
- •Питання до іспиту з філософії
- •Філософські школи Стародавнього Китаю.
- •Філософія Платона (вчення про ідеї, теорія пізнання, вчення про державу).
- •Особливості середньовічної філософії.
- •Проблема універсалій в середньовічній філософії: номіналізм та реалізм.
- •Проблема методу пізнання в філософії Нового часу: емпіризм та раціоналізм.
- •Загальна характеристика німецької класичної філософії.
- •Свідомість та її структура.
- •Поняття і форми суспільної свідомості.
- •Проблеми глобалізації в ххі столітті.
- •Основні рівні буття.
- •Онтологічний поворот у філософії хх ст.
- •Основні категорії сучасної онтології: життя, екзистенція, свобода, темпоральність, відчуження, абсурд, жах, тривога, нудота.
Онтологічний поворот у філософії хх ст.
У філософії XX століття, на відміну від традиційної онтології, не світ, не природа, а людина ставала проблемною точкою відліку. Філософи XX століттястали рішуче переглядати внутріфілософскіе пріоритети минулого. Вони заперечували тим представникам класичної онтології, які відштовхувалися від самостійного буття світу і від нього рухалися до розуміння людини,поставленого в залежність від світу. У таких випадках, говорили вони,філософія і перетворювалася на "філософію речей", а людина найчастіше також розглядався як річ. Не менш категоричними були заперечення проти тих напрямків класичної філософії, де на перший план висувалися логіка, гносеологія, теорія ідей: панування "філософії ідей", стверджували прихильники "нової онтології", перетворює людину в свого роду пізнавальну машину.
На противагу класичним онтологізму і гносеологізму представники аналізованих напрямків XX століття вважали необхідним справді зробити людину центром філософії. Адже сама людина є, існує, є буттям, при тому буттям особливим. Філософи-класики розглядали "буття" якгранично широке (людське) поняття про світ і в той же час вважалибуття цілком незалежним від людини. Винятком було вчення Канта. Уньому філософи XX сторіччя особливо високо оцінили ту ідею, згідно з якою світми бачимо винятково крізь призму людської свідомості.
Онтоло́гія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.
Основні категорії сучасної онтології: життя, екзистенція, свобода, темпоральність, відчуження, абсурд, жах, тривога, нудота.
*""Філософія життя", течія друга підлога. XIX - начала XX століття - поставило життя в основу усього буття, існування, і в центр власних навчань, зробивши її першою категорією, що інтерпретується ними як первинна реальність, органічна цілісність, процес, передуючий розподілу матерії і духу, буття і свідомості. Цей напрям виступив за реабілітацію життя, проти її утиску і збіднення розсудливим, політичним, економічним і іншими утилітарними (практичними, призначеними для користувача) і раціоналістичними підходами. У зв'язку з цим, поняття "життя", як центральне поняття цієї філософської течії, покликаний замінити поняття "буття". Буття це статичний стан. Життя - цей рух, становлення. "Немає буття, є тільки становлення", - заявляв Ф. Ніцше.
*Особистісний характер екзистенції робить її недосяжною для будь-яких логіко-дискурсивних, раціонально-об'єктивних методів пізнавального осягнення. Внаслідок загальності методи виявляються принципово «несумірними» з особистісною (неповторно-унікальною) природою екзистенції. Тому екзистенція, як принципово несумірна із «загальним», речово-предметним об'єктивним світом, з його раціонально-логічною структурою виступає як те, що «не є» (сукупність можливостей, майбутнє та ін., що на них переважно і орієнтована екзистенція як на предмет своїх бажань, задумів, планів, проектів), як небуття або ніщо. Екзистенція не може бути знайденою серед предметного світу, адже “екзистенція є свобода”
*Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності.
*У темпоральної натурфілософії вводиться поняття тимчасової розмірності об’єктів, тобто констатується наявність у них розподіленої в часі (а не в просторі) складності, яку запропоновано називати темпоральності. Показується, що всі об’єкти і Світ у цілому повинні розглядатися не як плоскі в часі, а як розподілені відносно зараз і в минуле, і в майбутнє.
Абсýрд (від лат. absurdus — не милозвучний) — безглуздість, нісенітниця, те, що протирічить здоровому глузду. Також незвичайний, нелогічний, дивний випадок або феномен, котрий не має сенсу, значення у розумінні людини та вважається протиріччям.
*Наскільки я розумію, жах за Хайдегером - це своєрідний чинник наближення до Ніщо. Первісний жах "вибиває" суще у нас з-під ніг, а вислизання сущого - це і є Ніщо. І, в той же час, наближення до Ніщо відсилає нас до сущого. Уніщовіння розкриває суще як "суще-на-відміну-від-Ніщо". Таким чином, жах (якщо це справді первинний жах, а не просто страх перед чимось) підводить людське буття до сущого.
Поняття абсурду відіграє важливу роль у філософії буття, екзистенціалізмі та дадаїзмі.
Цінності як ядро духовного світу людини.
Духовний світ людини складають думки, переживання, цінності, ідеали, погляди, уявлення, віра. Основою духовного світу людини є цінності. Цінності орієнтують людину у світі явищ і спрямовує її діяльність. Цінності є тими явищами природи чи суспільства, які корисні потрібні людям того чи іншого суспільства, як дійсність, цілі або ідеали. Таким чином, цінності є узагальнюючим поняттям для таких явищ духовного життя, як ідея чи ідеал, моральна норма, художній твір. Вони пов’язані з інтересами людей через систему розподілу праці; через особисті зв’язки, які виникають між тими, хто створює духовні цінності, й навколишнім середовищем, через визнання тієї чи іншої цінності з боку публіки, аудиторії, ідеології чи культури; через важелі фінансового, ідейного, соціально – політичного впливу на внутрішній світ творця цінностей та на засоби його діяльності. Цінності є предметом потреб людини. Такими предметами можуть бути річ чи ідея, внаслідок чого цінності поділяються на матеріальні і духовні. Матеріальними цінностями є знаряддя і засоби праці та речі безпосереднього споживання. Духовні цінності - це ідеї: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські та релігійні. Але всі цінності є продуктом суспільного виробництва, призначеними для задоволення потреб, вони опосередковують взаємодію людей у їхньому житті. Тому предметні цінності є відображенням значення речей у людському житті, вони оцінюються людиною у таких поняттях, як «позитивне» і «негативне» (наприклад, як добре і зле, хороше і погане, прекрасне і потворне, істинне і хибне, дозволене чи недозволене, справедливе чи несправедливе, правда і неправда).
Поняття «дух», «душа», «духовність».
У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина. У кінцевому підсумку поняття "дух" вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впливати на життєдіяльність окремої людини. Поняття "душа" вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Поняття "духовність" показує, що в об'єктивному плині світових подій людина та людство мають унікальну можливість керуватись як об'єктивно існуючими чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати чуттєве і раціональне в організації свого власного життя. Тому коли йдеться про необхідність злету духовності, треба мати на увазі невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде спонукальним у життєдіяльності доти, доки існуватиме єдність духу (об'єктивно існуюче джерело людського життя), душі (суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча, душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність людини).
Усе викладене вище дає змогу дати такі визначення понять "дух", "душа", "духовність".
Дух — це об'єктивно існуюче, надіндивідуальне начало, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства.
Душа — індивідуалізований дух, суб'єктивно існуюче начало.
Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність людини.
Співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість».
Поняття "людина — індивід - особа - особистість - індивідуальність", характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.
Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки.
Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти.
По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.
По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.
Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.
Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості.
Плюралізм цінностей: проблема соціального вибору.
Термін «плюралізм» походить від латинського слова «plus», «pluris», що означає «більше». Найпоширенішою в історичному минулому формою філософського плюралізму є дуалізм, згідно з яким матерія і дух виступають однаково первинними й автономними відносно одне одного началами або субстанціями. Розглядаючи сутність феномену плюралізму, варто розпочинати з його природної основи – розуміння такої цінності, як свобода. Велику кількість праць, присвячених саме цій проблемі, надала людству французька суспільно-політична думка, заклавши певні традиції в розумінні свободи, справедливості, суверенітету, політичних прав. Плюралізм, на думку іншого французького мислителя цієї епохи Вольтера, не існує без свободи думки та слова – незаперечних рис розумного і справедливого суспільства. Можливість самостійно міркувати над будь-якою проблемою, починаючи від питань метафізики й закінчуючи питаннями повсякденного життя, публічно висловлювати свої судження як в усній, так і в друкованій формі, вступаючи в дискусію з іншими громадянами, – одне з невід'ємних прав, відчуження яких є очевидною ознакою деспотичного правління. Свобода думок, слова та друку невіддільна від свободи совісті. Обов'язком кожного громадянина є непримирима боротьба з різними хибними уявленнями, проте її слід вести засобами діалогу, аргументації та переконання.
