10. Висвітліть етнополітичні аспекти життя на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (1920-1930-ті рр. Хх ст.).

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік.

У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне політичне життя українців Галичини й Буковини.

Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до прагнення титульних націй асимілювати (полонізувати або, відповідно, румунізувати) інородців. Тільки у Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони були позбавлені за попередні роки угорського панування. Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО було найвпливовішим репрезентантом і захисником національно-політичних інтересів українців як у Польщі так і на міжнародній арені впродовж другої половини 20-х – 30-х рр.

11. Дайте визначення понять міграція та еміграція. Розкрийте основі етапи української еміграції, їх причини.

Міграція населення –переміщення населення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене із однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня). Остання має назву еміграція.

Було 4 основні хвилі масової міграції:

1) Остання чверть 19 ст. – до початку І Світової війни

Соціально-економічні причини, надлишок робочої сили.

2) Між І та ІІ Світовими війнами

Політичні причини(встановлення радянського режиму), соціально-економічні причини.

1 група – українці, які залишились на чужині внаслідок І Світової війни

2 група – українська політична еміграція(представники УНР, ЗУНР)

3 група – люди, які воювали у складі білогвардійських армій

4 група – вихідці із Західної України, заробітчани

3) Після ІІ Світової війни (1947 – 1962 рр.)

Політична спрямованість

1946 р – 177000 осіб проживали у окупаційних зонах союзників

4) 1991 р – 2013 р

Соціально – економічні причини.

Перша хвиля масової еміграції українців за кордон почалася із Закарпаття у 70-х роках ХІХ століття. Вже дещо пізніше еміграція охопила Лемківщину, Гуцульщину, Войківщину, Східну Галичину, Буковину. З 1880 по 1914 рр., наприклад, з цих регіонів виїхало приблизно 800 тис. людей, з них у США поселилося за цей період майже 360 тис. українців.

Складне соціально-політичне становище в українських землях у 1917-1920 рр. знову викликало чергову хвилю еміграції українського населення, але вже з різних регіонів нашої держави. Це була переважно політична еміграція. За 4 роки до Західної Європи та ін. країн світу виїхало понад 300 тис. людей.

Третя хвиля масового переміщення населення з України припадає на закінчення Другої світової війни. За період окупації фашистською Німеччиною України з її етнічної території на примусові роботи у Західну Європу було вивезено 4,2 млн. громадян. Вони являли собою переважно молодих людей, котрі, залишившись живими, знову повернулися на батьківщину. Проте близько 310 тис. людей залишилося в Західній Європі, а вже звідти понад 240 тис. людей переселилися в інші країни світу: США і Канаду -175 тис., Аргентину і Бразилію - 35-40 тис. людей., Австралію - 30 тис. людей.

У 60-80-ті рр. ХХ століття з України емігрували за політичними мотивами окремі громадяни, котрі виступали проти тодішньої державної політики. В цілому чисельність цих осіб була невеликою і тому вони не могли вплинути в значній мірі на етнічну самосвідомість західної української діаспори, яка вже була мобілізована в політичному і організаційному відношеннях на боротьбу за незалежність України, перш за все за її вихід із складу СРСР.