Одним із основних завдань тваринницьких галузей є забезпечен-

ня населення продуктами харчування, а промисловості — сирови-

ною. Економіка країни й добробут населення значною мірою зале-

жать від розвитку тваринництва. У цій галузі досягнуто певних ус-

піхів у селекційній роботі. Створено нові вітчизняні породи великої

рогатої худоби (червоно-ряба і чорно-ряба молочні, українська, во-

линська та поліська м’ясні), свиней (українська й полтавська

м’ясні), внутрішньопородні типи м’ясо-вовнових і тонкорунних

овець, українську верхову та новоолександрівську ваговозну породи

коней, гібриди птиці, які мають високу продуктивність.

Система годівлі розроблена з урахуванням умісту в кормах об-

мінної енергії, білка, вітамінів та мінеральних речовин. Норми го-

дівлі деталізовані за 26 показниками залежно від продуктивності,

фізіологічного стану й віку тварин.

У проведенні розрахунків із складання раціонів і в підборі інгре-

дієнтів кормів використовується комп’ютерна техніка. Ведуться ро-

боти щодо створення автоматизованих систем управління техноло-

гічними процесами.

Значного поширення набули штучне осіменіння сільськогоспо-

дарських тварин, а також трансплантація ембріонів високопродук-

тивних тварин. Однак ці досягнення ще не забезпечують дедалі

зростаючих потреб населення в продуктах харчування.

Технологія виробництва продукції тваринництва розглядається

як комплекс виробничих процесів і операцій, спрямованих на одер-

жання великої кількості й високої якості продукції. Крім традицій-

ної технології, у практиці ведення галузі тваринництва застосову-

ється і промислова, що сприяє поліпшенню умов праці тваринників,

наближуючи їх до умов праці робітників промисловості.

Для виконання завдань, поставлених перед тваринництвом, і

роботи в сучасних умовах потрібні висококваліфіковані кадри із

зоотехнічних, агрономічних, інженерних і економічних спеціально-

стей, які б досконало знали технологію виробництва продукції тва-

ринництва, вміло застосовували її у практиці й отримували б достат-

ню кількість продукції з мінімальними витратами кормів та затра-

тами праці.

У підручнику висвітлено стан і тенденції розвитку галузей ско-

тарства, свинарства, вівчарства, козівництва, птахівництва, коняр-4

ства, рибництва, бджільництва, кролівництва, хутровогхутрового звірів-

ництва, біологічні й господарські особливості сільськогосподарських

тварин, їхню продуктивність, наведено характеристики основних

порід та їх використання, описано основи племінної роботи окремих

галузей, відтворення стада, вирощування молодняку, годівлі та

утримання тварин. Значну увагу приділено інтенсифікації вироб-

ництва молока, м’яса, яєць і вовни на промисловій основі.

Підручник підготовлено відповідно до програми «Технологія ви-

робництва продукції тваринництва» для аграрних вищих навчаль-

них закладів сільськогосподарських спеціальностей (крім спе-

ціальності «Технологія виробництва та переробки продукції тва-

ринництва») з метою дати студентам теоретичні й практичні знання

щодо технології виробництва молока, яловичини, свинини, продук-

ції вівчарства, козівництва, птахівництва, рибництва, бджільницт-

ва, кролівництва, хутрового звірівництва та використання коней у

народному господарстві.

Розділи підручника написали: вступ, розділи 4, 5, 10, 11 — док-

тор біологічних наук О.Т. Бусенко; 1 — кандидат сільськогосподар-

ських наук О.Й. Могильний; 2, 3, 13, 14 — кандидат сільськогоспо-

дарських наук В.Д. Столюк; 6 — доктор сільськогосподарських наук

М.Т. Ноздрін і доктор біологічних наук О.Т. Бусенко; 7, 8 — доктор

сільськогосподарських наук М.В. Штомпель; 9 — кандидат біологі-

чних наук В.Д. Уманець; 12 — кандидат сільськогосподарських на-

ук В.Д. Броварський. Розділ 1

5

Основи розведення сільськогосподарських тварин

ОСНОВИ РОЗВЕДЕННЯ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ТВАРИН

Наука про розведення сільськогосподарських тварин розробляє

теорію і практику племінної справи, вивчає питання поліпшення

якостей тварин, методи розмноження їх і складається з таких основ-

них розділів: походження та одомашнення сільськогосподарських

тварин, спадковість і мінливість, конституція та екстер’єр, ріст і

розвиток, вчення про породу, відбір та підбір, методи розведення й

організація племінної роботи.

