2. Конституційні закони:

• закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією;

• закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції .

3. Звичайні закони - регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

Загальні закони - закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх.

Загальні закони можуть бути:

• кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та ін.);

• поточні (наприклад, Закон про вибори);

Спеціальні закони - закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин.

4. Забезпечуючі (оперативні) закони - нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. Їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення.

Види законів за строком дії:

• постійні - закони, що діють без обмеження строку;

• тимчасові - закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони "Про оподатковування", "Про бюджет на 2006 рік");

• надзвичайні (як різновид тимчасових законів) - ухвалюються у певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни).

Види законів за суб'єктами законотворчості:

• ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;

• ухвалені законодавчим органом держави.

Види законів за межами дії:

• закони України;

• закони Автономної Республіки Крим.

Види законів за структурною формою:

• кодифіковані;

• некодифіковані.

Види законів за галузевою ознакою:

• конституційно-правові;

• цивільно-правові;

• адміністративно-правові тощо.

Є ще й міжгалузеві (комплексні) - про охорону здоров'я, у освіту та ін.

Види законів за сферами суспільного життя:

• закони в галузі регулювання економіки;

• закони в галузі регулювання політики;

• закони в галузі регулювання соціальної сфери;

• закони в галузі регулювання військової сфери та ін.

3.Порівняти законодавство України і Європейського союзу

Законодавство — сукупність усіх нормативно-правових актів, що діють в державі.

Україна

У вузькому значенні під терміном «законодавство» розуміють систему законів України, що формується Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади. До цієї категорії також належать міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України шляхом прийняття закону про ратифікацію відповідного договору (ст. 9 Конституції України).

У широкому значенні під терміном «законодавство» розуміють систему законів та інших нормативних актів, що приймаються Верховною Радою України та вищими органами виконавчої влади, — постанови Верховної Ради, укази Президента України, постанови і декрети Кабінету Міністрів України. Ці акти розвивають, конкретизують відповідні закони і не мають їм суперечити. Юридична сила таких нормативних актів визначається компетенцією державного органу, який приймає відповідні акти.

У найширшому значенні під терміном «законодавство» розуміють систему законів і постанов Верховної Ради України, указів Президента України, постанов, декретів і розпоряджень Кабінету Міністрів України, а також нормативних актів міністерств і відомств, місцевих рад та місцевих державних адміністрацій.

Конституційним Судом України було дано офіційне тлумачення терміну «закодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. Тобто Конституційний Суд України фактично став на позицію тлумачення поняття «законодавство» у широкому значенні.

Європейський Союз

Основними правовими актами, які видають інститути ЄС, є регламенти, які приймаються Радою ЄС, Радою ЄС і Європейським парламентом спільно та Європейською Комісією. Це акти загального характеру і прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо в усіх державах-членах ЄС і не потребують впровадження у національне законодавство окремо взятих країн.

Другу групу складають директиви. Вони приймаються тими ж інститутами, але відрізняються тим, що в них формулюються загальні цілі і завдання, які ставляться перед державами-членами. Те, як їх впроваджувати в життя, визначається самими державами в контексті використання національних форм, методів та прийомів правового регулювання.

Третя категорія актів – це рішення, висновки, резолюції, які представляють собою акти індивідуального характеру, а також судові рішення, які інтерпретують положення установчих договорів та відповідно тлумачать їх положення.

Билет 31

1 Органи держави, хар-ка, види, ознаки

Орган держави — це структурний елемент апарату держави, створений державою чи обраний безпосередньо народом колектив державних службовців (або один державний службовець), які на­ділені державновладними повноваженнями та необхідними матеріальнотехнічними засобами для виконання завдань і функцій держави.

Органи держави мають певні ознаки, які відрізняють їх від дер­жавних підприємств, установ, а також від недержавних структур. Основними серед них є:

• є структурним елементом апарату держави;

• мають певну економічну і організаційну відокремленість і са­мостійність;

• створюється державою чи обирається безпосередньо народом;

• наділені нормативно закріпленими державновладними повно­важеннями;

• характеризуються відповідною організаційною структурою;

• мають територіальні межі діяльності;

• здійснюють свої функції від імені держави;

• використовують символи держави у офіційному порядку;

• мають відповідну компетенцію, приймають юридично обов'яз­кові нормативні та індивідуальні акти;

• характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними органами і установами;

• спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та примусову силу держави;

• забезпечують державновладні повноваження шляхом застосу­вання засобів виховання, переконання, заохочення, а в певних випадках — заходів примусу;

• характеризуються особливим порядком утворення, видами ді­яльності, характером та обсягом повноважень, формами і ме­тодами виконання функцій.

Державні органи можуть бути класифіковані за різними крите­ріями. Залежно від способу утворення, часом функціонування тощо, розрізняють такі види органів держави:

1) за місцем у системі державного апарату:

• первинні, що формуються безпосередньо народом як джере­лом влади і мають представницький характер;

• вторинні, що формуються первинними органами, походять від них і підзвітні їм;

2) за способом утворення:

• виборні, які обираються населенням чи представницькими ор­ганами;

• призначувані, що призначаються главою держави чи вище­стоящими органами;

• успадковані, які передаються монархом у спадщину;

3) за часом функціонування:

• постійні, які створюються без обмеження строку дії для вико­нання основних завдань держави;

• тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних за­вдань, викликаних надзвичайними обставинами;

4) за способом прийняття рішень:

• одноособові, в яких рішення приймаються керівником особис­то, який несе за нього персональну відповідальність;

• колегіальні, в яких рішення приймаються після обговорення шляхом голосування (простою чи кваліфікованою більшістю голосів);

5) за територіальними межами діяльності:

• центральні, рішення яких поширюються на всю територію та населення держави;

• федеральні (характерно для федеративної держави), рішення яких поширюються на її суб'єктів;

• місцеві, рішення яких поширюються на певну адміністратив­нотериторіальну одиницю;

6) за змістом, напрямом діяльності:

• законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції;

• виконавчі органи, які здійснюють виконавчорозпорядчі функції;

• судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя;

До системи державних органів України належать:

1) орган законодавчої влади — Верховна Рада України;

2) глава держави — Президент України;

3) органи виконавчої влади, що поділяються на:

• вищі (Кабінет Міністрів України);

• центральні (міністерства, державні комітети, центральні — ор­гани виконавчої влади зі спеціальним статусом);

• місцеві (обласні, районні, держ адміністрація міста Київ, голови місцевих державних адміністрацій, відді­ли і управління обласних і районних державних адміністрацій, адміністрація державних підприємств, установ);

4) органи судової влади — Конституційний Суд України та су­ди загальної юрисдикції;

5) органи місцевого самоврядування, до яких входять:

• сільська, селищна, міська рада;

• сільський, селищний, міський голова;

• виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

• районні й обласні ради;

• органи самоорганізації населення;

6) контрольнонаглядові органи, до яких належать:

• Генеральна прокуратура та її органи на місцях;

податкові адміністрації, санітарні, контрольноревізійні та інші державні інспекції

2 Тлумачення, ознаки, офіційне та неофіційне( ще про акти тлумачення)

Тлумачення правових норм — це складний вольовий процес, спрямований на з’ясування обсягу та точного змісту, який вміщений у нормі права і роз’яснення його для інших.

Цей процес складається з двох частин (елементів):

а) з'ясування змісту правових норм;

б) роз'яснення змісту норм права.

Тобто «інтерпретатор» спочатку з'ясовує зміст правової норми для себе, а потім із метою встановлення однакового розуміння і застосування роз'яснює зміст правового припису всім зацікавленим особам.

Перша частина цієї діяльності — з'ясування. Воно характеризує гносеологічну природу тлумачення, яке спрямоване на пізнання права. Тлумачення-з'ясування виступає як внутрішній процес мислення, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Під час з'ясування інтерпретатор використовує різні способи і прийоми тлумачення, що забезпечують процес пізнання. З'ясування є необхідною умовою реалізації права у всіх формах: при дотриманні, виконанні, використанні та застосуванні.

Роз’яснення — друга частина єдиного процесу тлумачення права. Вона не завжди наступає за з'ясуванням, проте є продовженням розумової діяльності на першому етапі. Цей бік діяльності щодо тлумачення адресований іншим учасникам відносин.

При роз'ясненні об'єктивуються результати першої частини процесу. Така об'єктивізація знаходить своє вираження у письмовій формі (офіційний акт, документ, правовий акт) або в усній (порада, рекомендації).Таким чином, роз'яснення норм права є не що інше як пояснення і висловлювання змісту волі, яка відображена в нормативно-правових актах.

По своїй суті тлумачення правових норм володіє певними ознаками, якими є наступні:

• тлумачення правових норм здійснюється цілеспрямовано, постійно і носить систематичний характер;

• тлумачення є одним з аспектів права, мета якого - застосування правових норм до конкретних незмінним фактами;

• тлумачення - історичний процес, зумовлений практикою. Практика тлумачення правових норм буде залежати від політичного режиму держави, криміногенної обстановки в даному суспільстві, загальної спрямованості різних галузей політики та інших соціальних факторів;

• воно тісно повязано з правосвідомістю і мораллю;

• тлумачення правових норм спрямовано на зясування їхнього змісту виконавцями, а також на розяснення правових норм державними органами і посадовими особами, які здійснюють правопріменітельную практику;

• тлумачення здійснюється з метою забезпечення правових норм у даній державі;

• завершує процес реалізації суспільних відносин;

• є одним з елементів правового регулювання.

Офіційне — якщо здійснюється спеціально уповноваженим компетентним в цій галузі органом, державним службовцем чи посадовою особою на підставі службового обов'язку, а результати роз'яснення набувають спеціальної юридичної форми (постанови, інструкції) та офіційного значення (мають обов'язковий чи рекомендаційний характер).

Загальне тлумачення — це роз'яснення сенсу та змісту норми права, призначене для його поширення на невизначене коло осіб і випадків при вирішенні будь-яких юридичних справ, що регулюються нормами, що були предметом інтерпретації. Таке роз'яснення має абстрактний характер, тобто його пов'язують не з конкретною ситуацією, суб'єктом чи обставинами, а з ситуаціями типовими, такими, що постійно виникають у житті і врегульовані нормами — воно має неперсоніфікований характер; має враховуватися при розгляді всіх справ певної категорії, які вирішуються на основі норми, що тлумачиться;- результат такого тлумачення виражено у вигляді обов'язкових чи рекомендаційних для інших суб'єктів інтерпретаційних положень.

Казуальне тлумачення стосується тільки застосування норми щодо конкретного випадку. Воно має значення лише для вирішення «казусу», конкретної юридичної і справи суб'єктами правозастосовної чи іншої юридичної діяльності і є актуальним тільки у зв'язку з розв'язанням саме цієї юридичної справи.

Залежно від суб'єктів, шо тлумачать нормативно-правовий припис:

Автентичне тлумачення — це роз'яснення, яке здійснюється тим органом, що видав норму, котра підлягає тлумаченню (тобто це авторське офіційне тлумачення)

Легальне тлумачення — це роз'яснення, що походить від спеціально уповноваженого органу щодо нормативних актів, які видані іншими нормотворчими органами, називають ще делегованим, тобто воно не походить від органу, що видав Нормативно Правовий Акт .Право тлумачити нормативні приписи є у всіх, але повноваження органів і посадових осіб, що мають право офіційно роз'яснювати їх сенс, спеціально закріплений у відповідних нормативно-правових актах.

Неофіційне тлумачення - таке роз'яснення їх змісту що здійснюється будь-яким суб'єктом, при якому результат тлумачення не має обов'язкової юридичної сили.

