1. Поняття культури. Культура як система: походження, динаміка, основні функції.

2. Генеза та особливості національної культури. Джерела та складники української

культури.

3. Доба первісної культури в українських землях. Формування праслов’янського

культурного простору.

4. Міфосвідомість. Давньослов’янська міфологія як джерело української культури.

Політеїстичний пантеон давніх слов’ян - форма суспільної свідомості

5. Київська Русь як соціокультурна система (IХ-ХІII століття).

6. Релігійно-культовий проект Володимир Великого: запровадження християнства як

основа формування нового культурного всесвіту.

7. Писемність, освіта, література доби Київської Русі. Початки філософського та

наукового мислення.

8. Архітектура та образотворче мистецтво княжої доби: від візантійського канону до

питомої художньої традиції.

9. Музика та театральні дійства. Ужиткове мистецтво та життя міста (IХ-ХІII століття).

10. Культура доби розпаду Київської держави (кінець ХІI – перша пол. ХІІІ ст.).

Двощаблевість функціонування києворуської культури. 22

11. Характерні риси культури Київської Русі. Проблеми культурно-національної спадщини

східнослов’янських народів.

12. Розвиток культури післямонгольского часу. Галицько-Волинське князівство як

політичний і культурний правонаступник Києва (ХІI – ХІV ст.).

13. Суспільна та етнокультурна еволюція східнослов’янських земель: проторенесанс в

українсько-польських землях (ХІІІ-ХV ст.)

14. Мистецтво київських та галицько-волинських земель ХІV- ХV ст.: світська та

сакральна архітектура, малярство, музика, декоративне мистецтво, книгописання.

15. Ренесанс як культурна епоха. Особливості (характерні риси) Відродження в

українських землях (ХVІ ст. – початок ХVІІ ст.)

16. Церковна криза в українських землях ХVІ століття. Берестейська унія 1596 року та

початок релігійно-філософської полеміки. Братський рух як соціальний та культурно-освітній

феномен.

17. Освіта в ХVІ – на початку ХVІІ ст. Братські школи та культурно-освітній осередок в

Острозі.

18. Книжна справа та книгодрук в Україні (ХVІ-ХVIІ ст.). Полемічна література.

Гуманістично-реформаційні ідеї у духовній культурі ХVІ – початку ХVІІ ст.

19. Розвиток власної художньої традиції: архітектура, монументальне малярство та

іконопис ХVІ - ХVІІ ст.

20. Київ часів Сагайдачного: Київська братська школа та вчений гурток Лаврської

друкарні.

21. Феномен українського козацтва як культуротворчої сили. Культура козаччини.

22. Державно-культурне самоствердження нації у ХVІІ ст. та його вплив на розвиток

національної культури.

23. Європейське бароко та формування українського (козацького) бароко як власне

національного художнього стилю.

24. Києво-Могилянській колегіум як нова освітня модель. Становлення професійних

науки, філософії та розвиток мистецтв у стінах Академії.

25. Розвиток барокової літератури та поезії. Шкільний, народно-містеріальний та

вертепний театр.

26. Мурована архітектура, монументальний живопис, вітчизняна школа іконопису у ХVІІ

столітті.

27. Розвій друкарства, гравіювання, різьбарства у ХVІІ – початку ХVІІІ століть.

28. Фольклорна культура. Козацтво у літературі й фольклорі.

29. Блискуче Мазепинське Бароко. Стилістичні особливості бароко як світогляд епохи.

30. Колоніалізм та колонізація нових земель. Культура Лівобережжя та Слобожанщини

кінця ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст.

31. Епоха Просвітництва та науково-раціональна традиція Києво-Могилянської Академії.

32. Григорій Сковорода як феномен української культури.

33. Еволюція художнього стилю ХVІІІ ст.: пізнє українське бароко, рококо, класицизм.

34. Професійне мистецтво другої половини ХVІІІ ст. Музична, живописна, літературна та

наукова спадщина українських митців, їх внесок до загальноімперської культури.

35. Специфіка розвитку та сутність українського романтизму (початок ХІХ ст.)

36. Романтизм як світоглядна основа нового українського письменництва. Письменники

Харківської громади (кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст.).

