3. Політичний роман

Особливий жанр наприкінці XVII століття представляє "політичний" роман, першим прикладом якого є "Три найбільших у світі дурня" (1672) Кр. Вейзе. По своїй структурі "політичний" роман походить від "глупої" літератури XV-XVI ст. Його композиційно-організуючим моментом є подорож героя по світу. Під час мандрівок перед очами героя проходить нескінченна низка типів, які персоніфікують різні соціальні пороки. На таких негативних прикладах герой пізнає, як йому не слід поступати в житті, тобто він здобуває необхідний життєвий досвід, уміння орієнтуватися в конкретному соціальному середовищі. У цих творах відбувається не тільки розпад чітких структур, але й художнє освоєння нового простору: предмети побуту, сфера трудового й повсякденного життя стають у них естетично значимими. Це явище пов'язане з поступовою переорієнтацією всього духовного життя Німеччини, поворотом до реального світу і його цінностей на порозі Просвітництва.

Значним явищем в історії німецької літератури кінця XVII в. став роман Кристіана Рейтера "Шельмуфський" (1696), що оповідає про "дуже небезпечні" й "дуже цікаві" подорожі героя на суші й на морі. Роман розвиває антиміщанську тему сатиричних комедій письменника. Роман Рейтера - їдка сатира на німецьке бюргерство й сферу його духовного життя. Заслугою Рейтера є повернення сатирі головної її зброї - сміху, притому сміху веселого, життєстверджуючого. Ця установка на сатиричне висвітлення реальності говорить про близькість письменника до нових просвітницьких ідей.

60.Гріммельсгаузен. «Сімпліцій Сімпліціссімус».

ҐРІММЕЛЬСГАУЗЕН, Ганс Якоб Крістоффель фон (1621, Ґельнґаузен - 17.08.1676, Ренхен) — німецький письменник.

Ґріммельсгаузен виріс у невеликому містечку Ґельнґаузен, що в Гессені, де, мабуть, і народився, найімовірніше, в березні 1621 року. Ґріммельсгаузен рано втратив батька, а матір у 1627 році знову вийшла заміж і перебралась у Франкфурт. Хлопчик залишився під опікою діда і відвідував латинську лютеранську школу. У вересні 1634 р. Ґельнґаузен захопило імперське військо і цілковито розорило. Ймовірно, разом з іншими біженцями він сховався у зайнятій шведським гарнізоном фортеці Ганау, де комендантом був Якоб Рамзай, виходець із Шотландії, — один із небагатьох історичних діячів, згодом виведених у романі «Сімпліціс-сімус». Вірогідно, на початку 1635 р. Ґріммельсгаузен захопив загін «кроатів», які нишпорили в околицях Ганау, а згодом він потрапив до гессенців. Із осені 1637 р. Ґріммельсгаузен перебуває у Вестфалії, приставши до імперського війська під командуванням графа Гйоца. У 1665 р. Ґріммельсгаузен повернувся у Гайсбах, а в 1667 р. перебрався у місто Ренхен, яке належало до страсбурзького єпископства. Він виконував обов'язки претора, тобто розглядав дрібні судові справи, складав майнові акти і збирав податки. У Ренхені, попри значну кількість обов'язків і надокучливих справ, Ґріммельсгаузен написав основні твори. Останні роки життя письменника були затьмарені новою французько-німецько-нідерландською війною, в зону якої потрапив і Ренхен. Літературна праця припинилася. Ґріммельсгаузен захворів. 17 серпня 1676 року він помер і похований у Ренхені, де в 1879 р. йому відкрили пам'ятник.

Основний твір Ґріммельсгаузена — «Вигадливий Сімпліціссімус...» вийшов друком у 1668 р. На титулі, де стояла дата — 1669 рік (щоби книга не відразу застаріла), було зазначено, що це «Життєпис якогось дивоглядного ваганта на ймення Мельхіор Штерн-фельс фон Фуксхейм». Уже в 1669 р. з'явилося «Continuatio, або Продовження «Сімпліціссімуса». В особливому повідомленні, підписаному таємничими ініціалами «Н. J. С V. G. P. zu Cernheim», зазначалося, що це твір Самуеля Грейфензона фон Хірш-фельда і що праця видається посмертно. А в 1671 р. з'явилося найповніше видання «Сімпліціссімуса», з трьома новими Додатками, запозиченими зі складених ним самим народних календарів, двадцятьма гравюрами та лубковим листком. Пізніше Ґріммельсгаузен опублікував ще чотири романи, пов'язані між собою спільними мотивами «Кураж», — роман «Дивовижний Шпрінгінсфельд»; у 1672 — два романи під спільною назвою «Дивовижне пташине гніздо».

«Сімпліціссімус» став вершиною творчості Ґріммельсгаузена. Це своєрідне та неповторне полотно, сповнене гіркоти і гумору, у якому відображені лиха та жахи Тридцятилітньої війни (1618—1648), що спустошила середню Європу і перш за все Німеччину. Але твір Ґріммельсгаузена не хроніка і не побутовоописовий роман, як і не зібрання сцен табірного, похідного, міського чи сільського життя. Жоден із вирішальних воєнних епізодів, жодна значна історична особа не виведені у книзі. Тридцятилітня війна слугує лише грізним фоном, історичною обстановкою, сукупністю обставин, які визначають долю та поведінку героя.