1.1. Походження та одомашнення

сільськогосподарських тварин

Сільськогосподарські тварини походять від диких предків і одо-

машнювалися впродовж багатовікової діяльності людини для забез-

печення її потреб. До сільськогосподарських тварин належать: ве-

лика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, віслюки, верблюди, буй-

воли, яки, зебу, кролі, кури, індики, качки, гуси, цесарки та ін.

Приручення й одомашнення диких тварин — це складний і три-

валий процес, який відбувався протягом переходу діяльності лю-

дини від полювання до осілого способу життя. Одомашнення (до-

местикацію) диких тварин зумовлювали й інші причини: висна-

ження мисливських угідь, об’єднання общин і племен, концентрація

великої кількості людей та зростання потреби в продуктах хар-

чування.

Вважають, що одомашнення тварин відбувалося у кількох місцях

земної кулі, які збігаються з джерелами розвитку давньої культури

людини. Це Південна і Центральна Азія, північно-східна частина

Африки, південна частина Європи та Америки.

Диким предком великої рогатої худоби був тур — велика твари-

на, з важкою головою, довгими розвиненими рогами, високими, міц-

ними кінцівками, чорної, чорно-бурої й червоної мастей. Тур від-

значався великою силою, швидкістю, злим норовом, досягав живої

маси 800 – 1200 кг і висоти в холці до 2 м.

Вівці приручені та одомашнені в далекому минулому, їхніми

предками вважають баранів, які й нині трапляються у дикому стані

[муфлони, аргалі (архари), аркари].

1. Розділ 1

7

Основи розведення сільськогосподарських тварин

Класифікація типів конституції. Існує кілька класифіка-

цій типів конституції тварин. Одні вчені взяли за основу морфоло-

гічний, другі — функціональний принцип, треті — тип нервової ді-

яльності тощо. Найбільшого ж поширення набула класифікація,

запропонована професором П.М. Кулешовим, який вивчив співвід-

ношення розвитку органів і тканин залежно від напряму продук-

тивності тварин, розробив класичні схеми перерізів тіла овець та

великої рогатої худоби й визначив чотири типи конституції: грубу,

ніжну, щільну, рихлу.

Груба конституція характеризується грубим кістяком, товстою

шкірою і щільною мускулатурою, жирові відкладення незначні. Цей

тип властивий найчастіше тваринам місцевих, аборигенних порід, а

також робочій худобі. Продуктивність їх невисока, але вони витри-

валі, невибагливі, менше хворіють.

Ніжна конституція на противагу грубій характеризується лег-

ким, міцним кістяком, тонкою шкірою, покритою м’яким волосом,

слабким розвитком підшкірної жирової тканини. До такого типу

можуть бути віднесені тонкорунні вівці, верхові коні, молочна худо-

ба. Ці тварини за певних умов виявляють високу продуктивність.

Проте вони менш стійкі проти захворювань і більш вибагливі до

умов годівлі та утримання.

Щільна конституція властива тваринам із міцним кістяком,

щільною шкірою і мускулатурою, недостатньо розвиненою підшкір-

ною жировою тканиною. До цього типу належить переважна біль-

шість тварин універсального та комбінованого напрямів продуктив-

ності. Вони витривалі, добре пристосовуються до нових умов існу-

вання.

Рихла (сира) конституція, на відміну від щільної, характеризу-

ється масивною будовою тіла, значним розвитком мускулатури і

підшкірної жирової тканини, широкотілістю. Такі тварини відзна-

чаються високими відгодівельними якостями і скороспілістю. Цей

тип конституції мають переважно худоба спеціалізованого м’ясного

напряму продуктивності, коні ваговозних порід, свині сальних по-

рід, вівці м’ясо-вовнових порід (рис. 1.1).

У практиці тваринництва описані типи конституції в чистому

вигляді трапляються рідко. Найчастіше спостерігається поєднання

грубого і ніжного типів із щільним або рихлим. Тому класифіка-

ція, розроблена П.М. Кулешовим, була доповнена академіком

М.Ф. Івановим та професором Є.А. Богдановим, які запропонували

виділяти міцний тип конституції (рис. 1.2). Такі тварини харак-

теризуються пропорційною будовою тіла, добре розвиненим кістя-

ком і мускулатурою, підвищеною життєздатністю. Цей тип консти-

туції бажаний для тварин усіх напрямів продуктивності, особливо

для племінних.

Основи розведення сільськогосподарських тварин

Під час вивчення конституційних типів слід також враховувати

поведінку і темперамент тварин. Ці питання ґрунтовно розробив

видатний учений, академік І.П. Павлов, вивчаючи типи вищої нер-

вової діяльності. Він визначив чотири основних типи: сильний —

урівноважений — жвавий (сангвінічний), сильний — урівноваже-

ний — повільний (флегматичний), сильний — неврівноважений —

невтримний (холеричний) з переважанням збудження над гальмів-

ними процесами і слабкий (меланхолійний) з переважанням галь-

мівних процесів над збудженням. Темперамент тісно пов’язаний із

напрямом продуктивності. Практика свідчить, що найбільш бажані

тварини врівноваженого жвавого або врівноваженого повільного

(спокійного) типу нервової діяльності.

Екстер’єр та методи його оцінювання. Конституцію і

пов’язані з нею біологічні та господарські якості сільськогосподар-

ських тварин визначають і оцінюють за екстер’єром та інтер’єром.

Під екстер’єром розуміють зовнішні форми будови тіла. Досвід

оцінювання тварин за зовнішнім виглядом накопичувався протя-

Основи розведення сільськогосподарських тварин

гом багатьох століть, але вчення про екстер’єр сформувалося у

XVIII ст., коли відбору тварин за екстер’єром почали надавати ве-

ликого значення.

Оцінювання тварин за екстер’єром дає можливість досить повно

охарактеризувати міцність конституції й стан здоров’я, напрям про-

дуктивності, індивідуальні особливості будови тіла, кондиції, при-

датність до певної технології. Тому під час оцінювання екстер’єру

враховують як загальну будову тіла, його гармонійність, так і роз-

виток окремих частин або статей.

Стать — це анатомічна ділянка, яка має певні умовні межі на

тілі тварини. Для окомірної оцінки необхідно добре знати топогра-

фію і правильну будову статей, їхній взаємозв’язок із розвитком

внутрішніх органів та продуктивністю тварин. Оцінюють тварин за

екстер’єром у стані нерухомості й у русі, порівнюючи їх з іншими

тваринами, а також кращими тваринами породи, застосовуючи три

основних способи, що доповнюють один одного: окомірний (візуаль-

ний) і промацування; взяття промірів та визначення індексів; фото-

графування.

Окомірне оцінювання. Огляд, промацування та описування ста-

тей необхідно починати з голови, поступово переходячи до задньої

частини тулуба, відмічаючи добре розвинені статі й найбільш знач-

ні недоліки (вади). Найважливіші статі, за якими визначають сума-

рну оцінку екстер’єру, такі: голова, шия, холка, грудна клітка, спи-

на, поперек, крижі, кінцівки, черево, вим’я, зовнішні статеві органи.

Кожну з цих статей, у свою чергу, поділяють на низку дрібніших.

Поряд із цим необхідно особливу увагу звертати на розвиток кіс-

тяка та мускулатури, стан шкірного покриву (товщина шкіри, її

еластичність, розвиток підшкірної жирової тканини) і як підсу-

мок — на гармонійність та пропорційність будови тіла тварини,

ступінь вираженості бажаного типу породи.

Загальне окомірне оцінювання екстер’єру є найскладнішим і по-

требує від фахівців великого досвіду й знання екстер’єрних особли-

востей тварин певних порід. Тому для порівняння окремих особин

за екстер’єром загалом, а не тільки за деякими статями в різних

країнах для кожного виду тварин і напряму продуктивності розроб-

лено шкали екстер’єрних оцінок, де кожну стать (або групу статей)

залежно від її значення оцінюють певною кількістю балів (пунктів).

