Аглютинація

Склеювання еритроцитів відбудеться в тому випадку, якщо аглютиноген А зустрічається з аглютиніном А (альфа), а аглютиноген В – з аглютиніном В (бета). Тому в крові людини ніколи одночасно не зустрічаються аглютиноген А з аглютиніном А (альфа) та аглютиноген В з аглютиніном В (бета). Якщо людині з IV групою крові переливають кров І групи, то, оскільки кількість крові донора незначна порівняно з об’ємом крові реципієнта, плазма крові донора розбавляється плазмою крові реципієнта. Тому аглютиніни у плазмі крові донора не можуть склеювати еритроцити реципієнта. Навпаки, якщо реципієнтом є людина з І групою крові, а донором з IV, то концентрація аглютинінів в плазмі крові реципієнта достатня для склеювання еритроцитів донора, оскільки аглютиногени в еритроцитах не можуть розбавлятися плазмою крові.

Тобто, звідси можна зробити висновок, що кров І групи можна переливати особам з будь-якою групою крові. Люди з І групою крові є універсальними донорами. Особам, які мають IV групи, можна переливати крові усіх 4-х груп. Такі люди є універсальними реципієнтами. За останніми рекомендаціями переливати можна лише одногрупну резус-сумісну кров.

Від так, є ще один антиген у 85% людей, котрий впливає на сумісність при гемотрансфузії - так званий резус-фактор (Rh), ці люди резус-позитивні, а ті, в кого у крові немає резус-фактора є резус-негативними. Якщо кров резус-позитивного донора перелити резус-негативному реципієнту, у нього можуть утворитися антитіла, та при наступному переливанні крові від резус-позитивного донора виникне реакція руйнування еритроцитів резус-антитілами - резус-конфлікт. Резус-негативному хворому потрібно переливати тільки таку ж резус-негативну кров. Також, резус-конфлікт може зустрічатись при вагітності - коли плід має Rh-фактор відмінний від такого у мами.

Для попередження ускладнень перед переливанням крові

• визначають групу крові хворого та донора,

• резус-приналежність хворого,

• роблять пробу на індивідуальну сумісність,

• пробу на резус-сумісність,

• біологічну пробу, якщо потрібно.

Ускладнення

Усі ускладнення можна розділити на 3 основні групи:

• 1) ускладнення механічного характеру;

• 2) ускладнення реактивного характеру;

• 3) ускладнення, зумовлені переливанням інфікованої донорської крові.

До ускладнень механічного характеру відносять гостре розширення серця, повітряну емболію, тромбоемболію і тромбоз.

До ускладнень реактивного характеру можна віднести гарячку, алергічні реакції, синдром масивних переливань, гемотрансфузійний і цитратний шок, калієву інтоксикацію.

Посттрансфузійна гарячка зумовлена надходженням у кров пірогенних речовин – продуктів розпаду білків і мікроорганізмів. Найчастіше гарячка виникає як наслідок взаємодії антитіл реципієнта з перелитими лейкоцитами, тромбоцитами чи імуноглобуліном.

Гарячка звичайно виникає через 1,5–2 год після переливання крові. У хворого з'являються відчуття жару, озноб, іноді головний біль, блювання. Температура тіла підвищується до 38–39 °С. Розрізняють три ступені важкості гарячкової реакції.

• У разі легкої гарячкової реакції хворий відчуває загальну слабість, озноб, підвищується температура тіла (у межах 1 °С).

• Гарячкова реакція середньої важкості проявляється ознобом, слабістю, головним болем, несильним болем у животі і поперековій ділянці, підвищенням температури тіла на 1,5–2 °С.

• У разі важкої гарячкової реакції спостерігаються сильний озноб, головний біль, нудота, блювання, утруднене дихання, біль у поперековій ділянці, ціаноз губ, значне підвищення температури тіла (більше ніж на 2 °С).

Легка гарячкова реакція і реакція середньої важкості через кілька годин минають. Важка гарячкова реакція тривала.

Лікування. Легка і середньоважка гарячкові реакції не потребують лікування. Хворого треба зігріти (вкрити ковдрою, покласти грілку до ніг, напоїти гарячим чаєм).

