земля поверталася князю. У соціальній структурі Київської Русі існувала і така категорія населення, як ізгої, тобто люди, що були позбавлені свого попереднього правового становища. Ізгої були як вільними, так і залежними. Це могли бути мешканці міст, а також селяни. Чималий прошарок ізгоїв як феодально залежних формувався за рахунок холопів, які викупалися на волю. Деякі ізгої-вільновідпущеники потрапляли під патронат церкви. Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі були ізгої - вихідці з вільних верст населення: купці, що розорилися, недосвідчені поповичі, а також князі-сироти, котрі втратили "причетність" до руської землі. Ізгоями ставали й селяни, які з тих чи інших причин виокремлювалися зі складу общини. Такі ізгої вважалися людьми вільними. Про це свідчить і те, що життя ізгоя охоронялося штрафом у 40 гривень, тобто так само, як і життя представника вільного населення Київської Русі. Ізгої залишалися вільними доти, доки за своєї ініціативи не потрапляли в у служіння феодала, стаючи закупом або холопом. Серед феодально залежних верст населення Київської Русі джерела, у тому числі і "Руська Правда", називають вотчинних ремісників, які проживали при дворах феодалів. Джерела також називають феодально залежними відпущеників, задушних людей, прощеників. Серед мешканців Київської Русі було невільне населення, до складу якого входили раби. Одним з основних джерел рабства був полон. Для позначення рабів-полонених найчастіше вживався термін "челядь". Термін "холоп" використовувався для означення раба як продукту тих соціальних процесів, які відбулися в суспільстві. Джерелом холопства були самопродавання у холопи, одруження з рабинею. На холопа автоматично перетворювався закуп, який утікав від хазяїна, або який завинив. У рабство могли продати боржника, який збанкрутів. За "Руською Правдою" челядин - це раб, який був повністю безправною істотою. На відміну від челядина холоп мав дещо інший правовий статус. Наприклад, холоп, будучи боярським тіуном, міг виступати в суді як свідок. Холоп, який удавав вільну людину, зазнавав кари. За вбивство холопа його пану сплачувалося відшкодування. Особисто вільні ремісники і дрібні торговці у містах оподаткувалися, сплачуючи продукцією свого виробництва, а також відробляли повинність, беручи участь у будівництві міських споруд, ремонті міських укріплень, здійснювали нагляд за їх станом.
Характеристика джерел права Козацько – гетьманської держави
У роки визвольної війни і з початком Руїни, у зв'язку з ліквідацією польського законодавства, головним джерелом козацького права був правовий звичай, запозичений у запорожців, та унормоване на його підставі гетьманами і полковниками звичаєве право. Норми державного (конституційного) права містили договірні статті гетьманів з Річчю Посполитою (Зборівська 1649 р. та Білоцерківська 1651 р. угоди) і з Московською державою - Березневі (1654 p.), Переяславські (1659 p.), Московські (1665 p.), Глухівські (1669 p.), Конотопські (1674 р.), Коломацькі (1687 p.), Решетилівські (1709 р.) статті та "Рішительні пункти" (1728 р.). Джерелом адміністративного, цивільного, військового, фінансового, земельного, трудового права було гетьманське законодавство: універсали (укази), рескрипти (постанови), ординанси (накази), листи (вказівки), ордери (розпорядження), інструкції, декрети (закони, підзаконними вважалися акти Генеральної військової канцелярії генерального військового суду, Ради генеральної старшини. Пам'яткою державного права можна вважати Конституцію П. Орлика. 3 кінця XVII ст. поширюються норми російського законодавства (укази царів, приказів, колегій тощо). Діяли норми магдебурзького права, пристосованого до українських умов, а також майже в повному обсязі використовувався Литовський статут 1588 р. державними, адміністративними, судовими та військовими органами. У другій половині XVIII ст. неодноразово робляться спроби кодифікацій українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з'явилися "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 p.), "Процес краткий приказний" (1734 p.), "Суд і розправа в правах малоросійських" (1750 р.) та "Екстракт малоросійських прав" (1767 р.) Джерела права в Україні-Гетьманщині можна умовно поділити на п'ять основних груп: 1) звичаєве право, 2) система "попередніх прав", 3) акти української (гетьманської) автономної влади, 4) російське царське законодавство та 5) нормативні акти церковного права
Звачаєве право виникло та оформилося під час еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралося на загальноприйняті "давні" норми поведінки (звичаї), вироблені за різноманітних обставин. Показовими в цьому аспекті були неписані "права й звичаї" Запорозької Січі, які, не будучи офіційно санкціонованими державною владою, фактично врегульовували все внутрішнє життя січовиків. Система "попередніх прав". Національна революція українців середини XVII ст. формально не скасувала писаних і функціонуючих нормативних актів права попереднього державного періоду. Литовський статут 1588 року, збірники магдебурзького права - "Саксонське дзеркало", "Порядок прав гражданських" тощо. Деякий час на них майже не посилалися, тому вони фактично не діяли. Найбільш визначним із джерел цієї групи був Литовський статут 1588 р. як найбільш досконалий у правничій площині й технічно відпрацьований. Акти української (гетьманської) автономної влади, Важливу роль урегулюванні суспільних відносин в Україні-Гетьманщині відігравали договірні (гетьманські) статті, що підписувалися гетьманами України та козацькою старшиною, з одного боку, і російським царем та його представниками - з іншого. У цих документах визначалося не тільки державно-правове становище України у складі Росії, а й фіксувалися найважливіші проблеми внутрішнього життя України. Статті, попри зміну змісту при обранні кожного нового гетьмана, завжди залишалися найвищими юридичними актами, що регламентували корінні підвалини життя і загальне становище України. Вони були своєрідними конституційними актами, на підставі яких діяли всі інші джерела права. Цими актами встановлювалися найбільш істотні норми, які визначали права гетьмана, судову організацію та джерела права, а також права й привілеї класів та окремих соціальних груп, фінансові відносини, організацію козацтва й чиновництва. Невипадково всі кодифікатори використовували договірні статті в систематизації чинних норм і укладанні нових збірників права.
Російське царське законодавство. Затвердження договірних статей установлювало верховенство царської влади над Україною. Однак загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалася. Царські урядовці не втручались у справи української судової організації. Уводилися в дію тільки ті нормативні акти царської влади, які спеціально видавалися для цієї території. Особливу увагу царський уряд приділяв праву переходу з місця на місце, з одного стану до іншого. Значний вплив на політику старшинської адміністрації зробили сенатські укази 1713 і 1715 pp., що вимагали висилати на попередні місця проживання збіглих приватних селян і служивих людей на Лівобережжі й Слобожанщині. Нормативні акти церковного права. Джерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту величезну роль, яку відігравала в суспільно-політичному житті українська православна церква, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському патріархові царський уряд зберіг місцеві церковні суди.
Джерела права Української православної церкви того періоду умовно поділяють на дві групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві й державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це - канони або "кормчі книги"; правила, прийняті соборами Російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги Святого Письма. Отже, у період після Хмельниччини в У країні-Гетьманщині склалася досить строката система джерел права. Чинними залишались "давні права", під якими розумілися не якісь конкретні правові акти, а вся колишня (часу Речі Посполитої) правова система.
