15. Ренесанс як культурна епоха. Особливості (характерні риси) Відродження в українських землях (хvі ст. – початок хvіі ст.)

1.Відродження - це історична епоха, характерними, основними рисами якої є:

1) перехід від ремесла до мануфактури;

2) великі географічні відкриття і початок світової торгівлі;

3) створення сучасних національних держав;

4) початок книгодрукування;

5) "відкриття" античності і розквіт вільнодумства;

6) втрата церквою монополії на духовне життя і виникнення протестантства;

7) перемога Нідерландської революції під релігійними гаслами кальвінізму;

8) початок природознавства, мистецтва й літератури нового часу. Необхідними передумовами нового, буржуазного розвитку стали компас, порох та друкарський верстат. Саме книгодрукування, компас та вогнепальна зброя визначили головний вектор суспільного й культурного розвитку цієї епохи.

16. Церковна криза в українських землях хvі століття. Берестейська унія 1596 року та початок релігійно-філософської полеміки. Братський рух як соціальний та культурно-освітній феномен.

1. Іноземний гніт на українських землях, спустошливі татарські напади дуже несприятливо позначилися на культурному розвитку України. Правлячі кола Польщі, Угорщини, Туреччини своєю колоніальною політикою затримували розвиток національної культури українського народу. В Україну католицизм здійснює експансію не у своєму безпосередньо теологічному вигляді, а у вигляді віровчення тісно переплетеного з польським великодержавним шовінізмом з його планами створення "Великої Польщі" від Балтійського до Чорного моря. Польська агресія поставила український народ перед загрозою повної денаціоналізації.

2. Проте одночасно діяли й інші сили: соціально-економічні, військові, політичні, суспільні, релігійні - які рухали вперед українську культуру. Серед головних сил, які розвинулися наприкінці XVI - початку XVII ст. в Україні, видатний мислитель Франко назвав "зріст міщанства з його братствами, школами і друкарнями". Зросла кількість шкіл і підвищився їхній освітній рівень, починаючи вже з середини XV ст. Але це були школи початкового рівня, тому українська молодь продовжувала освіту за кордоном, в європейських університетах, зокрема, в Празі, Болоньї, Падуї, Парижі, Гейдельберзі, Лейдені та ін. Тільки протягом 1510-1560 р. у Краківському університеті навчалось 352 студенти з 51 міста України. В Празькому університеті, зважаючи на велику кількість студентів з України, навіть був створений для них окремий колегіум. У документах Сорбони (Париж) в 1353 р. зафіксовано отримання Петром Кордованом, вихідцем з Рутенії, ступеня магістра, а в 1449 р. Мартин Іоанн з Перемишля отримав ступінь доктора медицини в Болонському університеті. Загалом багато українців навчалось в таких видатних центрах ренесансної культури і науки, як Болонський та Падуанський університети, де викладали Пікко делла Мірандола, Галілео Галілей.

3. Керівною верствою України стало козацтво. Відомий дослідник Дмитро Яворницький в своїй фундаментальній праці "Історія запорізьких козаків" вказує: "низові козаки поступово дійшли до ролі захисників віри Христової проти мусульманства і православної проти католицизму, а разом з тим охоронців проти турків і татарів слов'янської народності".

Середньовічна максима, - "чия влада, того і релігія", - була тоді для Речі Посполитої польської, - пише відомий есеїст Є. Маланюк у змістовних "Нарисах з історії нашої культури", - цілком актуальним гаслом і метою. Але сталося так, що це гасло несподівано викликало з протилежної сторони гасло XVII ст.: "За віру і націю руську". І боротьба Польщі з Козацтвом в певнім періоді набрала рис "війни релігійної"".

4. Як зазначалося раніше, характерною рисою доби Ренесансу було формування національної самосвідомості у народів Європи. І саме наприкінці XVI – першій половині XVII ст. в Україні йшов послідовний процес формування національної самосвідомості українства, усвідомлення їм своєї етнічної ідентичності і власних національно-культурних цілей.

Саме високий рівень національної самосвідомості українського народу послужив тим потужним каталізатором, який посилив вибух Хмельниччини 1648-1657 рр., яка стимулювала розквіт вже нового культурного стилю - Козацького Бароко.

2. З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об´єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови римського папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності папи.

Після церковного розколу слабіюча православна церква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274 p., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їх значення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об´єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі тривалу історію, протягом якої неодноразово доводив актуальність та доцільність об´єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ´ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об´єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов´язковим визнанням верховенства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад православної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збереження національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською патріархією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Поступово в частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хитросплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не задовольняло втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися в політичних правах з католицьким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і в Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював Цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).