У разі важкої гарячкової реакції необхідно зігріти хворого і ввести йому знеболювальні засоби (морфіну гідрохлорид, норфін, трамал, промедол); засоби, що нормалізують серцеву діяльність (сульфокамфокаїн, кофеїн, кордіамін), антигістамінні препарати (димедрол, діазолін, супрастин), кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон), антипіретичні засоби (ацетилсаліцилова кислота, аскофен, парацетамол). Внутрішньовенне краплинне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду, 500 мл 5 % розчину глюкози з аскорбіновою кислотою.

Алергічні реакції зумовлені сенсибілізацією організму до білків плазми донорської крові. Вони виникають у разі повторної трансфузії крові і плазми, уведення білкових речовин і білкових препаратів, а також при деяких захворюваннях (хронічні запальні процеси, злоякісні пухлини, хвороби крові).

Алергічна реакція може спостерігатися вже під час переливання крові або через 15–20 хв після його закінчення. До гарячкової реакції приєднуються кропив'янка, алергічний набряк, задишка тощо.

Алергічні реакції частіше мають легкий перебіг (за винятком анафілактичного шоку). Через 30–40 хв вони минають. Кропив'янка, біль у суглобах, свербіж можуть тривати 1–2 доби.

Лікування. Якщо алергічна реакція з'являється ще під час переливання крові, його треба негайно припинити. Хворому внутрішньовенне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду і 5–10 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти, діазолін, димедрол або супрастин, кортикостероїди, за показаннями -- кофеїн, сульфокамфокаїн.

Переливання великої кількості крові супроводжується синдромом масивних переливань (синдром гомологічної крові). Цей синдром розвивається внаслідок уведення в організм реципієнта консервованої донорської крові, що містить натрію і калію цитрат. Він може бути зумовлений змінами біохімічних констант і формених елементів, що відбуваються в процесі зберігання крові, імунологічною несумісністю крові донора і реципієнта за еритроцитарними, лейкоцитарними і тромбоцитарними антигенами й антитілами плазмових білків, які практично не враховуються під час підбору донорської крові.

При синдромі масивних переливань спостерігаються спазм судин, підвищення в'язкості крові реципієнта, склеювання еритроцитів, закупорка капілярів, порушення кровообігу, дрібні крововиливи в печінці і нирках, застій крові в легенях. Кров не згортається, виникає кровоточивість.

Профілактика. Аби запобігти цьому ускладненню, слід переливати тільки свіжу консервовану кров, а під час переливання треба внутрішньовенне вводити низькомолекулярні плазмозамінні розчини (реополіглюкін, реомакродекс, неокомпенсан та ін.).

Небезпечним ускладненням переливання крові є гемотрансфузійний шок. Він зумовлений переливанням несумісної за системою АБ0 і резус-фактором крові, чи переливанням інфікованої або зміненої крові (крові, яка була випадково заморожена і відтанула, чи крові, що нагрілася до температури понад 40 °С). Це ускладнення спричинюють руйнування еритроцитів донора, їх гемоліз і звільнення токсичних продуктів розпаду (гістаміну, брадикінінів, катехоламінів та ін.). Іноді можливий і гемоліз еритроцитів реципієнта під впливом аглютинінів крові донора. Це буває в разі трансфузії крові 0(I) реципієнтам з іншими групами крові. Усе це зрештою призводить до розвитку шоку, важкої інтоксикації, порушення згортання крові, гострої ниркової недостатності.

У перебігу гемотрансфузійного шоку виділяють три періоди: І – період шоку; II – період ниркової недостатності; III – одужання.

• Період шоку. Може розвиватися ще під час переливання крові, після введення в кровоносне русло 20–40 мл крові. Хворий стає неспокійним, скаржиться на відчуття жару, стиснення за грудниною, головний біль і біль у поперековій ділянці, нудоту, блювання. Біль зумовлюється спазмом мозкових, мезентеріальних і ниркових судин. Пульс стає частим, AT знижується. Біль такий сильний, що хворі починають кричати. Обличчя хворого спочатку червоніє, а пізніше блідне, з'являється озноб, підвищується температура тіла. Згодом спостерігаються мимовільні сечовипускання та дефекація. Розпочинаються гемоглобінурія та гемоглобінемія. Швидко розвивається жовтяниця.