37. Класицизм та еклектика в мистецтві першої половини ХІХ ст.

38. Культура українських земель Австро-Угорщини (перша половина ХІХ ст. ).

Просвітництво у західноукраїнських землях.

39. Культурно-національний рух ХІХ ст.: від етнографізму до політичних вимог. Кирило-

Мефодіївське товариство.

40. Тарас Шевченко як творець національної культури.

41. Культурно-просвітницькі товариства “Громада” та “Просвіта”.

42. Розвиток природничих та гуманітарних наук в університетсько-наукових центрах

другої половини ХІХ ст. 23

43. Класична українська література другої половини ХІХ ст.

44. Архітектура, живопис, пластичні мистецтва другої половини ХІХ ст

45. Музична культура. Розквіт театральної діяльності другої половини ХІХ ст.

1.Поняття культури. Культура як система: походження, динаміка, основні функції.  Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Вперше поняття «культура» у значенні розумова, духовна діяльність ужив Цицерон в 45 р е. Назвав філософію культурою душі, тобто., виховуючи свій розум, обробляючи його як селянин землю, людина розвиває свої розумові здібності, удосконалює духовну діяльність.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.

Культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. Матеріальну культуру утворюють продукти матеріального, а духовну продукти духовного виробництва. Але їх відмінності в жодному разі не можна перебільшувати хоча б тому, що предмети духовної культури завжди так чи інакше уречевлюють, матеріалізуються, а матеріальна культура несе в собі людську думку, досягнення людського духу. Вони пов'язані між собою так, як і дві позначені вище області виробництва-матеріального і духовного, причому перше к в кінцевому рахунку грає в системі суспільного життя провідну, визначальну роль.

Витоки і закономірності розвитку культури були предметом дослідження багатьох учених, які й запропонували різні теорії. Найґрунтовнішими серед них є еволюціоністська, антропологічна, соціологічна, історико-матеріалістична, теологічні теорії та теорія циклічного колообігу..

Еволюціоністська теорія культури викладена у працях американського вченого Л. Моргана та англійського історика Е. Тейлора. Провідні ідеї еволюціонізму — єдність людського роду, прямолінійність культурного прогресу, спорідненість потребу на які культура відповідає у своєму формуванні, а також спільність цінностей, які народжуються в цьому процесі Л. Морган виокремлює тільки такі стадії у розвитку суспільства, які є однаковими для всіх народів: дикість, варварство, цивілізація.

Антропологічну, або функціональній концепцію культури розробляли Б. Малиновський, А. Кребер та ін. Рушієм виникнення та розвитку культури згідно з їх версією є потреби. Відмінність між культурами зумовлена різними способами задоволення цих потреб. При цьому кожна культура залишається цілісною, будь-яка традиція чи звичай (вірування) виконують важливу для культури функцію, кожен елемент культури є незамінним..

Основоположником концепції циклічного колообігу є італійський філософ Дж. Віко.Він вважав, що всі. народи проходять "абсолютно однаково і постійно через три доби... а саме Добу Богів.., Добу Героїв.., Добу Людей". Перша з них — груба і темна. Головну роль у Добу Героїв відіграють Батьки сімейств, які вирізняються розумом і енергією. Антропологічна специфіка Доби Людей полягає в тому, що це — час розуму, культура дивиться на себе очима філософів, долається національна обмеженість, виникають ідеї рівності й інших демократичних форм. Але далі людина перетворюється на зманіжену і розпусну істоту. Саме тоді виникає потреба в силі, що зможе скріпити цілісність культури, яка розпадається. Ця сила — монарх, при якому законодавець — розум.

Соціологічна концепція культури представлена французьким культурологом Т. Адорно, П. Сорокіним, Г. Маркузе. Вони розглядають культуру як складну єрархічну структуру. П. Сорокін враховує те, що культура взаємопов'язані, контакти між ними стають усе інтенсивнішими, а соціокультурні феномени безперервно пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої.Прихід нової суперсистеми принесе нові цінності, що "оновлять" деградуючу суперсистему.

