22. Радянсько-польська війна та її наслідки для України

Радянсько-польська війна та її наслідки для України

Причинами війни стали:

-        бажання уряду Пілсудського розширити кордони Польщі в межах 1772 року;

-        варшавський договір.

25 квітня 1920 року польські війська почали наступ на радянську територію. Перший етап війни (квітень-травень1920) складувався для 150 тис. чол. війська польського та 15 тис. чол. українців вдало. 6 травня вони вступили в Київ. А 9 травня переправились через Дніпро та запинились на лінії Вишгород – Бровари – Бориспіль. Одною з причин зупинки було те, що не ствердились їх сподівання на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ. Встановивши окупаційний режим поляки почали вивозити сировину, промислове обладнання, товари до Польщі. Це викликало обурення та призвело до повстань. Дуже скоро ситуація на фронті змінилась. Радянське командування перекинуло на польський фронт 1-шу кінну армію Будьонова, 25-ту чапаєвську дивізію. Вони прорвали польську оборону а 12 червня червоноармійці увійшли до Києву. До кінця червня бойові дії були перенесені на територію Західної України. В другій половині липня Червона Армія вступила в кордони Польщі. Така ситуація дуже збентежила країни Антанти. Посередницьку місію взяв на себе міністр закордонних справ лорд Керзон. Польський уряд запропонував почати переговори, але Червона Армія не припинила свого наступу і опинилась неподалік від Варшави. Радянське командування переоцінило свої сили. Тили не встигали за передовими частинами. Червона Армія потерпіла ряд поразок. Але обидві сторони були вимотані. І вже в жовтні 1920 року Польща заключила мир з радянською Росією, який ознаменував розрив з УНР. Українські війська пробували вести бойові дії, але в листопаді вони перейшли за Збруч. За умовою Ризького миру від 18 березня 1928 року під владою Польщі залишились: Західна Волинь, Холмщина, Підляща, Західне полісся, Східну Галичину. В обмін на це Польща визнала УРСР. Організована боротьба за незалежність України закінчилась поразкою. Результати війни мали виключно негативний характер для України. Одна її частина опинилась під ворожою окупацією, а в іншій встановився жорсткий антинаціональний тоталітарний режим.               

23. Входження України до срср.

Національно-визвольний рух та нетривале існування української державності були причиною того, що навіть після їх поразки й завоювання українських земель Радянською Росією більшовики змушені були піти на здійснення заходів, частково спрямованих на задоволення права українського народу на самостійне життя. Хоч і маріонеткові, але було створено Всеукраїнський центрально-виконавчий комітет (ВУЦВК) та Раду народних комісарів (РНК) України.

Щоб зменшити опір українського народу та посилити прорадянські настрої в Україні, В. Ленін вже в грудні 1919 р. вважав за потрібне, щоб ЦК російської комуністичної партії більшовиків прийняв таку резолюцію: "Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на позиції визнання самостійності УРСР". Далі читаємо: "1. РСФСР і УРСР входять між собою у військовий і господарчий союз, тому для кращого здійснення зазначеної мети обидва уряди оголошують об'єднаними такі комісаріати: перше — військових і морських сил, друге — Вищу раду народного господарства, третє — зовнішнього торгу, четверте — фінансів, п'яте — праці, шосте — шляхів, сьоме — пошт і телеграфу.

Отже, ще за два роки до широко рекламованого так званого Союзного договору 1922 р. радянську Україну позбавили всіх ознак реального суверенітету, забравши армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами і навіть засобами зв'язку. Цей нерівноправний, підневільний і колоніальний договір підписали представники РСФСР В. Ленін та Г. Чичерін і представник УРСР X. Раковський.

Проти підписання цього договору на V Всеукраїнському з'їзді Рад в лютому 1921 р. виступили ліві есери. Член ЦК УКП Михайло Авдієнко домагався на з'їзді повного відокремлення УРСР від РСФСР, зачитав проект резолюції про недовір'я урядові, але її не було прийнято.

Таким чином, у 1922 р. Україна підійшла до підписання нового договору як колонія. Вона не могла передати новоутвореному Союзові те, чим уже не володіла. Відбулося фактичне злиття загальнофедеративних структур з органами Російської Федерації. До того ж зв'язки національних республік з РСФСР розвивалися у напрямі їх поступового поглинання.

Зважаючи на певне невдоволення республіканських партійних комітетів, ЦК більшовицької партії змушений був створити у серпні 1922 р. комісію, яка працювала над вдосконаленням стосунків між республіками.

Через важку хворобу В. Ленін обмежено брав участь у дебатах, що розгорнулися. Тому Й. Сталін — комісар у справах національностей і генеральний секретар ЦК більшовицької партії — відігравав основну роль. Він запропонував комісії проект "Про взаємини РСФСР із незалежними республіками", в якому пропонував республікам увійти до Російської Федерації. Для забезпечення їхніх інтересів Сталін пропонував культурну автономію. Це викликало хвилю протестів неросійських більшовиків. Дехто з українських комуністів кваліфікував це як російський шовінізм. Увесь ЦК грузинської комуністичної партії на знак протесту подав у відставку.

В. Ленін зумів втрутитись у роботу комісії, виступивши з критикою проекту Й. Сталіна, і запропонував ідею федерації, вважаючи необхідним надати кожній республіці право вільного виходу із "союзу рівних". Але це була фікція. Республіки могли вийти з Союзу тільки за згодою Комуністичної партії. Сама ж побудова партії як інструменту влади не могла гарантувати збереження суверенітету республік. Партія була організацією високоцентралізо-ваною, переважно російською, центр її був у Москві. Тому ленінський план створення Союзу мав чисто формальний, декларативний характер, що не міг гарантувати реального суверенітету України та інших республік.

VII Всеукраїнський з'їзд Рад, який почав роботу 10 грудня 1922 р., звернувся до з'їздів Рад усіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення СРСР.

Через кілька днів, ЗО грудня 1922 р., відбувся І з'їзд Рад СРСР. Було обрано ЦВК СРСР і чотирьох його голів, від України — Г. Петровського.

Раніше було прийнято вважати, що ЗО грудня 1922 р. затвердили Союзний договір як правову основу новоствореного СРСР. Але це не так. Договір про утворення СРСР затвердили лише загалом. Його повинен був доопрацювати ЦВК разом із урядами республік. Тільки після цього, тобто після внесення доповнень і змін, договір мали ввести в дію — спершу на наступній сесії ЦВК СРСР, а остаточно ратифікувати на II з'їзді Рад СРСР. Лише після всіх цих заходів проект договору мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР. 23 травня 1923 р. на об'єднаному засіданні Президії ЦВК і РНК УСРР було розглянуто й прийнято з поправками проект Союзного договору, який подали комісії. Український

проект договору передбачав розширення суверенних прав республік, що входили в Союз.

На початку червня 1923 р. проект УРСР було передано в Москву. Під час розгляду його різко критикували Сталін та його оточення. Керівництво республіки і особливо X. Раковського звинуватили в конфедералізмі. Український варіант договору не взяли до уваги.

Прийнятий без урахування думки української сторони Союзний договір був наскрізь пройнятий центризмом. Тринадцята його стаття проголошувала: "Декрети і постанови РНК СРСР обов'язкові для всіх союзних республік і беруться до виконання безпосередньо на всій території Союзу". У компетенції союзних республік і, зокрема України, залишалися внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство, охорона здоров'я, соціальне забезпечення.

Жорстока централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так куцих прав союзних республік, які об'єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.