В Україні прийняті 5- і 100-бальна системи оцінювання екс-

тер’єру. В першому випадку тварину оцінюють за загальним вигля-

дом і розвитком без оцінки конкретних статей. У другому — кожну

стать або групу статей оцінюють певною кількістю балів і за одер-

жаною сумою визначають клас тварин за екстер’єром. Шкали оцінок

наведено у відповідних інструкціях з бонітування. В них є перелік

недоліків екстер’єру, за які знижується встановлений для статі бал. Розділ 1

10

Основи розведення сільськогосподарських тварин

У великої рогатої худоби трапляються, наприклад, такі недоліки

(вади): голова важка, груба або легка, ніжна; шия коротка, товста,

довга, вузька, не типові для породи; грудна клітка неглибока, вузь-

ка, із западинами чи перехватом за лопатками; холка вузька, гост-

ра; спина провисла або горбата; поперек провислий (м’який); крижі

звислі, дахоподібні, звужені в сідничних горбах (шилозадість); задні

кінцівки шаблисті, передні й задні зближені в суглобах (іксоподіб-

ні), слонова постава, слабкий копитний ріг; вим’я недостатньо роз-

винене, неправильної форми та ін.

Оцінювання за лінійними промірами — точніший і

об’єктивніший метод, що дає можливість порівнювати екстер’єр тва-

рин. Проміри беруть у певних точках тіла мірною палицею, цирку-

лем, стрічкою, на яких є поділки в сантиметрах. Тварину ставлять

на твердий рівний майданчик так, щоб передні кінцівки закривали

задні, а в разі огляду збоку праві закривали ліві чи навпаки. Голова

і шия повинні знаходитися на одній лінії з верхньою частиною ту-

луба. Під час вимірювання інструментами слід лише доторкатися до

тіла тварини, не вдавлюючи їх у нього. Показання на інструментах

слід фіксувати, не відриваючи їх від точок вимірювання.

Кількість і перелік промірів залежать від виду, породи, віку тва-

рин, а також мети вимірювання. Під час оцінювання загального

розвитку обмежуються невеликою кількістю промірів (3 – 4), для

запису в Державну книгу племінних тварин (ДКПТ) — 5 – 12, у разі

докладних спеціальних досліджень — до 70 промірів, причому най-

більше їх беруть у великої рогатої худоби, менше — у коней і ще

менше — у свиней та овець. Щодо племінних тварин, то результати

екстер’єрного оцінювання заносять у спеціальні картки для опра-

цювання їх на електронно-обчислювальних машинах (ЕОМ).

У великої рогатої худоби найчастіше беруть такі проміри: висота

в холці, попереку, маклаках, крижах, сідничних горбах — палицею;

коса довжина тулуба — палицею або стрічкою; довжина таза — па-

лицею або циркулем; глибина грудей за лопатками — палицею й

обхват — стрічкою. Крім того, палицею ще вимірюють висоту в спи-

ні, ширину грудей за лопатками, ширину таза у маклаках, сіднич-

них горбах, тазостегнових зчленуваннях; циркулем — розміри голо-

ви і таза; стрічкою — обхват п’ясті та інших частин тулуба тощо.

За абсолютними показниками розмірів тварин або окремих статей

можна порівняти їх одну з одною, кращими тваринами такого самого

віку, записаними в ДКПТ. Проте проміри, взяті окремо, не дають по-

вного уявлення про гармонійність будови тіла, взаємний розвиток

його частин, тому обчислюють індекси (відношення одного проміру до

іншого, виражене у відсотках). Проміри беруть не випадкові, а

пов’язані між собою анатомічно, які характеризують пропорції розви-

тку тварин, особливості будови тіла і конституції. Розрізняють індек-Розділ 1

11

Основи розведення сільськогосподарських тварин

си прості (відношення одного проміру до іншого) й складні (відно-

шення одного або групи промірів до іншої групи промірів). Напри-

клад: розтягнутості (відношення косої довжини тулуба до висоти в

холці); грудний (ширина грудей до їхньої глибини); збитості (обхват

грудей до косої довжини тулуба); костистості (обхват п’ясті до висоти в

холці). За індексами можна зробити об’єктивні висновки щодо від-

мінностей розвитку екстер’єру тварин різних напрямів продуктивнос-

ті. Проміри також використовують для побудови екстер’єрного профі-

лю (графіка) тварин із метою порівняльного опису особливостей будо-

ви тіла окремих груп і типів у межах породи.