Розпад Австро – Угорщини і проголошення ЗУНР
18 жовтня 1918 р. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини й Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) сгав Є. Петрушевич. Українська Національна Рада постановила взяти долю народу у свої руки. В,її рішенні було записано: 1) всі українські землі під владою Австрії становлять єдину етнографічну цілісність: 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватиме його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 р., і цей день є початком існування ЗУНР.
Комітет із злуки українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити. Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону ™ЛІ Українських січоаих стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 р. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.
31 жовтня 1918 р. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на самостійність, але жадання Української Національної Ради не було задоволено, бо ніхто з міністрів не погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста — військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки та ін. Вранці 1 листопада у Львові з'явилися відозви Української Національної Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини, де, зокрема, відмічалось: «Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава... Найвищою владою Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обіймає владу в поличнім місті Львові і на цілій території Української держави». Подібною за змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо збереження новоствореної держави. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській Національній Раді і наказам створених нею військових влад. Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1 листопада 1918 р.
Суспільний лад Київської Русі
Київська Русь мала ранньофеодальне суспільство з пережитками родоплемінних стосунків і елементами рабовласницьких відносин. і Основу його становила приватна власність на землю за військову та державну службу у вигляді умовного володіння .
Населення Русі поділялося на три соціальні категорії: вільних людей, напіввільних, або тимчасово залежних, та невільників. Склад групи вільних людей був досить строкатим. Сюди належала пануюча верхівка - аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів), знать (бояри, дружинники, урядовці), люди (вільні общинники), духовенство (біле - священики, дяки, паламарі, та чорне - ченці і клір), Міщани або горожани, граждани (гості-іноземці, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та поземельно залежні селяни-общинники - смерди. Всі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб'єкт і об'єкт правовідносин. До категорії напіввільних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої волі; рядовичі - грошові боржники, що укладали кабальну угоду-ряд і відповідали майном, та люди, які втратили засоби до життя, - ізгої (гоїти, жити) - осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочини, збанкрутілі купці тощо. Іхня тимчасова чи обмежена неправоздатність припинялася зі сплатою боргу. ІВ правопорушення вони відповідали особисто в суді. Групу невільників становили холопи (посаджені на землю раби) та Челядь (дворові слуги). Джерелом рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за борги або за злочини. Невільники виступали лише об'єктом права, були неправоздатні і Недієздатні, прирівнювалися до майна. Хоча холоп міг бути свідком i суді, але за його протиправні дії відповідав власник.
Ліквідація автономного устрою України
4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала на турецькому фронті, російські війська несподівано оточили Запорізьку Січ і зруйнували її. Почалися арешти запорізької старшини й конфіскація майна заможних козаків. Військову скарбницю, зброю з припасами та кошовий архів вивезли. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія "Вольностей" увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування.
Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис. запорожців, що залишилися .в підданстві Російської імперії, утворили т.зв. Військо вірних козаків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. переселили на Кубань. Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат приступив до скасування решток автономних прав України. У 1781' р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей самий час втрачає значення Малоросійська колегія, яка за цих умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У1783 р. скасовано давній військовий устрій;козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі.
Отже, до кінця XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською "Жалуваною грамотою дворянству" (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Хоча певні спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії у намаганнях відновити Гетьманщину, але такі дії були поодинокими й істотно не впливали на загальну ситуацію.
Падіння Директорії. Варшавський і Ризький договори
В міру відходу німецьких і австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала, тож 2 лютого 1919 р. була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці, а Київ негайно зайняли більшовики. Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією, проте французи висунули цілу низку вимог до неї. Директорія вислала свою делегацію до Одеси для переговорів з французькими представниками. 13 лютого 1919 р. Петлюра створив новий кабінет на чолі з С.Остапенком, що був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет міністрів отримав завдання розпочати з французами нові переговори. На початку квітня у Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась з Петлюри, Макаренка, одного представника від ЗУНР і двох – від соціалістичних партій. Було впорядковно функції Директорії і її взаємини з урядом: вона мала лише затверджувати закони, проекти яких готувались міністерствами, і давати розпорядження лише міністерствам. У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Цей найбільш раціональний план зустрів опозицію з боку командування армією УНР31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії, а війська УНР відступили на захід, опинившись між 3 вогнями: більшовиками, армією і Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь і Поділля. Директорія фактично розпалась і 15 листопада 1919 р. передала владу Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її у формі партизанської боротьби.
На початку 1920 р. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь і Галичину. У Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставились до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більшість партій ставились до України відверто вороже. За таких умов українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію з пропозицією визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч і лінією через Волинь до Прип’яті. Невдовзі у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було укладено відповідний договір: 1) польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування, а Директорію і Головного отамана Петлюру – за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР і Польщею встановлювались вздовж р.Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною і Росією; 3) польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, аналогічно зобов’язувалась й УНР та ін.
3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники обох держав зустрілись у Ризі, де 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди уклали прелімінарний договір про 3-тижневе перемир’я, який визначив кордони між Україною і Польщею: по р.Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині у Прип’ять. Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. у Криму було розбито армію Врангеля.18 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір між Польщею і радянською Росією, за яким Польща визнавала УРСР, а Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь – радянська Україна. Ризький договір забороняв перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їхні організації втратили право легального існування у Польщі і продовжили діяльність нелегально.
Державний устрій Київської Русі
За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, яка трималася на системі військово - і державнослужилого землеволодіння. За формою устрою це була федерація земель, а за політичним режимом - автократія. Вона об'єднувала 20 народностей, тобто була багатонаціональною. Вища законодавча, судова, військова та адміністративна влада в державі належала великому князю київському з династіїРюриковичів. Його законодавча влада полягала у виданні уставів, судних грамот, укладанні міжнародних угод, в кодифікації норм права. Князь очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Як адміністратор він встановлював адміністративний Поділ, призначав адміністраторів (посадників, воєвод, удільних князів). Силовою структурою було військо - дружина та військові округи на чолі з воєводами. У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як в центрі (він називався княж-двір - тіуни, мечники, ябедники, огнищани, під'їзні тощо), так і на місцях. Дорадчим органом виконавчої влади при князі була рада бояр (боярська рада) з найближчого аристократичного оточення князя та місцевої знаті. Державні функції виконувала також християнська церква з її поділом на єпархії на чолі з єпископами та парафії, які очолювали священики. На зламі XI та XII ст. скликалися з'їзди князів (1097, 1100, 1103 pp.), які видавали закони.
Органом місцевого самоврядування з попередніх часів лишалися народні збори - віче, що скликалися в сільських общинах - вервях та в містах. Найменшою адміністрацією держави була община - верв на чолі з вервним старостою. Верві об'єдналися в повіти, волості та погости на чолі з тіуном, уділи та землі з князями з династії Рюрика. Місцевими адміністраторами виступали призначені князем десяцькі, соцькі, тисяцькі, тіуни, мечники, воєводи, вірники, ябедники та посадники. Насамкінець важливо відзначити, що державний устрій Київської Русі пройшов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних змін.
