3. Марксистська теорія праворозуміння.

Відповідно до поглядів К. Маркса й Ф. Енгельса, право розглядається як похідне від економічних відносин явище, у термінології марксизму, держава й право - це явища надбудовні, надбудовні над базисом, під яким розуміються пануючі в суспільстві економічні відносини. Однак, хоча держава й право визначаються системою економічних відносин, вони у свою чергу впливають на ці відносини, тобто на базис.[7]

Згідно з марксистським вченням право — суто класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в «Маніфесті Комуністичної партії», воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами його життя. Отже, головні ознаки права — його класовий, вольовий характер і матеріальна обумовленість.[4]

Механізм утворення права К. Маркс і Ф. Енгельс представляли винятково через діяльність держави, тобто держава породжує право, а останнє виражає волю держави. Юридичні норми представляють собою один із різновидів соціальних норм. Тому соціальна цінність нормативності витікає перш за все з призначення, яке мають соціальні норми в суспільному житті. Вони мають загальний характер, що розраховано на програмування поведінки особи.

У той же час марксистська теорія права розглядає правову норму (обов'язкове правило поведінки людей), як один із проявів суспільного життя людей, тобто як явище реального світу, яке підпорядковується як і всі інші явища, закону причино-наслідкових зв'язків. На відміну від інших теорій права, марксистська теорія пояснює, виходячи з класового розуміння суспільних явищ, чому люди стали створювати правові норми, чому ці норми мають той чи інший зміст: суспільно-економічні відносини - це причина, а форма їх регулювання (право), а також механізм забезпечення панування певної економічно пануючих/ої груп/и (держава) - це наслідок.

Неважко побачити, що в марксистському підході в якійсь мірі поєднано декілька підходів, а саме вузький, соціологічний та психологічний. Якщо сконцентруватися на тім, що право - воля, то ми можемо прийти до точки зору, що ця теорія повинна бути кваліфікована, як психологічна. Ну, а якщо сконцентрувати увагу на те, що право визначається панівним класом, тобто проявляється в системі конкретно-історичних суспільних відносин, то ми попадаємо в лоно соціологічного розуміння права.[7]

У радянський період існували різні інтерпретації марксистського вчення про право, однак упродовж тривалого часу право ототожнювалося із законом, визнавалося похідним від держави, продуктом її діяльності. Цей підхід було запропоновано в 1938 р. на І Всесоюзній нараді працівників права А. Вишинським. Він визначав право як сукупність норм (вже потім стали говорити про їх систему), що встановлені або санкціоновані державою, вира жають волю панівного класу, виконання яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і роз витку суспільних відносин, що вигідно для цього класу.[4]

4. Основні положення позитивістської юриспруденції.

Позитивістська теорія права (М. Берг, М. Коркунов, Д. Остін, Г. Шершеневич) виникла значною мірою як опозиційна «природному праву». На відміну від природно-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні стосовно законодавства, позитивізм вводить поняття «суб'єктивне право» як таке, що походить від об'єктивного права і встановлюється державою. Держава делегує суб'єктивні права і встановлює юридичні обов'язки в нормах права, які складають закриту удосконалену систему.[3]

 Утверджується, що держава творить справедливі норми права (навіть якщо в них закріплене свавілля), тому оцінювання їх (справедливі чи несправедливі) виключається. Права людини розглядаються як дарування держави, тобто людина ставиться у пряму залежність від держави та її органів.[2]

Юридичний позитивізм — виходить з того, що необхідного зв’язку між правом і мораллю не існує. За відомим висловом Т. Гоббса, «влада, а не істина породжує закони». Іншими словами, позитивісти вважають, що в усіх правових системах немає потреби в моральній цінності (на кшталт справедливості), яка має бути притаманна нормі, аби ця норма була правовою. Те, що зміст певного правила може бути визначений як несправедливий, у жодному разі не може слугувати підставою, щоб не вважати його правовим.[4]

Завданням теорії права юридичний позитивізм вбачав у простому описі і систематизації норм права, їх формально-логічному аналізі, відмови від пізнання суті права. К. Бергб запропонував таке визначення суті права: "лише те, що функціонує як право, є правом".

Юридичні позитивісти закликали до вивчення діючого, тобто позитивного, права, а не ідеї права. Питання про справедливість права, на думку А. Меркеля, має для юридичної науки таке ж значення, як для географії питання: чи правильним є те, що джерела Рейна лежать на Альпах?

Діючі норми права розглядалися позитивістами як непорушна догма, а завдання юристів, як вони вбачали, зводяться до систематизації і тлумачення численних юридичних норм, створення системи абстрактних понять, із яких випливає соціальна сутність права. Джерелом права визнавалася державна влада, яка володіє примусовими заходами.[7]

Сучасний позитивізм зазвичай пов’язує обов’язковість позитивного права з так званим правилом визнання. Це правило визначає умови, які слід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою. У кожній правовій системі правило визнання може набувати самобутньої форми. Наприклад, статус певних правил як правових норм може бути пов’язаний з тим фактом, що їх затвердив конкретний нормотворчий орган, або їхнім давнім існуванням у формі звичаю, або їхнім зв’язком із судовими постановами.[4]

До слабких сторін юридичного позитивізму можна віднести:

• ігнорування змістовної сторони права, у тому числі морального аспекту юридичних норм. Втрачається зв'язок між правом та справедливістю. Неважливо, що саме написано, важливо - що написано;

• перебільшення та догматизація ролі нормативного наказу. Це особливо проявляється у фактичному обґрунтуванні тези, що з наказу народжується реальність, а не реальність обумовлює (чи у всякому випадку впливає) на наказ;

• право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;

• односторонній підхід до співвідношення держави та права. Держава творець та господар права;

• ігнорування самостійного значення суб'єктивного права, ствердження його похідного від позитивного права характеру;

• перебільшення ролі формально-догматичного методу в пізнанні права тощо.

До сильних сторін цього підходу можна віднести, якщо в його межах:

• чітко зрозумілий зв'язок між правом та державою, у тому числі місце та роль держави у правовому бутті;

• визнаються та розробляються формальні аспекти юридичної науки (зокрема, необхідність виконання чітких правил юридичної техніки, розробка формально-юридичного методу тощо);

• визнається та обґрунтовується значення права, як певного суспільного регулятора, дія якого спрямована на забезпечення стабільного порядку у суспільстві;

• розмежовується ідеологія та право;

• визнаються та розробляються питання, які пов'язані з систематизацією права тощо. Як бачимо, цей напрям можна розглядати, як моністичне та вузьке розуміння права у межах наведеної на початку цього параграфу класифікації.[7]

(7)У сучасному позитивізмі можна виокремити два основні напрямки: «м’який позитивізм» та «жорсткий позитивізм». «М’які» позитивісти (зокрема, Г. Харт, Дж. Коулмен) вважають, що правило визнання може містити як критерій юридичної чинності відповідність з моральними принципами або змістовними цінностями. Іншими словами, вони не заперечують можливість існування в конкретному суспільстві традиції вважати моральну цінність норми умовою її юридичної чинності. У свою чергу, «жорсткі» позитивісти (наприклад, Дж. Раз) наполягають на тому, що наявність у певної норми моральної якості ніколи не може бути критерієм юридичної чинності цієї норми; критерієм законності має бути просто якийсь визначений соціальний факт, скажімо, те, що ця норма має конкретне суспільне джерело (наприклад, її ухвалив законодавчий орган).[4](7)