Вирішення питання про сенс життя у філософії.
Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.
Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.
З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. З цим пов'язане питання про зміст і мету життя, роздуми над яким є для багатьох вихідним пунктом у виробленні "лінії життя.
Поняття культури. Типологія культур.
Проблема співвідношення культури та цивілізації.
Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття "культура" є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним і з усього понятійного апарату культурології. Діалектична взаємодія понять "культура" і "цивілізація", філософський аналіз сутністних зв'язків, наукове прогнозування розвитку "цієї пари" на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.
Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, Антична, Візантійська, Західнацивілізація. Якийзміст ми вкладаємо у термін "сучасна цивілізація"? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.
Термінологічний словник дає таке означення поняття цивілізація (лат.сivilis - громадянський, державний):
форма існування істот, наділених розумом; синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;
ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;
процес становлення громадянського суспільства;
відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічнірівні.
Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна...”
Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації і культури був пов'язаний із початком науково-технічної революції. У другій половині XX ст. досліджуються: питання рушійних сил цивілізації; способи взаємодії різних цивілізацій;
засади формування загально людської цивілізації.
Приймаючи або відкидаючи ті або інші існуючі погляди на поняття "цивілізація" і "культура", важливо бачити очевидну їх відмінність.
Отже, відмінності понять „культура” і „цивілізація”:
поняття "культура" семантична ширше, ніж поняття "цивілізація", воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів), так і до цілих континентів (наприклад, "культура Європи ");
поняття "культура " включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті "цивілізація" явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;
поняття "культура " тісно пов'язане з расовою і національною специфікою людських груп, в той час як поняття "цивілізація" тяжіє до загально людських глобальних масштабів;
поняття "культура" обов'язково передбачає наявність в ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність-пружина будь-якої культури. Цивілізація - безрелігійна. "Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя" (М. Бердяєв).
Традиції та новаторство у культурі.
У культури, як у кожного діалектичнорозвиваєтьсяпроцесу, є стійка і розвивається (новаторська) сторони.
Стійка сторона культури - це культурна традиція, завдякиякійвідбуваєтьсянакопичення і трансляціялюдськогодосвіду в історії, і кожненовепокоління людей можеактуалізуватицейдосвід, спираючись у своїйдіяльності на створенепопереднімипоколіннями.
Культурні традиції як історична пам'ять - неодмінна умова не тільки існування, а йрозвиток культури навіть у разі творчих якостей нової культури, діалектично заперечуючи, включає в себе спадкоємність, засвоєння позитивних результатів попередньої діяльності - це загальний закон розвитку, який діє і сфері культури маючи особливо важливе значення.
Питання про традиції в культурі і про ставлення до культурноїспадщинистосується не тількизбереження, а йрозвиткукультури, тобтотворення нового, прирощення культурного багатства у процесітворчості. Хоча творчийпроцес маєоб'єктивніпередумови і в самійреальності і в культурнійспадщині, безпосередньовінздійснюєтьсясуб'єктомтворчоїдіяльності. Відразу ж слідзастерегти, що не всяке новаторство – творчість культури.
Поняття міжкультурної комунікації.
Міжкультурнакомунікація (МК) — наука, яка вивчаєособливості вербального та невербального спілкування людей, що належать до різнихнаціональних та лінгвокультурнихспільнот. Об’єктомміжкультурноїкомунікації є спілкуванняпредставниківрізнихнаціональних і лінгвокультурнихспільнот, а предметом — прийняті в національнихспільнотахмовністереотипи і нормиповедінки, спілкування, певні «культурнісценарії» різнихдій, усталенімоделісприйняття та оцінюванняпредметів і явищ, соціальноунормованізвички, традиції, ритуали, дозволи, заборони тощо.
Аспекти міжкультурної комунікації Залежно від безпосереднього предмета вивчення виокремлюють певні аспекти міжкультурної комунікації, основними серед яких є культурологічний, лінгвістичний, етичний, соціально-комунікативний, психологічний, професійно-прикладний.
Діалог культур — взаємодія культур у процесі міжкультурної комунікації, оволодіння іноземними мовами тощо, яка забезпечує взаємозбагачення лінгвокультурних спільнот, що контактують.
Культурний код — спосіб, яким конкретна культура членує, категоризує, структурує, оцінює світ, що оточує кожну людину, належну до певноїнаціональноїспільноти.
Культурний контекст — суспільно-історичнесередовище, в якомуреалізується, сприймається і функціонує система прийнятих у соціумікультурнихфактів і цінностей.
Соціально-комунікативний аспект. До нього належать прийнятісуспільствоммоделі, норми і правила спілкування, налагодження і підтриманняконтактівзагалом. Кожнийсоціальнийпрошарок у кожнійкраїнімаєприйняті правила соціальноїповедінки і спілкування, зумовленібагатьмачинниками.
Психологічний аспект. Вінпередбачаєвивченняпсихологічноїреакції людей в умовахспілкування з представникамиінших держав і етносів. Психологи разом ізфахівцями в галузі МК та етнологіїрозробляютьспеціальнірекомендації, дотриманняякихзменшує дискомфорт перебування в чужинномусередовищі і допомагаєзапобігти дискомфорту для іншихвідсвогоперебуванняабонеадекватної для певногонаціональногосередовищаповедінки.
Кроскультурні процеси в умовах глобалізації сучасності.
У сучасних тлумаченнях процесів кроскультурних комунікацій дедалі більшого значення та популярності набувають субкультурні порівняння, коли в межах тієї чи іншої культури підсистеми, що склалися по ряду змінних, є більш відмінними, ніж культури, що зіставляються в межах різних суспільств.
Стосовно цільової спрямованості розрізняють 4 типи кроскультурних комунікацій:
а) коли конкретний соціокультурний простір - предмет безпосереднього інтересу, а порівняння-лише допоміжний інструмент для виявлення специфіки вибраного об'єкта;
б) коли культури, що порівнюються, - контекст комунікацій, які орієнтовані на виявлення, перевірку та обгрунтуваннявсезагальності тієї чи іншої культурної характеристики;
в) коли культурні характеристики, що порівнюються, - одиниці аналізу при вивченні цілісних соціальних систем;
г) коли комунікації мають транснаціональний характер, тобто окремі культури розглядаються як елементи всеохоплюючої системи.
У процесах кроскультурних комунікацій акцент робиться на виявленні ін варіантів, єдиних основ у різноликих за формами культурних просторів чи епох: виявленні принципових відмінностей, неподібностей, а також певною мірою і неможливості зіставлення між різними культурами; на збереженні осередків самобутності серед наростаючої однорідності.
Цивілізація як форма існування і розвитку суспільства.
Для цивілізації як стадії суспільного розвитку характерне виділення соціуму з природи і виникнення протиріч між природними і штучними факторами розвитку суспільства. На даномуетапіпревалюютьсоціальнічинникижиттєдіяльностілюдини, прогресує раціоналізація мислення. Для цьогоетапурозвиткухарактернепереважанняштучнихпродуктивних сил над природними
Академік Б. С. Єрасов виділив наступні критерії,що відрізняють цивілізацію від стадії варварства:
• Система економічнихвідносин, заснована на поділіпраці — горизонтальному (професійна та укладнаспеціалізація) і вертикальному (соціальнастратифікація).
• Засобивиробництва (включаючи живу працю) контролюютьсяправлячимкласом, якийздійснюєцентралізацію і перерозподіл додаткового продукту, щовилучається у первиннихвиробників через оброк або податки, а також через використанняробочоїсили для проведеннягромадськихробіт.
• Наявністьмережіобміну, контрольованоїпрофесійним купецтвом або ж державою, яка витісняєпрямийобмінпродуктів та послуг.
• Політична структура, в якійдомінуєпрошароксуспільства, щоконцентрує у своїх руках виконавчі та адміністративніфункції. Племіннаорганізація, заснована на походженні і спорідненості, заміщаєтьсявладоюправлячогокласу, щоспирається на примус; держава, щозабезпечує систему соціально-класовихвідносин і єдністьтериторії, становить основу цивілізаційноїполітичноїсистеми.
Історичні типи цивілізації, їх залежність від технічного забезпечення в сфері суспільного виробництва, свободи особистості в соціальній і духовній сфері.
Поняття цивілізація зазвичай використовують у кількох значеннях. Найважливішою є позначенням як цивілізації сучасного розвиненого, переважно західного типу, суспільства. У цьому цивілізоване суспільство протиставляється товариствам, які досягли стали нормативними до сучасного епоху рівня економічного розвитку, соціального порядку й політичну стабільність. Цивілізація виступає синонімом вищого нині рівня розвитку громадської культури.
Іншим звичним є використання терміна цивілізація стосовно різних категоріях товариств, які вийшли далеко за межі розвитку первісно общинного ладу. У ХІХ в. американський етнограф Г.Л.Морган визначив цивілізацію як стадію розвитку людства за дикістю і варварством.
У Європі та Північній Америці людство вперше відірвалося від зумовленості свого життя природними сільсько господарськими циклами. Було створено спосіб виробництва, здатний прижитися на абсолютно чужою культурної грунті, мобільний і орієнтованийрозширеневідтворення. Тому нова цивілізаціяможеназиватисяІндустріальної. Їїпояву мало колосальні наслідки у розвиток людства.
З одного боку, людство протиставило себе природі й космосу, що стало стимулом їх раціональному вивченню, розвитку наук, небувалому розквіту відкриттів і винаходів. Спільно усе це якісно змінило життя людей. Створювалися умови до повного їх нівелювання одне одному як автономних громадян, кожен із якого є потенційним власником.
Вдруге, за античністю, але інший виробничої основі, і у ширшихмасштабах було створено громадянське суспільство. Особиста ініціатива отримала визволення з контролем із боку общинних і станових об'єднань. Змінився і тип мислення, основним принципом якого стала раціоналізм. У той самий час усе ці зміни поляризували людей з урахуванням громадського поділу праці в дві основні категорії:
1) організаторівгромадськоговиробництва, котрізадають тон у житті, і
2) працівників, змушених задовольнятися запропонованими їм економічними умовами. Тому класова боротьба придбаланових форм.
Зміст і основні ознаки сучасної інформаційно-комп’ютерної цивілізації.
Завдяки виникненню нових технічних засобів та нових технологій інформаційне суспільство характеризується низкою ознак: 1) повсюдне впровадження науко- і інформаційномістких технологій; 2) бурхливе зростання індустрії знань, у яку переміщується все більше і більше людей і ресурсів; 3) у сфері освіти, науки, комп'ютерної діяльності, ЗМІ тощо продукується більше половини національного продукту; 4) радикальні зміни у співвідношенні робочого і вільного часу та особистих настановах людини; 5) зміна мотивацій людини від суто матеріальних цінностей і власності до можливостей самовираження та саморозвитку, задоволення роботою і життям; 6) використання інформації не лише для створення матеріальних і культурних благ, а й значною мірою для того, щоб формувати у громадян певні економічні, соціальні і політичну позиції; 7) формується новий тип споживача інформації. Змінюютьсяпріоритети потреб особистості.
У сучасному інформаційному суспільстві виникають серйозні проблеми, які слід враховувати і розв'язувати. Зокрема, стверджується, що техніка вторгається у всі сфери життя людини. З'являється ІЛЮЗІЯ, що людина незабаром позбудеться багатьох видів традиційної діяльності, їх немов би замінить машина, навіть моральні, політичні і соціальні проблеми можуть бути розв'язані на основі машинних технологій.
Хибність такого підходу очевидна. Адже слід визначити, що у людини завжди є і буде здатність особистої оцінки, інтерпретації інформації. Особистісний компонент є складовою саме людського "Я". Людина крім знань, які може зберігати машина, володіє інтуїцією, вірою, відчуттями та іншими властивостями, притаманними лише людині. У перспективі раціональним, сприйнятним має бути досягнення гармонійної єдності між розвитком знання і технологій, з одного боку, і здатністю до адекватного розвитку темпів пристосування людини до власних результатів діяльності – з іншого.