46. Україна у Другій світовій війні. Рух опору.

Друга світова війна, яка тривала з 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р., стала найжорстокішим і найкривавішим воєнним конфліктом в історії людства. У неї була втягнута 61 держава, на території яких проживало 80% населення Землі. Воєнні дії велися на території 40 країн. Війна коштувала людству 65-67 млн. життів.

Україна опинилася в епіцентрі війни вже у вересні 1939 р. Щонайменше 5,3 млн. чоловік, або один із шести мешканців України загинув у цій бійні. 2,4 млн. українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Ущент чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилося близько 10 млн. чоловік. Загальні втрати економіки України сягнули 40%. Удруге за трохи більше як 10 років Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів.

Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні був надзвичайно жорстокий і водночас неефективним, бо замість покори й остраху він спричинив могутній рух Опору.

В Україні, як і в інших окупованих країнах Європи, виник масовий підпільний і партизанський рух, який став важливим фактором перемоги над нацизмом. На початку війни, в обстановці хаосу й безладдя, партизанські загони виникали і діяли стихійно, але вже восени 1941 р. партійні органи надали цьому рухові цілеспрямованість та організованість. Ще до окупації призначалися керівники майбутніх підпільних організацій, закладалися таємні бази для партизанів. До кінця 1941 р. на окупованій території було залишено 110 партійних і комсомольських підпільних комітетів та центрів, а також близько 3500 партизанських загонів і груп, які, правда, невдовзі були розпорошені: діяло лише близько 20 загонів. Значно посилився комуністичний підпільний і партизанський рух після поразки німців під Москвою взимку 1942 р. Для керівництва партизанським рухом у травні 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року український штаб. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією і забезпечення партизанів зброєю, медикаментами та усім необхідним. Особливого розвитку партизанський рух набув у 1943 р., коли кількість бійців досягла 58.5 тис. і почали формуватися партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Попудренко, П.Вершигора, Я.Мельник, М.Наумов. Вони розпочали „рейкову війну”, руйнуючи військові комунікації ворога, знищуючи транспорт, живу силу, техніку і боєприпаси окупантів, здійснюючи тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Командування вермахту змушене було виділити для боротьби з партизанами до 120 тис. солдатів і офіцерів, відкликавши їх з фронту.

Головні завдання політичної та військової стратегії ОУН і Української повстанської армії (УПА) на Волині та в Східній Галичині:

-Організація військових відділів ОУН на теренах Волині й Полісся, а потім у Східній Галичині

-Намагання якнайбільше поширити свій вплив на Волині, усунення із цієї території німецької адміністрації

-Створення основ української адміністрації, підпорядкованої ОУН і УПА

-Підпорядкування всіх партизанських відділів, що діяли на Волині, керівництву ОУН (Бендери) (у тому числі відділів Тараса Бульби (Боровця), ОУН (Мельника)

-Усунення або знищення польського населення на Волині та в Східній Галичині як перешкода українських прагнень до незалежності