Характеристика цивільного права Козацько – гетьманської держави
Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю. З другої половини 17 ст. в Україні почався процес перерозподілу землі. Козацька старшина, шляхта і реєстрове козацтво прагнули утвердитись у правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пустуючих земель, купівля-продаж, обмін, спадщина, дарування, пожалування (у т.ч. отримання землі на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, які раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом отримання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь та отримання класного чину за службу царю; за службу царю отримували землі в Україні і Росії як російські, так і українські феодали. Як у російському, так і в українському праві існували 2 різновиди феодальної власності на землю: 1. вотчина - земля, отримана “на вічність”, яка перебувала у повній власності і могла вільно відчужуватись шляхом спадкування, обміну, купівлі-продажу тощо; 2. держання – тимчасове володіння, це передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послуги, а також оренда землі (у 18 ст. набули нового розвитку правовідносини, пов`язані з різними формами оренди землі; використовувались і орендні контракти, і орендні договори). Найпоширенішу форму держання становили рангові маєтки, які передавались старшині та іншим урядникам під умову служби і на строк служби. Із утвердженням полково-сотенної системи поширилась рангова земельна власність – землю на ранг надавали не лише гетьман, а й полковники, а також старшина наділялась на ранг і від царського уряду, притому розмір земельних наділів залежав від посадового становища.
Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними за гетьманськими універсалами вимагало підтвердження царськими грамотами. До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберігалось традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об`єктом власності усього коша у цілому і вважалась загальновійськовою. Формально кожен член січового товариства, а також селяни, які проживали на території “вольностей запорізьких”, могли отримати землю на праві користування. Щороку земля коша розподілялась між тими, хто міг її обробляти, -здебільшого старшинами і заможними козаками. Земельні ділянки, як правило, відводились кошем (іноді паланковим правлінням) на прохання козаків і селян, і право користування відведеною землею підтверджувалось отриманим від коша “паспортом” чи “білетом”. На цій землі козаки і селяни заводили своє господарство – зимівник; його власник за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитись ним – продати, закласти, подарувати. Зазвичай, зимівник і земля вважались неподільними частинами господарства. Заможні козаки часто володіли кількома зимівниками – так, кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 р. і військовому писарю Глобі належали по 3 зимівники. Землекористувачі сплачували податок кошу і несли інші повинності. У середині 18 ст. право коша на землю було обмежено – частина землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних колоністів; значна частина землі коша була заселена селянами, які сплачували йому за це податок; січова старшина намагалась перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй частково вдалось здійснити після 1775 р.
Шлюбно-сімейні відносини регулювались, головно, нормами церковного і звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на оснві звичаєвого права – 16 р. для дівчини і 18 р. для юнака. За звичаєм заборонялось одруження мід родичами по прямій лінії аж до 8 коліна, а по боковій – до 4 коліна. Згоди на шлюб наречених не вимагалось, але на практиці вона враховувалась, а згода батьків на шлюб дітей була обов`язковою, інакше наречені позбавлялись батьківського благословення, а іноді і спадщини.
Укладенню шлюбу передував усний чи письмовий договір між 2 сторонами. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи коштовні прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі, який мав повертатись у разі відмови нареченого від вступу у шлюб або розірвання шлюбу з його вини. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, хоча вони іноді відбувались значно пізніше після здійснення церковного шлюбного обряду, тому Синод встановив вимогу брати розписку, яка зобов`язувала наречених починати сімейне життя відразу після церковного обряду. Офіційне розірвання шлюбу було рідкісним явищем, однак у разі розлучення сторони у присутності свідків і священика складали розлучні листи, в яких обумовлювали спільні права і обов`язки; між селянами такі угоди укладались усно.
Особливістю періоду Гетьманщини було те, що шлюбні відносини перебували більш під контролем громади і місцевих органів влади, аніж церкви. В Україні було відомо спадкування за законом і за заповітом (духівницею, тестаментом). На практиці переважало спадкування за законом – спадкове майно отримували і сини, і дочки померлого, причому частки і рухомого, і нерухомого майна визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину у встановлений строк, майно визнавалось вимороченим і надходило до скарбниці, звідки розподілялось у шпиталі, монастирі, на потреби міста.
При спадкуванні за заповітом вимагалось дотримання низки формальностей – духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем і його виконувачем або парафіяльним священиком. Внаслідок обмеження прав заповідача розпоряджатись власним майном заповіти мали засвідчуватись у судових органах. За Катерини ІІ внаслідок розподілу усього нерухомого майна на родове і набуте свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалась – його можна було заповідати лише спадкоємцям за законом. Також обмежувались спадкові права козаків і вільних селян. Позашлюбні діти бути позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпрядження чи приймати заповідане майно.
Державний устрій ЗУНР
У дні розпаду Австро-Угорської монархії, створена у жовтні 1918 p. у Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 р. проголосила утворення у Галичині та на Буковині Української Держави. 13 листопада вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). олював її президент (фактично спікер - голова парламенту). Рада формувала колегіальний орган влади - Виділ з 9 осіб, що виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося скликання однопалатного Сейму з 226 послів, обраних за національно-пропорційною системою, при загальному, рівному, прямому та таємному голосуванні. Рада формувала уряд - Державний Секретаріат з 14 секретарств (міністрів) на чолі з прем'єром. Місцевими органами влади були: у повітах - повітові комісари, призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у селах та містах -громадські і міські комісари теж з обраними прибічними радами. Комісари були представниками державної влади на місцях з необмеженими повноваженнями.
Реформовано також і судову систему. ЗУНР розділено на 130 судових повітів та 12 судових округів. Окружні і повітові суди були першою інстанцією, другою був Вищий суд у Львові, а третьою - Найвищий держаний суд. До їхнього обрання відповідні інстанції називалися Окремими судовими сенатами другої та третьої інстанції. Охорону громадського порядку забезпечувала народна міліція та створений 6 листопада 1918 р. Корпус української державної жандармерії. Його очолювала Команда на чолі з головним комендантом, на місцях діяли окружні та повітові команди, теж очолювані комендантами. Окрім того, у правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували прокуратура, адвокатура і нотаріат.
