21. Проблема методу пізнання в філософії Нового часу: емпіризм та раціоналізм.

Раціоналісти (від лат. «розум») джерелом і критерієм достовірного знання вважали розум і тільки розум. Ідеї та принципи розуму закладені, на їх думку, у загальних поняттях, у правилах логіки і в законах математики. Філософи-раціоналісти XVII ст. виходили, основним чином, з математич­ного знання. Самевоно, на їх думку, гарантує необхідність, універсаль­ність, загально обов'язковий характер наукових знань. Із результатом чут­тєво-досвідного знання можна сперечатися, (бочуття часто обманюють нас), тоді як «залізні» закони логіки і математики доводять абсолютно пе­реконливо, і тому повинні бути покладені в основу науки. Стверджуючи, що логіка людського мислення, принципи розуму однакові у всіх людей, філософи-раціоналісти Нового часу проголошували існування так званих «природжених ідей», потенцій і задатків мислення, незалежних відчуттє­вого досвіду.

Емпіристи (від лат. «досвід») головну роль відводили чуттєвому пі­знанню, досвіду, експериментальному дослідженню конкретних фактів. У пошуку аргументації своєї позиції вони зверталися не стільки до математи­ки, скільки до досвідного природознавства. Пояснюючи обов'язковий і за­гальний характер наукових істин, вони наполягали на однаковості досвіду у всіх людей. Розум, раціональне пізнання філософи – емпірики трактували як комбінацію, сполучення чуттєво-досвідного матеріалу. Розум вважали во­ни, у принципі нічого нового не додає до змісту знання. «Немає нічого в розумі, чого перед тим не було у відчуттях» таким є основоположний принцип емпіризму.

22. Загальна характеристика німецької класичної філософії.

Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживаєтьсяв пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.

Передумовою виникнення німецького ідеалізму було заснування університетів нового типу, зокрема Берлінського університету. Університети були провідними центрами філософської думки в епоху середньовічної схоластики. Проте середньовічна філософія була підпорядкована теології. На початку нової історії та в епоху Просвітництва основний внесок у розвиток філософії робили мислителі поза університетськими стінами: від Спінози до Вольтера. Наприкінці XVIII століття в Німеччині виникли університети світського характеру, більше не підпорядковані богослов'ю, як основній дисципліні, й філософія зайняла в них центральне світоглядне місце.

23. Марксистська філософія: виникнення та розвиток.

Марксизм, зокрема його філософське вчення, увійшов в історію як найголовніше досягнення суспільної думки другої половини XIX і першої половини XX століть. Його популярність значною мірою пояснювалася відповідністю умовам того часу, настроям революційних борців проти капіталу. Проте в минулому столітті він досяг не лише апогею, а й зазнав глибокої кризи, яка обумовилася тим, що в ряді положень марксистської теорії були незрозумілі чи перебільшені, або навіть зведені до абсолюту такі положення, котрі не мали значення абсолютних істин, особливо в його економічному та соціально-політичному вченнях. Тому ставлення до марксизму різних соціальних і політичних сил було й залишається різним:

Написать как было хреново в ссср

24. Екзистенціалізм: загальна характеристика.

Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Основними поняттями екзистенціалізму є: “екзистенція” (існування), “буття”, “свобода”, “сутність”, “ніщо”, “межоваситуація”, “страх” та ін. Центром цієї філософії є змістовно-життєві питання (провина та відповідальність, рішення та вибір, відношення людини до свого покликання та смерті), і у цьому зв’язку аналізується світова культура, наука, релігія, мораль. Поняття екзистенціалізму складно перекладаються на академічну філософськ умову.

Для екзистенціалізму є характерним визнання єдиною справжньою дійсністю буття людської особистості. Існування передує сутності, стверджував Сартр. Людина народжується, існує, а потім набуває своєї сутності, свого покликання. Поряд з проблемою сутності та існування, однією з центральних є проблема свободи та відповідальності, людина сама вільно обирає свою сутність і стає тим, ким вона себе зробила.

25. Проблема людини у філософській антропології.

Проблема людини в антропології є те що вченя про людину тільки 18ст винесено в окрему філософський напрям

Філософська антропологія - це розділ філософії, в якому вивчається людина, його відмінність від інших живих істот, його місце в універсумі, особливості і сенс його існування та світосприйняття.

У якостісамостійногорозділуфілософськаантропологіясформуваласялише у XVIII ст., Протезясуваннясутніснихособливостейлюдини - цепровіднезавдання всякого філософствування. На відмінувідкультурноїантропології, зайнятоївивченням способу життя і свідомості людей конкретних культур, філософськаантропологіяфіксує свою увагу на основних рисах людини як роду. У той же час вона можемістити в собі і включаєвивченнялюдини як індивідуальності, як субєктаунікальнихпереживань (екзистенційніпроблеми).

26. Філософська думка в Україні.

Нужно сказать что в каждом этапе истории украины есть свой вид философии . Потому нужно приводить эпоху с истории и говорить про что думали в основном философы тех эпох

27. Філософські погляди Г. Сковороди.

Особливість філософії Сковороди, її специфічність полягає не просто у постановці тих чи інших проблем, їх систематичній розробці, а в її спрямованості і методі. Сковорода, за висновком Д. Чижевського, не надавав великого значення теоретичній обробці, оформленню усталеного, систематизуванню своїх філософських ідей. Тому говорити про його метафізику, онтологію, гносеологію можна лише в певному значенні, цілком застережливо, бо викінченої і оформленої системи у Сковороди немає, як і немає закінченої і докладної відповіді на всі питання, що може поставити систематик-філософ.

Однак філософія Сковороди суцільна і монолітна, побудована в одному стилі, пронизана одним духом, де головним постає передача внутрішнього досвіду, зображення шляху на "переображення" серця до вищої духовності. Гостро відчуваючи якусь первісну надломленість буття, що веде до страждання серця та душевної смутності, за якими ховаються страх і клопіт, він вбачає вихід з них у досягненні внутрішньої свободи незалежно від зовнішнього світу, зверненні всередину до самого себе, подоланні пристрастей, помилкової гонитви за принадами світу. Метою життя для нього були радість і веселість серця, внутрішній мир, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою і було для Сковороди мистецтвом життя, філософією. Звідси ще одна особливість його філософії — практична спрямованість. Коли життя є філософія, а філософія людини має зумовлювати її життя, то природно, що в центрі уваги філософії мають бути поставлені етико-моральні проблеми як практичне завершення і мета філософії теоретичної. У Сковороди не бракує теоретичної філософії, проте основним для нього в людині є не "теоретичні", "пізнавальні" здібності, а глибше за них емоційно-вольове начало людського духу — серце людини, з якого піднімається, виростає і думка, і стремління, і існування.

За тодішніх умов етико-моральне вчення Сковороди, як і сама його філософія, отримує релігійне забарвлення. При всій неортодоксальності відношення Сковороди до релігії, своєрідності тлумачення ним Бога, досягнення вищого блаженства пов'язується тут із з'єднанням душі з Богом, прилученням до божественного єства. Гармонізація відносин людини, світу, Бога розкривається Сковородою через своєрідну проміжну ланку — світ символів. Усе це, разом взяте, надає філософії Сковороди вигляду християнського містицизму як специфічного типу філософствування.

28. “Філософія серця” П. Юркевича.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки:

1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму;

2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.

29. Поняття та ґенеза свідомості.

Одним із фундаментальних понять філософії, яке характеризує наявність у людини духовного світу - думок, ідей, почуттів, - є поняття "свідомість". Природа свідомості, її закони і властивості завжди привертали увагу мислителів, письменників, художників. Вчення про свідомість репрезентують теоретичні спроби відповісти на численні її загадки, наявність яких істотно, якісно відрізняє людину від інших, у т. ч. високоорганізованих, живих істот. Серед таких загадок і таємниць - питання про появу, генезу, сутність, структуру, призначення, форми свідомості. Проблемним є і філософське визначення науки про свідомість. Свідомість - процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяльності й зумовлює цілеспрямовану діяльність людини. Багаторівневий, розмаїтий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї її розуміння суттєво відрізняється в натуралістичних, природно-еволюційних, діалектико-матеріалістичних, ідеалістичних, соціокультурологічних концепціях її вивчають і описують різні науки: еволюційна теорія, медицина, фізіологія, психологія, антропологія, кібернетика. Характеристика свідомості як філософської феноменології є досягненням найпоширенішого в сучасній західноєвропейській філософії напряму з'ясування людського світоусвідомлення.