Згідно з вченням історичного матеріалізму, яке розробили К. Маркс та Ф. Енгельс, цивілізація починається тоді, коли частину прибутку можна витрачати на надбудову. На середину XX ст. цивілізація досягла високого рівня, однак на перешкоді стала приватна власність на засоби виробництва, яка "неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації". Вихід вбачався у переході з царства необхідності у царство свободи — якісно нову цивілізацію.

Теологічні концепції культури включають католицьку, православну, протестанську та ісламську. Позицію католицьку представляє французький філософ Ж. Марітен: "Людям сьогоднішнього дня призначено підготувати вияв його (Творця) мудрості в культурі". Православні культурологи (М. Бердяєв, П. Флоренський, К. Карсавін), виводячи культуру з релігійного культу, підкреслювали, що тільки релігійність забезпечує вирішення "основного завдання культури" — здобуття перемоги над забуттям і часом", над минулим і майбутнім, над смертю. Протестантська культурологія, зокрема теолог П. Тілліх — один з основоположників "теології культури", — головним завданням останньої вважає відновлення втраченого синтезу християн ства та культури, який зможе віднайти відповіді на ключові питання людського буття. Ісламська культурологія вирішальне значення у розвитку культури (науки, освіти, етики, мистецтва) відводить Корану.

Функції Насамперед слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку, прилаштовуватися до існуючих у суспільстві оцінок і форм поведінки.

Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу.

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе в суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається в ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, який запам'ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп'ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп'ютері: вона вміщує у собі мову, пам'ять, програми дій.

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення, які неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення тощо, які входять до скарбниці культурних цінностей.

До змісту нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, згідно з якими формується стиль життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.

Слід сказати про гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хайдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури становить виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення та ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає в невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна справедливо вважати новим кроком у напрямку розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.

2.Генеза та особливості національної культури. Джерела та складники української культури. 

Національна культура = продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур, її соціальних груп, верств, її історія, відносини. соціальна пам'ять, самосвідомість. = синтез етнічного, народного і національного, переробленого, засвоєного як такого, що збагачує національне.

Національна культура визначається сімейно-родинними зв'язками, спільною територією мешкання (рідна земля), духовною культурою народу, мовою, музичним і словесним фольклором, рисами національного характеру, звичаями, традиціями, мистецтвом тощо. Національна культура - продукт праці Інтелектуальної еліти нації. В ЇЇ основі лежить національна самосвідомість - особливе розуміння ролі культури а консолідації нації, формуванні її національних інтересів. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

Джерела і складові української культури

Українська культура - відображення ідей українського націоналізму в мистецтві, побуті, архітектурі, літературі, музиці, кіно та інших сферах духовної діяльності (світу ідей). Історичний розвиток української культури відбувається у взаємодії з культурами Заходу, Півдня, Північного Сходу.

Важливими проблемами в дослідженні будь-якої культури є з´ясування її джерел та складових. До найважливіших джерел української культури зараховують природне оточення (земля), українські давні вірування й етнокультуру загалом, християнство, зовнішні впливи (східні та західні), професійну культуру.

З огляду на українську професійну художню творчість і філософію до джерел української культури слід зарахувати також античну культуру: античні впливи через Південь, а пізніші через Захід постійно сприяли розвитку української культури, засвоювалися нею. Від часів Київської Русі, а потім у литовський період важливим було також засвоєння деяких європейських політичних і правових ідей та установ. Це дає підстави віднести українську культуру до сім´ї середземноєвропейської культурної спільності, що передбачає також урахування культурного внеску українців у її розвиток. Важливо, щоб будь-які гіпотези, теорії піддавались критичній перевірці, особливо якщо вони видаються фантастичними, створеними з компенсаційних мотивів, наприклад, розповіддю про велике минуле часто прагнуть компенсувати певні труднощі в самоутвердженні сучасної української нації.

Серед джерел української культури О. Пріцак виокремив: 1) найдавніші (внутрішнього і зовнішнього походження): доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов´янські, балканські, іранські та алтайські; 2) античні (грецькі, римські), германські, візантійські та західноєвропейські. (Співвідношення західних і східних джерел та впливів є однією з актуальних тем історичних, культурологічних і філософських студій в україністиці.) Правда, О. Пріцак ототожнив джерела і складові української культури, хоча їх необхідно розрізнювати. Джерелами національної культури є явища, що допомагають з´ясувати її становлення та особливості; складовими — її основні сфери у конкретний історичний період.

В розвитку української культури дослідники виділяють такі складники: доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, україно-балканські, іранські, алтайські, античні, германські, візантійські, західноєвропейські. Перші шість (доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов'янські, україно-балканські, іранські, алтайські), вважаються основою української культури, а інші чотири (античні, германські, візантійські, західноєвропейські) радше характеризують історичні епохи, що їх переживала українська культура

Стосовно доіндоєвропейських складників, то вже палеолітичні культури на українських теренах засвідчують наявність певних тенденцій розвитку. Наукові дослідження палеоліту виявляють спорідненість культур давнього населення України з Надчорномор'ям, тобто із середземноморським культурним колом (М. Міллер). Від палеоліту в Україні можна відрізнити предків трьох рас — нордійської, середземноморської, лепоноїдної, які позначилися на расовому складі української культури. Неоліт в Україні змінила низка культур, з-поміж них найважливішою вважається культура Трипілля (V—III тис. до н. е.), що набула поширення на правобережжі Україні та в Молдові; у Східній Румунії їй відповідає культура Кукутені. На основі даних археології дослідники допускають зв'язок трипільської культури з українським мезолітом або з пізнішими періодами розвитку (В. Хвойка, В. Кричевський (батько), Т. Пассек та ін.). Висновок про те, що носії трипільської культури — це малоазійські армено-Хди, які стали основним субстратом української раси, обстоював український етнограф і археолог В. Щербаківський (1876—1957). Арменоїдність трипільців приймає українська антропологія.

3.Доба первісної культури в українських землях. Формування праслов’янського культурного простору. 

На території сучасної України люди з'явилися близько 1 мільйона років тому. їх переселення на територію України відбулося шляхом з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Такий рух відбувався поетапно протягом багатьох тисячоліть. Найдавнішими стоянками палеоліту на території України вважають: біля с. Королеве (Закарпаття), Мізинська стоянка на Десні, Кодакська, Кирилівська на території сучасного Києва, Лука-Врублівецька на Хмельниччині, Амвросіївська на Донбасі. Мустьєрські стоянки, печери Киїк-Коба та Холодний Грот у Криму, печера Старосілля, Антонівка на Донбасі, Рихта на Волині, Молодово на Дністрі та інші.

Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам'яний вік ,мезоліт — середній кам'яний вік, неоліт — новий кам'яний вік, енеоліт — мідно-кам'яний вік, бронзовий вік.

Епоха палеоліту (200 тис. - 10 тис. років до Н. X.) засвідчує існування на території України певної культури. Саме в ці часи:

- люди набувають вміння добувати і використовувати вогонь;

- удосконалюють знаряддя праці, житло будується з дерева (жердин), кісток;

- виготовляють прикраси, що нагадують людину, фігури тварин;

- з 'являються зачатки релігійних вірувань (анімізм, магія, тотемізм, фетишизм), а разом з ними елементи мистецтва.

У добу мезоліту (10 тис. - 7 тис. років до Н. X.) на Україні:

- використовується лук і стріли;

- розвивається рибальство, приручено собаку;

- започатковуються форми первісної племінної організації;

- основою суспільного устрою стає матріархат;

- для обробки дерева використовується долото, сокира, тесло;

- виготовляються нові знаряддя праці - ножі, кинджали, списи з ріжучими кам 'яними пластинами тощо.

Місця перебування часів пізнього палеоліту виявлено по всій Україні. Найбільш цікаві стоянки - Мізинська, Кирилівська, Ме-жирічська, Гінцівська.

Яскравим зразком української культури пізнього палеоліту і неоліту є трипільська культура. Перші знахідки, що стосуються цієї культури, були знайдені в селі Трипілля на Київщині, пізніше розкопано подібні селища по всій Україні. Завдячуючи трипільській культурі ми пізнаємо про форми хліборобства, хліборобські знаряддя, зернові рослини (плуг, мотика, серп, ячмінь, просо, пшениця), використання тварин у господарствах (воли та корови).

Способи будівництва житла, зокрема хати, також дісталися у спадщину від трипільців. Піч з глини, гончарні вироби у характерній манері, знайдені у багатьох місцях України, також належать до трипільської культури. Ще у добу палеоліту в Україні розвивається мистецтво у вигляді орнаментів на кістках тварин. Прикладом можуть служити предмети, знайдені у Кам'яній Могилі біля Мелітополя. Вони свідчать про тотемічні вірування стародавніх людей. Тотемами були деякі тварини, особливо птахи, земноводні, яйця, ікринки тощо.

Знайдені статуетки жінок вказують на культи жінки-матері, що були поширені в Україні у палеолітичні і неолітичні часи. Перші форми соціальної організації мали відверто матріархальний характер. У неоліті в Україні з'являються елементи міфології, наприклад, уявлення про святість шлюбу. Жіночі статуетки з трипільських знахідок в деяких випадках обвиті змієм або мають вигляд богині, що сидить на кріслі у формі бика. Такі вироби символізували відродження природи навесні, єднання Землі, Сонця, Місяця і були поширені в усьому Надсередземномор'ї (зокрема, різне зображення Зевса у шлюбі з богинями). Подібні символи відображають становлення в Україні землеробської культури і укорінення реалій цієї культури у свідомості населення.

Племена трипільської культури заселили Подніпров 'я, особливо густо правий берег Дніпра, а також Придністров 'я. Вторгнення войовничих кочових племен із Сходу знищило трипільську цивілізацію, однак елементи її культури стали складниками інших культур, що розвинулись в Україні, а такі її елементи, як культ богині-матері, обряди, звичаї з поклонінням місяцю тощо збереглися до часів християнства.

Зміни, що відбулись в епоху бронзи (2 тис. років до Н. X.):

- настав кінець етнічної, суспільної та культурної стабільності;

- маси людей вирушають з насиджених місць на нові землі;

- розвивається металургія бронзи, з'являється значна кількість металевих знарядь, у деяких племен з 'являється плуг;

- з 'явилося садівництво, городництво, ремісництво;

- відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або прибульців, у результаті з 'являється неокресленість меж тогочасних культурних утворень;

- індоєвропейці принесли з собою на територію України дуже важливі культурні елементи. В суспільній сфері - це патріархат, у духовній - культ Сонця та розвинену флективну мову.

Первісна культура містила в собі також наукові знання. Раціональні знання включали календарно-астрологічні, математичні уявлення, біологічні, медичні, географічні, історичні свідоцтва. Вибудований на межі кам’яного і бронзового віків на території Англії мегалітичний комплекс Стоунхендж точно фіксував точки сходу Сонця у день літнього сонцестояння й заходу його у день зимового сонцестояння, служив для провіщання сонячних і місячних затемнень. У мисливських общинах вирізнялися на мапі зоряного неба сузір’я Плеяд, а розвиток землеробства дозволив поширити уяву про рух Плеяд по небосхилу.

4. Міфосвідомість. Давньослов’янська міфологія як джерело української культури

Міфосвідомість є основою ієрархічної піраміди людського мислення, з міфу походять релігія, мистецтво, наука, філософія, міф є інструментом мислення. Філософський тип мислення народжується з міфопоетичного не лише як його продовження чи новий ступінь, а й як заперечення, протиставлення йому.

Термін «міф» (грец. mythos) від початку містив подвійну семантику: 1) слово, звістка; 2) чутка, плітка, казка. Міф є найдавнішим інструментом пізнання, мислення, першим типом світорозуміння, особливим способом функціонування свідомості. Він відсилає до засновків буття, «робить людину тим, чим вона є зараз» (М. Еліаде). Походження міфу корениться у колективному світосприйнятті, відповідно, міф не має автора. Він є первісною тканиною духовної культури, що працює з образами-символами.

Міф створює смислове поле культури, особливу форму побутування семантичних полів предметів і явищ, що проявляється у текстах культури, ритуалах, соціальних інститутах, предметах тощо. Дослідники міфосвідомості мають справу з витворами людських рук і людського розуму, т. зв. артефактами — штучно створеними об´єктами, і ментифактами — об´єктами створеними ментальністю (образи, ідеї, установки, забобони тощо).