Побутове (повсякденне) тлумачення — це уяснення і роз'яснення змісту норм права в повсякденному житті, побуті всіма особами, які не мають спеціальної юридичної освіти або певного досвіду юридичної діяльності.

Професійне (компетентне) тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють фахівці з вищою юридичною освітою в галузі держави і права — практичні працівники (судді, адвокати, прокурори) для професійного використаня його результатів у повсякденній діяльності в процесі застосування ними правових норм.

Доктринальне (наукове) тлумачення — здійснюється науковцями — фахівцями-правознавцями, науковими та дослідними установами в науково-практичних коментарях до законодавства, працях учених-юристів ("наукових статтях, монографіях, підручниках, посібниках, брошурах, лекціях) .

3 Окупація Криму рф, юридична оцінка, оцінка відносно мп

Російська інтервенція була розпочата 20 лютого 2014 року зі вступом збройних сил Російської Федерації на територію Автономної республіки Крим. Офіційно була підтримана 1 березня рішенням Ради Федерації російського парламенту на запит президента Володимира Путіна.

Це рішення було прийнято з порушенням Статуту ООН, Декларації про принципи міжнародного права 1970 року народження, Гельсінського заключного акту РБКЄ 1975 року, Договору про дружбу і співробітництво між Російською Федерацією і Україною 1997 року, а також цілої низки інших міжнародних договорів. Водночас демонстративна відмова Російської Федерації від попередніх консультацій з Україною і державами - гарантами її територіальної цілісності (Великобританією, США, Францією та Китаєм) є показовим нехтуванням своїми міжнародно-правовими зобов'язаннями, закріпленими в Будапештському меморандумі 1994 року.

Рішення Ради Федерації ФС РФ про застосування збройних сил на території незалежної суверенної держави, одного із засновників ООН, суперечить нормам міжнародного права, що стосуються ситуацій, коли захист прав і законних інтересів власних громадян, які перебувають за межами території своєї держави, допускають військове втручання держави їх громадянства. Згідно з Конституцією України та відповідних норм міжнародного права, Автономна Республіка Крим є невід'ємною частиною України і однієї з адміністративно-територіальних одиниць держави Україна. Наголошуємо, що жодна належним чином уповноважена національна, іноземна або міжнародна організація не заявляла про порушення на території України (зокрема, в Автономній Республіці Крим) прав людини, що вимагало б втручання будь-якого міжнародного суб'єкта або міжнародного співтовариства. Таким чином, звернення самозваних керівників однієї з адміністративних одиниць України - Автономної Республіки Крим - до російської влади із закликом надати військову допомогу є протиправними, а будь-які рішення, прийняті на підставі цього звернення, нелегітимні. Це підтверджується, зокрема, встановленням кримінальної відповідальності за публічні заклики до розв'язування війни як за законодавством України (стаття 436 Кримінального кодексу України), так і за законодавством Російської Федерації (стаття 354 Кримінального кодексу РФ).

Окупація української території Російською Федерацією є актом агресії, тобто міжнародним злочином. Міжнародне право передбачає особливий режим міжнародної відповідальності держави, яка порушує імперативні норми загального міжнародного права, а особи, винні у вчиненні злочину агресії, несуть індивідуальну кримінальну відповідальність за міжнародним правом.

Політика Російської Федерації по відношенню до України руйнує не тільки двосторонню міжнародно-правову базу. Вона загрожує загальній системі міжнародного права.

Міжнародне право є і залишається інструментом мирного вирішення спорів між державами. Будь-яке втручання однієї держави у внутрішні справи іншої є неприпустимим і має бути засуджене міжнародним співтовариством.

Виходячи з того, що порушення Російською Федерацією норм jus cogens є прямим посяганням на інтереси світового співтовариства в цілому, це створює для держав обов'язок не допустити їх безкарність як obligatio erga omnes (обов'язок перед усіма). При цьому, здійснення злочину агресії несе за собою кримінальну відповідальність певних посадових осіб держави - агресора.

32 билет: