19. Державний кредит як фінансова категорія. Види і форми державного кредиту.

Специфічність державного кредиту як ланки державних фінансів полягає у тому, що він не має: *ні окремого фінансового фонду (кошти, що мобілізуються за його допомогою, проходять, як правило, через бюджет); *ні обособленого органу управління.

Сутність державного кредиту за аспектами

– за економічним змістом (сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами – з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом);

– матеріально-речовим втіленням (рух позичкового капіталу у результаті вторинного перерозподілу ВВП);

– формою прояву (державні позики, гарантії);

– юридично-правовим статусом (врегульований нормами права механізм залучення додаткових коштів державою).

Призначення державного кредиту

• Чинник прискорення соціально-економічного розвитку держави (він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіцитності державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси використовуються на покриття різниці між бюджетними видатками і доходами. У разі позитивного бюджетного сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту кошти використовуються безпосередньо для фінансування економічних і соціальних програм)

• Джерело збільшення прибутків власників цінних паперів, що досягається через виплату процентів і виграшів за державними позиками.

Функції державного кредиту

• Розподільна (забезпечується формування коштів єдиного централізованого фонду держави – бюджету, а інколи і державних цільових фондів),

• Регулювальна (держава впливає на стан грошового обігу, рівень процентних ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і занятість),

• Контрольна (переплітається з контрольною функцією фінансів).

Види державного кредиту

• Внутрішній (при внутрішньому державному кредиті держава зазвичай виступає позичальником грошових коштів, а її кредиторами є банківські установи, підприємства, страхові компанії, населення та ін.);

• Зовнішній (сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника або кредитора).

Форми внутрішнього державного кредиту

• державні позики (тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію державних цінних паперів);

• ощадна справа (надання позики ощадними установами державі за рахунок позикових засобів без відома їх реального власника (населення));

• запозичення коштів загальнодержавного позикового фонду (державні кредитні установи передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду (без купівлі державних цінних паперів);

• казначейські позики (виражають відносини з надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям, органами державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах терміновості, платності і поворотності);

• гарантовані позики (гарантування урядом безумовного погашення позики, випущеної органами влади й управління нижчого підпорядкування або окремими господарськими організаціями, а також виплату процентів по ній. За гарантованими позиками уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у разі неплатоспроможності платника).

Форми зовнішнього державного кредиту

• державні зовнішні позики;

• позики міжнародних фінансових органів (позики, де кредитором виступають міжнародні фінансові інституції (Світовий банк, МВФ, ЄБРР та ін.);

• міжурядові позики, банківські кредити держави (позики, де кредитором виступають фінансово-кредитні установи й інші юридичні особи іноземних держав, іноземні держави та їх угрупування).

Державні зовнішні позики

• іноземні (або закордонні, зарубіжні) облігації - це цінні папери, які випущені й розміщені емітентом у будь-якій іноземній країні за допомогою внутрішнього національного суб'єкта ринку цінних паперів із цієї країни й у валюті країни розміщення позики;

• єврооблігації – це середньо- і довготермінові облігації, випущені корпоративними емітентами або федеральними урядами, і розміщені за допомогою міжнародних андеррайтерів (найчастіше, синдикату міжнародних банків), які беруть перед емітентом зобов’язання розмістити цінні папери на міжнародних ринках за межами країни емісії, а також країни, у валюті якої єврооблігації були номіновані.