Психологія самосвідомості

1. Поняття самосвідомості, свідомості у німецькій класичній філософії. Ціннісно-особистісний аспект самосвідомості. Ідеальне та емпіричне я. І.Кант, і.Фіхте.

Самосвідмість (С.) – це усвідомлення людиною себе, як особистості, тобто власних рис характеру, потенційних можливостей, дій і вчинків, їх мотивів і наслідків, усвідомлення своїх іфзичних, інтелектуальних і моральних якостей, ставлення до навколишнього дійсності та інших людей, ставлення до своєї діяльності і її значення для себе і всього суспільства.

На думку Лєонтьєва до структури С. належать:

1. Знання про себе;

2. Усвідомлення себе.

Кожен з цих компонентів, взятий окремо, не вичерпує змісту поняття «самосвідомість». Досить часто С. Ототожнюється з Я-концепцією особистості. Але існує думка, що цього робити не варто, бо С. охоплює лише частину змісту Я-концепції, яка потенційно усвідомлюється людиною. Крім знань про себе С. містить і процес та результат неперервного оцінювання людиною своїх станів і діянь. Прояви С. відзначаються різноманітністю форм:

• Пізнавальний аспект діяльності людини виявляється в самоаналізі, самооцінці.

• Емоційний – у скромності, самолюбстві.

• Вчинковий – у самоконтролі, самодисципліні та інших властивостях.

Важлива роль у становленні С. людини належить самооцінці. Вона формується під впливом оцінного ставлення до людини з боку інших людей, при зіставленні своїх мотивів, цілей, дій та вчинків із соціально встановленими нормами поведінки. Отже С. виникає лише в умовах спілкування і спільної трудової діяльності людини з іншими людьми.

І.Кант окреслив ціннісно-особистісний підхід у розгляді «Я». Він виділяє психологічне і логічне «Я», він не вважає їх структурними компонентами особистості. Вводить поняття самототожності, завдяки якій він вважає, що людина відрізняється від тварини.

Кант розділяє свідомість. Свідомість є необхідною передумовою моралі і моральної відповідальності. Він вводить поняття емпіричного Я (формується з навколишнього досвіду – моральне). Поряд з емпіричним існує інше «Я», яке є ідеальним. Це ідеальне Я відображає ціннісний соціально-психологічний аспект особистості.

Кант вважає, що самосвідомість це те, що є найінтимніше в людини і вона не може виходити за межі своєї ідентичності. Вільно чи не вільно людина співвідносить свою поведінку з думкою про інших, з абсолютним, яке знаходиться поза людиною – моральний закон.

2. Проблема самосвідомості у дуалізмі р.Декарта. «я» як абстрактний суб’єкт пізнання.

Філософія XVII-XVIIIст предметом свого вивчення вибрала феномен «Я». В основному аналіз цього феномену здійснювався у 2 напрямках:

• екзистенційно-етичному (яка цінність особистості і які способи її самореалізації);

• логіко-гносеологічному (зясовує межі свідомості, способи самоусвідомлення).

Другий напрям мав найбільший вплив на розвиток наукової психології, який був сформований Рене Декартом (праця «Опис людського тіла»). Декарта цікавить не конкретне індивідуальне «Я», а субєкт пізнання взагалі.

З ЗАГАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ (доповнення): Душа людини (за Декартом – мислення, мовлення, сприймання, уява, почуття та ін.) непросторова, нематеріальна, отже не може діяти механічно. Вона є частинкою Бога в людині, частинкою ідеального світу. Вона функціонує за принципово іншими законами ніж матеріально-механістична частина світу. Знання душі про свій внутрішній зміст безпосереднє – мислення може безпосередньо про себе помислити, свідомість – усвідомити себе та всі інші процеси та стани. А знання людини про світ не безпосередні, а опосередковані психічними процесами, тобто між предметами та явищами світу і їх представленістю у психіці стоять психічні процеси та явища (відчуття, сприймання, думки, уява). І тоді Декарт замислився: «Можливо в психічних образах постають не реальні явища, предмети, а самі образи, які існують тільки у психіці. Ніщо переконливо не свідчить, що реальний світ існує. Можливо нам це тільки здається, як у сновидіннях чи галюцинаціях». Отже існування світу, усіх предметів і явищ в ньому можна поставити під сумнів. Є тільки одна річ, існування якої безсумнівне: психіка – те, що сумнівається, мислення! Звідси знаменита фраза Декарта «Я мислю, отже я існую». Це засади так званого суб’єктивного ідеалізму

«Я» є субстанція на його думку, яка складається із мислення, яке незалежне від матерії. Я-пізнання ототожнюється з душею, але не співвідноситься з його тілом. Ця думка була помиковою. Таким чином у Декарта «Я» це абстрактний субєкт пізнання. Тому він вважав, що вивчати душу неможливо