В історії людства міфосвідомість, породжені нею культура і спосіб буття охоплюють період від пізнього палеоліту до раннього середньовіччя. Історія людства є історією деміфологізації і створення нових міфів Міф є першою формою раціонального осягнення світу, його образно-символічного відтворення та пояснення, що виявляє себе у певних приписах до дій. Первісний міф впорядковує хаос, унормовує світ, допомагає людині осягнути його як організоване ціле, відтворювати його у доступних схемах. Міфологічна схема розуміння світу перетворювалася на магічну дію як засіб підкорення незбагненного.

Міфосвідомості притаманні первинна цілісність світу, відсутність суб´єкт-об´єктної опозиції (первісна людина не виокремлювала себе з навколишнього середовища). Первісне мислення було нерозчленованим, невідділеним від емоційної, афективно-моторної сфери. Унаслідок цього навколишнє середовище сприймалось як олюднене, відбувалося широке «метафоричне» зіставлення природних і соціальних (культурних) об´єктів. Людина переносила на природу власні якості, приписувала їй людські почуття, стани, структуру та спосіб дії.

Міф є розповіддю про минуле (діахронічний аспект) і засобом пояснення сучасного, майбутнього (синхронічний аспект). У ньому все постає як розгортання первинного прецеденту. Цим зумовлений етіологізм (грец. aitia — причина) міфу — уявлення про устрій світу, яке передається як розповідь про походження тих чи інших його частин.

Зміст міфу сприймається як вища реальність, осмислення дійсності. Закріплений у міфі колективний досвід є серцевиною мудрості, традиції. Осмислення світу у межах міфу не піддається і не потребує перевірки, тому міфосвідомість є «тотальним» типом свідомості.

Нездатність міфологічного мислення побачити відмінності між природним і надприродним, його байдужість до суперечностей, недостатній розвиток абстрактних понять, чуттєво-конкретний характер, метафоричність, емоційність перетворюють міф на своєрідну символічну (знакову) систему, за допомогою термінів якої сприймали та описували світ давні люди, як зазначає Е. Мелетинський.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов'ян була міфологія. Власне слов'янські міфологічні тексти не збереглись. Можливо лише частково реконструювати основні елементи міфологоії на базі вторинних письмових, фольклорних й речових джерел. Головні джерела - середньовічні хроніки, аннали, написані сторонніми спостерігачами німецькою або латинською мовами, й слов'янськими авторами (міфології польських та чешських племен), повчання проти язичнецтва ("Слово"), й літописи.

За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ділиться на декілька рівнів.

Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. До вищого рівня слов'янської міфології належали два праслов'янських божества: Перун та Велес. Правда, деякі дослідники вважають, що вони складали своєрідний пантеон. Крім названих богів, до нього входили інші — Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило. До середнього рівня слов'янської міфології відносилися божества, пов'язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств — Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні.

До нижчого рівня слов'янської міфології відносяться різні групи нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.

Археологи знаходять найдавніші зображення Рода і Рожаниці у вигляді скульптур, які, вірогідно, мала кожна сім'я. Їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізованих мотивів дерева життя.

Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а потім літо. З яйця-райця з'являється все живе на Землі. Деякі дослідники вважають, що уява про сакральний характер яйця як відродження душі померлого була характерна для культури скіфів. Наприклад, покійників скіфи ховали в яйцеподібних курганах, а поховальні ніші обсипали жовтою глиною на зразок жовтка. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов'язаний звичай розписувати писанки до Великодня. В Україні дуже розвинуте писанкарство як різновид образотворчого мистецтва. У дні Великодніх свят писанки дарують у супроводі обрядового цілування з побажанням здоров'я і довголіття. В поминальні дні українці на могили родичів кладуть писанки і паску, вшановуючи пам'ять про своїх предків.

Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. Слов'янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі.

Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом. . Стародавні слов'яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.

При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропогонічні — про створення людини; тотемічні — про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та пов'язані з господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами. Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди, так і боги.

Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов'янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел.