20. Українські народні думи та пісні XV–XVII ст., їх тематика та особливості

У житті українського народу важливу роль відігравала календарно-обрядова та родинно-обрядова пісенність: напівязичеські колядки, новорічні щедрівки, веснянки, русальні та купальні, обжинкові та весільні пісні, родильні мелодії та похоронні голосіння. Народно-поетичні твори оспівували працю і побут народу, його працьовитість, волелюбність, справедливість і чесність. У них звучали мотиви поваги до старших, любові до рідного краю, ненависті до гнобителів. У цих творах проявлялися риси характеру українського народу, які стали визначальними для його духовного складу.

Приклад, весільні пісні: «Ой стала я на билиночку», «Де ти, калино, росла?», «Ой думала та гадала», «Приїхали гості», «Ой куди ж ви, сірі гуси, полинете?», «Ненько моя та рідненька», «Ой пливе човен по росі».

Думи — це козацький епос. Найінтенсивніше розвивалися у період боротьби з турками, татарами, поляками, росіянами та ін. Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя та осуд «дуків-срібляників» («Козак Голота», «Козацьке життя», «Ганжа Андибер»), визвольна війна Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Повстання після Білоцерківського миру», «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького»), родинне життя («Вдова і три сини», «Дума про сестру та брата», «Прощання козака з родиною»).

У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного.

Думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників

Джерела цих найдавніших дум, що збереглися у записах 17 ст., сягають епохи 14 — 15 ст., коли грабіжницькі набіги кочових орд на українські землі були особливо активними. За тематикою, а значною мірою і за формою та стилем, з дум цієї групи перш за все виділяються «невільницькі плачі». Їх слід відносити до найдавніших зразків цього жанру, оскільки, як ми вже зазначали, думи сформувались на основі похоронних речитативних плачів.

Поетична форма цих дум (таких як «Невольники», «Плач невольників» та ін.) справді ґенетично пов'язана з голосіннями. Тут епічна розповідь, властива переважній більшості дум, поступається ліричним висловлюванням особистих переживань і почуттів. Зворушливий плач виконавців цих дум був спрямований на те, щоб викликати у слухачів співчуття до «всіх бідних невольників», передати безмежне бажання визволитися з кайданів, з темниць, втекти додому. Найвідомішою з цього циклу є «Дума про Самійла Кішку» — одна з найбільших українських дум (390 рядків) з широко розгорнутим епічним сюжетом. Ще одна дума цього циклу — «Маруся Богуславка»

Думи про героїчну боротьбу українського народу проти шляхетсько-польського поневолення

Ця друга велика група дум — твори доби Хмельниччини. Вони кардинально відрізняються від дум першої групи. Передусім характером оповіді, ставленням до описуваних подій. У них повністю зникають елементи голосінь. Зберігши речитативну манеру виконання, думи цього періоду набули нового звучання — це вже не плач за невольниками, а утвердження бойового духу козацтва. Основна тема цих дум — національно-визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Ці думи мають не лише фольклорне значення, а й соціально-історичне, бо в них, окрім оспівування життя і подвигів козацтва, велика увага приділена конкретним історичним особам, епізодам з їхнього життя.

За тематикою ці думи можна поділити на дві підгрупи: перша — про великі битви і подвиги народу у визвольній війні, оспівування його національної свідомості, козацької гідності, організованості, одностайності, що стало запорукою багатьох перемог. Сюди належать такі думи, як «Перемога під Корсунем», (чи «Корсунська перемога»).

Друга підгрупа дум цього періоду присвячена конкретним історичним особам — Богданові Хмельницькому, Іванові Богуну, Данилові Нечаю, Павлові Тетері та ін. Найпоширенішим є цикл про народного ватажка Б. Хмельницького. Особливо популярною була дума «Хмельницький і Барабаш». У ній розповідається про події, що передували визвольній війні, які описані також у літописах Самійла Величка і Григорія Грабянки, і широко побутували у вигляді народних легенд.

Соціально-побутові думи

Суспільно-побутові думи є своєрідним продовженням традиції дум. Написані здебільшого в період Руїни — час занепаду національної свідомості та посилення національно-політичного гніту вони не містять згадок про конкретні історичні особи чи історичні події. У них знову діють безіменні герої-козаки, але вже не в царських походах, боях і перемогах, а в побутових ситуаціях. змальовуються явища суспільного та родинного життя, стосунки козака зі своєю ріднею — сестрою, матір'ю («Козак-нетяга і сестра», «Сестра та брат», «Вдова і три сини», «Вітчим»). Основними сюжетами цих дум є від'їзд козака з дому («Прощання козака») або ж і повернення («Повернення Удовиченка до матері»).

21. Архітектурні стилі цього часу історики поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд та церков. Постійні військові дії, які відбувалися на теренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець. Стратегія й тактика ведення війн з часів раннього середньовіччя значно змінилася. Якщо раніше велике значення мала тривала облога міста, то після монголо-татарської навали переважав штурм з використанням муроломної техніки. Тому у фортифікаційному будівництві на зміну дерев'яним прийшли могутні кам'яні стіни, потужні мури, велика кількість башт. Спеціальні міцні башти, які називають баштами-донжон, були побудовані на випадок, якщо ворогу вдасться захопити частину укріплень.

До мурованих кам'яних фортечних споруд належить замок у м. Кременці, Білгороді (Дністровському) та Луцьку, Хотині.

Луцький Верхній замок є центральною спорудою Луцького державного історико-культурного заповідника «Старе місто». Зведений останнім великим князем Галицько-Волинського князівства Дмитром Любартом у 1340–1383 рр. замок слугував його резиденцією. З часом замок став улюбленим місцем перебування великого князя Литви Вітовта. Саме тут взимку 1429 р. Вітовт приймав на з'їзді дипломатичні посольства і монархів країн Центральної та Східної Європи, які вирішували найважливіші проблеми міждержавних відносин.

Сьогоднішній архітектурний комплекс Луцького Верхнього замку включає в себе В'їзну, Владичу та Стирову башти, сполучені мурами; будинок шляхетських судів; повітову скарбницю поч., а також залишки соборної церкви Іоанна Богослова ХІІ ст. та князівського палацу XІV–XVI ст.

Кам'янець-Подільський не можна уявити без славнозвісного старого замку - унікальної оборонної споруди, побудованої на скелястому мисі біля вузького перешийка, через який вела давня головна дорога до Старого міста. Кам'яні укріплення XI століття, побудовані на основі ще більш раніх, мало чим нагадували сучасну могутню твердиню з11 башт, з'єднаних високими мурами. Залишки давньоруських укріплень знайдені в різних частинах замку.

Перша значна розбудова замку відбулася протягом кінця XIV-середини XV століття, її розпочав краківський воєвода Спитко Мельштинський, котрий володів Кам'янцем чотири роки і загинув у битві з татарами. В середині XV століття замок було переплановано. Старі башти модернізовано, закладено 10 нових (2 з них не збереглися). Друга реконструкція відбулася в середині XVI століття під керівництвом військового інженера і архітектора Іова Претфеса, який збудував дві башти - Нову західну та Нову Східну, а ткож Польну браму з мостом, рештки якого нещодавно були віднайдені реставраторами.

Хотинська фортеця - фортеця ХІІІ—XVIII ст. у місті Хотин Чернівецької області.

Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у ІХ столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі. Укріплення було споруджено на кам'янистому мисі, утвореному високим правим берегом Дністра і долиною впадаючої дрібної притоки. На початку воно являло собою замкнений земляний вал з дерев'яними стінами і оборонними спорудами. Завданням форту було оборона поселення Хотин і переправи через річку. Перша кам'яна фортеця була невеликою. Вона була розташована на самому мисі, там де сьогодні стоїть північна башта, і простягалася на південь до теперішнього комендантського палацу. Впродовж століть ця фортеця була таким собі "Феніксом", її неодноразово піддавали реконструкції та розширенню, вона потерпала і зазнавала руйнації від рук завойовників і знов відбудовувалася.

Аккерман (Білгород-Дністровська фортеця) - одна з найбільших і добре збережених фортець України. Побудована на залишках давньогрецького міста Тіра в XIII столітті. Головною метою Аккерман був захист міста від численних набігів ворогів. Побудована фортеця на крутому березі Дністровського лиману з місцевого каменю. Спочатку фортеця використовувалася генуезцями для охорони торгового шляху і зберігання своїх товарів.

Білгород-Дністровська фортеця будувалася і удосконалювалася протягом 200 років. До кінця XV століття Аккерман представляла складну оборонну систему. Фортеця ділилася на три частини - карантинну, цивільну та гарнізонну. Білгород-Дністровська фортеця витримала багато облог і боїв, але в 1484 році була осаджена 300-тисячною турецькою армією. Після важких 16-ти днів облоги фортеця була здана ворогам. Довгі 328 років над фортецею тривало турецьке панування. Місто з Білгород-Дністровська було перейменоване в Аккерман (білий камінь) і увійшло до складу турецьких земель. У різний час до стін фортеці здійснювали походи козаки під керівництвом гетьманів І. Сірка, Г. Лободи і полководця С. Палія. Але російськими військами фортеця була взята аж в 1806 році.

22. Капли́ця Кампіа́нів — усипальниця родини Кампіанів, побудована у 1584 році на кошти львівського бургомістра Павла Кампіана. Примикає до північної стіни Латинського собору у Львові. Каплиця має форму перекритого склепінням куба без купола, уміщеного між контрфорсами північної стіни собору. Остання фаза оздоблення була ініційована сином Павла Кампіана, Мартином і припала на 1619—1629роки, коли було вмонтовано три рельєфи на тему страстей — «Зняття з хреста», «Воскресіння» та «Христос-городник», а також три символи на аттику. Потрапити до каплиці можна лише з костелу. Інтер'єр каплиці надзвичайно багатий — бургомістр не шкодував грошей на побудову фамільного склепу. На його оздоблення пішов чорний, білий, червоний та рожевий мармур. З мармуру виконано і вівтар авторства Генріха Горста. Цей же скульптор виготовив надгробок із зображенням Павла Кампіана на повний зріст із птахом в руках (символом швидкоплинності життя). Інтер'єр також прикрашено бюстами самого Мартина Кампіана, його батька Павла та горельєфи із зображенням пророків, апостолів й євангелістів. У 1905—1906 роках реставрована під керівництвом Владислава Садловського. Розписи відновлював Генрик Кюн. Наступна реставрація відбулась 1923 року. На стінах та на самих рельєфах каплиці знаходиться дуже багато латинських написів.

Капли́ця Боїмів — пам'ятка сакральної архітектури у Львові на площі Катедральній, 1. Каплиця збудована у 1609—1615 роках над фамільним гробівцем родини львівських патриціїв угорського походження Боїмів. Каплицю побудовано на території тогочасного міського цвинтаря, поблизу Латинського собору. Усипальницю для родини замовив і розпочав Георгій Боїм, а завершував його син Павло Боїм. Всього в каплиці поховано 14 членів династії Боїмів.

Ззовні каплиця своєю архітектурно-об'ємною композицією нагадує прикарпатські церкви XVII-го століття. Квадратна у плані, будівля увінчана восьмериком бані з восьмигранним світловим ліхтарем. Верхній купол завершено хрестом з фігурою Ісуса. Архітектурний стиль каплиці визначають як зрілий ренесанс з переходом до бароко. Також його характеризують як найхарактерніший взірець північного маньєризму в Україні. Архітектурний об'єм має характерну для доби Ренесансу центричну композицію, розбивку зовнішніх стін пілястрами іонічного ордера, розвинений вінцевий карниз. Стіни каплиці орієнтовані строго за сторонами світу. Південна закрита житловим будинком, що прибудований впритул до каплиці у ХІХ-му столітті. Східна стіна, що виходить на вулицю Галицьку, розчленована п'ятьма пілястрами і прикрашена двома фресковими портретами — самого Георгія Боїма та його дружини Ядвіґи. Портрети створені 1617 року, їх приписують Яну Дзіані.

На північній стіні, також розчленованій пілястрами, розміщені два фрескові зображення: Богоматері та Ісуса Христа. Вище, на одній зі сторін восьмигранного барабана — один із найкрасивіших львівських рельєфів — «Юрій Змієборець». Взагалі образ святого Юрія (патрона Георгія Боїма) принаймні тричі зустрічається в декоративному оформленні каплиці. Найбільш насиченим декоративними елементами є головний, західний бік каплиці. Відомо, що скульптурну декорацію західного фасаду створено на другому етапі будівництва каплиці у 1611—1615 роках. На відміну від східного і північного фасадів, західний розчленовано шістьома колонами по горизонталі і двома карнизами по вертикалі. Декоративні рельєфи західного фасаду розташовані у трьох ярусах. У другому ярусі в картушах над скульптурними зображеннями пророків розташовані цитати із Біблії латинською мовою (на фасаді зліва направо): Найбільш насиченим рельєфними зображеннями є третій ярус. Він складається з композицій на тему Страстей Христових: «Бичування», «Несення хреста», «Розпинання», «Зняття з хреста». Завдяки виразності пластики ці композиції та композиції інтер'єру називають «Біблією для бідних», оскільки не треба знати грамоти, щоби зрозуміти суть.

Ще однією незвичною особливістю зовнішнього виду каплиці є фігура Христа на куполі. Це мало розповсюджений у християнській іконографії образ Христа Засмученого.

Інтер'єр каплиці композиційно і стилістично пов'язаний з її зовнішнім виглядом. Завдяки майстерності архітекторів, зсередини каплиця виглядає значно більшою і вищою, аніж ззовні. Вівтарна стіна, що зливається з чашою куполу каплиці, створює атмосферу піднесення.

Верхній ярус вівтаря та підкупольні рельєфи виконано у техніці стюко (із застосуванням суміші вапна, гіпсу й меленого алебастру або мармуру). Деякі скульптурні композиції створені з застосуванням чорного мармуру та білого або сірого алебастру, який на той час був відомий під назвою "русинський мармур".

23. Реформація, як церковно-релігійна і політично-соціальна течія почалася при кінці 14 століття і тривали кілька століть у Західній Європі (звідки поширилися й на Україну), пробудивши національну свідомість і розвиток культури окремих народів та витворивши низку протестантських церков. Реформація була спрямована однаково проти догм і устрою, як і проти економічного і політичного становища Католицької церкви. Реформація охопила різні соціальні верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі зудари, що виявилися у довготривалих війнах. На Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у 15 ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса і гуситські війни, а також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в 16 ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати на Україну після Люблінської унії 1569, проте вони не охопили усього обширу українських земель і всіх прошарків населення. Однак, поруч з іншими чинниками, Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, для яких загрожена католицьким наступом, особливо після Берестейської унії 1596, «руська» віра набрала ознак національної ідентичності. Чималий відгук Реформація мала у церковно-культурній ділянці. Важливим здобутком Реформації в Україні став переклад Святого Письма українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Ці переклади вживано не тільки для приватного читання, але й при богослужбах («Тріодіон», 1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною в Україні церковно-слов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою та двомовні паралельні публікації окремих творів, — українсько-білоруською і польською мовами.

У освітній ділянці визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українсько-білоруська молодь.

Реформація посилила традиційну рису української церкви — її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церковних братств (16-17 ст.). Братчики практикували читання св. Письма, не тільки на сходинах, але і вдома, стежили за поведінкою своїх членів, мали нагляд над церковними справами, контролювали діяльність священиків і єпископів, аж до виступів проти декого з них, як «ворога істини» (Статут Львівського Братства, 1588). Єпископи не погоджувалися з такими широкими повноваженнями світського елементу, і їхній перехід на унію з Римом був у деякій мірі спричинений реформаційними впливами у православних громадах. У царині соціально-політичній Реформація в Україні позначилася також зростанням національної свідомості й політичної активності козаччини, яка, переймаючи у першій половині 17 ст. провід українсько-національного життям, ставила щораз більший опір польському пануванню в Україні й активно підтримувала православну церкву проти наступу католицизму. Шукаючи союзників проти Польщі, козаччина, у своїй зовнішній політиці, почала орієнтуватися також на допомогу протестантських держав (Швеція, Трансільванія, Бранденбурґ). Але вплив і успіхи Реформації в Україні не були тривалими. Пов'язана з прогресивними релігійними течіями, Реформація опинилася між двох протилежних сил — католицькою Польщею й православною Україною, ворожих між собою, але й ворожих до протестантизму. Успішна боротьба католицької церкви і польського уряду проти протестантизму й неґативне ставлення православної церкви до поширеного в шляхетських колах Правобережжя антитринітаризму та інших радикальних протестантських течій, позбавили Реформацію певної соціальної бази, а перемога української національної визвольної революції у середині 17 ст. відкривала в Україні шлях іншим культурно-політичним течіям та впливам (бароко).

24. Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 31 грудня 1596, Сучава — 1 січня 1647, Київ) — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року. Діяльність П.Могили як митрополита київського і галицького три-вала 14 років. Вона охопила всі сторони церковного та культурного життя. Тому Київ називали тоді Могилянськими Атенами, а той період історії України по праву можна назвати Могилянською добою.

Діяльність та твори П.Могили сприяли духовному єднанню українського народу, утворенню в Україні єдиного комунікативного простору культури, а отже, й націотворенню.

Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.

Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колеґію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Колеґія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року. Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика, музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки.Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії.(Мазепа, Орлик, Сковорода)

На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем.

25. Освіта і шкільництво в Україні тісно пов’язані з розвитком друкарської справи. Епохальний винахід другу в Європі започаткував німецький вінихідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського процесу. Він винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер і сконструював друкарський прес. Цей винахід швидко поширився на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у великих слов’янських містах – Празі та Кракові, а з початком XVI ст. – на україно-білоруських і литовських землях. Друкування книг мало вирішальне значення для розвитку освіти, науки і культури. В Україну книги тривалий час привозилися з інших країн (Польщі, Чехії), бо власного книгодрукування не було. Учені вважають, що перші в Україні друкарні в 16 ст. діяли у м. Кам'янці-Подільському і Острозі - в маєтку Костянтина Івановича Острозького - відомого політичного діяча Литовської держави, мецената, ревнителя православ'я. З Острога друкарство поширилося в Київ. Як свідчить документ, князь К. Острозький подарував Печорському монастирю "...літери і всі знаряддя, до друкарської справи належні, з Острозької друкарні в літо від Різдва Христового 1531. Друкування книг почалося справжнє 1533 року". Хоча точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотримувалися думки, що першою друкованою книгою був «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р. Але існують гіпотези, що друкування було і раніше. Разом із Петром Мстиславцем Іван Федоров заснував у 1564 р. друкарню в Москві, де вони видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першодрукарів у Москві тривала недовго. Вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське, де у 1568-1569 рр. видали «Євангеліє учительне» і «Псалтир». Після цього їх дороги розійшлися, і вони поодинці видали «Євангеліє» (1575 р.), «Псалтир» (1576 р.), «Псалтир з часословцем» (1570 р.).

Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова – важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» - знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті української національної церкви і національної справи взагалі. Згодом І. Федоров надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої в Острозі школи і «Біблію» (1581 р.) – перше видання слов’янською мовою.

Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Рогатин), але й в селах при монастирях (Крилос, Скрятин, Почаїв, Угерці). Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. у містах України працювало близько 40 друкарень, зокрема у Львові, Острозі, Кременці, Яворові, Києві, Почаєві, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Фастові та інших. Значним центром книгодрукування в Україні став Київ, де на початку XVII ст. друкарню (при Печорському монастирі) устаткував Єлисей Плетенецький і видав книгу "Часослов" (1617 р.). Українські друкарні опублікували чимало полемічної літератури антикатолицького та антиуніатського спрямування.

Визначною пам’яткою перекладної літератури є «Пересопницьке Євангеліє». Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.

Разом з книжною культурою розвивалася і народна, адже давався поштовх розвиткові української народної мові, утворювалися пам’ятки українського фольклору.

26. Полемічна література - це релігійно-політичні трактати про викриття насильницької влади католицизму в Україні, започаткованого Брестською унією (1596 р.). У формі релігійних суперечок обговорювалися суспільно-політичні й культурно-історичні проблеми, важливі для українського народу

Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої».

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.

27. Наприкінці XVI ст. в Україні та Білорусі виникали і набували дедалі більшого значення в суспільному, релігійному, культурному житті братства - релігійні і культурно-просвітницькі організації православного населення міст. Братства — це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Як правило, братські громади створювали при церквах. Насправді їх функції були набагато ширшими. Вони прагнули відмежуватися від світу соціальної несправедливості, морального занепаду. При багатьох братствах функціонували школи і друкарні, їх діяльність сприяла демократизації освіти, робила її доступнішою для широкого загалу. Саме братствам Україна завдячує своїм духовним розвитком у XVII-XVIII ст., що спричинив започаткований ними масовий освітній рух. Найвпливовішим в Україні було Львівське Успенське братство, діяльність якого активізувалася у 80-ті роки XVI ст. Із 1585 р. покровителем Львівського Успенського братства був князь Костянтин-Василь Острозький.

Статут Львівського братства і його школи був зразком для інших братств. У Львівській школі викладали читання, арифметику, грецьку і слов'янську мови, основи риторики, діалектики, астрономії, музику, вивчали Псалтир, Часослов, Катехізис, Євангеліє. Філософія, хоч і була зазначена у програмі, як окремий предмет не читалась, за винятком, можливо, логіки (діалектики). Під час вивчення інших дисциплін учні здобували певні філософські знання, інформацію про окремих філософів та їхні твори.

Братство переймалося написанням підручників, насамперед букварів, граматик слов'янської мови, виданням таких творів, як «Просфонима» (1591), «Іже Іоана Златоустого... Бесіда ізбранная о въспитани чад» (1609). В освітній програмі братств пріоритетними вважалися «внутрішня» філософія і мудрість, що вміщувала знання про Бога, природу і людину, сформовані на основі православного віровчення у межах греко-візантійської і давньоруської традицій. Братчики були переконані у необхідності засвоєння і поширення знань, що сприяють зміцненню віри, вивченню культурної спадщини княжої доби, на основі якої, за їх переконанням, можна було забезпечити подальший розвиток вітчизняної освіти і духовної культури.

Слідом за Львівською братською школою почали з´являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615—1616 pp., була створена одночасно з організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України — Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше — митрополита Иова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянській колегіум (1632), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

Братства намагалися вийти з-під опіки церковної ієрархії в організації шкільництва, утвердити своє право на заняття інтелектуальною працею, розв'язання віросповідних проблем, самі обирали священиків, не виключали права мирян здійснювати пастирські функції, чим істотно обмежували монополію церкви у питаннях віри.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

28. Острозькі — давньоукраїнський князівський рід 14 — початку 17 століть. Своє походження вів від Наримунта, сина литовського князя Гедиміна. Острозькі, які були князями на Волині, мали змогу активно впливати на процеси, що відбувались на всій території України і багатьох сусідніх країн.

Засновником роду вважають князя Данила Острозького (роки народження і смерті невідомі) — збудував замок в Острозі.

Поява родини Острозьких на Брацлавщині пов’язана з іменем князя Костянтина Івановича Острозького, відомого воїна і політика, який в 1499 році одержав посаду великого гетьмана литовського. Вінницьке староство вперше було надане Костянтину Острозькому в 1497 році, і загалом він володів цими землями більше 30 років. На самому початку XVI століття офіційний титул іменував його «намісником вінницьким, брацлавським і звенигородським».

Князь Костянтин Острозький був дуже багатою людиною. Уславився князь і як захисник православної віри, даючи щедрі пожертви на храми. Князем було споруджено дві церкви у Вільно, а в Острозі заснував монастир Святої Трійці. Острозькі постійно підтримували великими грошовими пожертвуваннями Києво-Печерський монастир. На монастирі князь дарував коштовний посуд, облачення, хрести, рідкісні рукописи. Православне духовенство, в знак пошани захисника і мецената, поховало Костянтина Острозького в Києво-Печерській лаврі в Успенському соборі. Тут же було поховано і його дружину.

Однак особливе місце в українській історії належить молодшому сину Костянтина Острозького Василю-Костянтину. Заможний український магнат, «оборонець православ`я», один з найосвідченіших людей свого часу, фундатор Острозької академії і друкарні.

Князь Костянтин (Василь) Острозький засновував школи по містах і містечках та заснував Острозьку Академію і подарував багату бібліотеку. За свій кошт відсилав в Європу найкращих випускників академії, які продовжили своє навчання у Падуї, Венеції, Варшаві, Кельні. В академії навчали не тільки грецькою та латиною, а давньоруською мовою. В Острозі, разом з академією, було закладено друкарню, де вперше надруковано Біблію та ще 25 книг. Для утримання друкарні Острозький передав свої маєтки. У 1582 році він збудував монастир Святої Трійці в Острозі, при ньому були шпиталь і школа. Завдяки діяльності князя-мецената Острозького Острог став освітнім центром України того часу. Після смерті Острозького у 1608 році, Острозька Академія намагалась зберегти свій рівень, та до неї вже проникали єзуїти.

Після смерті старого князя Острозького в 1608 році вплив цієї родини значно зменшився. Його син Януш Острозький виявився останнім представником роду по чоловічій лінії. Невдовзі фамілія Острозьких припинила своє існування.

29. Військове мистецтво козаків, на думку багатьох дослідників, не поступалося найкращим європейським арміям. Запорозька піхота вважалося найбоєздатнішною в Європі. Вона шикувалася в три шеренги: перша стріляла, друга подавала рушниці, третя заряджала їх. Козацька кіннота наступала «лавою», тобто півколом, й атакувала ворога не лише з фронту, а й з флангів. Ефективно працювали сторожова й розвідувальні служби. «Маяки», запалені сторожею, створювали своєрідний світловий телеграф, яким повідомляли про наближення ворога. Для оборони козаки використовували табір – чотирикутне рухоме укріплення з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою ланцюгами возів, усередині якого розташовувалося козацьке військо. Табір використовували і в боях, і у переходах. У разі тривалої облоги або кругової оборони вози могли засипати землею, створюючи вал, а довкола викопували шанці («вовчі ями») із загостреними кілками на дні. Козаки також вміли успішно штурмувати фортеці, здійснювали морські походи на своїх суднах-чайках.

Роль козацтва в історії України, вочевидь, була дуже помітною. Козаки, засвоївши степові запустілі землі, були захисниками південних районів України від турецько-татарських нападів, брали участь у народних повстаннях. Вони сформували основи козацької державності, проявивши при цьому творчі здібності і створивши своєрідну культуру. Козацтво проявляло себе суспільною силою, готовою до оборони своїх прав і привілеїв. Козаки давали так необхідний досвід, і без козацтва сумнівно, що проявилася б ідея створення незалежної території – України.

Але багато істориків вважають, що наші знання про козаків ґрунтуються на міфах, тому було створено термін «козацький міф». В давні часи спільного для всіх образу козака не існувало, як не існувало єдиного козацтва. Нам відомо про запорозьке, гетьманське, слобідське козацтво, разом з тим існувала і надвірна міліція великих польських магнатів, яку також сприймали як одну з верств омріяних народних героїв. Але найближчим образом для нас є козак-запорожець, який і вважався справжнім лицарем. Проте і саме Запорожжя було далеко не однорідним.

Лицарський образ козака тьмянішає перед багатьма історичними фактами. Скажімо, під час альянсів с татарами запорожці уганяли невільників для того, щоб продавати їх на ринку Кримського ханства. Це є наслідком того, що на Запорожжі з одного боку існувала старшинська верхівка, яка зазвичай мала шляхетне походження і усвідомлювала свою відповідальність перед українським народом. А з іншого боку були так звані “сорома” або “галота”, з якими і пов'язують антисоціальну поведінку козаків. Співвідношення шляхти та сороми і створювало в різні часи більш негативний чи, навпаки, більш позитивний образ запорожців.

Згодом цей образ змінювався в залежності від ідеологій. Так, за радянських часів козак - це борець проти феодального гноблення, ревносний поборник єднання братських народів. Історичні факти, що не вписувалися у цей погляд, рішуче відміталися. Щоб уникнути національних заворушень на підставі ідеї козацтва, радянському громадянину пояснювали, що зруйнування Запорозької Січі Катериною ІІ - це органічне явище, яке сприяло колонізації Південних українських земель дружним російським народом. Проте наприкінці вісімдесятих на початку дев'яностих років українців охопила безоглядна романтизація запорожців. Козак перетворився ледь не на своєрідну ікону, а його образ, навіть, використовувався в дискусії стосовно виходу України з Радянського Союзу.

Як би там не було з поміж усіх інших національних образів, козацтво - це те, що зараз може об'єднати українців. Головне, при цьому грамотно і креативно інвестувати його в освіту, театр, живопис, літературу ті інші види мистецтва. Але цього зараз якраз і не відбувається.

30. Баро́ко — стиль у європейському мистецтві кінця 16 — кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансем, йому спадкує Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалася справжня поширення європейської цивілізації на інші континенти. Батьківщиною бароко вважається Італія.

Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. Справжній початок бароко — це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко.

Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її — скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Людина бароко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. Часто-густо дійсність для письменників барокового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною.Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи, а парадоксальне поєднання «непоєднанного» покликане вражати й дивувати.

Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»), вірш-Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце.

Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).

Значення бароко в українській літературі XVII–XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні доби Відродження не існувало.