Системи правління Київської Русі
За формою правління Давньоруська держава була типовою ранньофеодальної монархією. Великий князь був старшим ( сюзереном ) по відношенню до місцевих князям. Він володів найбільшим і сильним князівством. Взаємовідносини з іншими князями будувалися на основі договорів - хресних грамот , що визначали права і обов'язки великого князя ( захищати васалів , надавати їм допомогу і отримувати , в свою чергу , допомогу від васалів ) , а також права та обов'язки князів- васалів. Надалі із зміцненням феодального землеволодіння місцеві князівства посилювалися , все меншою мірою потребуючи допомоги великого князя. До середини XII в . нові політичні центри настільки посилилися і відокремилися , що єдине щодо централізоване Давньоруська держава перестала існувати. На його території виникли багато самостійні князівства. На чолі Давньоруської держави стояв великий князь . На ранньому етапі існування Давньоруської держави його функції полягали головним чином в організації збройних сил , командуванні ними , у збиранні данини , налагодженні зовнішньої торгівлі . Потім діяльність князя ускладнилася - все більшого значення набувала діяльність в галузі управління : призначення місцевої адміністрації , княжих агентів , законодавча і судова діяльність , керівництво зовнішніми зносинами . Доходи князя складалися з феодальних повинностей з його власних земель , данини ( податі ) , судових мит , кримінальних штрафів ( вир і продажів ), інших поборів (наприклад , мита - торгового мита ) . Великокняжий престол передавався у спадок ( спочатку за принципом старшинства - старшому в роду , а потім - « отчини » , тобто синові ) . Великий князь зобов'язаний був у своїй діяльності спиратися на раду великих феодалів - бояр , духовенство. Рада не мав чітко визначеної компетенції . Разом з князями бояри вирішували найважливіші питання управління , зовнішньої політики , судили , ухвалювали закони . Після зміцнення місцевих феодальних князівств для вирішення питань , що стосувалися всіх руських земель , скликалися феодальні з'їзди. Так , на з'їзді, що відбувся в 70 -х роках XI ст. , Обговорювалися нові статті Руської Правди ( Правди Ярославичів ) . Для забезпечення єдності російських земель в боротьбі з кочівниками , половцями скликалися Любецький (1097 р.) , Долобський ( 1103 ) феодальні з'їзди. На першому етапі існування Давньоруської держави ще зберігалася десяткова (що залишилася від колишньої військової організації ) система управління, коли десятники , соцькі , тисяцькі отримували деякі функції державного управління .
Система органів управління в подальшому в Давньоруській державі визначалася характером політичної влади при ранньому феодалізмі , яка була як би атрибутом земельної власності. Великі землевласники (і це підтверджувалося імунітетними грамотами ) самостійно здійснювали управління , суд , придушення експлуатованих. Державний апарат як би збігався (більшою чи меншою мірою) з апаратом управління доменом , вотчиною , господарством. Ранньофеодальна держава не розрізняло органів державного управління та органів управління справами князя , його двором і господарством .
Основними чинами , відав господарством князя та державними справами , були палацові слуги. Найбільш важливими з них були дворецький , який керував князівським двором , воєвода , який очолював збройні сили , конюший , що забезпечував княже військо кіньми . У підпорядкуванні цих вищих княжих чинів знаходилися різні слуги - тіуни . Така система управління називалася палацово- вотчинної . Місцевими органами управління були посадники ( намісники ) у містах і волостелі у сільській місцевості. Вони були представниками князя в місті або волості : збирали данину , мита , судили , встановлювали і стягували штрафи. Частина зібраного з населення вони залишали собі . Замість платні за службу вони мали право збору « корму » з населення. Розмір « корму » визначався в грамотах . Помічники посадників і волостелей - тіуни , вірники та інші - також отримували « корм ». Про « кормі » вирнику згадує Коротка Правда в ст. 42 . Ця система управління називалася системою годування. Великокнязівські намісники і волостелі посилалися не у всі землі Давньоруської держави, а лише на територію домену великого князя. На землях місцевих князів суд управління перебували в руках посилаються ними намісників і волостелей . У міру розвитку феодальних відносин право управління, суду , збору податей все в більшій мірі зосереджувалася в руках великих феодалів ( що підтверджувалося імунітетними грамотами ) . Кожен великий феодал ( бояри , монастирі та ін ) мав свій апарат влади і примусу - дружину , слуг. Судових органів як особливих установ не існувало. Судові функції виконували органи влади і управління в центрі і на місцях. Суд не був відділений від адміністрації. Судили князі , посадники , волостелі , представники князівської влади. Їх помічниками були тіуни і багато інші допоміжні особи . Так , Руська Правда згадує мечника , метельщіка , ябедника . У міру зміцнення феодального землеволодіння і оформлення боярського імунітету зростало значення боярського суду над селянами - залежними людьми.
Оформлялася і церковна юрисдикція . Церква мала право судити залежне населення своїх земель , судити духовенство по всіх справах , а все населення держави - за певними категоріями справ (злочини проти релігії , моральності , сім'ї та ін.) Церковні статути визначали перелік справ , що відносяться до суду митрополита , єпископа і ін Збройні сили складалися з дружини великого князя, дружин місцевих князів , феодального ополчення ( військових загонів , що приводяться в розпорядження князів їх васалами ) . Під час воєн створювалося народне ополчення .
Характеристика кримінального права Козацько – гетьманської держави
Сфера кримінально-правового регулювання,в цей час набула особливого характеру, особливо норми, що встановлювали відповідальність за злочини. Злочином уважалася шкода, заподіяна життю, здоров'ю, майну, честі особи або всьому запорозькому товариству. "Козацьке право" передбачало досить широкий перелік злочинів, які, залежно від об'єкта злочину, умовно поділяють (І. Грозовський) декілька видів: військові (порушення правил несення служби, дезертирство, ухиляння від служби); службові (розкрадання скарбниці, перевищення службових повноважень і зловживання службовим становищем); проти порядку управління і суду (непокора адміністрації, фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, кривоприсяга і кривосвідчення в суді); проти особи (убивство, завдання каліцтва, ран чи побоїв, образа); проти власності (крадіжка, пограбування, приховування краденої речі, знищення чужого майна); проти моралі ("зганьблення жінки не по пристойності", перелюбство чи зв'язок із жінкою (на Січі), приведення на Січ жінки).
Мета покарання полягала у відплаті й відшкодуванні збитків та в залякуванні. Широко застосовувалися публічні види покарань. Покарання мали публічний характер. Вироки виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Це робилося з двох причин: по-перше, вважалося, що публічне покарання було пересторогою дія інших козаків утриматися від злочинних дій; по-друге, велика ролі у справі винесення вироку та його виконання належала козацькій громаді. Для звичаєвого права запорозьких козаків було характерним установлення виду покарання без визначення його міри. Воно відзначалося значною суворістю. Широко застосовувалася смертна кара, сфера застосування якої (за І. Грозовським) була досить близькою до визначеної Литовськими статутами. Щоправда, з часом і застосування смертної кари звузилося. Смертну кару, що поділялася на просту й кваліфіковану, здійснювали закопуванням у землю (за вбивство товариша), повітанням посадженням на гостру палю, у топленням і забиванням біля ганебного стовпа киями. Зокрема, останньому покаранню, яке виконувалося найчастіше, піддавали злодіїв, переховувачів краденого, боржник", осіб, що дозволяли собі перелюбство, вчинили бійку або насильство. Досить суворими були тілесні покарання, які залежно від мети поділялися на болючі (побиття киями) і калічницькі (відсіканні носа, вух, кінцівок, таврування). За крадіжку, заподіяння тілесних ушкоджень часто карали покаліченням - ламали руку або ногу. Ув'язнення як вид покарання застосовувалося тільки як тимчасовий захід, до остаточного розслідування справи або ж до виконання смертного вироку. За дрібні провини застосовувалось прив'язування чи приковування до ганебного стовпа.
