10. 1. Поняття спадкового права

Спадкове право — це сукупність правових норм, регулюючих перехід прав і обов'язків померлого до інших осіб.

Наслідування існує майже стільки ж, скільки існує цивілізація — більшості людей властиве бажання хоч трішки полегшити життя нащадкам після своєї смерті.

На законодавчому рівні спадкове право в Україні регулює шоста книга Цивільного кодексу України (далі ЦК України).

Спадкування — це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Необхідно підкреслити, що спадщина відкривається після смерті фізичних осіб, і тільки вони можуть бути спадкодавцями. Юридичні особи не помирають, а ліквідуються, таким чином вони можуть бути тільки спадкоємцями. Не буває успадкування і між живими. У законі закріплюється традиційний для цивільного права підхід, згідно з яким до складу спадщини належать усі права та обов'язки спадкодавця. їх перехід до спадкоємця здійснюється у порядку правонаступництва. Спадкове правонаступництво має універсальний характер. Це означає, що спадкоємець спадкує всі права і обов'язки спадкодавця, за винятком тих, які за своєю природою не можуть бути передані іншій особі. Спадкоємець не може частково прийняти спадщину або частково відмовитися від неї. Склад спадщини має певні особливості:

• у порядку спадкування переходять лише ті права та обов'язки спадкодавця, що належали йому на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті;

• права та обов'язки спадкодавця переходять до правонаступників як єдине ціле з урахуванням усіх забезпечувань та обтяжень. Якщо право спадкодавця було забезпечене, наприклад, заставою, то це забезпечення переходить і до його правонаступників, які у разі невиконання зобов'язання боржником мають право вимагати звернення на предмет застави;

• деякі права та обов'язки особи не входять до складу спадщини і не переходять до правонаступників. Це такі права та обов'язки, що безпосередньо пов'язані з особистістю спадкодавця.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

• особисті немайнові права;

• право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не установлено законом або їх установчими документами;

• право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

• права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

• права та обов'язки особи як кредитора або боржника, якщо вони нерозривно пов'язані з його особою й у зв'язку з цим не можуть бути виконані іншою особою.

Склад спадщини (всі права та обов'язки спадкодавця), коло спадкоємців, виникнення права на успадкування та деякі інші важливі моменти, пов'язані з часом відкриття спадщини. Важливе значення має точне визначення дня смерті спадкодавця. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. У деяких випадках спадщина відкривається щодо двох осіб, які мають право спадкувати одна після одної. Якщо протягом однієї календарної доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них. При цьому конкретна година смерті кожної особи значення не має. Якщо подружжя загинуло внаслідок автомобільної аварії протягом однієї доби, але з певним проміжком у часі, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожного з подружжя. Внаслідок цього той з подружжя, хто помер першим, не стає спадкодавцем другого і, навпаки, той з подружжя, хто помер останнім, не набуває права на спадкування майна. Якщо особи померли одна після одної навіть із невеликим розривом у часі, але протягом різних діб, спадщина відкривається на загальних підставах і особа, яка померла останньою, вважалася померлою після відкриття спадщини. Якщо вона не встигла її прийняти (що скоріше за все мало місце у такому випадку), право на прийняття належної їй частки у спадщині переходить до її спадкоємців за правилами спадкової трансмісії.

Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (аварії, стихійного лиха катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної з цих осіб. У такому разі має місце припущення щодо часу настання смерті осіб, тому ця норма застосовується до випадків, коли конкретний час смерті осіб визначити неможливо. Якщо особи померли під час спільної небезпеки (аварії, катастрофи тощо), але відомо, що один з них пережив іншого і помер раніше (у різні доби), спадкування здійснюється за правилами спадкової трансмісії.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо воно невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна. Визначення місця відкриття спадщини важливе тому, що саме за ним здійснюються заходи щодо охорони спадкового майна та видаються свідоцтва про право на спадщину.

Спадкодавцем може бути лише фізична особа. Якщо йдеться про спадкування за заповітом, то спадкодавцем може виступати лише дієздатна особа, яка розуміє значення своїх дій і може ними керувати. Коло спадкоємців є значно ширшим. Відповідно до ст. 1222 ЦК України спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, а також юридичні особи та інші учасники цивільних відносин — держава, територіальні громади, АРК тощо. Особливість полягає у тому, що фізичні особи можуть бути спадкоємцями як у силу прямого припису закону (спадкоємці за законом), так і в силу заповіту спадкодавця (спадкоємці за заповітом), водночас як усі інші особи (юридичні особи, держава тощо) можуть набути право на спадкування лише за заповітом. Виняток із цього правила міститься у ст. 1277 ЦК України. Територіальна громада може набувати право власності на майно, яке визнано судом відумерлим.

Закон визначає випадки усунення спадкоємців від права на спадкування, які стосуються двох категорій фізичних осіб. До першої категорії належать особи, які в силу закону взагалі не мають права на спадкування (особи, які вчинили протиправні дії проти спадкодавця або можливих спадкоємців, умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, були позбавлені батьківських прав тощо). Достатньо встановити один із фактів, вказаних у законі, для того щоб усунути спадкоємця від спадкування. До другої категорії належать особи, які можуть бути усунені від спадкування за рішенням суду. Відповідно до закону за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

11. Найбільш поширеними у цивільному праві юридичними фактами є правочини. Гл.16 ЦКУ регулює відносини пов'язані з ними.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦКУ). Правочини можуть бути:

- односторонніми;

- двосторонніми;

- багатосторонніми (договори).

Односторонній правочин - є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила, а також для інших осіб у випадках встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Двосторонній чи багатосторонній правочин є погодженою дією двох або більше сторін і ці правочини називаються договорами.

Правочин є чинним при додержанні наступних умов (вимог):

o зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

o особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

o волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

o правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (усній, письмовій, нотаріально посвідченій тощо);

o правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

o правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком пра-вочинів, які піддягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (листах, телеграмах, фактограмах тощо), якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Використання факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису при вчиненні правочинів допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє. У разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі. У письмовій формі належить вчиняти:

- правочини між юридичними особами;

- правочини між фізичною та юридичною особою;

- правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

- інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін.

Іноді правочин піддягає державній реєстрації. Такий правочин є чинним з моменту його державної реєстрації.

Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права піддягають захисту. Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані. Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин. Правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі, визнання такого правочину недійсним, судом не вимагається.

Окремі правочини можуть бути оспорюваними, їх недійсність прямо законом не встановлена, але одна зі сторін чи третя особа, що є зацікавленою, заперечує його дійсність на підставах встановлених законом (ст. 251 ЦКУ).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Це називається двосторонньою реституцією. Якщо ж у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою зацікавленою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Недійсними можуть бути визнані правочини, які вчиняли:

- неповнолітні, які не досягли 14 років, крім дрібних побутових правочинів (ст. 31 ЦКУ);

- недієздатні громадяни;

- неповнолітні віком від 14 до 18 років, які уклали правочин без згоди батьків або піклувальника;

- обмежені у дієздатності повнолітні особи, які уклали правочин без згоди піклувальника.

Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні, у разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу зацікавленої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи. Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути другій стороні, все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік малолітньої особи. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна, відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

Правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦКУ), є нікчемним. На вимогу зацікавленої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

Щодо юридичних осіб, то вчинені нею правочини без відповідного дозволу (ліцензії), можуть бути визнані судом недійсними. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Правочин вважається укладеним без внутрішньої волі фізичної особи в разі застосування до неї насильства, погроз, злого умислу однієї зі сторін.

Інші особливості умов укладання, здійснення та визнання недійсними правочинів врегульовані ст. 229-236 ІДКу.

Під умовами дійсності правочину розуміються передбачені законом вимоги, яким має відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від його виду, характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці будуть відрізнятися від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна - від зберігання капелюха у гардеробі бібліотеки.

Водночас, усі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати загальним умовам дійсності.

Умови дійсності правочину є такі:

1) суб'єктний склад.

Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітня особа віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний у судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом;

2) зміст правочину не повинен суперечити закону.

Умови правочину повинні відповідати як вимогам закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не буде вважатися дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України "Про трансплантацію" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів за винятком крові та спинного мозку. У п. 1 ст. 203 ЦК також передбачено, що зміст правочину не повинен суперечити "моральним засадам суспільства".

Ми вважаємо, що така норма за своїм характером є досить декларативною, оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені у законі, і не завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, якщо боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку позовної давності і суд відмовляє у задоволенні позову, то, звичайно, рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його справедливим, як і дії боржника;

3) форма правочину повинна відповідати закону.

Правочини можуть укладатися в усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під страхом його недійсності.

Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати має бути у письмовій формі, оскільки в іншому разі бухгалтерія сторонній особі Гроші просто не видасть, а, відповідно, договір купівлі-продажу квартири має укладатися в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства;

4) єдність волі і волевиявлення сторін.

Якщо такої єдності немає, може йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж спотворена.

Наприклад, повертаючись ввечері додому через сквер, Ви зустріли трьох хлопців, схожих на братів Кличко, які, посміхаючись, запропонували купити цеглину за 20 гривень. Залишивши собі гривню на маршрутку, Ви придбали цеглину за 15 гривень. У цьому випадку обставини укладення правочину - час, місце, суб'єктний склад договору певним чином вплинули на формування Вашого волевиявлення, тому такий правочин може бути визнано недійсним;

5) здійсненність правочину.

Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що зумовлені ним.

12. Договірне право — система правових норм, що регулюють договірні відносини; інститут ряду галузей законодавства (цивільного, трудового, екологічного тощо).

В цивільному законодавстві України норми Договірного права містяться передусім у Цивільному кодексі України.

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали. Договір можна визначити як угоду двох або декількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним. Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; право- та дієздатності сторін. Головним елементом кожного договору є воля сторін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові. Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрізняти істотні, звичайні та випадкові умови договору. Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнено згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однією зі сторін повинно бути досягнено згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк). Крім істотних умов, у договорі можуть бути умови звичайні й випадкові. До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання договору. Ці умови не обов'язково повинні бути включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторони забажають установити інше місце виконання договору, то це має бути обумовлено в договорі. Випадковими визнаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включена до договору, має бути виконана. У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб. Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо). Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, постачання, підряду, оренди і т. ін.). Договори, в яких бере участь більше двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і под.). Розрізняють договори реальні й консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей). Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо). За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені. За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що її укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено певної форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом. Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку). Проста письмова форма застосовується за укладення між собою договорів державними, кооперативними і громадськими організаціями, а також договорів цих організацій з громадянами, крім договорів, що виконуються під час їх укладання. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (скажімо, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк більше одного року). Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші. Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне за собою нечинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі. Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду належним чином оформили. У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс України визначає, з якого моменту договір уважається укладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо друга сторона негайно заявила особі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї пропозиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмовій формі, договір уважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу. Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, з якого договір уважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі - договір набирає чинності з такого дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління. Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки - перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

13. еред договорів виділяється такий їх вид, до якого належать договори, які опосередковують передання майна у власність від однієї особи до іншої. Відповідно, у відчужувача майна право власності припиняється, а у набувача - виникає. До них належать: договори купівлі-продажу (у тому числі поставки, міни тощо), дарування, ренти, довічного утримання (догляду).

Від договорів цього виду, незважаючи на наявність спільної ознаки (перехід права власності), слід відмежовувати договір позики, що по суті відноситься до договорів фінансової сфери, але майно, яке позичається (гроші чи речі, визначені родовими ознаками), передається у власність позичальника з його обов'язком повернути таке ж майно; договір про передання предмета фінансового лізингу у власність лізингоодержувача; договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передання йому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання; спадковий договір, який, будучи договірним зобов'язанням, регулюється спадковим правом та договори між подружжям, що регулюються нормами сімейного права. Свою специфіку мають договори управління майном, унаслідок яких виникає право довірчої власності,

Перехід права власності відбувається й у випадку укладення засновницького договору, договорів про створення ТОВ і АТ, хоча вони не мають за безпосередню мету перехід права власності, проте з їх укладенням майно, що передається учасниками, змінює свій правовий режим і право на нього виникає у інших суб'єктів.

Договір купі елі-продажу є найпоширенішим договором про набуття права власності. Він укладається з приводу різного майна і не тільки. Міжнародною Конвенцією про договір купівлі-продажу допускається навіть купівля-продаж послуг та результатів робіт. Різновиди договору купівлі-продажу: роздрібна купівля-продаж (§ 2 гл. 54 ЦК), найм-продаж (ст. 705 ЦК), поставка (§ 3 гл. 54 ЦК), контрактація (§ 4 гл. 54 ЦК), постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (§ 5 гл. 54), міна (§ 6 гл. 54 ЦК).

Покупець прагне придбати товар, а продавець - професійний торговець або виготівник, який продає свій товар, - не просто виручити гроші, а й отримати прибуток, адже це є метою підприємницької діяльності. Способи для цього постійно вдосконалюються. Це і розширення мережі магазинів, у тому числі спеціалізованих, та дистриб'юторів, і запровадження різних методик просунення товару на ринку (сітьового маркетингу, брендингу), і співпраця з банками для надання покупцям споживчого кредиту та ін.

Предмет договору купівлі-продажу може бути різним, але називається він узагальнено - товар. Важливе значення мають відповідні вимоги до нього - якість, кількість, тара, упаковка тощо (ст. 673 - 681 ЦК). Значну увагу цьому питанню приділяє законодавство про захист прав споживачів, яким врегульовується безпека продукції, надання інформації про неї, правила експлуатації тощо.

Ціна товару за ЦК не є істотною умовою договору, зокрема у ст. 691 ЦК визначається можливість встановити ціну в разі відсутності її позначення в договорі. Тоді товар дорівню- ється звичайній або ринковій ціні. Взагалі ціна відсутня у ф'ючерсних договорах та опціонах. Не виключається можли-вість перегляду ціни (п.З ст. 691 ЦК). Ціна має бути еквівалентною вартості товару та враховувати інші чинники. З ціною можуть пов'язуватися негативні наслідки у випадках, якщо її встановлення свідчить про недобросовісну конкуренцію або якщо її розмір слугує підставою визнання правочину недійсним, вчиненого під збігом тяжких обставин, унаслідок обману, погрози тощо (ст. 230 - 233 ЦК). При оплаті товару (ст. 692 - 695 ЦК) допускаються різні варіанти, в тому числі кредит, роз-строчення платежу. Момент виникнення права власності за договором купівлі-продажу у ст. 334 ЦК визначений з особливостями, передбаченими в ст. 697 ЦК, у разі оплати товару з розстроченням платежу, коли право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин, якщо це встановлено договором.

Право власності на обмінювані товари, що передаються сторонами за договором міни, виникає у сторін одночасно після виконання кожною з них своїх зобов'язань щодо передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 715 ЦК).

Мають місце схожі з купівлею-продажем правовідносини, які, тим не менш, слід відрізняти. Це, наприклад, відносини, що виникають із представництва за довіреністю, особливо безвідкличною (ст. 244, ч.І ст. 249 ЦК). У побуті досить часто можна почути навіть такий вираз, як "продав за довіреністю", під чим розуміється видача довіреності, зокрема, на реалізацію транспортного засобу. Поглиблює таке змішання різних правових конструкцій і податкове законодавство, яким видача довіреності дорівнюється передачі права власності на майно, що передається довірителем іншій особі, якщо умови такої довіреності передбачають право цієї особи продати таке майно або відчужити його в інший спосіб, крім такої передачі між подружжям у межах спільної часткової або спільної сумісної власності (п. 1.2 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб"). Це суперечить цивільному законодавству, оскільки передача майна повіреному ще не свідчить про перехід права власності, адже повірений власником не став, а право на майно набуде третя особа, з якою укладатиметься договір.

Не є купівлею-продажем і передача об'єктів права державної власності в комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об'єктів права комунальної власності в державну власність, що здійснюється на підставі Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", який визначає основні засади такої передачі і наголошується, що вона відбувається безо-платно або шляхом обміну майна. При цьому відсутній договір на його передачу, хоча сама процедура максимально наближена до договірної.

Договір дарування (гл. 55 ЦК) нині є не лише реальним, а може бути й консенсуальним (ч. З ст. 719 ЦК). Можливість встановлення в договорі обов'язку передати дарунок в майбутньому (ст. 723 ЦК) означає не лише те, що цей договір став консенсуальним, а й що він став двостороннім.

Частина 4 ст. 719 ЦК містить специфічні наслідки недодержання форми правочину дарування цінних рухомих речей: замість звичайно вживаних моделей цих наслідків, передбачених у ст. 218 ЦК, встановлюється правомірність передан- ня речі за усним договором дарування, якщо суд не встановить незаконності заволодіння нею обдаровуваним.

Щодо договору дарування законодавчо встановлені обмеження шляхом заборон та приписів про додержання певних правових механізмів. Це стосується дарування майна дітей (ч .2 ст. 720 ЦК) та майна підприємницьких товариств (ч. З ст. 720 ЦК). Стаття 721 ЦК встановлює обов'язки дарувальника, а ст. 725 ЦК - обов'язки обдаровуваного, що свідчить про певні обмеження права власності останнього. ЦК передбачає і додаткові підстави розірвання договору дарування (ст. 727 у порівнянні зі статтями 651, 652 ЦК).

Договір дарування можливо укладати через повіреного (ч. 4 ст. 720 ЦК). Момент виникнення права власності в обдарованого також має специфіку порівняно із загальним підходом, визначеним у ст. 334 ЦК. У частині 1 ст. 722 ЦК встановлюється, що право власності переходить з моменту прийняття дарунка обдаровуваним. Дарувальник може відмовитися від договору до вручення обдаровуваному речі, яка передана організації транспорту або іншій особі (ч. 2 ст. 722 ЦК), або якщо його майновий стан погіршився (ч. 1 ст. 724 ЦК). Зауважимо, що й обдаровуваний має право на відмову від прийняття дарунка (ч.2 ст.724 ЦК).

Стосовно договору дарування має місце специфіка припинення зобов'язання (ч. З ст. 723 ЦК у порівнянні зі ст. 608 ЦК), а також спеціальний строк позовної давності, який становить один рік (ст. 728 ЦК, на відміну від ст. 256 ЦК).

Видом дарування є пожертва (ст. 729 ЦК), для якої значущою є мета, досягнення якої пов'язується з безоплатним переданням майна набувачеві. Передача вкладів до статутного (складеного) капіталу господарських товариств не є даруванням, оскільки замість них учасник набуває корпоративних прав. Якщо ж учасник товариства виходить з товариства і не претендує на проведення з ним розрахунків, передбачених ст. 148 ЦК, це має дорівнюватися даруванню. Про таке ж свідчить і прощення боргу (ст. 605 ЦК). Податкове законодавство вживає також поняття безповоротної фінансової допомоги (п. 1.22 Закону "Про оподаткування прибутку підприємств"), під чим розуміється передання набувачеві суми коштів не лише за договорами дарування, а й іншими подібними договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій).

Договір ренти (ст. 731 ЦК) відрізняється від купівлі- продажу і, зокрема, від найму-продажу (з чим найбільш схожий цей договір) насамперед тим, що вартість майна, яке переходить у власність набувача, безпосередньо не пов'язана з рентними платежами, які в сукупності можуть значно переви-щувати вартість майна. При ренті можливі два варіанти: 1) з оплатною передачею набувачеві майна у власність, коли крім його вартості ще й сплачуються рентні платежі; 2) з безоплатною передачею майна, яке не підлягає оплаті, тобто сплачуються лише рентні платежі. Утім їх розмір, на відміну від орендних або лізингових платежів, не пов'язаний із вартістю майна. Залежно від оплатності або безоплатності передачі майна при ренті мають застосовуватися, відповідно, загальні положення про купівлю-продаж або дарування (ст. 734 ЦК). Окремих норм про особливості переходу права власності на майно за цим договором не встановлено, отже, воно переходить при передачі речі або при нотаріальному посвідченні та державній реєстрації правочину (ст. 334 ЦК).

Довічне утримання (догляд) регулюється гл. 57 ЦК. Предмет цього договору становить не будь-яке майно, а лише те, що має значну цінність (ст. 744 ЦК). Договір довічного

утримання слід нотаріально посвідчити незалежно від його предмета (ст. 745 ЦК), а якщо у власність за цим договором передається нерухомість, він підлягає державній реєстрації.

Суб'єктний склад цього договору в порівнянні з договорами ренти та купівлі-продажу (ст. 746) має свої особливості. Відчужувачем може бути будь-яка особа, а не лише хвора чи стара, як то зазвичай буває в житті, а набувачем - лише фізична особа з повною дієздатністю або юридична особа. Іншими словами, власниками за цим договором можуть стати не всі особи. Момент виникнення права власності за договором догляду у набувача виникає за загальним правилом, встановленим у ст. 334 ЦК. Це право може бути відновлено й у відчужу- вача (ч. 1 ст. 756, ч. 2 ст. 757 ЦК), який набуває його з розірванням договору або у випадку смерті набувача, якщо ніхто не прийняв спадщину.

Набувач, який за договором догляду став власником майна, додатково обтяжується встановленням для нього законом певних обов'язків: забезпечити відчужувача житлом (ст. 750 ЦК), надавати йому матеріальне забезпечення та догляд (ч. З ст.749 ЦК), а також встановленням заборони відчуження його майна до смерті відчужувача (ст. 754 ЦК). Тобто на відміну від звичайного власника особа, яка набула у власність майно за договором догляду, певною мірою залишається зв'язаною цим договором, тому її право власності є обмеженим.

При регулюванні спадкового договору (ст. 1302 ЦК), на відміну від договору довічного утримання, законодавець не висуває ніяких вимог до предмета договору та сутності розпоряджень відчужувача. Предметом договору може бути охоплена вся спадкова маса або її частка, а розпорядження відчуження можуть стосуватися чого завгодно, в той час коли за договором довічного утримання набувач має нести витрати лише по догляду та утриманню відчужувача). Моментом виникнення права власності за цим договором є смерть відчужувача (сам цей юридичний факт по собі), що також відрізняє його від договору догляду.

14. Право інтелектуальної власності — це право особи на результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти, визначені чинним законодавством України. Воно є недоторканним: ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановлених законом.

 

До об’єктів права інтелектуальної власності зокрема належать: літературні та художні твори у сфері літератури, науки та мистецтва; виконання; фонограми, відеограми і передачі (програми) організацій мовлення; комп’ютерні програми, компіляції даних (бази даних); винаходи, корисні моделі, промислові зразки; наукові відкриття; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; позначення: комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення тощо; нерозголошувана інформація (комерційна таємниця). Крім того, до об’єктів права інтелектуальної власності належить захист від недобросовісної конкуренції.

Суб’єктами права інтелектуальної власності є творець об’єкта права інтелектуальної власності (автор, винахідник тощо), тобто фізична особа, та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права на об’єкти права інтелектуальної власності відповідно до чинного законодавства або договору. Якщо об’єкт права інтелектуальної власності створений у результаті інтелектуальної, творчої діяльності кількох фізичних осіб, вони є його співавторами.

Право інтелектуальної власності складають дві групи прав суб’єкта: 1) особисті немайнові права: право на визнання творцем (автором, винахідником тощо); право зазначати чи не зазначати, дозволяти зазначати чи не дозволяти зазначати своє ім’я (псевдонім) при використанні об’єкта права інтелектуальної власності; інші особисті немайнові права; 2) майнові права: право на використання об’єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати (забороняти) використанню об’єкта права інтелектуальної власності; право на розпорядження правом інтелектуальної власності; інші майнові права.

Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, які встановлені чинним законодавством або договором.

Права на об’єкт права інтелектуальної власності можуть бути створені у зв’язку з виконанням трудових (службових) обов’язків або дорученням роботодавця та за договором замовлення.

Наукова діяльність, література і мистецтво є основними напрямами духовної творчості народу. Результати цих видів творчої діяльності є предметом правового регулювання авторського права, яке являє собою сукупність правових норм, спрямованих на регулювання відносин, що виникають внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва та науки. Законодавством України охороняються особисті немайнові і майнові права авторів та їх правонаступників, пов’язані із створенням та використанням зазначених творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення (суміжні права).

Відносини, що складаються у зв’язку із створенням і використанням об’єктів авторського права і суміжних прав, регулюються Цивільним кодексом України, Законом України «Про авторське право і суміжні права» та іншими законодавчими актами України.

Чинним законодавством України охороняються твори у галузі науки, літератури і мистецтва. Зокрема, до них слід віднести такі літературні та художні твори: книги, брошури та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори; музичні твори з текстом або без тексту; аудіовізуальні твори; малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графіки і літографії; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації, географічні карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або наук; переклади, адаптації, музичне аранжування та інші переробки літературних або художніх творів; збірники творів за умови, що вони є результатом інтелектуальної діяльності за добором, координацією або упорядкуванням змісту; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних) та інші твори.

