14. Осередки культурного життя в середньовічній Русі.

Княжі та боярські двори. Княжий двір, сам князь і його придворні відігравали виняткову роль у формуванні й поширенні нових форм культури, зразків поведінки, особливостей ментальності елітарних верств, а відтак і суспільства в цілому. Князь Володимир Святославич і його найближче оточення стали ініціаторами переломної події— прийняття християнства з Візантії.

Кінцевим етапом церемоніалу вокняжіння був похід на княжий двір і бенкет з боярами, містичами й духовенством.

Митрополія й єпископії. У всіх своїх виявах середньовічна культура була культурою насамперед релігійною — і це зумовило виняткове місце церкви і духовенства в культурному житті.

Якщо наприкінці X і впродовж XI ст. християнських храмів було ще порівняно небагато, то в XIII — XIV ст. усі руські землі покриваються мережею церков. Порівняно швидка християнізація більшості населення на величезній території була неабияким досягненням тих, хто поширював нову віру. Вони, як правило, мусили бути письменними та вміти читати богослужбові книги. Оскільки у великих містах, зокрема княжих столицях, було кілька церков, тут формувалися кола книжників, носіїв нової християнської освіченості. Інтелектуальними центрами дуже швидко стали й монастирі на чолі з Києво-Печерським.

Монастирі. Митрополія і єпископії були основними ланками організаційної структури церкви, однак осередками християнської духовності стали в першу чергу монастирі.

На формування засад монастирського життя на Русі величезний вплив справили монастирі Греції, особливо монастирі Афону. Саме там засновник Києво-Печерського монастиря Антоній прийняв монаший постриг.

Унікальне місце поміж монастирями Русі належало саме Києво-Печерському, що згодом отримав статус лаври. Печерський монастир був найбільшим, серед його ченців були найвизначніші релігійні письменники, подвижники, уславлені побожним життям і визнані пізніше святими. На підставі Києво-Печерського Патерика часто роблять висновки про чернече життя взагалі. Авторитет Києво-Печерського монастиря значною мірою ґрунтувався на пошані до його засновників Антонія і Феодосія і наступних поколінь монахів, які здобули повагу побожним життям. До монастиря вступали люди різних станів, в тому числі князівського і боярського походження. Спільні праця, молитва і трапеза були обов’язковими ознаками монастирського життя, однак повної спільності майна, як того вимагав, наприклад, студитський статут, запровадити не вдалося.

Монастирі засновувалися, як правило, в містах або поблизу міст. Але місцем для монастиря могла обиратися й далека від міських осередків місцина, якщо вона була пов’язана з житієм святого. Прикладом тут може бути монастир на р. Альті, на місці загибелі князя Бориса.

Найбільшим в Україні осередком монастирського життя був Київ. Крім Печерського, великий авторитет мали київські монастирі Михайлівський ("Золотоверхий"), Софійський, Видубицький, Кирилівський, Флора і Лавра, Межигірський святого Спаса, Гнилецький Пречистенський. Другим за значенням центром чернечого життя був Чернігів з його старовинними монастирями, в тому числі печерними.

На особливу згадку заслуговують також монастирі Переяслава. З монастирів Волині найбільшим і найавторитетнішим був Жидичинський, на Поділлі — Бакотський печерний монастир.

Визначальну роль у релігійному та культурному житті відігравали кіновіальні монастирі — обителі спільного життя, зі значною кількістю монахів, мурованими храмами, доступними для відвідування світськими особами, мощами святих, чудотворними іконами. Ними заопікувалися князівські родини, часто з правлячої еліти.

Найавторитетнішими осередками духовного життя Галицько-Волинського князівства часів Данила Романовича були монастирі, керовані Григорієм. Як особливо довірена людина короля, цей достойник 1264 р. очолив делегацію до Риму у справі унії церков.

Функцію центрального монастиря Перемишльської єпархії та резиденції владики виконував Спаський монастир.Важливим культовим осередком Підгір’я виступає і Лаврівський монастир поблизу Старого Самбора. Відомий він був мощами св. Онуфрія. За переказами, тут помер, постригшись (можливо, під іменем Лавра), князь Лев.

У Львові діяло два монастирі. Святоонуфріївський, як припускають, наприкінці XIII ст. заснував на честь свого патрона князь Лев. 1463 р. йому зробив велике пожертвування львів’янин Степан Дропан і передав під духовну юрисдикцію Унівського монастиря та київського митрополита . Заснування другого львівського монастиря — Святоюрського — відносять до 90-х рр. XIII ст. і приписують князеві Юрію Львовичу . Головним монастирем на терені Галицької єпархії стає Успенський монастир у с. Уневі.Провідну роль серед релігійних осередків українського Закарпаття відігравали в цей період монастирі в Грушеві та Мукачеві. Перший з них, Святомихайлівський, отримав 1391 р. право ставропігії, тобто незалежність від місцевої церковної ієрархії

Міста і села. Культура міст і культура сіл — дві взаємопов’язані, але і взаємопротиставні сторони культурного життя. У місті частіше з’являлися і легше приймалися новації у виробництві, в побуті та культурі. Село краще зберігало традиції, часто дуже давні і дуже вартісні, в той же час у певні періоди також селянство ставало рушійною силою суспільних змін.

Міський краєвид, характер забудови, архітектура храмів та їхні розписи — все це було середовищем, яке формувало смаки людей, а до певної міри й впливало на їхній світогляд та ментальність. В містах були також двори бояр (пізніше шляхтичів і магнатів), храми різних релігій, монастирі.