Законодавча діяльність ЗУНР. Злука ЗУНР і УНР
Законодавча діяльність УНРади і уряду ЗУНР відігравала важливе значення в організації державно-політичного життя країни. У Законі про адміністрацію ЗУНР від 16 листопада 1918 р. визначилися принципи законотворчої діяльності. Оскільки видати нові закони в осягненому часі було неможливо, залишалося чинним попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави. Конституційні засади держави були визначені у "Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії" від 13 листопада 1918 р. У ньому містилися важливі положення про територію ЗУНР, верховенство влади народу, тимчасові (до часу зібрання Установчих зборів) владні повноваження УНРади і Державного Секретаріату, його герб (золотий лев на синьому полі) та державну печатку. За цим законом виборче право мали всі громадяни незалежно від національності, віросповідання, статі. Водночас Тимчасовий основний закон було доповнено іншими законодавчими актами. Закон "Про державну мову" проголосив державною мовою українську. У галузях цивільного, кримінального й процесуального права в ЗУНР використовувалось австрійське законодавство. Для розробки власного не було ані професійних юридичних кадрів, ані часу.
У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави: Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися. В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту. Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України. Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10 листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу". Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію. Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва. Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української держави на добро і щастя робочого люду". Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх власних законодавчих і виконавчих органах. Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу. Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р. Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.
Характеристика цивільного права Київської Русі Норми цивільного права Київської Русі чітко не окреслювали Права власності у сучасному розумінні, позаяк ні суб'єкта, ні об'єкта речового права конкретно не було визначено. Щоправда "Руська правда" розрізняє право власності - власність князя, бояр,церкви на борт, рільничі межі тощо і право володіння - фактичне користування якоюсь річчю. У роді суб'єкта права власності та володіння виступають фізичні (князь, боярин, тіун, смерд) та юридичні (монастирі, верви, роди, єпископства) особи. Тобто можна говорити як про індивідуальне, так і громадське право власності. Об'єктом права власності були одяг, прикраси, земля, будинки, борт, раби (їхні діти, майно і продукти праці), човни, худоба та птиця, речі (зброя, знаряддя праці) тощо.
Земля вважалася власністю держави (князя), а всі землевласники фактично були землекористувачами на різних умовах. Феодальна власність на землю існувала у вигляді княжого домену (уділу) боярських вотчин, монастирських угідь. Джерелами набуття права власності на землю вважалися: освоєння пустищ явочним порядком, позика, захоплення силою в общин, одержання за службу у вигляді феоду. Вотчина (успадковане земельне володіння) складалася з приватної власності на палати (хороми) господаря, житла для слуг, челяді, холопів, смердів, знаряддя праці, земельні угіддя, ліси, борт, мисливські та промислові ділянки. Всі тварини на них теж вважалися приватною власністю.
Власник рухомого майна користувався, володів та розпоряджався ним на свій розсуд, йому гарантувався судовий захист права власності (повернення речі, відшкодування пошкодження, збитку). Приватна власність охоронялася штрафними санкціями, розмір яких залежав ВІД виду і кількості украденого, місця вчинення злочину (в полі чи в оцарку). Право власності успадковувалося за заповітом і за законом. Про це є згадка вже в угоді 911 р. Русі з Візантією. Успадкувати могли лише сини померлого (двір обов'язково діставався молодшому за принципом мінорату), а за їх відсутності - брати. Лише боярська власність могла дістатися донькам (право - привілей). Якщо діти у померлого неповнолітні, - ними та їхньою приватною власністю порядкували опікуни: мати, близькі родичі, добрі люди, церква, які повертали майно при досягненні повноліття. За правом зобов'язань власність можна було купувати, продавати, давати в позику, оренду, заставу, найм, поклажу тощо.
Криза і розпад феодально – кріпосницького ладу в України у складі Російської імперії
Перша половина 19 ст. і у Росії, і в Україні характеризувалась розпадом феодально-кріпосницького ладу і формуванням капіталістичного укладу, а у середині 19 ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза. Провідним в економіці України і надалі було сільське господарство, передусім землеробство, основою якого були поміщицькі латифундії – у 1861 р. поміщикам належало 70% усієї землі, з якої лише 1/3 вони віддавали у користування селянам, за що ті відробляли їм панщину. Проте, у феодальних володіннях відбулись певні зміни – поміщики були змушені пристосовуватись до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва; поміщицьке господарство усе більш набувало товарного характеру (усе більше продуктів поміщики виробляли не лише для власного споживання, а й на продаж) – у середині 19 ст. у поміщицьких володіннях вироблялось 90% товарного хліба, тваринництво теж ставало товарним, товаризація проникала і в натуральне господарство селян. Розширюючи посівну площу під зернові культури, поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, на які зростав попит, - у Полтавській і Чернігівській губерніях вирощували коноплі і тютюн, у Катеринославській (тепер Дніпропетровська область) і Херсонській – льон, на Правобережжі – цукрові буряки. На Півдні України широко розвивалось конярство і скотарство. Прискорено розвивається промисловість; спершу існували 3 форми підприємств: вотчинні, посесійні і капіталістичні. У 1828 р. поміщицькі підприємства становили 53,8%, а купецькі – 46,2%, а у середині 19 ст. у купців було вже 90% підприємств, причому купці-промисловці стали монополістами у суконній промисловості, а саме у виробництві тютюну і канатів, а також значної частини млинів, олійниць тощо; проте, переважали дрібні підприємства. У поміщицьких маєтках поширеними галузями промисловості були суконництво, цукроваріння, гуральництво тощо; поза тим розвивались нові базові галузі – машинобудування, металургія (виробництво заліза і чавуна), вугледобування, виробництво скла, паперу, селітри і поташу. У 1822 р. в Україні запрацював перший цукровий завод – у маєтку Понятовського у Канівському повіті Київської губернії, а незабаром було створено цукрову промисловість, яка обслуговувала потреби усієї Росії. Були і казенні (державні) підприємства – Луганський ливарний завод, Шостенський пороховий завод, Катеринославська суконна мануфактура, Київський арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика тощо. У 20-х рр. 19 ст. почала розвиватись кам`яновугільна промисловість Донбасу. Проте, головними галузями української промисловості на той час були харчова і сировиннообробна, а у загальноросійському масштабі промисловість України була насамперед оборонною. У першій половині 19 ст. в Україні чітко визначились 3 економічних райони: Лівобережжя, де промисловий розвиток досяг найвищого рівня; Південь, який став не лише в Україні, а й у всій Російській державі головним виробником товарної пшениці і продуктів тваринництва, та де водночас відбувався прискорений розвиток промисловості; і Правобережжя, яке було, здебільшого, сільськогосподарським районом, де зберіглись застійні форми феодального виробництва та існували, головно, обробні галузі промисловості, що було спричинене тривалою залежністю Правобережжя і його господарства від феодальної Польщі. Зростанню хліборобства, тваринництва і промисловості сприяв розвиток торгівлі, передусім українсько-російської. Зовнішній торгівлі особливо сприяло створення чорноморсько-азовських портів, зокрема в Одесі і Херсоні, які стали важливими пунктами всеросійської торгівлі – через них вивозилось 81% усіх експортних товарів і ввозилось більшість товарів, а також Таганрозі, Маріуполі, Бердянську. Одеса отримала статус порто-франко, тобто право безмитної торгівлі, що перетворило її у космополітичне місто. Перший пароплав на Дніпрі з`явився у 1823 р. У 30-40-х рр. 19 ст. на мануфактурах України внаслідок світового технічного перевороту усе більш застосовуються машини, зокрема парові двигуни, тобто відбувається перехід від мануфактурної стадії промисловості до машинної індустрії, від ручної до машинної праці. Зростає кількість вільнонайманих робітників – у 1825 р. вони становили 25% усіх робітників (кріпосних селян), а у 1861 р. - вже 74%. Мануфактурне виробництво в Україні поступово перетворюється у промислове, фабрично-заводське. Розвитку економіки України сприяв технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. Товаризація поміщицьких господарств, застосування машин і використання вільнонайманої праці, розшарування селянства, заміна ремісничих майстерень і мануфактур великими фабриками і заводами – підривали замкнуте кріпосницьке господарство і спричинювались до його глибокої кризи і занепаду. Для отримання більшої кількості товарної продукції поміщики посилювали панщину – упродовж першої половини 19 ст. вони широко застосовували урочну систему – кожному селянину давалось на день завдання (“урок”), на виконання якого реально потрібно було 2-3 дні, а також застосовували місячину – переводили обезземелених і розорених селян на постійну панщину з видачею мізерного місячного пайка, притому били їх батогами і залізними прутами. Тож феодально-кріпосницький лад став великим гальмом для подальшого розвитку сільського господарства і промисловості.