Зазначені твори є об’єктом авторського права незалежно від їх завершеності, призначення, жанру, змісту, обсягу, мети, а також способу і форми випуску в світ.

Авторське право не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції. Крім того, об’єктами авторського права не можуть бути: офіційні документи (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади; державні та інші офіційні символи і знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки тощо), затверджені державними органами; твори народної творчості; повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, та інші результати інтелектуальної, творчої діяльності, встановлені законом.

Авторське право виникає за фактом створення твору і не потребує виконання будь-яких формальностей.

Первинним суб’єктом авторського права є автор, тобто фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору, якщо інше не встановлено судом (презумпція авторства), а також інші фізичні і (або) юридичні особи, які набули майнових прав на об’єкти авторського права відповідно до закону або договору.

Автору належать відповідні особисті немайнові та майнові права.

До особистих немайнових прав автора належать права: вимагати визнання свого авторства, зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо це практично можливо; забороняти зазначення свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитися анонімом; обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору; право на недоторканність твору та інші права, встановлені законом.

Майнові права автора характеризуються його можливістю щодо використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом, у зв’язку з чим він має право на плату за його використання. При цьому автор має виключне право дозволити використання твору іншій особі або заборонити використання твору взагалі, чи заборонити його використання певним способом або певною особою.

Автор має виключне право дозволяти або забороняти використання твору іншими особами у випадках: відтворення твору; публічного виконання і публічного сповіщення твору; публічної демонстрації і публічного показу твору; будь-якого повторного оприлюднення твору організацією, яка не здійснювала першого оприлюднення; перекладу твору; переробки, адаптації, аранжування та інші подібних змін твору; включення твору складовою до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; розповсюдження оригіналів творів та їх примірників шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або здавання в оренду (прокат) або передачу примірників твору до їх першого продажу; надання необмеженому колу осіб можливості ознайомитися з твором з будь-якого місця і у будь-який час; здавання в оренду (прокат) після першого продажу або відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп’ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або в іншій формі, яку зчитує комп’ютер; імпорт примірників творів з метою розповсюдження; використання твору іншим способом у випадках, встановлених законом.

Без згоди автора твір може бути використано іншою особою: як цитата з опублікованого твору в обсязі, виправданому поставленою метою; як короткий уривок з виступу або твору для включення їх до фонограми (відеограми) або програми мовлення; для відтворення у пресі, публічного виконання чи публічного сповіщення попередньо опублікованих у газетах або журналах статей з поточних економічних, політичних та соціальних питань чи публічно сповіщених творів такого ж характеру у випадках, коли право на таке відтворення, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення спеціально не заборонено автором; для відтворення з метою висвітлення поточних подій засобами фотографії або кінематографії; публічного сповіщення або іншого публічного повідомлення творів, побачених або почутих під час перебігу таких подій, в обсязі, виправданому інформаційною метою; для відтворення у каталогах твору, виставленого на виставці, аукціоні, ярмарку або у колекції, зібраній для публічного показу; для видання рельєфно-крапковим шрифтом оприлюднених творів; для відтворення творів для судового та адміністративного провадження в обсязі, виправданому цієї метою; для публічного виконання музичних творів під час офіційних і релігійних обрядових церемоній, в обсязі, виправданому характером таких церемоній; для відтворення з інформаційною метою у газетах та інших періодичних виданнях, передачах в ефір або іншому публічному сповіщенні публічно виголошених промов лекцій, звернень, доповідей тощо в обсязі, виправданому поставленою метою в інших випадках, встановлених законом.

При цьому особа, яка використовує твір, зобов’язана зазначити ім’я його автора та джерело запозичення.

Випущеним у світ є твір, який за згодою автора опублікуваний, оголошений, публічно показаний або випущений за допомогою інших засобів.

У разі смерті автора недоторканність твору охороняється його спадкоємцями.

Авторське право в автора твору триває пожиттєво. У разі, якщо твір був створений кількома особами, авторське право на нього триває до смерті останнього співавтора. Після смерті автора або останнього співавтора майнові авторські права є чинними протягом 70 років. Твір, щодо якого закінчився строк чинності авторського права, стає надбанням суспільства і може бути вільно безоплатно використаний будь-ким, з дотриманням вимоги про зазначення авторства особи та забезпечення недоторканності твору.

Об’єктами суміжних прав незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу і форми вираження, є виконання, фонограми, відеограми та передачі (програми) організацій мовлення.

До первинних суб’єктів суміжних прав належать виконавці, виробники фонограм, виробники відеограм, організації мовлення, а також інші особи, які набули їх відповідно до закону або договору. Вони можуть доручити здійснення своїх майнових прав іншій фізичній або юридичній особі, у тому числі організаціям колективного управління майновими правами, порядок створення та діяльність яких встановлюється чинним законодавством.

Підставами виникнення суміжних прав можуть бути: виконання твору; фіксація фонограми, відеограми; оприлюднення передачі (програми) мовлення. Особливості особистих немайнових прав осіб, які володіють суміжними правами, та особливості їх здійснення встановлюються законом. Строк їх чинності триває протягом 50 календарних років, відраховуючи з першого січня року, наступного за тим, в якому відбулися зазначені факти.

Серед інших прав інтелектуальної власності слід відмітити такі: право на винахід, корисну модель і промисловий зразок; право на наукове відкриття; право на компонування (топографію) інтегральної мікросхеми; право на раціоналізаторську пропозицію; право на сорт рослин і породу тварин; право на комерційне (фірмове) найменування; право на торговельну марку (знак для товарів і послуг); право на географічне зазначення; право на конфіденційну інформацію (комерційну таємницю).

Особа може використовувати об’єкт права інтелектуальної власності, яке їй належить, на власний розсуд за умови, що його використання не повинно завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. При цьому особа, якій належать майнові права на об’єкт права інтелектуальної власності, має право розпоряджатися ними шляхом передачі (повністю або частково на підставі договору) або надання дозволу на їх використання (ліцензії на підставі ліцензійного договору) іншій особі. Право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, здійснюється відповідно до угоди між ними, а за відсутності такої, — спір вирішується судом.

Право інтелектуальної власності є чинним протягом строку, встановленого чинним законодавством. При цьому особисті немайнові права на об’єкти права інтелектуальної власності охороняються безстроково.

Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, є підставою для юридичної відповідальності особи, яка його порушила. Зазначене право може захищатися у судовому порядку. Зокрема, суд може ухвалити рішення про вилучення з комерційного обігу без відшкодування вартості товарів, які були виготовлені або введені в комерційний обіг у результаті неправомірного використання права інтелектуальної власності. Такі товари передаються у розпорядження особи, права якої порушені. Крім того, суд може постановити рішення про вилучення з комерційного обігу матеріалів (обладнання), які були використані для виготовлення цих товарів. При цьому особа, право інтелектуальної власності якої порушене, має право, замість відшкодування збитків, у тому числі і упущеної вигоди, вимагати виплати їй адекватної грошової компенсації особою, яка вчинила протиправну поведінку. Суд визначає розмір такої компенсації з урахуванням форми вини особи, яка порушила право, та інших обставин, які мають істотне значення.

Якщо в результаті порушення права інтелектуальної власності особа одержала прибуток, він має бути повністю переданий особі, чиє право порушене. За рішенням суду частина прибутку може бути залишена особі, яка вчинила таке правопорушення, з урахуванням витрат, які вона понесла.

15. Поняття промислової власності. Другий вид творчості становить науково-технічна діяльність, результати якої називають промисловою власністю. За Паризькою конвенцією про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р., до якої приєдналася Україна, до об'єктів промислової власності належать винаходи, загальнокорисні зразки, промислові рисунки і моделі, фабричні і товарні знаки, знаки обслуговування, фірмове найменування і вказівки про місце походження або найменування місця походження, а також запобігання недобросовісній конкуренції1.

У цьому переліку не йдеться про раціоналізаторські пропозиції, секрети виробництва (ноу-хау), селекційні досягнення тощо. Проте в п. З ст. 1 цієї Конвенції уточнюється, що об'єктами промисловості можуть бути усі продукти, як вироблювані, так й природного походження.

Відповідно до чинного законодавства України про промислову власність до цієї групи об'єктів інтелектуальної власності належать: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, нерозкрита інформація, у тому числі секрети виробництва (ноу-хау), селекційні досягнення, раціоналізаторські пропозиції.

Отже, промислову власність можна визначити як результати науково-технічної творчості, які можуть бути використані на користь суспільства у будь-якій доцільній діяльності людей. Промислова власність — один із видів інтелектуальної власності, є її складовою частиною.

Україна поставила собі за мету докорінно оновити суспільство, перебудувати господарський механізм і, врешті-решт, істотно поліпшити добробут народу. Для розв'язання цих завдань велике значення має використання потужного науково-технічного потенціалу країни, зокрема такого невичерпного джерела, як технічна творчість, і вищого її рівня — винахідництва. Винахідництво — це одна з об'єктивно необхідних стадій у процесі перетворення науки на безпосередню продуктивну силу. З одного боку, воно стикується з науковою діяльністю, насамперед з її вищими результатами — відкриттями, а з другого — забезпечує суспільне виробництво необхідними засобами, знаряддями, технологіями, матеріалами того. Досягнення науки стають фундаментальною базою для технічної творчості, яку постійно стимулює гостра потреба суспільного виробництва у новій техніці, технології, матеріалах, інших знаряддях і засобах.

Таким чином, .винахідництво є однією із ланок єдиного безперервного і взаємозумовленого науково-виробничого процесу. В сучасних умовах суспільне виробництво не зможе успішно розвиватися й функціонувати без належного науково-технічного забезпечення. Розвиток наукової діяльності і розвиток суспільного виробництва не можна розглядати як окремі ізольовані процеси. Виробництво у своєму розвитку постійно спирається на досягнення науки і техніки, але у свою чергу ставить перед наукою все нові й нові проблеми, завдання, на які наука має знайти відповіді, розв'язати виниклі проблеми. Але досягнення науки не можуть бути використані безпосередньо у виробництві. Треба знайти способи використання наукових досягнень у доцільній діяльності людини. Пошуки таких способів використання фундаментальних наукових досягнень у практичній діяльності суспільства і має здійснити винахідництво.

З огляду на ці фактори значення винахідництва для підвищення ефективності суспільного виробництва, розв'язання соціально-економічних проблем важко переоцінити. Створення і впровадження технічних удосконалень значною мірою залежить від правильного регулювання творчої діяльності, яка полягає у пошуках нових рішень з метою підвищення рівня виробництва, його ефективності і в підсумку — підвищення рівня добробуту народу України. Тому такі пошуки мають всебічно стимулюватися державою. Вони потребують чіткого правового забезпечення. Розробка таких рішень, їх оформлення, використання у народному господарстві породжують ряд правових відносин між авторами пропозицій, їхніми володільцями та особами й організаціями, що їх використовують. Ці відносини регулюються правом промислової власності або патентним правом, оскільки основним правоохоронним документом, який захищає об'єкти промислової власності, є патент (деякі результати науково-технічної творчості охороняються свідоцтвами або посвідченнями).

Патентну форму охорони об'єктів промислової власності в Україні запроваджено вперше. Патентне законодавство формується досить активно, оскільки така форма охорони результатів творчої діяльності найбільшою мірою відповідає вимогам ринкової економіки, хоч і є не бездоганною. Патентне законодавство має, передусім, стимулювати широкий розвиток науково-технічної творчості і використання її досягнень у народному господарстві України.

Без будь-якого сумніву можна стверджувати: суспільне виробництво успішно розвивається у тих країнах, де висока винахідницька активність, де винахідництво добре стимулюється, де діє відлагоджене правове регулювання цього виду творчої діяльності. Світовий досвід підтверджує цей неспростовний висновок. Японія визначається досить високою винахідницькою активністю і, як кажуть, результати досить очевидні.

Тому в країнах з розвинутою ринковою економікою постійно удосконалюють правове регулювання винахідництва. В Україні законодавство про науково-технічну творчість перебуває у стані становлення. Нині основними джерелами законодавства України про промислову власність є закони України "Про власність" від 7 лютого 1991 р., "Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності" від 13 грудня 1991 p. "Про науково-технічну інформацію" від 25 червня 1993 p., "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15 грудня 1993 р., "Про охорону прав на промислові зразки" від 15 грудня 1993 р., "Про охорону прав на сорти рослин" від 21 квітня 1993 р., "Про тваринництво" від 15 грудня 1993 p.. Положення про Державне патентне відомство України від 21 липня 1992 p.. Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні від 8 вересня 1992 p  Держпатент України на розвиток прийнятих законодавчих актів про промислову власність прийняв ряд підзаконних нормативних актів, які регулюють порядок оформлення прав на об'єкти промислової власності, та інші відомчі акти.

Важливим джерелом патентного права України є міжнародні договори і конвенції. Кабінет Міністрів України своєю заявою від 26 серпня 1992 p. оголосив про приєднання України до Паризької конвенції про охорону промислової власності, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, Договору про патентну кооперацію. Уряд України взяв на себе обов'язки, що випливають із зазначених Конвенції, Угоди і Договору.

Якщо міжнародним договором, у якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про промислову власність, то застосовуються правила міжнародного договору. Так, Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" в ст. З "Міжнародні договори" проголошує: "Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про винаходи (корисні моделі), то застосовуються правила міжнародного договору".

Іноземні особи та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права, що передбачені законодавством України про промислову власність, відповідно до міжнародних договорів України чи на основі принципу взаємності.

Іноземні та інші особи, які проживають чи мають постійне місцеперебування поза межами України, у відносинах з патентним відомством України реалізують свої права через представників, зареєстрованих згідно з Положенням про представників у справах інтелектуальної власності, яке затверджує Кабінет Міністрів України.

Отже, на підставі наведеного можна визначити, що промисловою власністю визнаються результати науково-технічної творчості, які відповідають вимогам законодавства. В об'єктивному значенні право промислової власності — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються у процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості.

В суб'єктивному значенні правом промислової власності є право, яким наділяється відповідно до законодавства автор будь-якого результату науково-технічної діяльності. Отже, об'єктом суб'єктивного права промислової власності може бути будь-який результат науково-технічної діяльності незалежно від того, чи відповідає цей результат встановленим вимогам. Наприклад, винахідник подав пропозицію до патентного відомства України. Пропозиція відзначається високою ефективністю, але її новизна втрачена. Пропозиція ознакам винаходу не відповідає і тому ним не може бути визнана. Але, незважаючи на це, ця пропозиція не перестала бути об'єктом права власності її автора-винахідника. Інша справа, що держава не зможе забезпечити надійну правову охорону цієї пропозиції. Вона може одержати захист лише як раціоналізаторська пропозиція.

Як уже зазначалося, сучасна цивільно-правова практика дещо звузила коло об'єктів промислової власності, вилучивши з нього засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Тобто об'єктами права промислової власності є: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, не-розкрита інформація, у тому числі секрети виробництва (ноу-хау), селекційні досягнення та раціоналізаторські пропозиції.

Звичайно, цей перелік невичерпний. Можуть з'явитися нові результати науково-технічної творчості, які будуть визнані об'єктами права.

Об'єкти правової охорони. Основними об'єктами промислової власності, як уже зазначалося, є результати винахідництва та промислові зразки. Винахідництво — один із найбільш поширених і масових видів творчості, який практично доступний кожному. Інша справа, що здатність до винахідництва у одних більша, у інших — менша. Країни з високорозвинутою економікою відзначаються високою винахідницькою активністю. Насамперед це варто віднести на рахунок досить досконалої системи правового регулювання відносин у сфері науково-технічної творчості. Саме тому винахідництву, в тому числі правовому регулюванню відносин, які складаються у сфері створення і використання винаходів, у всіх країнах приділяється досить велика увага. Винахідницька діяльність регулюється Законом України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", творча діяльність у створенні і використанні промислових зразків — Законом України "Про охорону прав на промислові зразки".

При цьому варто зробити таке застереження: названі закони регулюють не творчу діяльність зі створення винаходів, корисних моделей і промислових зразків, а суспільні відносини, які складаються у процесі створення, виявлення, оформлення, використання охорони зазначених результатів науково-технічної творчості. Слід пам'ятати, що сама творчість будь-якому регулюванню не піддається, але право може створювати сприятливі умови для успішної творчості або, навпаки, створювати несприятливі умови, за яких винахідництво розвиватиметься повільно або не розвиватиметься зовсім. Правда, винахідництво — така здатність людини, без якої вона існувати не може. Винахідництво розвивається за будь-яких умов, але, зрозуміло, за сприятливих умов воно розвиватиметься краще, за несприятливих — повільніше.

Наскільки досконалим є законодавство України про промислову власність, покаже практика його застосування. Поки що вона не дуже успішна.

Новим у законодавстві про промислову власність є введення до кола результатів технічної творчості такого об'єкта, як корисна модель.

Чинне законодавство встановило вимоги, яким мають відповідати винахід, корисна модель і промисловий зразок. На підставі цих вимог та інших норм чинного законодавства можна вивести визначення згаданих об'єктів.

Винахід — це технічне рішення у будь-якій галузі суспільне корисної діяльності, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто є новим, має винахідницький рівень і придатне для використання.

Отже, законодавство не обмежує поле винахідницької діяльності певної галузі технології. Об'єктом винаходу може бути: продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин); спосіб (включаючи біотех-нологічні способи, способи лікування, діагностики та профілактики). Правила складання та подання заявки на видачу патенту України на винахід і корисну модель від 17 листопада 1994 р. дають конкретні визначення зазначених понять.

Згідно із Законом України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" не можуть одержати правову охорону: відкриття, наукові теорії та математичні методи; методи організації та управління господарством; умовні позначення, розклади правила; методи виконання розумових операцій; програми для обчислювальних машин; результати художнього конструювання; технології інтегральних мікросхем; сорти рослин і породи тварин (п. З ст. 5).

Крім того, правова охорона не надається винаходу, що суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та не відповідає умовам патентоспроможності.

Винахід відповідає умовам патентоспроможності, якщо він новий, має винахідницький рівень і придатний для користування. \

Винахід є новим, якщо його сутність невідома з рівня техніки. Останній стосовно заявленої пропозиції визначається за всіма видами інформації, загальнодоступними в Україні та за кордоном до дати пріоритету винаходу. Це означає, що до дати пріоритету заявки сутність цього або тотожного рішення не була розкрита ні в Україні, ні за кордоном для невизначеного кола осіб настільки, що стало можливим його використання. Бувають випадки, коли новатор самостійно розв'язує задачу. Між тим виявляється, що цю задачу розв'язано, але відомості про неї не дійшли до автора. Винахід має давати нове технічне рішення, невідоме сучасному рівню техніки. Отже, не може бути визнана винаходом пропозиція, описана у вітчизняній чи зарубіжній літературі або впроваджена у виробництво в Україні чи за її межами.

Не визнається винаходом пропозиція, на яку вже подано заявку або видано авторське свідоцтво чи патент. Причому не має значення, де видано авторське свідоцтво чи патент — в Україні чи за кордоном. Новизна пропозиції втрачається й тоді, коли відомості про її сутність розголошені іншим шляхом до її заявки і роблять можливим її використання третіми особами. Тому автор пропозиції, що може бути визнана винаходом, заявники, а також інші особи, які мають відношення до пропозиції, повинні уникати будь-якого розголошення змісту пропозиції до її заявки. Це має значення не тільки для автора, а й для держави. У разі розголошення суті пропозиції до її заявки, хоч би і самим автором, останній втрачає право на одержання правоохоронного документа, оскільки держава не може гарантувати охорону такої пропозиції. У цьому разі втрачається можливість патентування пропозиції за кордоном, і вона може бути використана іноземними особами без будь-якого дозволу і виплати винагороди за її використання.

Проте з цього загального правила Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" встановив важливий виняток. Якщо сам винахідник чи особа, яка одержала інформацію про винахід від винахідника прямо чи опосередковано, розкривають цю інформацію, але не раніше як за 12 місяців до дати подання заявки до патентного відомства, то таке розкриття інформації про винахід не впливає на визнання його патентоспроможним. Іншими словами, новизна пропозиції не втрачається.

Винахід має винахідницький рівень, якщо для фахівця його сутність не випливає з рівня техніки. Винахідницький рівень свідчить передусім про творчий характер пропозиції. Хоч у зазначеному законі про це прямо не йдеться, але це випливає з його змісту. Винахід — це винайдення, відшукання рішення, якого фахівець не знає. Це рішення істотно відрізняється від подібних відомих рішень (прототипів) такими ознаками чи перевагами, що роблять доцільним його використання. Винахідництво — це творчий пошук, створення нового пристрою, технології, матеріалу тощо. Саме про це йдеться в законі: право авторства на винахід належить громадянину, який створив винахід. Тому не вважається винаходом запозичення відомого рішення, перенесення і використання позитивного досвіду, хоч ці заходи можуть бути дуже ефективними. У них немає творчого процесу самого винахідництва. Проте одного творчого характеру для визнання за пропозицією винахідницького рівня ще недостатньо. Може бути творчість, а її результати визнати винаходом немає підстав. Пропозиція має творчий характер, але не відповідає вимогам патентоспроможності. Вона визнається такою, що має винахідницький рівень, якщо порівняною рішеннями, відомими у науці й техніці на дату пріоритету, пропозиція характеризується новою якістю, перевагами, які позитивно відрізняють її від відомих рішень. Винахідницьким рівнем відзначаються, зокрема, пропозиції, які відкривають нові галузі техніки, нові напрями у суспільному виробництві, у медицині, сільському господарстві або створюють нові види цінних матеріалів, машин, виробів, ліків тощо. Винахідницьким рівнем відзначаються пропозиції, які істотно поліпшують умови і безпеку праці, а також самої продукції, виробленої на основі пропозиції.

Винахід придатний для використання. У вищезгаданому законі йдеться про промислове використання, але з подальшого тексту випливає, що використання може мати місце не лише у промисловості, а й у сільському господарстві, системі охорони здоров'я, оборони, транспорту та інших галузях народного господарства. У цій нормі закону (п. 7 ст. 6) йдеться про два аспекти поняття "промислова придатність": а) галузі застосування винаходу; б) технічна можливість використання винаходу. Іноді надходять пропозиції, які за своїми параметрами відповідають вимогам патентоспроможності, але вони в сучасних умовах, наприклад, ще не можуть бути використані в суспільному виробництві — немає відповідного устаткування, матеріалів тощо.

Із закону випливає, що пропозиція може бути використана у будь-якій галузі практичної діяльності людини, суспільства, держави, не забороненій чинним законодавством. Це може бути наукова і господарська діяльність, культосвітня і лікувальна тощо. Не обмежується використання винаходу формами власності і господарювання. Винахід може бути використаний як державними, кооперативними, акціонерними, так і іншими підприємствами, організаціями та установами.

Може використовуватися для власних потреб, а також за кордоном шляхом продажу ліцензій тощо.

У цій нормі закону підкреслюється й така ознака винаходу, як технічна можливість його застосування на практиці, тобто пропозиція має бути придатною для відтворення, повторення і тиражування як у даний час, так і в майбутньому. Отже, винаходом визнається і пропозиція, яка може бути використана лише за умови появи технічної можливості у майбутньому.

Ця вимога до винаходу вказує також на те, що розв'язання практичної задачі здійснюється технічними засобами. Такий висновок випливає з двох попередніх вимог, які визначаються рівнем техніки. Крім того, ця вимога передбачає ще одну якісну ознаку винаходу — його позитивний ефект. Явно некорисні пропозиції у принципі можуть бути визнані винаходами, але розумна людина їх просто не використовуватиме. Отже, здатність до промислового використання означає, і корисність винаходу. Правда, цю ознаку іноді буває важко визначити. У сучасних умовах пропозиція може бути визнана некорисною, а в майбутньому ця сама пропозиція може давати солідний прибуток. Такі факти в історії техніки відомі.

Корисність пропозиції може виявитися у найрізноманітніших формах і способах. Вона може давати певний економічний ефект, поліпшувати умови і безпеку праці, поліпшувати якість продукції, зменшувати витрати енергії і матеріалів, зменшувати негативний вплив на навколишнє середовище тощо.

Корисна модель — це конструктивне виконання пристрою, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто є новим і промислове придатним.

Корисна модель визнається новою, якщо вона не є частиною рівня техніки. Рівень техніки включає всі відомості, які стали загальнодоступними у світі до дати подання заявки до патентного відомства України. На новизну корисної моделі також не впливає розкриття інформації про неї протягом 12 місяців до подання заявки до патентного відомства України.

Винаходи і корисні моделі — близькі між собою результати технічної творчості. Вони мають відповідати таким умовам патентоспроможності, як умови світової новизни і промислової придатності. Проте до корисної моделі не ставиться умова винахідницького рівня. Принципова відмінність між ними полягає в об'єкті — до винаходів належать продукти і способи, до корисної моделі — конструктивне виконання пристрою.

Відповідно до згадуваних Правил складання та подання заявки на видачу патенту України на винахід і корисну модель (п. 1.1) до пристроїв як об'єктів винаходів чи корисних моделей належать машини, механізми, прилади тощо. Об'єктом корисної моделі може бути конструктивне виконання пристрою, яке повинно мати явно виражені просторові форми, тобто характеризуватися не лише наявністю елементів і зв'язків між ними, а й формою виконання цих елементів, їхнім певним взаємним розташуванням. Сутність корисної моделі полягає саме в оригінальній компоновці пристрою. Якщо винахід має певну перевагу перед прототипом своїм змістом, новим розв'язанням задачі, то корисна модель — новою компоновкою елементів пристрою. Це рішення тому і називається "корисна модель" певного пристрою, тобто нове розташування елементів пристрою, нова корисна модель.

Промисловий зразок — це нове конструктивне вирішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд і придатне для здійснення промисловим способом.

Суспільні відносини, що складаються у процесі створення і використання промислового зразка, регулюються Законом України "Про охорону прав на промислові зразки" від 15 грудня 1993 p. Відповідно до цього закону об'єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб.

Промисловий зразок відповідає умовам патентоспроможності, якщо він новий і промислове придатний. Він визнається новим, якщо сукупність його істотних ознак не стала загальнодоступною у світі до подання заявки до патентного відомства України. Проте на новизну промислового зразка не впливає розкриття інформації про нього автором або особою, яка одержала від автора прямо чи опосередковано таку інформацію протягом 6 місяців до дати подання заявки.

16. У радянський період патентне право називали винахідницьким правом. Ця назва була пов’язана з тим, що винахід охоронявся авторським свідоцтвом, а не патентом. В Україні правова охорона винахідництва здійснюється на принципі визнання майнових і немайнових прав на об’єкт патентного права, що підтверджується патентом. В об’єктивному розумінні патентне право – це сукупність норм, що регулюють майнові та немайнові відносини, які виникають внаслідок створення, використання, оформлення винаходу, корисної моделі та промислового зразка. У суб’єктивному розумінні патентне право – це сукупність майнових і немайнових прав, які належать автору, патентовласнику у звязку зі створенням, використанням об’єктів патентного права. Принципи патентного права – це відправні ідеї, що знайшли своє закріплення у патентно-правових нормах:

1. Визнання за патентовласником виключних прав на використання запатентованого об’єкта.

2. Дотримання розумного балансу інтересів патентовласників і суспільства в цілому.

3. Встановлення правової охорони лише тим розробкам, що в офіційному порядку визнані патентноздатніми.

4. Визнання і охорона законних прав і інтересів, як патентовласника, так і дійсного творця об’єкту патентного права.

Предметом патентного права є сукупність майнових і немайнових прав, що належать патентовласнику. Об’єкти патентних відносин це винахід, корисна модель, промисловий зразок. Винахід – це досягнутий людиною творчий результат у вигляді конкретних технічних засобів рішення завдання, яке виникло у сфері практичної діяльності. Для того щоб винахід отримав правову охорону він повинний відповідати критеріям патентоспроможності: новизна, винахідницький рівень, промислова придатність (ст. 459 ЦКУ). Корисні моделі – це конструктивне виконання засобів виробництва і предметів споживання, а також їх складових частин. Критерієм патентоспроможності корисної моделі є новизна і промислова придатність  (ст. 460 ЦКУ). Промисловий зразок – це художньо-конструкторське виконане рішення, обумовлене його зовнішнім виглядом. Критерій патентоспроможності промислового зразка виділяється в ч.1 ст. 461 ЦКУ – новизна. Суб’єкти патентного права:

1. Автором  є фізична особа, творчими можливостями якої було створено об’єкт патентного права. Автори можуть передавати свої майнові права або їх частину іншим особам, тому автор і патентовласник можуть не бути однією особою.

2. Інші особи, що мають право на винахід, корисну модель, промисловий зразок. До них відносяться правонаступники і  спадкоємці.

3. Патентновласники – це фізична або юридична особа, яка володіє, користується та розпоряджується патентом.

4. Патентні повірені – це професійні діячі на ринку патентно-правових послуг.

5. Держава.

2. Поняття та види патентних правовідносин

Правовідносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами права. Різновидом правовідносин є патентні правовідносини. Патентні правовідносини – це майнові та особисті немайнові відносини, врегульовані нормами патентного права, які складаються між рівними учасниками, що є носіями  прав та обов’язків. Вони виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Елементи патентно-правових відносин:

1. Суб’єкт – активно або пасивна діюча особа, що є носієм певних прав та обов’язків.

2. Об’єкт – це благо, на яке спрямовано суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок з метою задоволення інтересів фізичних і юридичних осіб.

3. Об’єктивна сторона – дія або бездіяльність суб’єктів при реалізації  патентних прав та обов’язків.

4. Суб’єктивна сторона – внутрішня сторона правовідносин, до якої відносять мотиви, мету, що рухають суб’єктом при здійсненні їх діяльності (мета – одержання патенту)

Патентні правовідносини класифікуються за різними критеріями: 1. Залежно від прав і обов’язків, що виникають у суб’єкта патентних правовідносин, вони поділяються на активні  та пасивні правовідносини. Активні правовідносини надають суб’єкту право вимоги від інших суб’єктів утримуватися від дій у відношенні прав суб’єкта. Патентовласник може жадати від інших суб’єктів утримуватися від дій стосовно його прав, зокрема користуватися патентом. Пасивні правовідносини виражаються у бездіяльності суб’єктів. Тобто зобов’язана особа повинна утримуватися від посягання на право інтелектуальної власності, не перешкоджати здійсненню патентновласником своїх прав. У цих правовідносинах активною фігурою є власник патенту. 2. Залежно від кола суб’єктів, на яке поширюються правовідносини виділяють абсолютні і відносні. Абсолютні правовідносини поширюються на абсолютне коло суб’єктів, тобто на суспільство в цілому. Вони можуть бути: активними і пасивними. В даному випадку діє такий принцип: дозволено усе, що не заборонено законом. Відносні правовідносини поширюються на чітко визначене коло суб’єктів (патентовласник і автор, їх взаємовідносини). Патентні правовідносини виникають, змінюються і припиняються не самі по собі, а лише коли виникають певні життєві обставини, які називаються юридичними фактами. Це такі обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну чи припинення певних прав та обов’язків учасників патентних правовідносин. У цивільному законодавстві передбачено перелік (який не є і не може бути вичерпним) юридичних фактів як підстав виникнення, зміни чи припинення правовідносин. Ці юридичні факти мають універсальне значення і стосуються не тільки цивільних правовідносин. Роль правоутворюючих, правозмінюючих та правоприпиняючих відносин вони відіграють і в інших нормах права, в тому числі і патентного. З урахуванням цього для полегшення орієнтування серед чисельних юридичних фактів, відмежування їх один від одного, проведена їх класифікація. Залежно від характеру перебігу та вольових ознак усі юридичні факти поділяються на дві основні групи: дії та події. Дії – це такі юридичні факти, в яких виражена воля людей, конкретних індивідів або їх колективів, наприклад, укладення угоди, виконання зобов’язання, здійснення правочинів, заподіяння шкоди тощо. У свою чергу дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірними є всі дозволені, не заборонені законом дії. І навпаки, дії, які порушують установлені законом заборони, визнаються як неправомірні (заподіяння шкоди, невиконання або неналежне виконання зобов’язань тощо). Правомірні дії поділяються на три великі групи – адміністративні акти, правочини та юридичні вчинки. Адміністративні акти становлять владні розпорядження державних органів і органів самоврядування, адресовані конкретним суб’єктам патентних правовідносин, або управлінських органів того чи іншого підприємства своїм підрозділам, які спрямовані на виникнення, зміну чи припинення патентних правовідносин, наприклад, акти місцевих органів влади і управління про розвиток інновацій тощо. Правочинами є дії, спеціально спрямовані на встановлення, зміну або припинення патентних правовідносин. Це вольові дії фізичних чи юридичних осіб, які передбачають досягнення конкретного правового результату. В умовах запровадження ринкових відносин в секторі інтелектуальної власності правочини набувають широкого розвитку. З’являються їх нові види, причому такі, які в умовах командно-адміністративної системи були просто неможливі. Під подіями слід розуміти такі юридичні факти, які виникають незалежно від волі людей (наприклад, землетрус, пожежа або інші стихійні лиха). Ця класифікація має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення. Так, стихійне лихо звільняє державні сільськогосподарські підприємства від відповідальності за непоставку чи недопоставку сільськогосподарської продукц

акон захищає права та інтереси авторів об'єктів інтелектуальної власності, передбачивши заходи щодо їх визнання і відновлення, припинення пов'язаних з ними порушень, застосування до порушників санкцій та використання різних дій у сфері правових стосунків.

Автори винаходів і раціоналізаторських пропозицій мають майнові права, зокрема такі:

право на винагороду;

право на безкоштовне одержання свідоцтва про раціоналізаторську пропозицію і патенту, якщо автор передав право Держпатенту. У всіх інших випадках автор сплачує державне мито;

право на повернення витрат, пов'язаних з розробкою технічної документації або моделі;

право з прибуткового податку;

право на пільги в судових справах, компенсацію витрат, пов'язаних із винахідництвом.

Захист прав і законних інтересів авторів, власників патентів та інших осіб, що є власниками прав на запатентовані винаходи, корисні моделі чи промислові зразки, здійснюється шляхом використання передбачених законом форм, засобів і способів захисту прав.

Захист патентних прав здійснюється в юрисдикційній формі, яка передбачає два напрями дій — судовий та адміністративний захист авторських прав.

Більш поширений судовий порядок захисту авторських прав, адміністративний застосовують тільки у випадках, передбачених законом.

Слід зазначити, що патентні спори розглядаються господарськими і третейськими судами за клопотанням авторів. У судовому порядку вирішуються такі питання:

визнання патенту недійсним;

право авторства на винахід, корисну модель чи промисловий зразок і авторство на раціоналізаторську пропозицію;

встановлення власника патенту, автора раціоналізаторської пропозиції;

порушення прав на використання винаходів, промислових зразків, корисних моделей, товарних знаків і раціоналізаторських пропозицій;

укладання та виконання ліцензійних договорів; надання примусової ліцензії; право попереднього користувача; виплату автору винагороди роботодавцем;

виплату компенсацій за використання об'єктів інтелектуальної власності.

Розгляд патентних спорів у місцевих та господарських судах здійснюється за загальними правилами судової процедури, які передбачено в Цивільному процесуальному кодексі України та Господарсько-процесуальному кодексі України. Спори, передані за рішенням сторін до третейського суду, вирішуються відповідно до регламенту даного третейського суду.

Автор, який не згоден з рішенням про відмову визнати пропозицію раціоналізаторською або прийняття її до використання, може в місячний строк з дня одержання рішення оскаржити його керівнику підприємства, яке прийняло це рішення.

Керівник разом з автором і представником відповідної ради Товариства винахідників і раціоналізаторів України повинні розглянути скаргу в місячний строк.

Суперечка за першість на раціоналізаторську пропозицію розглядається керівником підприємства спільно з представником відповідної ради Товариства винахідників і раціоналізаторів України в місячний строк з дня надходження скарги, причому сторони повинні бути запрошені до участі в розгляді спори.

Скарги авторів винаходів і раціоналізаторських пропозицій з питань достовірності підрахунку прибутку (доходу), розміру, порядку нарахування і своєчасності виплати винагороди за їх пропозиції, а також встановлення факту їх використання розглядаються керівником підприємства в місячний строк за участі автора і представника відповідної ради Товариства винахідників і раціоналізаторів України.

Автор, який прийняте рішення вважає неправильним або не одержав відповіді в установлений строк, може звернутися з позовом до суду.

Відповідно до цивільного законодавства України в судовому порядку розглядаються:

спори про авторство (співавторство) на раціоналізаторську пропозицію;

спори про розмір, порядок нарахування і строки виплати винагороди за раціоналізаторські пропозиції і факти її використання, якщо вони не вирішені в порядку, установленому чинним законодавством;

спори між співавторами про розподіл винагороди за винахід або раціоналізаторську пропозицію;

спори про першість на раціоналізаторську пропозицію, якщо вони не вирішені в установленому згідно з чинним законодавством порядку. Спори про авторство (співавторство) на винахід або раціоналізаторську пропозицію можуть бути порушені в суді після винесення рішення

про визнання пропозиції винаходом або раціоналізаторською пропозицією і прийняття їх до використання.

На основі набуття чинності рішенням суду по справі про авторство на раціоналізаторську пропозицію керівник підприємства виправляє запис у заяві на раціоналізаторську пропозицію, скасовує старе і видає нове свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію.

Позови, що виникають з приводу раціоналізаторських пропозицій, можуть пред'являтися за бажанням позивача за місцем його проживання або за місцем знаходження органу управління юридичної особи.

Позивачі за позовами, що випливають з прав на раціоналізаторську пропозицію, звільняються від сплати судових витрат.

Відповідно до Цивільного кодексу України у справах про стягнення винагороди діє трирічний строк давності. Строк давності відраховується з дня письмового повідомлення автора про початок використання його винаходу чи раціоналізаторської пропозиції.

Спори, які виникають з питань участі автора в підготовці до використання раціоналізаторської пропозиції, розглядаються в порядку, встановленому для вирішення трудових спорів.

Підприємство, яке використовує винаходи, раціоналізаторські пропозиції, сплачує особам, у т. ч. і тим, які не працюють на даному підприємстві, однак сприяли створенню, одержанню правової охорони і використанню пропозицій, винагороду, розмір якої не повинен перевищувати розміру винагороди, сплаченої авторам зазначених винаходів і раціоналізаторських пропозицій.

Це положення є обов'язковим для всіх юридичних та фізичних осіб незалежно від форм власності й господарювання і береться до уваги при розробці галузевих положень про раціоналізаторські пропозиції.

Потрібно пам'ятати, що суд не вирішує питання про визнання заявленого технічного рішення винаходом, промисловим зразком або раціоналізаторською пропозицією.

Зазначимо, що застосування цивільно-правових санкцій за порушення патентних прав можливе впродовж загального терміну задоволення позову, тобто протягом трьох років від дати, коли власник патенту довідався або мав довідатися про порушення своїх прав.

Найбільш поширеним способом захисту прав відповідача є зустрічний позов про визнання патенту недійсним, або правомочність використання об'єктів інтелектуальної власності внаслідок вилучення їх зі сфери монополії.

У випадках встановлення патентних порушень їх винуватці можуть нести кримінальну відповідальність за порушення патентних прав.

Зазначимо, що українське законодавство передбачає кримінально- правову відповідальність за деякі порушення патентних прав. Відповідно до ч. 1 ст. 177 КК України злочином є незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка чи товарного знака, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великих розмірах. За їх вчинення винний мусить сплатити штраф від 100 до 400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або ж він може бути засудженим до виправних робіт на строк до двох років з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання й матеріалів, призначених для їх виготовлення.

Незаконне використання винаходів, промислових зразків, корисних моделей, товарних знаків охоплює будь-яке несанкціоноване власником патенту виготовлення або запровадження виробу із застосуванням об'єктів інтелектуальної власності.

Склад патентного злочину стосовно використання об'єктів інтелектуальної власності без дозволу чи ліцензії є матеріальним. Ідеться про завдані у великих або особливо великих розмірах збитки. Особа вважається невинною, поки її вина не встановлена судом, а порушення кримінальної справи можливе лише за скаргою потерпілого.

Усі матеріали, які подаються до суду, повинні мати достатню мотивацію, містити реквізити автора і відповідача, перелік вимог, а також додані докази, копії рацпропозиції, акт впровадження та інші матеріали.

Висновки

Винахідницьке право—це норми, що встановлюють умови і порядок визнання рішення в будь-якій галузі господарства раціоналізаторською пропозицією, винаходом або промисловим зразком і регулюють особисті майнові і немайнові відносини.

Суб'єктами винахідницького права є автори раціоналізаторських пропозицій, винаходів, промислових зразків і товарних знаків, а також юридичні особи — підприємства, організації і держава.

Авторське право базується на визнанні пропозицій винаходами, промисловими зразками і раціоналізаторськими пропозиціями, що підтверджено патентом або свідоцтвом.

Цивільний кодекс України надає авторам винаходів і раціоналізаторських пропозицій широкі права, які поділяться на дві групи: правовідносини до кваліфікації пропозицій і правовідносини, що виникають після одержання охоронних документів.