• Період ниркової недостатності характеризується ознаками ураження нирок. Зменшується або взагалі припиняється виділення сечі. Розвивається уремія, яка характеризується головним болем, нудотою, блюванням, втратою апетиту, проносом, адинамією, сонливістю, ознобом, підвищенням AT. Наростають блідість і жовтяничність шкіри, пастозність і набряки. Температура тіла підвищується до 38 °С і більше. Розвивається анемія, у крові підвищується рівень сечовини, креатиніну, білірубіну, калію. У сечі виявляють білок, лейкоцити, еритроцити, циліндри.

• Смерть або одужання. У разі важкого перебігу гемотрансфузійного шоку хворі помирають на 3-тю – 18-ту добу після гемотрансфузії. За сприятливого його перебігу з 2–3-го тижня стан хворих починає поліпшуватися і настає період одужання. Першою ознакою періоду одужання є відновлення діурезу. Він поступово збільшується і до 8–12-ї доби може досягнути 3–4 л на добу. Поступово поліпшується загальний стан хворого. Щоправда, після відновлення функції нирок ще тривалий час можуть спостерігатися загальна слабість, підвищена втомлюваність, залишається зниженою концентраційна здатність нирок.

Клінічні прояви гемотрансфузійного шоку при резус-несумісності мають багато спільного із шоком, що розвивається за АВ0-конфлікту, але він буває частіше після переливання крові і має не такий гострий період.

Лікування гемотрансфузійного шоку при АВ0- і резус-конфлікті однакове. Воно залежить від періоду шоку.

У разі появи перших ознак гемотрансфузійного шоку переливання крові припиняють, систему для переливання крові від'єднують і підключають систему із сольовим розчином (голку з вени не видаляють!).

Лікування гемотрансфузійного шоку. Уводять 90–120 мг преднізолону, 10 мл 2,4 % розчину еуфіліну, 100 мг лазиксу. Слід також увести антигістамінні препарати і наркотичні альгетики. Розпочинають інфузійну терапію. Уводять реополіглюкін, поліглюкін, желатиноль. Для одержання лужної реакції сечі вводять 4% розчин натрію гідрокарбонату. Для виведення вільного гемоглобіну переливають полііонні розчини. Високоефективним є масивний плазмаферез. Для запобігання внутрішньосудинній коагуляції доцільно ввести 5000 ОД гепарину, антиферментні препарати (контрикал).

Після виведення хворого із шоку і за наявності гострої ниркової недостатності проводять гемодіаліз за допомогою апарата "штучна нирка". У період одужання призначають симптоматичну терапію.

Цитратний шок розвивається в разі швидкої трансфузії великої кількості крові, стабілізованої натрію цитратом. Це частіше буває в пацієнтів з патологією печінки чи нирок. Підвищення рівня натрію цитрату в сироватці крові супроводжується зменшенням вмісту іонізованого кальцію, з яким натрію цитрат утворює комплекс, що зумовлює низку реакцій, а саме: спазм судин легень, серця, ослаблення скоротливої функції міокарда, порушення електролітного обміну (переважно іонів кальцію і калію). Все це призводить до порушення гемодинаміки і функції нервової системи. Токсичною вважається доза натрію цитрату 10 мг/кг за 1 хв, що відповідає введенню 2–3 мл консервованої крові на 1 кг маси тіла реципієнта за 1 хв.

Клінічно цитратний шок проявляється прискоренням пульсу, аритмією, зниженням AT, утрудненим диханням, судомами. Ці ознаки з'являються під час переливання крові або наприкінці його. Цитратний шок може спричинити смерть хворого (від зупинки серця).

З метою профілактики цитратного шоку рекомендується на кожні 500 мл крові вводити 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату.

Лікування. У разі розвитку цитратного шоку треба негайно припинити переливання крові, внутрішньовенне ввести 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату, підшкірно – кофеїн.

Третя група ускладнень зумовлена переливанням інфікованої крові. Під час трансфузії можна заразитися вірусним гепатитом, малярією, сифілісом, бруцельозом, токсоплазмозом, трипаносомозом і СНІДом.

Під час зберігання крові з еритроцитів у плазму просочується калій, що в разі швидкого введення великої кількості крові може призвести до калієвої інтоксикації. Це шкідливо впливає на міокард. Таке ускладнення часто буває у хворих з патологією нирок, а також при травматичному токсикозі.

Під час інфузійно-трансфузійної терапії нині застосовують не цільну донорську кров, а її компоненти і препарати в поєднанні з кровозамінними розчинами і засобами для парентерального живлення.

На станціях переливання крові з цільної крові одержують такі компоненти крові: різні види еритроцитарної маси (еритроцити, еритроцитарну масу, еритроцитарну суспензію, відмиту еритроцитарну масу, розморожену і відмиту еритроцитарну масу), тромбоцитарну масу, нативну плазму, свіжозаморожену плазму, імунну і гіперімунну плазму, концентрат тромбоцитів, грануло-цитарну масу, плазму концентровану, лейкоцитарну масу.

5. Основні групи хірургічного інструментарію та їх застосування;

Хірургічний інструментарій — сукупність інструментарію та механічних пристроїв, що використовують під час хірургічних втручань чи маніпуляцій

Хірургічні інструменти можна поділити на спеціальні та загального призначення. У наші дні їх відомо понад тисячу.

Операція складається з ряду послідовних етапів. Залежно від того, яка робота виконується, використовуються певні інструменти хірургічні, які розсікають тканини, розводять їх, фіксують, зупиняють кровотечу, з’єднують тканини і т.д.

Роз’єднання тканин

Будь-яка операція починається з етапу, в якому задіяний скальпель. Цей хірургічний інструмент розсікає шкірні покриви і підшкірну клітковину. Далі для розсічення фасцій, апоневрозів і м’яких тканин використовуються, крім скальпелів, ножі, ножиці, електроножі, лазерні скальпелі, ультразвукові апарати та інші пристосування.

Зупинка кровотечі

Етап проводять із застосуванням лігатури для затиску судини, прошиванням тканин і т.д.

Фіксація тканин

Хірургічні інструменти повинні забезпечувати розведення країв рани і фіксування органів для кращого огляду і зручності проведення маніпуляцій в глибині рани.

Основний етап

Використовуються спеціальні операційні набори і різні прийоми.

З’єднання тканин

Виконують різноманітними зшивачів, що з’єднують краї тканини металевими скріпками. < / p>

До пристосувань загального призначення відносять такі, які застосовуються для роз’єднання тканин перед операцією. Це – різноманітні ножі, скальпелі, ножиці, пилки, кусачки, долота, Остеотоми.

Допоміжними вважаються анатомічні та хірургічні пінцети, корнцанги, тупі й гострі гачки, зонди, розширювачі рани.

кровоспинні інструментами є затискачі і голки, а для з’єднання тканин застосовують різні голкотримачі з ріжучими та колючими голками.

Хірургічні інструменти. Основний набір

Набори дозволяють виконувати всі типові операції в медичній установі.

На столику операційної сестри завжди знаходяться “сполучні інструменти», якими вона користується. Це ножиці, анатомічний пінцет довгий і малий, 2 корнцанга, цапки для білизни.

У основний набір входять загальні хірургічні інструменти, які потрібні при будь-яких операціях, а також спеціальний інструментарій. Всі вони виготовляються з нержавіючої хромованою або високоякісної вуглецевої сталі, що володіє комплексом цінних механічних, фізико-хімічних і технологічних властивостей. Хірургічні інструменти виготовляють відповідно до затверджених медичними стандартами. Їх якість у значній мірі залежить від споконвічних властивостей матеріалів, з яких вони зроблені. Всі медичні пристосування повинні відповідати особливим вимогам: нетоксичність і біологічна інертність до тканин і середах людського організму. При виготовленні інструментів необхідно передбачити, що їх будуть піддавати асептичної обробці, яка не повинна відображатися на формі і властивостях. Важливий показник матеріалів – підвищена корозійна стійкість. Для того щоб хірургічний інструмент був нержавіючим, до сталі додають певну кількість хрому.