Одним із методів додаткового оцінювання екстер’єру є фотогра-

фування тварин, яке широко застосовується і дає можливість точ-

ніше й повніше зафіксувати їхні характерні особливості. Воно по-

требує певних навичок та дотримання необхідних умов: тварину

ставлять на рівному місці так, щоб фотоапарат знаходився на від-

стані 6 – 7 м від тулуба й перпендикулярно до його середини. Кра-

ще фотографувати вранці або ввечері, коли сонячні промені освіт-

люють тварину збоку, добираючи контрастний фон. Особливо це

стосується видатних тварин, а також тих, яких записують у ДКПТ.

У разі загального оцінювання екстер’єру звертають увагу не тіль-

ки на окремі статі та проміри, а й на другорядні екстер’єрні особливо-

сті (масть, відмітини, краніологічні особливості тощо). Забарвлення

волосу в більшості випадків є ознакою породної належності тварини.

Кількість і розподіл пігментів зумовлюють те чи інше забарвлення

шкіри, волосяного покриву, сітківки очей, рогів, копит, у птиці —

пір’я, пуху. Масті бувають прості й складні. Деякі масті та ступінь

пігментації певною мірою характеризують міцність конституції й

життєздатність тварин. Інтенсивна пігментація часто супроводиться

вищою конституційною міцністю, альбіноси ж мають знижену життє-

здатність.

Поряд із цим за особливостями розвитку екстер’єру визначають

кондиції тварин, тобто фізіологічний стан і вгодованість, які най-

краще відповідають їх певному господарському призначенню. Кон-

диції змінюються під впливом умов годівлі, догляду, утримання та

використання тварин. Розрізняють такі типи кондицій: заводська

(племінна), виставкова, відгодівельна, робоча й тренувальна.

Екстер’єрне оцінювання, огляд, промацування й вимірювання

тварин дають змогу робити висновок про внутрішню будову орга-

нізму і функції окремих систем та органів лише за зовнішніми фор-

мами тварини, тому їх доповнюють вивченням інтер’єру — внутрі-

шньої будови, біохімічних, фізіологічних і анатомо-гістологічних

особливостей організму. Розділ 1

12

Основи розведення сільськогосподарських тварин

1.3. Індивідуальний розвиток

сільськогосподарських тварин

Індивідуальний розвиток охоплює морфологічні, біохімічні та фі-

зіологічні зміни, які відбуваються в організмі тварин різних видів,

від часу утворення зиготи і до кінця використання або життя тва-

рини.

У 1866 р. німецький учений Е. Геккель обґрунтував і сформулю-

вав так званий біогенетичний закон і ввів у біологію терміни онто-

генез та філогенез. Термін онтогенез означає індивідуальний роз-

виток особин, філогенез — історичний розвиток виду. Ці процеси

взаємопов’язані.

Професор К.Б. Свечин в індивідуальному розвитку розрізняє два

основних процеси: ріст і диференціювання. Ріст — це збільшення

маси клітин організму, його тканин та органів, їхніх лінійних і

об’ємних розмірів, яке відбувається головним чином за рахунок кі-

лькісних змін живої речовини внаслідок новоутворень. Диферен-

ціювання — це виникнення в процесі розвитку організму біохіміч-

них, морфологічних та функціональних відмінностей між клітина-

ми, тканинами й органами.

Індивідуальний розвиток тварин охоплює всі зміни у процесі ро-

сту, диференціювання, спеціалізації, інтеграції тощо, які в різні пе-

ріоди відбуваються з неоднаковою інтенсивністю. Вони пов’язані

між собою і мають свої особливості. Молоді тварини розвиваються у

результаті переважання процесів асиміляції над процесами дисимі-

ляції. В зрілому організмі нових клітин утворюється стільки, скіль-

ки й розпадається, у старих же тварин процеси відновлення посту-

паються розпаду.

Кількісні та якісні зміни в різні періоди розвитку організму зу-

мовлені еволюційно і відбуваються за постійної взаємодії спадкової

основи (генотипу) та умов зовнішнього середовища. В процесі інди-

відуального розвитку спостерігається певна періодичність, про що

свідчать різна швидкість росту органів і тканин тіла, періодичність

та ритмічність реакцій організму на закономірні зміни у зов-

нішньому середовищі.

Індивідуальний розвиток тварин поділяють на два основних пе-

ріоди: внутрішньоутробний (ембріональний) та післяутробний

(постембріональний).

Період внутрішньоутробного розвитку організму починаєть-

ся з моменту запліднення яйцеклітини й утворення зиготи і закін-

чується народженням особини. Він має три підперіоди: зародковий,

передплідний та плідний.

У зародковий підперіод поділяється зигота, формуються осно-

вні органи і тканини, утворюється зародок. У передплідний під-

період інтенсифікується процес диференціювання і формуютьсяРозділ 1

13

Основи розведення сільськогосподарських тварин

основні морфологічні породні ознаки. У плідний підперіод інтен-

сивно збільшується маса тіла, відбуваються фізіологічні та морфо-

логічні зміни, завершується диференціювання тканин і органів,

утворюється плід. У процесі онтогенезу інтенсивність росту живої

маси тварин у різні періоди неоднакова — в ембріональний вона

набагато більша, ніж у постембріональний.

Тривалість підперіодів і періоду ембріонального розвитку зумов-

лена спадково й у різних сільськогосподарських тварин значно ва-

ріює. Наприклад, у верблюдиць вагітність у середньому триває 390

днів, ослиць — 360, кобил — 340, великої рогатої худоби — 280,

овець і кіз — 150, свиней — 115, кролиць — 30 днів. Тривалість

внутрішньоутробного розвитку може коливатися в невеликих межах

і залежить від породи, умов годівлі й утримання самок, вгодованості

та стану їхнього здоров’я.

Спадково зумовлена також величина живої маси новонародже-

них. Так, лоша важить 40 – 60 кг, теля — 25 – 40, ягня — 3 – 5, по-

рося — 1 – 1,5 кг, кроленя — 45 – 55 г. Жива маса залежить від ви-

ду, породи, статі, умов годівлі та живої маси матері у період вагітно-

сті. Самці при народженні важчі, ніж самки, на 10 – 20 %.

Післяутробний (постембріональний) період триває від на-

родження тварини до кінця її життя. Він поділяється на п’ять під-

періодів: новонародженості, молочний, статевого дозрівання, госпо-

дарської зрілості й старіння.

Підперіод новонародженості починається з переходу від вну-

трішньоутробного до післяутробного розвитку. В цей час відбува-

ються адаптація (пристосування) організму новонародженого до но-

вих умов існування, становлення функцій кровотворення, терморе-

гуляції, сечовиділення, змінюється характер дихання та інших фу-

нкцій організму. Під дією зовнішніх чинників виробляються умовні

рефлекси. Підперіод новонародженості триває 1,5 – 2 тижні. У цей

час основним кормом є спочатку молозиво, а потім молоко матері.

Молочний підперіод триває кілька місяців — до відлучення

молодняку від матерів або припинення випоювання йому молока:

для поросят — до 2 міс, ягнят — 3,5 – 4, телят — 5 – 6, лошат —

6 – 8 міс. У цей час тварин поступово привчають до поїдання рос-

линних кормів, що сприяє посиленому розвитку органів травної сис-

теми.

Підперіод статевого дозрівання триває доти, поки тварини

не стануть здатними до розмноження, тобто коли досягнуть статевої

зрілості. Вік настання статевої зрілості та першого парування наве-

дено на с.39 – 40.

Підперіод господарської зрілості охоплює час виробничого

використання тварин, розквіту їхньої функціональної діяльності,

максимальної продуктивності та відтворної здатності. Він настає у

свиней у 2 – 3 роки, овець і кіз — 2 – 4, великої рогатої худоби — Розділ 1

14

Основи розведення сільськогосподарських тварин

5 – 6, коней — у 6 – 7 років. Тривалість цього підперіоду залежить

від умов годівлі, догляду, утримання та використання тварин.

Підперіод старіння характеризується зниженням інтенсивно-

сті обміну речовин, відтворної здатності, продуктивності, поступо-

вим згасанням функціональної діяльності організму. В період ста-

ріння утримання тварин стає збитковим і їх вибраковують, тому

строк використання останніх коротший, ніж тривалість життя. Так,

для свиней він становить 4 – 5 років (тривалість життя — 15 – 20),

овець — 6 – 8 (10 – 15), великої рогатої худоби — 10 – 12 (20 – 25),

коней — 18 – 20 (35 – 40 років).

Тривалість життя та використання тварин пов’язані з породни-

ми, індивідуальними, продуктивними і племінними якостями, що

значною мірою залежать від їхніх спадкових особливостей. При

цьому необхідно пам’ятати, що повноцінна збалансована годівля,

раціональний режим догляду та утримання сприяють подовженню

періоду господарського використання тварин.