Правопис часток

Спосіб написання	Умова	Приклади
Разом	частки аби, ані, де, чи, чим, що, як у складі будь-якої частини мови	абиякий, аніскільки, чимдуж, щосили
	частки би, б, же, ж, то, що в складі сполучників або інших часток	мовби, нібито, аякже, абощо
	частка -ся (-сь) у зворотних дієсловах і в складі займенників і прислівників	купається, вклонивсь, колись, когось
Через дефіс	частки -бо, -но, -то, -от, -таки, що стоять безпосередньо після слова, якого стосуються	чекай-но, тому-то, знайшов-таки (але таки знайшов, усе ж таки)
	частки казна-, хтозна-, бозна-, будь-, -небудь, які стали префіксами або суфіксами в прислівниках і займенниках	казна-хто, бозна-чому, хто-небудь
Окремо	формотворчі частки	хотілося б, нехай готує
	частки, що надають словам смислових чи емоційних відтінків	аж, ж, саме, ще, хоч
	частки у сполуках слів (здебільшого в сполучних словах)	поки що, навряд д чи, дарма що, що за, що ж до

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 3

1. Українська мова – національна мова українського народу

Мова - суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людей. Мова - це витвір історії суспільства. Форма існування мови - мовлення, тобто різноманітне використання мови людьми в усіх сферах громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т. д.). Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У Конституції України у ст. 10 записано:

"Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

Відомо: писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили вже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов'янська (церковнослов'янська) мови Київської Русі - відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов'янська мова релігійної літератури.

Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в Україні, видання граматик і словників, розвиток стилів на основі живого народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми і т. ін.).

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX - початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз'єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 р.

У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П. Котляревський - зачинатель нової української літературної мова. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську народну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, Іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високо розвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники XIX і XX ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 рр. зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової української держави.

2. Морфологічний склад сполучників. Правопис сполучників.

За морфологічним складом сполучники в українській мові поділяються на п р о - сті, складні і складені.

Прості сполучники морфологічно не членуються на окремі частини, їх в українській мові небагато: і (й), а, ні, та, то, чи, бо, що.

Складні сполучники морфологічно поділяються на дві і більше частин: але, зате, проте, ніж, або, якщо, якби, щоб, ніби, нібито, неначебто та ін.

Складені сполучники є сполученням двох і більше слів, що виконують службову функцію зв’язку членів речення та частин складного речення.

1. Разом пишуться складні сполучники, які ста­но­в­лять тісне поєднання повнозначних слів із частками або прийменниками: адже, аніж, втім, зате, мовби, начеб, начебто, немов, не­мов­би, немовбито, неначе, неначебто, ніби, ні­би­то, ніж, отже, отож, притім, притому, при­чім, причому, проте, себто, тобто, цебто, щоб, якби, якщо; також слова абощо, тощо. 2. Окремо пишуться: • сполучники з частками б, би, ж, же: або ж, адже ж, але ж, а як же, бо ж, ко­ли б, коли б то, отже ж, хоча б, хоч би. • складені сполучники: дарма що, для того щоб, замість того щоб, з тим щоб, зтого часу як, незважаючи (невважаючи) на те що, після того як, при цьому, та й, так що, тимчасом як, тому що, у міру того як, через те що й подібні. 3. Через дефіс пишуться сполучники: отож-то, тим-то, тільки-но, тому-то.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 4

1. Основні стилі сучасної української літературної мови. Мовні особливості стилів.

Мовний стиль - це "усвідомлена суспільством підсистема в системі загальнонародної мови, закріплена за тими чи іншими ситуаціями спілкування, яка історично склалася й характеризується набором засобів вираження і певним принципом їхнього відбору"²⁸.

Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та обставинами спілкування.

В українській літературній мові вирізняють такі функціональні стилі: художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний, конфесійний та епістолярний. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

Художній стиль - це мова художньої літератури, "особливий спосіб мислення, створення мовної картини світу"²⁹.

Основне призначення стилю - різнобічний вплив на думки і почуття людей за допомоги художніх образів.

Головними ознаками художнього стилю є емоційність, образність, експресивність. На лексичному рівні в ньому вживається все словникове багатство української мови: слова з найрізноманітнішим лексичним значенням, різні за походженням. Художньо-літературне мовлення багате на епітети, метафори, порівняння, повтори, перифрази, антитези, гіперболи та інші зображувальні засоби. З певною художньою метою можуть уживатися діалектна та професійна лексика, фразеологізми.

Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма.

Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів, що використовуються в офіційному спілкуванні між державами, установами, приватною особою і установою і регулюють їх ділові взаємини.

Основне призначення стилю - регулювання офіційно-ділових стосунків.

Головні ознаки офіційно-ділового стилю: наявність реквізитів, що мають певну черговість, однозначність формулювань, точність, послідовність викладу фактів, гранична чіткість висловлювання, наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів, широке вживання конструкцій (у зв 'язку з, відповідно до, з метою, згідно з). Лексика стилю здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику. Офіційно-діловий стиль реалізується в таких текстах: закон, кодекс, устав, наказ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист, список, перелік, накладна тощо, а також виступи на зборах, наради, прес-конференції, бесіди з діловими партнерами.

Взірець офіційно-ділового стилю: Конституція України. Стаття № 24

Публіцистичний стиль - це функціональний різновид літературної мови, яким послуговуються в засобах масової інформації (газетах, часописах, пропагандистських виданнях).

Основне призначення стилю - обговорення, відстоювання і пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, формування відповідної громадської думки, сприяння суспільному розвитку.

Головні ознаки публіцистичного стилю: популярний, чіткий виклад, орієнтований на швидке сприймання повідомлень, на стислість і зрозумілість інформації, використання суспільно політичної лексики: державність, громадянин, поступ, єдність, національна ідея, актуальність тощо. Типовими є емоційно забарвлені слова, риторичні запитання, повтори, фразеологічні одиниці, що зумовлюють емоційний вплив слова. Тон мовлення пристрасний, оцінний.

Публіцистичний стиль реалізується в таких жанрах: виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія, репортаж.

Науковий стиль - функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу і потреби науки.

Основне призначення стилю - повідомлення про результати наукових досліджень, систематизація знань.

Головними ознаками наукового стилю є широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням та іншомовного походження. Показовим є членування тексту на розділи, підрозділи, параграфи, введення формул, таблиць, діаграм. Лексичні, текстові одиниці репрезентують точність, логічність, узагальненість, аргументацію висловлених положень.

Науковий стиль реалізується в таких жанрах: дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія, виступи на наукових конференціях, дискусії, доповіді на наукові теми.

Розмовний стиль обслуговує офіційне й неофіційне спілкування людей, їх побутові потреби.

Основне призначення стилю - обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи на подання допомоги, виховний вплив.

Головні ознаки розмовного стилю: широке використання побутової лексики, фразеологізмів, емоційно забарвлених і просторічних слів, звертань, вставних слів і словосполучень, неповних речень. Для розмовно-побутового мовлення характерне порушення літературних норм: уживання русизмів, вульгаризмів, жаргонізмів, неправильна вимова слів.

Розмовний стиль має "істотно виявлений різновид - розмовно-професійний, тобто мова, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших сферах"³⁰.

Конфесійний стиль - стильовий різновид української мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.

Основне призначення стилю - вплив на душевні переживання людини.

Головні ознаки стилю: вживання слів для найменування бога та явищ потойбічного світу (Божий Син, Святки Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, сатана тощо), стосунків людини до Бога (молитися, воскресіння, заповіді, покаяння, грішні, праведні), мова багата на епітети, порівняння, метафори, слова з переносним значенням. Для підкреслення урочистості використовуються речення із зворотним порядком слів, поширені повтори слів.

Конфесійний стиль репрезентується в таких жанрах: Біблія, житія, апокрифи, проповіді, послання, молитви, тлумачення Святого Письма. Взірець конфесійного стилю: Молитва Господня

Епістолярний стиль - це стиль приватного листування.

Основне призначення стилю - поінформувати адресата про щось, викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційній настроєності автора.

Головні ознаки епістолярного стилю: широке використання форм ввічливості - звертань у формі кличного відмінка, наявність початкової, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність у доборі лексичних одиниць.

До епістолярного стилю зараховують не тільки листи видатних письменників, громадських і культурних діячів, учених, а й щоденники, записки, мемуари.

2. Сполучник як службова частина мови. Сполучники сурядності й підрядності

Сполучник — незмінна службова частина мови, що сполучає однорідні члени речення та частини складного речення. Сполучники не мають лексичного значення, вони не є членами речення.

За будовою розрізняють сполучники: — прості і, а, але, чи; складні, що утворені поєднанням в одне слово двох частин мови: зате, проте; складені, що утворені з кількох слів: тому що, задля того щоб. Складні сполучники пишуться разом. У складених сполучників усі слова пишуться окремо. Кому при складених сполучниках ставлять один раз, перед усім сполучником. Сполучники зате, проте, щоб, якби треба відрізняти від однозвучних із ними самостійних частин мови, які з прийменником за, про та часткою би, б пишуть окремо.

Сполучники сурядності поєднують рівноправні, синтаксично незалежні одна від одної мовні одиниці — слова, частини складного речення, речення чи групи речень у тексті. Кому ставлять перед другим із розділових сполучників, якщо вони поєднують однорідні члени речення або частини складного речення. Між частинами складного речення перед сполучниками сурядності або підрядності ставлять кому.

Сурядні (з'єднують однорідні члени речення або частини складносурядного речення)	Підрядні (поєднують головну та залежну частини складнопідрядного речення)
єднальні: і, й, та (і), і..А, ні...ні, ані...ані, не тільки ... а й	причинові: бо, тому що, через те що, оскільки, у зв'язку з тим що
	часові: коли, тільки, як, щойно, лед­ве, як тільки, після того як
протиставні: а, але, та (але), зате, проте, однак	умовні: якщо, якби, як, аби, коли, коли б, якщо...то
	мети: щоб, аби, для того щоб, з тим щоб
розділові: або, чи, хоч, або...або, чи...чи, хоч...хоч, то...то, чи то...чи то, не то...не то	допустові: хоч, хоча, дарма що, незважаючи на те що, хай, нехай
	порівняльні: як, мов, наче, неначе, немов, ніби, немовбито
	з'ясувальні: що, щоб, як
	міри та ступеня: аж, що аж, що й
	наслідкові: так що

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 5

1. Мовна норма літературної мови та її соціальне значення

Мовна норма має важливе соціальне значення. Адже тільки єдиний правопис і стала вимова, обов'язкові для всіх правила відмінювання слів і синтаксичних зв'язків між словами, однакове розуміння змісту вживаних слів, єдиний наголос у словах саме і створюють ті якості літературної мови, що потрібні їй як засоби спілкування між людьми.

Норми літературної мови встановлюються на підставі вивчення закономірностей мовної системи та її підсистем і фіксуються в загальнообов'язкових рекомендаціях, а також в орфографічних, граматичних і пунктуаційних правилах.

У розвитку української літературної мови були періоди, коли самі встановлені норми не відповідали внутрішнім властивостям загальнонародної мови, наприклад, намагання замінити загальновживані слова на вузькодіалектні або спеціально створені (спирт - винець, полюс - бігут, гайка - мутра). Так само виявилися неприйнятними й правила про вимову й написання слів типу клякса, клюб, лямпа, блюза, гемогльобін, катерда і подібні відповідно до їх вимови і написання в інших мовах.

У сучасній літературній мові мовні норми не залишаються незмінними. Постійно змінюється мова і відповідно потребує нормування.

Носії літературної мови дотримуються системи правил, що визначає єдину вимову звуків і їх сполук, властиву літературному мовленню; загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі звуків, складів, слів і речень у письмовій формі літературної мови. Часто можна почути кілометр, але норма - кілометр; неправильний наголос у слові документ, літературна вимова - документ. Складна вимова слова договір. Правописний словник Сергія Головащука як акцентологічний посібник фіксує це слово з двома наголосами: договір, договору, мн. договори, договорів; але два договори. Є також певні лексичні норми, що властиві літературній мові в цілому. Ми правильно говоримо останнім часом, того дня, цього разу, цими днями, а не в останній час, у той день, на цей раз, на цих днях.

Історичне співжиття українського і російського народів не могло не позначитись на їхніх мовах. Часто допускаються помилки, коли плутають мови, вживають слова з однієї мови в іншій. Наприклад, відповідником до російських слів метра, мероприятие є захід, а в множині - заходи, а не міроприємство чи міроприємства; російському вислову принимать меры відповідає український уживати заходів, а не приймати міри. Під впливом російської мови помилково ставлять, наприклад, у місцевому відмінку множини іменників - ам, -ям, а не ах, ях: по полях, по горах, по селах.

Дотримання сталих норм усіма мовцями й спричиняє те, що літературна мова виступає досконалим засобом передачі й одержання інформації. Основні норми, влативі книжній літературній мові, через школу, художню та наукову літературу й інші шляхи культурного впливу поступово поширюються, закріплюючись і в усному вжитку.

Адже у звичайному житті ми говоримо зовсім не так, як пишемо. І в цьомк немає ніякого порушення правил культури мови. Розмовна мова відрізняється від нормованої літературної мови не тільки за мовними ознаками: вона не підготовлена, спонтанна; обговорюючи побутові теми, ми заздалегідь не обдумуємо текст; розмовна мова можлива тільки в неофіційній ситуації спілкування (не можна виступати на зборах, читати лекцію розмовною мовою). В той же час нормована літературна мова неприйнятна у звичайних побутових ситуаціях. Штампи, шаблонні вислови типу зважаючи на сказане вище, прошу надати слово, прошу вжити заходів, доводжу до відома, взяти до уваги, залишити нерозв'язаним, без сумніву, не підкреслюють культуру розмовної мови, а скорпіше - навпаки. Але в офіційно-діловому спілкуванні без них не обійтися. Дійсно, неможливо уявити собі вільну форму для заяви, довіреності чи контракту; існують вимоги та правила, яких необхідно дотримуватися при складанні документів, написанні наукових чи публіцистичних статей.

Відомо, що в кожному суспільстві існують вої етичні норми поведінки. Ці норми, або інакше - мовний етикет, стосуються, в першу чергу, звертання на «ти» і «Ви», вибору повного чи скороченого імені (Артем чи Артем Володимирович), вибору звертань типу громадянин, товариш, пан та ін.

Етичні норми у багатьох випадках націрнальні: наприклад, сфера звертання на «Ви» в англійській та німецьких мовах вужче, ніж у нашій мові, ці ж мови частіше, ніж українська мова, допускають скорочені імена. Тому обов'ковою умовою доброго володіння українською мовою є зання українського мовного етикету, культури мови, національної культури взагалі.

2. Групи прийменників за походженням і морфологічним складом. Правопис прийменників

Прийменники сучасної української мови являють собою певну систему і класифікуються в залежності від їхнього походження, морфологічного складу та значення. За походженням розрізняють первинні (первісні) прийменники і вторинні (похідні). Первинних прийменників небагато відносно їхньої загальної кількості: на, у (в), за, від (од), над, до, без, для, з, між, крізь, під, по, при, про, ради, через, о (об). Вони відрізняються від вторинних більшим ступенем абстрактності й узагальненості значень, давністю походження та повною чи частковою втратою джерел утворення. Друга група — прийменники вторинні, чи похідні. Це прийменники, які утворилися від різних частин мови, від слів з конкретним лексичним значенням порівняно недавно. Найбільшу групу серед похідних прийменників становлять ті, що утворилися від прислівників (навколо, близько, всупереч, вверх, вслід, замість, іззаду, згідно, кругом, мимо, насупроти, напередодні, поблизу, навпроти, спереду, уздовж, осторонь, обабіч, проти, поруч тощо). Меншу частину складають відіменні (край, кінець, протягом, коло, круг, внаслідок, перед, шляхом тощо) та дієслівні (завдяки, виключаючи). Переходячи в прийменники, ці самостійні слова втрачають не лексичне значення, а категоріальне (належність до тієї чи іншої граматичної категорії: прислівника, іменника, дієслова), а лексичне піддається складному процесові якісних змін. За структурними ознаками та морфологічною будовою розрізняються прийменники прості — з однією кореневою основою (за, перед, на, коло, між тощо); складні — утворені з двох чи більше первинних прийменників (поверх, заради, поза, щодо, повз, із-за, поміж, із-під, з-поперед, з-поміж); складені — ті, що утворилися з різних категорій повнозначних слів і прийменників (у напрямі до, незважаючи на, слідом за, згідно з тощо). Складні прийменники належать до розряду первинних, складені — до розряду вторинних.

Правопис прийменників

Похідні прийменники пишуться разом, окремо й через дефіс.

Разом пишуться:

а) складні прийменники, утворені сполученням одного або двох (іноді — трьох) прийменників із будь-якою частиною мови: внаслідок (унаслідок), впродовж (упродовж), замість, навколо, напередодні, наприкінці, щодо;

б) складні прийменники, утворені з двох простих прийменників: задля, заради, навпроти, окрім, поза, поміж, понад, поперед, посеред, проміж.

Через дефіс пишуться складні прийменники

з початковими з-, із-: з-за (із-за), з-над, з-перед, з-під (із-під), з-поза, з-поміж, з-понад, з-попід, з-посеред, з-проміж.

Окремо пишуться прийменникові сполуки: у (в) разі, під кінець, під час, що ж до.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 6

1. Фонетика української літературної мови як учення про її звукову систему. Основні фонетичні одиниці української мови: звук, склад, фонетичне слово, фраза.

2. Прийменник як службова частина мови. Вживання прийменників з відмінковими формами іменників

Прийменник — незмінна службова частина мови, яка виражає залежність одного повнозначного слова від іншого у словосполученні. Прийменники членами речення не виступають. Прийменники не мають лексичного значення, проте разом із відмінковими формами іменників, займенників та числівників вони можуть указувати на місце, час, причину, мету, кількість: За кілька хвилин двір опустів. З усіма частинами мови прийменники пишемо окремо.

Прийменник допомагає виражати відношення між предметами (парк для прогулянок, комп’ютер для роботи), ознаки до предмета (пісня без слів, багатий на речі павільйон) або дії до предмета (піднятися о шостій, взяти з підлоги).

Прийменник як службова частина мови не є членом речення, але, виступаючи разом із повнозначними частинами мови (найчастіше з іменником), може бути у структурі підмета (Президент і народ нарешті порозумілися)., присудка (Всі були у захваті), додатка (Вона схопила його за чуба), обставини (За столом сиділо троє).

Разом з відмінковими формами іменників, числівників, займенників прийменники можуть виражати:

• час (без п’яти хвилин, о десятій годині);

• простір (злетіти у небо, доїхати до міста);

• причину (запізнився через транспорт);

• мету (прийшов на урок, зустрівся з однокласниками);

• спосіб дії (сказати по правді, робити з задоволенням);

• порівняння (більший за інших, найменший у класі);

• відношення до матеріалу (штани з вельвету, зошит з паперу);

• предмет, на який спрямована дія (розповідати про навчання, привітати зі святом).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7

1. Наголос в українській мові. Роль наголосу в розрізненні слів і їх форм.

Наголос – це посилення голосу на одному зі складів слова. Такий склад називають наголошеним. Решта складів у слові є ненаголошеними. Різновиди наголосу:

1. Словесний (виділення одного зі складів слова): пізнання, одинадцять, документ, донька, дочка, псевдонім, всередині, літопис.

2. Логічний (виділення важливого за змістом слова або словосполучення в реченні): Улітку (а не взимку) ми відпочивали в горах. Улітку ми відпочивали (а не працювали) в горах. Улітку ми відпочивали в горах (а не на морі). Улітку ми (а не хтось інший) відпочивали в горах. Як бачимо, змінюючи логічний наголос, ми надаємо висловленню різних смислових відтінків.

Зверніть увагу! Зі зміною місця логічного наголосу може змінюватися зміст повідомлення: Ти краще вивчи вірш. Ти краще вивчи вірш.

3. Фразовий (виділення кінцевого слова фрази, що підкреслює завершеність висловлення):

Наголос: • Служить для розрізнення лексич­ного значення слів: атлас (збірник географічних чи історичних карт) — атлас (шовко­ва блискуча тканина); орган (частина організму) — орган (музичний інструмент); паша (трава на пасовищі) — паша (почесний титул); приклад (зразок) — приклад (час­тина гвинтівки); плачу (від плакати) — плачу (від платити). • Служить для розрізнення грама­тичних форм того самого слова: озера (Р. в. одн.) — озера (Н. в.множ.) пісні (Р. в. одн.) — пісні (Н. в. множ.) насипати (док. вид дієслова) — насипати (недок. вид дієслова). • Служить для розрізнення різних гра­матичних форм різних частин мови: дорога (що? імен.) — дорога (яка?прикм.) батьків (кого? імен.) — батьків (чий? прикм.) дзвони (що? імен.) — дзвони (нак. спосіб д ієсл .) Слід пам ’ятати, що деякі слова ма­ють подвійний наголос. Орфоепічні норми допускають таке варіативне наголошення: помилка, апостроф, доповідач, також, завжди, мабуть, простий. Примітка. Іноді акцентні варіанти вико­нують стилістичну функцію: високо, глибоко — загальновживані, високо, глибоко — власне поетичні.

2. Особливості правопису прислівників

Разом пишуться:

1. Прислівники, утворені від іменника, колишньої короткої форми прикметника, числівника, займенника, прислівника у поєднанні з прийменником: ввечері, востаннє, втроє, внічию, занадто.

2. Складні прислівники утворені з кількох основ: мимоволі, насамперед, повсякчас, праворуч, тимчасово, привселюдно.

3. Складні прислівники, утворені сполученням часток аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- з будь-якою частиною мови: абикуди, аніскілечки, деколи, чимало, щодня, якнайбільше.

Окремо пишуться:

1. Прислівникові сполучення, утворені від іменника з прийменником. Найчастіше в них вживаються такі прийменники:

без: без упину, без відома, без жалю, без пуття, без сумніву;

в: в нагороду, в міру, в разі, уві сні;

до: до вподоби, до діла, до загину, до краю, до останку, до побачення, до пуття, до сих пір, до смаку, до сьогодні;

з: з розгону, з переляку, з радості, з болю, з жалю;

на: на вибір, на видноті, на віку, на зло, на світанку, на добраніч, на око, на диво;

під: під боком, під силу, під вечір;

по: по змозі, по можливості, по правді, по суті,

2 Прислівникові сполучення, в яких повторюються основи, розділені прийменниками: разу раз, з боку на бік, день за днем, з року в рік, а також сполучення, утворені поєднанням іменника в називному відмінку з іменником в орудному відмінку; кінець кінцем, одним одна, сама самотою.

Через дефіс пишуться;

1. Прислівники, в яких повторюються основи: рано-вранці, ледве-ледве, зроду-віку,' любо-дорого (синонімічні та антонімічні прислівники),

2. Прислівники, у яких повторювані основи розділені прийменниками, що перейшли у префікси, та частками: всього-на-всього, де-не-де, хоч-не-хоч, коли-не-коли, будь-що-будь.

3. Прислівники, утворені від прикметників і займенників за допомогою префікса по-1 суфіксів -й; -ому: по-нашому, по-ктвськи.

4. Прислівники, утворені з префікса по- і порядкового числівника на -е: по-перше, по-четверте,

5. Прислівники no-латині, на-гора, десь-колись, десь-інде, десь-інколи, геть-чисто.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 8

1. Правопис часток НЕ, НІ з іменниками й прикметниками

Якщо це іменник. РАЗОМ: - коли слово без не не вживається: неук, невдаха; - у префіксах недо-, що мають значення неповної дії: недоробка, недооцінка; - якщо слово можна замінити синонімом: нещастя (лихо), неволя (рабство). ОКРЕМО: - якщо заперечує лексичне значення слова. Найчастіше в таких реченнях є протиставлення: Не сум, а жаль мене бере великий. (П. Куліш); - протиставлення в реченні може бути відсутнє, проте його можна домислити: Не борода робить чоловіка мудрим. Не свинячим рилом лимони нюхати. (Нар. творч.). ЧЕРЕЗ ДЕФІС пишеться частка не, вживана як префікс в іменниках – власних назвах: не-Європа. Якщо це прикметник. РАЗОМ: - коли слово без не не вживається: негайний, невгамовний; - коли можна замінити його синонімом: невисокий (низький), невеселий (сумний); - не пишеться разом з прикметниками дієприкметникового походження на -анн(ий), -янн(ий), -енн(ий): неподоланний, незрівнянний, незліченний. ОКРЕМО: - якщо не вживається для заперечення наявності ознак предмета: не веселий хлопець, а сумний; - якщо між не і прикметником-присудком за змістом речення можна вставити слова є, був, була тощо: Після дощу капелюх не потрібний (не буває потрібний). (Нар. творч.); - якщо прикметники мають пояснювальні слова з ні або далеко, аж ніяк, зовсім: нікому не відомий, далеко не приємний.

Частка "ні" пишеться з іменниками та прикметниками разом, якщо вони без неї не вживаються: нісенітниця, нікчема, ніяковий, нікчемний.

2. Значення прислівника, його граматичні ознаки як самостійної частини мови. Розряди прислівників за значенням.

Прислівник (лат. adverbium — біля дієслова) — це незмінна самостійна частина мови, що виражає ознаку дії, стан предмета або ознаку якості і відповідає на питання як? де? звідки? наскільки? якою мірою? У реченні найчастіше виконує роль обставини, зрідка присудка. Прислівник відрізняється від однозвучних сполучень тим, що прислівники пишуться разом, а однозвучні слова окремо. Прислівники не змінюються , а однозвучні слова змінні. Прислівник відрізняється питаннями та лексичним і граматичним значення) Прислівники на -о, -е можуть мати ступені порівняння: чисто, чистіше, найчистіше.

Прислівники найчастіше залежать від дієслів, дієприкметників, дієприслівників, прикметників та інших прислівників, виконуючи в реченні роль обставини: Здалеку (звідки?) повіяло вогкістю, недалеко була мета (Ю. Яновський). Усі вулиці Вербівки ніби навмисне (з якою метою?) обсаджені вербами (І. Нечуй-Левицький). Повстанці просувалися дуже (в якій мірі?) обережно (С. Скляренко).

Вступаючи у смислові зв'язки з іменником, прислівники виконують синтаксичну роль означення: Щирі нотки невдоволення власним характером проривалися у Марка тільки в розмовах (яких?) віч-на-віч з Аркадієм (О. Копиленко).

Прислівники можуть виступати головним членом односкладного речення: Матері кожної дитини жаль (Нар. творч.).