• Дисектор

• Язикотримач

• Роторозиширювачі: замковий (Розера-Кенінга), гвинтовий (Гейстера)

• Лопатка Буяльского

• Лопатка Ревердена

• Распатор реберний Дуаєна (правобічний/лівобічний; прямий/зігнутий; дитячий/дорослий)

• Ложка Фолькмана (кругла/овальна; мала/середня/велика; однобічна/двобічна)

• Трепан ручний

• Дротяна пила Джиглі

• Пила дугова

• Пила для зняття гіпсових пов'язок

• Долото пряме

• Долото жолобувате

• Гемороїдальні щипці

• Кульові щипці

• Цапки білизняні

• Корнцанг (прямий/зігнутий)

• Троакар грудний (дорослий/дитячий)

• Троакар абдомінальний (дорослий/дитячий)

Жоми (роздавлюючі затискачі)

• кишковий

• шлунковий (жом Паєра)

• Гегара

• Троянова

• Матьє

Ранорозширювачі

• Микуліча (з додатковим дзеркалом)

• механічний

• Госсе

• Трахеорозширювач (ранорозширювач Труссо)

Дзеркала

• ниркове

• печінкове

• С подібне

• абдомінальне

Пінцети

• хірургічний

• анатомічний

• лапчатий (зубчато-лапчатий)

• офтальмологічний

• стоматологічний

Зонди

• Кохера

• жолобуватий

• гудзикуватий

• матковий

• комбіновані

Затискачі

• Більрота

• Кохера

• Микуліча

• типу «москіт»

• вікончастий (Люєра)

• Шапі(«аліски»)

• Лапчатий (Пеана)

• легеневий

• Ізраеля (Федорова)

• еластичний

• тампонний

Ножиці

• Купера

• Ріхтера

• реберні гільйотинні

• реберні Дуаєна

• тупокінцеві

• гострокінцеві

• гостро-тупокінцеві

• для глибоких порожнин

Скальпелі

• черевцевий

• гострокінцевий (ланцетоподібний)

• офтальмологічний

• із знімним лезом

Операційні ножі

• ампутаційний

• резекційний

6. Основи медичної етики і деонтології.

Виділяють вісім основних принципів медичної етики:

1) гуманне ставлення до хворого ;

2) не брати участі в діях проти здоров’я хворого;

3) надання допомоги всім, хто її потребу, незалежно від расової, політичної і релігійної приналежності;

4) солідарність усіх лікарів у повазі гідності людей, їх боротьбі за мир;

5) збереження лікарської таємниці;

6) участь в охороні життя людей від тих чи інших ексцесів, що загрожують їм (наприклад, від забруднення зовнішнього середовища);

7) недопущення експериментів над людьми;

8) утримання від вчинків, які можуть принизити гідність професії лікаря.

Виходячи з цього, кожен член суспільства повинен суворо дотримуватись таких правил:

— поважати суспільство і його співгромадян;

— рахуватись із кожним членом су­спільства;

— поводити себе так, як він хотів би, щоб поводилися з ним;

— провідною мораллю суспільства повинна бути мораль, що включає основні загальнолюдські моральні норми, вироблені людством протягом тисячоліть: це і піклування кожного про збереження й примноження суспільного багатства, це і почуття колективізму й товариської взаємодопомоги, це і гідна поведінка і взаємоповага між людьми, і висока свідомість громадського обов’язку, нетерпимість до порушень суспільних інтересів, це чесність і правдивість, скромність у житті, це і взаємоповага в сім’ї, непримиренність до нечесності й кар’єризму, до національної та расової ворожнечі та ін.

Стосунки між співпрацівниками на кожному робочому місці повинні ґрунтуватись на тих же нормах поведінки, що і в побуті: на ввічливості і пристойності. Почуття товариськості, уважність і приязнь є показниками колективізму. Якщо співпрацівники ввічливі між собою, якщо їх оточують уважні і люб’язні колеги, то і робота ладиться і будь-які труднощі й недоліки долати легше.

На роботі треба поводитись спокійно, потрібно уникати всього, що може потурбувати колег. Від працівника медичного закладу відвідувачі чекають діловитості, чіткості в роботі, уваги й коректності. Кожний співпрацівник, до якого звертаються, повинен чітко, по-діловому, привітно дати пораду відвідувачеві у рамках свої повноважень. Він повинен бути однаково уважним з усіма, хто до нього звертається.

Тільки погано вихований співпрацівник може примусити відвідувача бігати з корпусу до корпусу, з відділення у відділення, щоб знайти лікуючого лікаря певного хворого, чи продовжувати з кимось вести довільну розмову, якщо до нього з проханням звертається відвідувач…

Але і відвідувач повинен бути ввічливим з працівниками медичного закладу і висловлювати своє прохання чітко й коротко. У приміщенні лікувального закладу потрібно поводитися стримано, тихо розмовляти, не сміятись, не грюкати дверима, без суперечки зняти у гардеробі верхній одяг, при необхідності одягнути маску й бахіли.

Якщо доводиться повторити своє прохання, то це треба зробити спокійно, не нервуючи, без обурення. Треба зважити і на те, що не завжди у якомусь непорозумінні є провина представника медичного закладу, до якого ви звернулись.

З обох боків потрібно не забувати елементарних правил ввічливості, такі слова, як «будь ласка», «дякую». Чим привітнішим ви будете, тим привітніше вас приймуть. Взаємна повага між працівниками медичного закладу і хворим чи відвідува- чем — запорука нормального спілкування. Треба всім пам’ятати, що «якою міркою будете міряти ви, то такою ж міркою відміряють і вам».

Бувають випадки, коли після одужання хворий залишає клініку й забуває сказати лікуючому персоналу звичайне «дякую», не кажучи уже про несправедливі скарги, які травмують медичного працівника. Так, у «Медичній газеті» була на- друкована стаття, у якій розповідалось про хворого, який із переломом гомілки прибув у сільську лікарню. Після проведеної операції потрібна була гемотрансфузія. У хворого кров першої групи. Але останню ампулу такої групи ввели жінці в пологах. Лікуючий лікар дав хворому свою кров. Хворий одужав і після виписки додому написав скаргу в прокуратуру, щоб притягнути лікаря до відповідальності за те, що у лікарні не виявилось донорської крові.

Під час спілкування з родичами хворого та іншими відвідувачами необхідно:

1. При можливості наперед підготуватись до спілкування.

2. Створити для спілкування невимушені умови.

3. Ліквідувати відволікаючі фактори.

4. Продемонструвати своє бажання слухати.

5. Сконцентрувати свою увагу.

6. Не переривати співрозмовника.

7. При необхідності проявляти співчуття.

8. Зрозуміти точку зору співрозмовника.

9. Прагнути вияснити суть питання, з яким до вас звернулися.

10. До кінця вислуховувати зміст повідомлення співрозмовника, щоб зрозуміти його, а не для того, щоб потім виступити з відповіддю.

11. Реагувати на почуття відвідувача.

12. Прагнути бути зрозумілим.

13. Слідкувати за своїми висловлюваннями й проводити їх оцінку.

14. Ставити при потребі уточнюючі запитання.

15. Підсумувати своє розуміння вислуханого і вжити необхідні заходи, щоб допомогти заявнику.

Не бажано під час спілкування  з родичами хворого та іншими відвідувачами відділення:

1. Проявляти нетерпимість.

2. Удавано слухати.

3. Втрачати спокій.

4. Дратуватись.

5. Домінувати над співрозмовником.

6. Сперечатись або критикувати відвідувача.

7. Виносити поспішне рішення.

8. Переривати співрозмовника.

9. Наперед вважати, що ваш співрозмовник помиляється.

10. Переслідувати особисту користь.

У висновку потрібно ще раз підкреслити, що якою б актуальною не була сьогодні проблема прискореного розвитку медичної науки і впровадження її досягнень у практику охорони здоров’я, розширення й укріплення матеріальної бази лікувальних закладів, оснащення їх новітньою технікою і апаратурою, все ж таки продовжують набувати важливого значення питання про моральні якості медичного працівника, його ставлення до свого фахового обов’язку й професійної підготовки. Особистість лікаря і медичної сестри, їх моральний вигляд і персональна підготовка — це у кінцевому результаті й визначає значний успіх охорони здоров’я в державному масштабі.

І насамкінець, поведінка медичних працівників, їх стосунки з колегами, хворими, їх родичами удосконалювались протягом багатьох років. Ці норми і принципи повинні й надалі вдосконалюватись і бути основою для формування медичної етики й деонтології. Учитися дотримуватись цих норм потрібно не тільки під час своєї безпосередньої діяльності, але і в процесі спілкування з колегами, хворими, їх родичами та близькими.

ШМД

13.05.2014 (ШМД)

З 13.05 по 19.05 я проходив практику на станції швидкої медичної бершадської ОЛІЛ.

• Проводив передню та задню тампонаду носа при кровотечі.

• Транспортував хворих.

• Проводив зупинку кровотечі.

• Накладавтранспортні шини.

• Проводив місцеве знеболення при переломі.

• Промивав шлунок.

14.05.2014 ШМД

• Промивав шлунок.

• Обробляв рану, допомагав лікарю накладати шви на рану.

• Виписував медикаменти та перев’язувальний матеріал.

• Записував ЕКГ.

• Проводив місцеве знеболення при переломі.

• Заповняв документацію.

15.05.2014 ШМД

• Записував ЕКГ.

• Видаляв сторонні тіла з кон’юктиви.

• Виконував в/м ін’єкції.

• Проводив місцеве знеболення при переломі.

• Промивав шлунок.

• Асистував при венесекції.

16.05.2014 ШМД

• Оформляв документацію.

• Виписував медикаменти та перев’язувальний матеріал.

• Проводив серцево-легеневу реанімацію.

• Виконував в/в та в/м ін’єкції.

• Проводив зупинку кровотечі

17.05.2014 ШМД

• Визначав стан хворого.

• Виписував медикаменти та перев’язувальний матеріал.

• Записував ЕКГ.

• Промивав шлунок.

• Видаляв сторонні тіла з кон’юктиви.

19.05.2014 ШМД

• Проводив суб’єктивне і об’єктивне обстеження хворих.

• Визначав стан хворого.

• Оформляв документацію.

• Записував ЕКГ.

• Видаляв сторонні тіла з кон’юктиви.

• Проводив зупинку кровотечі.

Самостійна робота

1. Посадові обов’язки фельдшера, чинні накази та інструкції, які регламентують роботу ШМД.

Фельдшер станції (відділення) швидкої та невідкладної медичної допомоги:

1.1. Керується чинним законодавством України про охорону здоров'я та нормативно-правовими актами, що визначають діяльність закладів охорони здоров'я, організацію долікарської допомоги дорослому та дитячому населенню.

1.2. Здійснює професійну діяльність під керівництвом лікаря або самостійно у закладах швидкої та невідкладної медичної допомоги.

1.3. Надає невідкладну долікарську допомогу, приймає нормальні пологи.

1.4. Володіє всіма видами ін'єкцій.

1.5. Проводить малі хірургічні операції: трахеотомію, венопункцію, витягнення чужорідних тіл тощо.

1.6. Володіє прийомами реанімації, вміє надати допомогу при травматичному пошкодженні, кровотечі, колапсі, отруєнні, утопленні, механічній асфіксії, анафілактичному шоці, опіках, відмороженні, алергічних станах.

1.7. Працює з наркозо-дихальною та електронною апаратурою, що застосовується бригадами швидкої медичної допомоги.

1.8. Веде медичну документацію.

1.9. Дотримується принципів медичної деонтології.

1.10. Постійно удосконалює свій професійний рівень.

2. Права й обов’язки фельдшера на місцях нещасних випадків згідно з чинним законодавством.

Права

Фельдшер станції (відділення) швидкої та невідкладної медичної допомоги має право:

2.1. Ознайомлюватися з проектами рішень керівництва, що стосуються його діяльності.

2.2. Вносити на розгляд керівництва пропозиції щодо покращення роботи, пов'язаної з обов'язками, що передбачені цією інструкцією.

2.3. В межах своєї компетенції повідомляти керівництву про всі недоліки, виявлені в процесі його діяльності, та вносити пропозиції щодо їх усунення.

2.4. Вимагати від керівництва сприяння у виконанні ним посадових обов'язків.

2.5. Давати вказівки молодшому медичному персоналові в межах своєї компетенції.

2.6. Отримувати інформацію, необхідну для виконання своїх посадових обов'язків.

2.7. Самостійно приймати рішення в межах своєї компетенції.

2.8. Періодично у встановленому порядку проходити атестацію на присвоєння чергової кваліфікаційної категорії.