Ґріммельсгаузен добре знав німецькі народні книги XVI ст.: «Мелузіну» (1474), «Фортуната» (1509), збірки шванків на зразок «Подорожньої книжечки» (1555) Вікрама чи історійок про витівки блазня Ейленшпіґеля (1515), далекого предтечі його героя. Він брав із них чарівно-казкові та сатиричні мотиви, анекдотичні ситуації та готові «дотепні відповіді». Попри це, Ґріммельсгаузена не можна вважати простим продовжувачем цієї літератури, оскільки він як письменник склався і розвивався в межах пануючого стилю бароко, створюючи його народний варіант. Він вибудовував «Сімпліціссімуса», відштовхуючись від взірців високої літератури бароко, використовуючи його поетику та стилістику для створення нової «великої форми»; таємниця (народження), несподівані зустрічі й упізнавання та інші композиційні прийоми героїко-галантних романів використані для сюжетних зв'язків, ущільнення розповіді.

Саме звернення до високої книжності було необхідне для створення особливої оповідної манери розповіді, що призводила до виникнення різкого контрасту поміж мовою та стилем, яким змальовані події, і тим, що відбувається насправді. Змішування різнорідних елементів не порушує єдності розповіді, а створює трагічну напругу чи посилює комізм.

Особистість Сімпліціссімуса, за задумом автора, надзвичайно проста. Це персоніфікована «tabula rasa» — чиста воскова дошка, на якій життя різьбить свої письмена, повчальний приклад риторичної проповіді. Проходячи через сповнене злигоднів життя, головний герой намагається його осягнути. Його думка спрямована не всередину себе, а в зовнішній світ, який він споглядає із жахом чи насміхом. Але він усвідомлює себе як особистість і особливий характер. «Не був би я справдешнім Сімпліціссімусом!» — вигукує він, підкреслюючи своєрідність своєї вдачі та свого розуміння речей.

Сімпліціссімус виступає у романі носієм здорового глузду. Він пов'язаний із народним досвідом і сповнений насмішкуватого оптимізму. Його особистий досвід доповнюється і мовби розсувається алегоричними картинами, які дозволяють перейти межі безпосередньо пізнаваного світу та прорватися до його сутності. Ґріммельсгаузен використовував увесь арсенал риторичних засобів бароко від ораторського мовного ладу і закінчуючи складними алегоріями, притчами та повчальними прикладами з життя. Алегоричне осмислення дійсності проходить через увесь роман про Сімпліціссімуса. Алегоричний відсвіт лягає і на його головних героїв. Виникає дидактичний триптих, у центрі якого перебуває сам Сімпліціссімус, а крила утворюють Херцбрудер, який уособлює життя праведника, що зрікся всього земного під впливом воєнних лихоліть і власних бід, майже безтілесний, і кривавий Олів'є — страшний приклад зашкарублого лиходія і запеклого грішника. Поміж ними, як двома одвічними началами добра та зла, і хитається, наче маятник, Сімпліціссімус — звичайний смертний, який потрапив у вир війни. Плаваючи життєвим морем, він виробив лукаві та гнучкі правила поведінки і моралі. Він не здатен засвоїти аскетичні ідеали Херцбрудера, але й не доходить до цілковитого морального падіння, як Олів'є.

Ґріммельсгаузен поєднує алегорію з утопією та сатирою. Він часто звертається до традиційних засобів народної сатири. У письменника в кривому дзеркалі «світу навиворіт» сповнений насилля та несправедливості світ одягає личину досконалості. На дні озера Муммельзеє Сімпліціссімус знущально повідомляє наївним і довірливим сільфам, що на землі все відбувається щонайкраще, повсюди панує мир, розкошування, а найголовніше, справедливість. Утопічне царство сільфів, позбавлене людських пристрастей і радощів, безликих і слухняних, які механічно працюють задля загального добробуту, не до вподоби Сімпліціссімусу. Симпатії героя не завойовує і реальна, здійснена на землі Утопія — община «перехрестів», яку він нібито побачив в Угорщині.

Ґріммельсгаузен — народний письменник, тому що виразив найкращі поривання та прагнення свого народу і створив грандіозне та неповторне художнє полотно, у якому з великою силою відобразив свою епоху. Але він був і народним оповідачем, талант якого особливо розкрився у романах, які стали продовженням. Вони також обпалені гарячим подихом Тридцятилітньої війни.

Ґріммельсгаузен написав також два «галантні» романи на псевдоісторичні теми: «Дітвальд і Амелінда»(1670) та «Проксімус і Лімпіда» (1672), які, на відміну від інших творів, опублікував під своїм справжнім прізвищем. Створив він і два «біблійні» романи: «Доброчесний Йосиф»(1667) та його своєрідне продовження «Музай» (бл. 1670)— про слугу-пройду Йосифа, наділеного рисами пікаро. Але не ці романи, а «Сімпліціссімус» обезсмертили Ґріммельсгаузена, оскільки лише в ньому письменник піднявся до загальнолюдських етичних проблем і пошуків морального виправдання буття.

34