7. La théorie de partie de discours.

La répartition traditionnelle des mots en parties de discours existe depuis l’antiquité.

En fr 2 critères sont pris en consideration: syntaxique et notionnel.*il y a des mots qui ne sont pas considérés comme parties de discours :les mots outils. L’article ne caractérise pas aucune fonction synt, il n’y a aucun sens lex.

Les verbes auxil ne peuvent pas être les parties de discours autonomes.

On peut dégager

• Le substantif - désigne les êtres, choses, exprime la notion de substance. Il y a des catégories. Il a sa place dans la proposition, a le role synt.

• Le verbe – désigne l’état, le procéssuce, la conjugaison, il a 6 catégories morph, prédicat.

• L’adjectif - désigne les qualités attribués aux êtres, objets. Il a les fonctions dans la proposition – attribut, complément. Il a des catégories.

• L’adverbe

• Le nom de nombre

• Les prépositions

• Les conjonctions

• Le pronom

• L’interjection

L’instabilité des limites entre les pdd se trouve à la base de transposition fonctionnelle, c’est-à-dire du passage d’un mot a l’autre catégorie. On distingue 2 variantes ou étapes de la transposition:

• Morph où le mot quitte définitivement sa pdd

• Synt où le mot sans sortir de la catégorie ne fait que remplit la fonction d’une autre pdd

Les moyens de transposition:

- la dérivation

- La conversion

- les constructions analytiques

8. Analytique et synthétique

Les moyens d’expression gram en fr sont les flexion.

La forme synthétique se caractérise par l’union de l’élément lex et de l’indice gram dans le même mot: je parl-ai, tu parl-as

La forme analytique est caractérisée par la séparabilité de l’élément gram et de l’élément lex nous avons parlé.

La combinaison article + subs a aussi toutes les caractéristiques d’une forme analytique. L’article – élément gram + subst – élément lex.

Le comparatif et le superlatif sont les formes analyt.

11. Проблема класифікації романських мов

Першу класифікацію романських мов спробував зробити Данте у своєму трактаті “De vulgari eloquentia” (1305), який вважав народну латинь основою романських мов. Такий висновок він зробив після вивчення італійських говірок. Свою класифікацію дослідник побудував на протиставленні стверджувальних часток. Він писав, що при стверджувальній відповіді одні кажуть sic, інші - oil, треті - ос, а саме італійці, французи, провансальці. Отже, Данте розрізняв три романські мови: італійську, французьку та. провансальську [3].

Протягом майже чотирьох століть число романських мов у запропонованій Данте класифікації майже не змінювалося, за винятком того, що місце провансальської мови посіла іспанська, а в середині XVIII ст. у класифікацію стали включати гце дві мови: португальську та каталонську..

зв’язку з тим, що вона вживалася на території колишньої римської провінції Реції, в науці за нею закріпилася назва ретороманська мова [12].

Незабаром німецький філолог-романіст Густав Гребер виступив з критикою класифікації Асколі, зазначаючи, що на підставі його принципу можна поділити романські мови на низку дрібних мов, якщо визнати кожний діалект за самостійну мову. Сам же Гребер висунув принцип “нерозуміння”. Він шукав у кожному діалекті центр, у якому є максимум цього нерозуміння для сусідньої спорідненої мовної одиниці. За класифікаціє^ Гребера, до романських мов слід віднести: іспанську, португальську, каталонську, французьку, провансальську, франко-провансальську, рето­романську, італійську та румунську - усього 9 мов [6].

Принцип “взаємного нерозуміння” критикував професор Київського університету С. В. Савчен­ко у праці “Походження романських мов”. Для встановлення цього принципу проф. Савченко пропонує такі критерії “нерозуміння”: 1) встановлення ступеня і умов нерозуміння між діалектами;

2) визначення граматичних відмінностей між діалектами; 3) визначення історичних причин цих відмінностей. Якщо всі ці три ознаки наявні, то можна вважати, що досягнуто максимум підстав для відокремлення одного діалекту від іншого [11].

На основі аналізу мовних фактів В. Мейер-Любке ввів у число романських мов як самостійні сардинську та мертву далматинську. В. Мейер-Любке не визнавав як самостійну каталанську мову, він вважав діалектом провансальської мови. Отже, у класифікації В. Мейер-Любке є 9 романських мов: румунська, далматинська, ретороманська, італійська, сардинська, провансальська, французь­ка, іспанська та португальська.

Далматинській мові присвятив свою монографічну працю представник італійської школи неолінгвістів М. Бартолі.Дослідження неолінгвістичного напрямку дали можливість поставити питання про лінгвістичні умови диференціації окремих романських мов і на цій основі виробити принципи їх класифікації. М. Бартолі поділяє романські мови на дві підгрупи-гілки: 1) апенніно-

балканська гілка - румунська мова, албано-романська, далматинська і центральні діалекти італійської мови; 2) піренео-альпійська гілка - іспанська, португальська, провансальська, інші діалекти італійської мови.

Отже, романісти XIX ст. не виробили чітких критеріїв класифікації романських мов, і питання залишилося відкритим для подальших досліджень.

У двадцятих роках XX ст. нову класифікацію романських мов дав Паоло Сиві-Лопесу книзі “Le origini neolatine” (1920). Цей учений встановив шість основних романських мов, а саме: італійську, французьку, провансальську, іспанську, португальську і румунську. Цим шістьом групам він підпо­рядкував ще п’ять менших груп: до італійської відніс сардинсько-корсиканську, ретороманську далматинську, до французько 'і - франко-провансальську (південно-східно-французьку)\ до прован­сальської - каталанську. У складі кожної він визначив ще свої говірки [12].

Перед Другою світовою війною німецький романіст В. фон Вартбург у своїй праці поділив романські мови на дві великі групи: східну і західну. Межу між ними він провів уздовж лінії міст Спеція - Ріміні (Пн. Італія). До західнороманської групи відніс: іспанську португальську, каталанську, провансальську, французьку, ретороманську та північноіталійські говірки. До мов східнороманської зони він відніс італійську (крім північно-італійських діалектів), мертву далматинську і румунську мову. Сардинську мову Вартбург залишив поза цими групами [8].

Карло ТальявінЬвиклав свою класифікацію романських мов у праці "he origini della lingua neolatina” (1952). Враховуючи субстратні елементи, він поділяє романські мови на чотири трупи, а саме: а) галло-романські,мови, утворені на території населеній галлами, до яких відносить: французьку, провансальську, каталанську; в) іберо-романські мови на Піренейському півострові, куди зараховував іспанську, португальську; с) дако-романські мови, до яких відносить румунську, молдавську, далматинську; d) італо-романські мови', до яких зараховує: італійську, сардинську, рето-романську.

Амадо Алонсд*розробляє класифікацію романських мов на підставі правильності романських

мов своїй основі - латинській мові. За ознакою “правильності” він виділяє три групйроманських мов: італійську, іберійську, французьку. Найближче до прототипу латинської мови, на його думку, стоїть італійська група, а найдальше - французька. За підрахунками Маріо Лея, встановлено таку градацію віддалення романських мов від латинської: сардинська - на 8 %, італійська - на 12 %, іспанська - на 20 %, румунська - на 23 %, провансальська - на 25 %, португальська - на 31 %, французька - на 44 % [1].

Румунський романіст Марія Маноліу Маня в 1971 р. зробив спробу дати типологічну класифікацію романських мов. Він, однак, зауважує, що таку класифікацію романських мов не можна виконати доти, доки не будуть досліджені структурні аспекти всіх романських мов. На основі побіжного аналізу фактів іменної та дієслівної флексії декількох романських мов у їх літературній формі румунський учений поділяє романські мови на три групи: італо-румунську, іспанську, французьку [9].

Керуючись принципами лінгвістичної географії, свою класифікацію романських мов розробили Б. Відос і В. Елок. Вони виділяють 12 романських мов і розподіляють їх за п’ятьма групами: