Тема 7. Буття природи

1. Людина i природа, їх взаємодiя в процесi iсторичного розвитку.

2. Нежива природа, її форми, стани, рiвнi органiзацiї.

3. Жива природа. Виникнення й еволюцiя життя на Землi. Бiосфера i ноосфера.

4. Сучасна екологiчна криза, шляхи її подолання.

Основні форми буття

Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти основні, найбільш важливі й поширені.

І. Буття людини

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Але тут можна зробити закид, що таке тлумачення недостатнє і навіть антигуманне. Водночас воно необхідне, адже немає тіла – немає і людини, хоча ми і "їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти". Не задоволені елементарні потреби – не може існувати і зростати духовність.

Друга форма буття людини – практика соціального творення.

Людина – істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо.

Третя форма буття людини – її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе та пізнає. Нарешті, вона постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити.

Слід зауважити, що подібне "аналітичне" роз'єднання форм буття не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони здатні існувати лише спільно. Буття людини приречене стати небуттям, якщо хоча б одна з цих форм буде ліквідована. В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво відрізняється.

II. Буття речей, процесів

Це буття ділиться на:

а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

б) другу природу – буття речей та процесів, створених людиною.

Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існування світу поза і незалежно від існування людини, яка, однак, є частиною цього світу. Людина суттєво змінює навколишню дійсність, створює "штучну природу", сприятливу для задоволення потреб свого життя.

Але "штучна природа", задовольняючи потреби людини, одночасно призводить до загрозливого стану щодо збереження "першої природи". Дедалі більше відчуваються кризові явища в навколишньому середовищі. Оточуюче людину середовище створене біотою – біологічними організмами, які живуть на Землі близько 4 млрд років. Вони не лише пристосувалися самі до земних умов, а й пристосували до себе навколишнє середовище. Біота – система життя – за 4 млрд років навчилася регулювати стан навколишнього середовища, підтримуючи кліматичні характеристики, температуру океану, склад поверхні вод, суші, ґрунту.

Людство не винайшло нічого, що могло б замінити біоту як регулятора навколишнього середовища. Але за час свого існування (відносно короткого) воно вже знищило 70% природних екосистем, які здатні переробити всі відходи людської діяльності. Про це свідчать очевидні факти: руйнування озонового шару, знищення планктону морів та океанів тощо.

Людство свого часу вибрало неправильний шлях – пішло на завоювання природи. В доісторичні часи початок використання вогню, розвиток підсічно-вогневого землеробства стало початком знищення природних екосистем. Проте навіть у XVIII ст. людство знаходилося в гармонії з природою. А в кінці XIX ст. почав спостерігатися дисбаланс між впливом людини на навколишнє середовище і можливістю біоти реагувати на нього. Сьогодні обсяг допустимого впливу на біосферу перевищено у 8–10 разів. У навколишнє середовище викидаються тисячі тон речовин, яких у ньому ніколи не існувало.

Де ж вихід? Пропонуються різні способи подолання кризи. Перший – "повернення в печери", назад – до натурального природного життя. Зрозуміло, що цей рецепт неприйнятний. Людство не умовиш позбутися цивілізації, всіх здобутків, яких воно досягло.

Другий спосіб – ідея генетичних та інших змін самої людини, щоб несприятливі фактори виявилися сприятливими. (Вихлопні гази? Нічим дихати? Не біда! За допомогою генної інженерії змінимо себе так, щоб на автомагістралі нам дихалося легше, ніж на гірському курорті.)

Третій спосіб – створення нових, обережних і безвідходних технологій. Потрібні значні витрати на відновлення екологічної гармонії. Людина не відмовиться від переваг цивілізації і від подарованої їй природою біологічної сутності, але вона змушена буде, охороняючи себе як вид, охороняти і всю гармонію буття. Екологічні проблеми мають стати нормою буденної свідомості, стануть вище егоїзму людини, що піклується лише за своє власне сьогоденне благополуччя, не переймаючись умовами життя людства взагалі і його майбутнім.

Вищою мудрістю є наслідування природи людиною, маючи при цьому достатньо засобів для її підкорення, щоб розвішуючи на речах етикетки про їх значимість для людини (оцінку їх), усвідомлювати умовність та межі вторгнення в природу.

III. Буття соціальне

Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства. Про буття людини вже йшлося. Суспільству присвячено цілий розділ "Соціальна філософія".

2.3

Проблеми буття природи у філософії ХХ ст.

Вступ

Природа в силу своєї неминущої значимості для людини завжди була предметом філософського аналізу.

Антична філософія будувала свої роздуми на приматі природного. Більшість античних мислителів розуміли природу як живе, а деякі - і як одухотворене, рухоме ціле, що змінюється. Для античних філософів було характерне прагнення розгадати таємниці природи, зрозуміти її сутність, виявивши, зокрема, деяке первоначало, з якого все відбулося. Сама людина також розумілася як частина природи, вона цілковито знаходилася під владою природних сил, що уособлювалися у тих або інших богах. Така точка зору на природу визначала і основний засіб її пізнання - висування здогадок. Давньогрецькі філософи сприймали природу як повноту буття, естетично прекрасне, результат цілеспрямованої діяльності деміурга. За своєю могутністю природа незмірно перевершує людину, виступає ідеалом досконалості.

Середньовічна теоцентрична філософія розвивала концепцію, згідно до якої незмірно високо над природою стоїть Бог. Вчення про божественну всемогутність позбавило природу самостійності і статусу найважливішого об'єкту пізнання. Навіть якщо і виникав інтерес до природних явищ, то останні виступали головним чином як символи, що вказують на іншу, вищу реальність і відсилають до неї. Таке символічне тлумачення природи мало сприяло її науковому пізнанню, і тільки в епоху пізнього середньовіччя посилюється інтерес до природи як такої, що і дає поштовх розвитку таких наук, як астрономія, фізика, біологія.

Філософи Відродження, виступаючи проти різкого протиставлення Бога і природи, зближають їх і досить часто доходять до їхнього ототожнення (пантеїзм). Бог втрачає свій надприродний характер, немов би зливається з природою, а остання завдяки цьому обожнюється. Натурфілософи Відродження бачать у природі живе ціле, що пронизане магічними силами; з ними можна увійти в контакт і завдяки цьому оволодіти природою. Цей активістський дух, прагнення керувати природою за допомогою таємних окультних сил відрізняє магіко-алхімічне розуміння природи епохи Відродження від античного її розуміння.

У Новий час і в епоху Просвітництва природа вперше стала об'єктом ретельного наукового дослідження і разом з тим ареною активної практичної діяльності людини, масштаби якої постійно зростають. В цю епоху природа починає розумітися як об'єкт інтенсивної перетворюючої діяльності і як комора, з якої людина може черпати без міри і без рахунку. На відміну від епохи Відродження, людина прагне керувати природою не шляхом контакту з магічними силами, існування яких відкидається, а за допомогою науки і техніки. Найбільш чітко це відношення висловив англійський філософ Ф. Бекон, який проголосив загальним завданням всіх наук збільшення влади людини над природою, пізнання причинного зв'язку природних явищ заради використання цих явищ в інтересах людей. Таке чисто споживче сприйняття природи переважало аж до середини XX ст.

Неконтрольоване і часто недостатньо продумане присвоєння багатств природи суспільством і людиною, призвело до загострення протиріч між розвитком природи і суспільства, зокрема до екологічної кризи. У міру того як людина, переконувалася у небезпеці необмеженого, безконтрольного та необдуманого застосування своєї науково-технічної могутності, у її відношенні до природи починає оформлюватися і набувати все більш важливого значення момент відповідальності, що виявляється в обмеженні елементів стихійності і у зростанні усвідомленості відповідальності людини за свою діяльність, пошуку шляхів коеволюції людини і природи. Необхідність такої організації взаємодії і природи, що відповідала б нинішній і майбутній потребам людства, що розвивається, була виражена в концепції ноосфери французьких мислителів Тейяра де Шардена й Ле-Руа і нашого вітчизняного мислителя В.І. Вернадського. Її подальша розробка стала предметом особливого розділу філософського знання ХХ ст. - екофілософії. Крім пошуку оптимальних форм взаємодії природи і суспільства в сучасних умовах, філософи ХХ ст. міркують над проблемами походження Всесвіту, його структурною організацією, умовами породження в нашому Всесвіті живого і розуму.