Передумови утворення і юридичне оформлення СРСР. Конституція УРСР 1919 р.
Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік - Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки - Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром - ЦК РКП(б). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву "договірної федерації". Підходи до об'єднання республік
Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін обійняв посаду генерального секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий "план автономізації", який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації. В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Християн Раковський та нарком внутрішніх справ Микола Скрипник, На відміну від них перший секретар ЦК КП(б)У Дмитро Мануїльський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало Х.Раковському: у 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а у 1936 р. - репресовано.
В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки, включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади.
Утворення СРСР
На основі ленінського плану І з'їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська PCP, Білоруська PCP, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 p., коли була прийнята Конституція СРСР. Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.
Оцінка утворення СРСР та входження до його складу України Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.
Проте певні ознаки державності - територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало ЇЇ статусу як частини єдиної держави. З'ясуємо, чому ж так сталося? Чому Україна, яка за радянською конституцією 1919 р. вважалося суверенною державою, втратила державний суверенітет? Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників:
- територіальні межі республік, які ввійшли до Радянського Союзу, були об'єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично усталені тісні економічні зв'язки і, як наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл праці;
-у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла так звана "договірна федерація" радянських держав, де функції загально-федеративних органів влади виконували органи влади Радянської Росії;
- головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне об'єднання республік в єдину державу і здійснило це об'єднання за власним сценарієм.
Конституція 1919[ред. • ред. код] У Вікіджерелах є оригінали текстів на тему:
Конституция Украинской ССР (1919)
Радянська влада, яка встановлювалася на українських землях, прагнула юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності. З цією метою почалося обговорення української Конституції. Згідно з постановами III з’їзду КП (б) У проект першої конституції Української РСР був розроблений Центральним виконавчим комітетом і Радою Народних Комісарів України і схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УРСР було покладено Конституцію РРФСР. 6 березня 1919 року у Харкові почав роботу III Всеукраїнський з’їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів і лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату; статтю 21 п. а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою отримання прибутку, позбавляються виборчого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з’їзді більшовицькою фракцією. Викликала дискусію і стаття 4, де мова йшла про можливість об’єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. В. Блакитний від імені лівого крила боротьбистів запропонував доповнення, яке, на його думку, повинно було гарантувати захист національної культури за умов політичних перетворень. Тому необхідно встановити: «Повна рівноправність усіх націй, що живуть в Україні, відкидаючи будь-які національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі й ставлячи завданням радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй шляхом піднесення національної культури, до найкращого їхнього розвитку …»
Харківське видання Конституція 1920 року
Позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Акцентуючи увагу на захисті національної культури, В. Блакитний водночас пропонував доповнити ст. 4 прагненням УСРР знищити «всі державні кордони, які ділять пролетаріат різних країн і націй»
Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції III Всеукраїнський з’їзд Рад 10 березня 1919 прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організації. Офіційний проект та остаточна редакція Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки написані російською мовою, оскільки «Збори узаконень і розпоряджень Робітничо-селянського уряду України» виходило до 1920 року російською мовою. Переклади містили істотні помилки. Так, у харківському виданні 1920 року в статті 4, де йдеться про намір УССР увійти до складу єдиної світової соціалістичної Радянської Республіки, пропущене слово «світова». Стаття 21 «Про позбавлення виборчого права і права бути обраним …» містить ряд неточностей порівняно з російським оригіналом, щодо переліку соціальних верств, які позбавляються активного виборчого права.
Характеристика джерел права Київської Русі.
В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов’ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов’ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. У міру становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє було пов’язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визначених державою звичаїв. Держава забеспечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов’ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін. Все це було відомо слов’янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального. У IX-X ст. на Русі, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава – давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам’ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включення до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам’ятках і договорах Русі з Візантією X ст. Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 рр., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославовичів, а потім – у Поширену редакцію Руської Правди. У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам’яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений. Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстологічнмй аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Коротка правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1-18), Правду Ярославовичів (статті 19-41)Покон вірний (ст.42) Урок мостників (ст.43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10-30 ті. рр. XI ст. Створення Поширеної редакції Правди пов’язується з князюванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Поширена Правда поділяється на дві частини: “Суд Ярославль Володимиричь” і “Устав Володимирь Всеволодича” Джерелом її були Коротка Правда і статут Володимира Мономаха (про стягнення процентів і про закупи). Третя редакція Руської Правди – Скорочена – з’явилася у другій половині XII ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із списків Поширеної Правди, зумовлену потребами уже централізованої Руської держави, і дають час її складання – XV ст. Руська Правда – найважливіша пам’ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому – статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялася класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою і еволюції права. Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилась в оточені інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов’ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам’яток права північно-східних слов’ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Судебник 1497р., Судебник 1550р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649р. На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. До такого роду пам’яків права відносяться Еклоги, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Стародавньою пам’яткою руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича. Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо беспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” – своєрідну форму податку, який повсюду одержували церковні організації.
Характеристика процесуального права Козацько-гетьманської держави.
Відбувались часті реорганізації судів, проводились судові реформи, однак суди ще не відокремлювались від адміністрації. В Україні існували 2 форми процесу: обвинувально-змагальний і слідчо-інквізиційний. Ще не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча вже прослідковувалась тенденція розгляду цивільних справах в обвинувально-змагальному, а кримінальних – у слідчому процесі. На початку 18 ст. процес був здебільшого гласним і відкритим – у ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання; та згодом поширились закриті процеси, особливо кримінальні. За судовою практикою до початку 18 ст. усе населення України вважалось правоздатним, та за Литовськими Статутами неправоздатними були невільники (“баніти”), “безчесні”, “прокляті”; а за давніми нормами не визнавались дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, незаміжні жінки без опікунів, а також залежні селяни, якщо їх пан не виступав їхнім “асистентом”. Процесуальними сторонами були особи, які виступали у судовому процесі з вимогами або захистом від претензій; вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Притому, сторона, яка ставила вимогу, називалась “повід”, “актор”, “кредитор”, “інстигатор”, “скривджений”, “скаржлива сторона”, “чолобитник”, “доноситель”; а сторона, яка захищалась, - “возвана”, “злодійська”, “відвітна”; з 18 ст. поширились терміни, відповідно, “позивач” і “відповідач”.
Недієздатні особи, позивач та будь-який інший учасник процесу мали свого представника на суді – “прокуратора”, “патрона”, “адвоката”, “повіреного”, “пленіпотента”. Професійні адвокати за судовою реформою 1763 р. називались присяжні повірені. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді діяли 4 призначені адвокати, а за ордером ІІ Малоросійської колегії 1767 р. адвокатів було уведено до складу нижчих судів.
Позов, позовна скарга спершу подавались усно і у цивільних, і у кримінальних справах, а за розпорядженням Д.Апостола – у письмовій формі. З подачею позова, де вказувались предмет спору або наявні докази вчинення злочину, починалась судова контраверсія. Попереднє слідство здійснював сам позивач-потерпілий, а у кримінальних справах, які стосувались інтересів держави, - судові органи (суддя збирав у “добрих людей відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану тощо); слідчі дії називались “шлякування”. Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, у пізніший період - у суд; повідомлення реєструвалось у спеціальній книзі. Опісля потерпілий публічно оголошував про вчинений злочин чи заподіяну йому шкоду і шукав свідків, опитуючи усіх, хто міг щось знати про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалось його переслідування – “гоніння”, “гонитва”; потерпілий мав право сам захопити злочинця “на гарячому” і привести його до суду. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив “трус села”. Суди вживали до злочинця запобіжні заходи – брали під варту, накладали арешт на його майно. Після розшуку і встановлення вини злочинця віддавали до суду, і починався судовий розгляд. Судочинство було усним – у суді вживалась, здебільшого, українська мова, та з середини 18 ст. на Лівобережній Україні поширилась російська мова, тож нею почали складати протоколи судових засідань, ведення яких було обов`язковим, і які за інструкцією Д.Апостола підписували усі члени суду, а з 1783 р. було уведено канцелярське судочинство, відтак, судовий процес вівся суворо “за формою”. Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов`язані у процесі судових виступів і упродовж наступних 3 днів викласти усе на папері і обмінятись копіями документів; притому, відповідач мав дати пояснення і визнати позов або подати докази на заперечення позову. Сторони могли примиритись, але лише до судового засідання і лише, якщо відповідач визнавав себе винним.
Опісля відбувався допит і дослідження доказів, до яких належали власна заява, покази сторін, покази свідків, речові докази, документи, висновки експертів (інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х рр.18 ст.). Свідків (не менше 2, притому не родичів і не зацікавлених у судовому спорі) приводили до суду сторони. Законодавство і судова практика розрізняли свідків звичайних – приватні особи, зацікавлені у справі, які свідчили про пов`язані із нею факти, та офіційних – теж зацікавлені у справі особи, які перебували при суді, - розшукувач і возний. Правдивість показів сторін і свідків забезпечувалась присягою чи співприсяжництвом; притому, сторона, яка відмовлялась від присяги, програвала справу. Часто суд вдавався до закладу – “викидщини” – коли сторона, яка прагнула переконати у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров`я і навіть позбавити життя, якщо вона виявиться неправою; притому, предмет закладу надходив на користь адміністрації чи суду. У кримінальних справах для отримання показів обвинуваченого чи свідків застосовувались побиття і тортури (катування) у вигляді “проби”, “квестії”, “муки”, для чого існували спеціальні кати; від них звільнялись шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старші понад 70 р., малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалось нормами “Короткого зображення процесів”.
Судовий процес завершувала судова постанова – “декрет”; у 18 ст. вирок у кримінальних справах почав називатись “твердження”, постанова у цивільних справах – “рішення”, а поза тим суди приймали різні постанови, що стосувались окремих питань судочинства. Усі судові постанови приймались більшістю голосів членів суду, і спершу виносились усно, а пізніше записувались у судові книги. Незадоволена вироком чи рішенням суду сторона могла порушити клопотання про їх скасування, для чого використовувались звичайні правові засоби (скарга на суддів, апеляція), які застосовувались, коли судова постанова ще не набрала чинності, і надзвичайні (відновлення розгляду справи), які впроваджувались після набрання поставовою чинності. Скарга на суддів подавалась до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи посадовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її; якщо рішення скасовувалось, на суддів покладався обов`язок відшкодувати усі судові витрати. Незадоволена вироком чи рішенням сторона мала заявити про свій намір подати апеляцію і вказати причини оскарження; апеляція подавалась у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку встановлювалась обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про покази відповідача, безпідставно відкидались докази або вона була прийнята з порушенням процесуальних норм, тоді визнавалась необгрунтованою; та здебільшого апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити до них значні зміни, навіть прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Головною його причиною було виникнення обставин, які раніше не були відомі суду, сторонам і їх представникам; зокрема, процес відновлювався при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу. Судові рішення виконували місцеві уряди або самі суди, а з 18 ст. – службовець суду возний. Вироки виконував кат (“містр”), а іноді самі засуджені.
Дипломатична діяльність ЗУНР у ході війни. Падіння ЗУНР.
Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:
- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;
- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;
- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;
- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;
- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.
Зовнішня політика ЗУНР. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя. Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.
Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині. На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася. Після деякого успіху в червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензіва), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь. 21 листопада 1919 р. Верховна рада Антанти надала Польщі 25-річний мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».
Причини поразки ЗУНР.
- ЗУНР опинилася в міжнародній ізоляції, без військової і дипломатичної підтримки європейських держав;
-. прихильне ставлення країн Антанти до Польщі;
- УНР, воюючи на декількох фронтах у 1918-1919 pp., не могла захистити територію ЗУНР від польських військ;
- ЗУНР не створила з економічних причин достатню за чисельністю і військовим оснащенням армію, здатну захистити суверенітет держави та її територію;
- поразка Української Народної Республіки.
Характеристика кримінального права Київської Русі.
Багато понять, які регулювали відносини людей при родоплемінному ладі, були перенесені в цивілізоване суспільство. Це перш за все відноситься до поняття «злочин», котрий трактувався як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину стало більш ємним, і вже в Руській правді під злочином розуміється не тільки образа, а й всяке порушення закону. Суб’єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство. З самого початку кримінальне право оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищались більш суворим покаранням, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищались законом. Руська правда ставила питання і про суб’єктивну сторону злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або «в пилу», то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною. Якщо ж злочинець був професіональним грабіжником і вбив кого-небудь , то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати разом з дружиною та дітьми « на потік та пограбування». Вбивство жінки каралось тими ж покараннями, що і вбивство чоловіка. Руська правда знала наступні види злочинів:
Державні злочини, до яких відносились повстання проти князя, перевіт – перехід на бік ворога;
Злочин проти особи, до яких належали вбивство, тілесні пошкодження, побої;
Майнові злочини, якими вважались – розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.
Існували такі види покарань:
Потік та пограбування (вища міра покарання, вигнання злочинця та його сім*ї з общини і конфіскація його майна.)
Віра (велике грошове стягнення 40 грн. на користь князя)
Продаж (штраф у двох розмірах 12 і 3 грн.)
Урок – винагорода, яку отримували потерпілі від образ. Розмір залежав від характеру образи та від майнових збитків.
Суспільний лад України у складі Російської імперії у першій половині 19 ст.
Після знищення залишків автономії України у складі Російської імперії суспільний лад приводиться у відповідність до суспільного ладу Росії. Офіційно все населення Російської імперії складалося з чотирьох станів — дворянства, духовенства, селянства (сільських обивателів) та міських жителів (міських обивателів).
Дворянство
Процес зрівняння української шляхти в правах з російським дворянством, започаткований ще в другій половині XVII ст., продовжується і в XIX ст. Окрім загальноросійського законодавства, приймається ряд законів, які прямо адресувалися українському дворянству і були спрямовані на підтвердження його прав. У 1835 році приймається указ "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство". Він затверджував станові привілеї та пільги за козацькою старшиною та її нащадками. Після поразки польського повстання 1830 року царський уряд більш прискіпливо ставиться до дворянства Правобережної України. Указ 1831 року "О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего роду людей" визнавав за ними права дворянства тільки в тому випадку, якщо вони доведуть своє дворянське походження. Землі тієї шляхти, яка брала участь у повстанні, передавалися російським дворянам, внаслідок чого їхня загальна кількість в українському суспільстві зросла. У першій половині XIX ст. дворянство Російської імперії продовжує зміцнювати своє становище. Дворяни володіли 70 відсотками українських земель, у Західній Україні — 44 відсотками.
Закон 1827 року надавав дворянам право створювати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, як це було передбачено раніше, айв містах. У 30—50-х роках кількість дворян, які скористались цим законом, зростає. Переважно їхня діяльність зосереджувалася в цукроварінні та ґуральництві. Поміщики були також організаторами великих винокурних підприємств, що ґрунтувалися на комерційній основі. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства України все більше обуржуазнювалася, хоча її зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними. Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства. За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становите дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках піл заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів.
Закон 1889 року про земських начальників, які призначалися тільки з потомствених дворян, передавав їм всю судову і адміністративну владу на місцях. Розширюється мережа дворянських привілейованих навчальних закладів. Дворянство складало більшість у земських установах. На початку XX ст. у складі губернських земельних управ налічувалося понад 90 відсотків дворян. Після заснування Державної думи і реорганізації Державної ради дворянські представники і тут не втратили своєї переваги над іншими станами. Під час буржуазно-демократичної революції 1905—1907 років дворянство створює свої політичні партії. Перш за все це конституційно-демократична партія (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи). Соціальну базу партії кадетів складали поміщики, промислова та банківська буржуазія.
Отже, робимо висновок, правове становище дворянства України за винятком втрати ним влади над особою селянина не змінилось. Привілеї дворянства, встановлені ще законодавством Катерини II, не втратили сили і на початку XX ст. Дворянство продовжує залишатись найбільш привілейованим станом в країні.
Буржуазія
В умовах становлення товарного виробництва відбувалося народження соціальної групи населення — буржуазії. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва. Перетворення певної частини цих станів у буржуазію було довготривалим і складним. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї Російської імперії закономірностей. Але формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визначалися рівнем розвитку промисловості та сільського господарства, спеціалізацією виробництва. Відразу ж після селянської реформи 1861 року починається швидке зростання фабрично-заводської промисловості, яка поглинає дрібнотоварне і мануфактурне виробництво. Реформа створила джерело дешевої робочої сили, що призвело до надзвичайно високої норми її експлуатації. Це приваблювало до України іноземні капітали, внаслідок чого розвиток капіталізму йшов тут більш прискореними темпами, а це, в свою чергу, сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислово розвинених районів Російської імперії. Своєрідністю економічного розвитку України у післяреформений період був двобічний розвиток капіталізму—вшир і вглиб — за умов здійснення так званої внутрішньої колонізації, швидкого зростання населення степової смуги України, за рахунок імміграції з Росії, Сербії, Німеччини, Вірменії, Греції, Болгарії, викликаної розвитком важкої промисловості Півдня та капіталізацією сільського господарства.
В останній чверті XIX ст. відбулися зміни у структурі промисловості України — зростає вага добувної промисловості, посилено розвиваються металургія, машинобудування. На цей час випадає промисловий переворот, суть якого полягає у витісненні ручної праці машинною. Все це призвело до створення матеріально відмінних один від одного прошарків буржуазії. Весь клас буржуазії з цього часу умовно можна поділити натри прошарки: велика, середня та дрібна буржуазія. Провідне становите в буржуазному стані належало великій буржуазії, яку складала перш за все промислова та банківська буржуазія. Утворення промислової буржуазії в Україні відбувалося насамперед шляхом переходу українських, російських і польських поміщиків (Tepeщенків, Головинських, Тишківських) на шлях капіталізації своїх господарств. Формування промислової буржуазії йшло також за рахунок вихідців з українських купців та міщан (Яхненки, Панченки, Стороженки).
Характерною особливістю промислової буржуазії в Україні був її багатонаціональний склад: росіяни панували в суконній, машинобудівній промисловості, залізничному транспорті (Дегтярьови, Суботіни), євреї — в харчовій промисловості (Бродські, Горенштейни, Гальперіни). Значну частину промислової буржуазії України становили представники іноземного походження — бельгійського, французького, німецького. До середньої буржуазії умовно можна віднести буржуазну інтелігенцію — адвокатів, лікарів, землемірів, інженерів.
Дрібна буржуазія (власники невеликих підприємств) відступала на задній план. Але на відміну від інших країн в Україні був досить значний прошарок дрібної буржуазії. Буржуазія, як і дворянство, займала привілейоване становище. Та якщо дворянство було політичним, то буржуазія — економічним фундаментом суспільства. Російський уряд підтримував промисловість і створював всі умови для капіталістичної еволюції Російської імперії.
Ліберально-монархічна буржуазія та буржуазна інтелігенція зосередилися в партії кадетів, велика промислова та банківська буржуазія — в партії октябристів. Роль буржуазії в політичному житті починає зростати. Із створенням Державної думи і перебудовою державної ради буржуазія вперше одержала право брати участь в органах державної влади. Згодом царизм визнає за буржуазією право на створення представницьких організацій -спілок, комітетів, з'їздів. Положення про з'їзди представників промисловості було затверджено в серпні 1906 року. В Україні було створено з'їзд гірничопромисловців та з'їзд цукрозаводчиків. На початку першої світової війни царизм змушений був допустити буржуазію до участі в органах управління, які було створено для обслуговування потреб армії. Цими органами були Особливі наради та воєнно-промислові комітети. Але в такий короткий термін майже неможливо було набути досвід політичної боротьби. Це, у свою чергу, стало передумовою неспроможності буржуазії України вміло розпорядитися політичною владою, яку вона отримала в результаті Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії.