5. Романський мовний ареал.

Романські мови — група мов і діалектів, що входять до індоєвропейської мовної родини і генетично висхідних до спільного предка — латини. Наука, що вивчає романські мови, їх походження, розвиток, класифікацію, тощо називається романістика і є одним з підрозділів мовознавства (лінгвістика).

Термін «романські» походить від лат. romanus («притаманний Риму», згодом — «Римській імперії»). Це латинське слово в ранньому Середньовіччі означало народне мовлення, відмінне як від класичної латини, так і від германських та інших діалектів.

Мовців у світі близько 600 млн. Романські мови як державні чи офіційні вживають 66 країн (у тому числі французьку — 30 країн, іспанську — 23 країни, португальську — 7, італійську — 4, румунську — 2 країни). Французька та іспанська, крім того, є офіційними та робочими мовами Генеральної Асамблеї ООН. Ще декілька романських мов мають статус парціальної («часткової») мови у відповідних країнах: галісійська, каталанська та окситанська у формі аранської говірки в Іспанії, ретороманська у Швейцарії. Решта романських мов є мовами хатнього вжитку без особливого соціального статусу: окситанська у Франції, сард(ин)ська в Італії, аромунська — поза Румунією на Балканах.

Класифікація романських мов

Ядром формування романських мов є колишні землі Римської імперії навколо Середземного моря, де збереглося романське мовлення — це т.зв. «Стара Романія». Внаслідок колоніальної експансії у 16-19 ст. романські мови зазнали світового поширення («Нова Романія» або Латинська Америка та численні країни Африки)

Романські мови пов'язані поступовими переходами, що утруднює їхню класифікацію. Виділяють мови «суцільної Романії» (від португальської до італійської), які найповніше продовжують спільнороманський мовний тип (А. Алонсо, В. фон Вартбург). їм протистоять, з одного боку, «внутрішня» мова — сардська з численними архаїчними рисами, а з іншого — «зовнішні» мови — французька, ретороманська, балкано-романські із значними інноваціями та більшими впливами субстрату, адстрату, суперстрату (В. Гак)

Спільні риси звукової системи — 7 голосних, найповніше збережених в італійській мові (в окремих мовах є ще носові голосні, передні огублені та середні); групи латинських приголосних зазнали в них спрощення і перетворення, ч^оманські мовц>— флективні з сильною тенденцією до аналітизму. Морфологічне вираження нерегулярне. Іменник має 2 числа, 2 роди, у балк.-романських 2 відмінки; є різноманітні форми артиклів. Займенники зберігають елементи відмінкової системи. Прикметник в цілому узгоджується з іменником. Дієслово має систему розвинених форм (бл. 50 простих і складні); є 4 способи і 16 часів, 2 стани, своєрідні неособові форми, з якими утворюються перифрази зі становим значенням. Порядок слів у реченні переважно SPO. Прикметник-означення звичайно іде після означеного. Словник успадкував в основному народний лексичний фонд, є чимало запозичень з кельтських, германських, у новіші часи з класичної латини та давньогрецької (через латину); в балкано- романських — зі слов'янських мов. Письмо на латинській основі, письмові пам'ятки — від 10 ст.