Билет 1

1) юридична наука

Юридична наука — це система знань про об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покликана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної освіти, забезпечувати юридичних робітників необхідними даними про видання і застосування законів.

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає в основному конкретні знання, виражені у точних конструкціях, співвідношеннях, як і природничі науки. Юриспруденцію деякою мірою можна порівняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну і прикладну (практичну) спрямованість. Юрист, як і лікар, має справу зі здоров'ям і життям. Діяльність юриста стосується «здоров'я» суспільства у цілому, духовного життя людини. Юрист проводить профілактичну роботу, «лікує» пороки у суспільному житті, духовному світі людини.

3. Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення.

Вона досліджує питання, пов'язані зі спроможністю відображати об'єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у процесі створення і застосування законів (вивчення обставин юридичної справи, тлумачення законів і т. і.). Так, скажімо, одна із юридичних дисциплін — криміналістика^[1] присвячена специфічним питанням людського мислення, застосуванню багатьох спеціальних знань при розслідуванні злочинів. Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основних галузей людських знань — суспільних наук, природничих наук, наук про мислення. Головне призначення теоретичної юриспруденції (юридичної науки) — бути науковим орієнтиром для практики державного і правового будівництва на підґрунті пізнання і усвідомлення відповідних суспільних процесів та явищ. Юридична наука в сучасній Україні ґрунтується на досягненнях і досвіді вітчизняної юриспруденції та юриспруденції інших країн, на ідеях і цінностях прав і свобод людини, панування права і соціально-правової державності.

2) правовий нігілізм

Однією із цілей правової освіти є подолання правового нігілізму — антипода правової культури.

Правовий нігілізм — це деформований стан правосвідомості особи, суспільства, групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір.

Ігнорування закону зі злочинною метою — самостійна форма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі кримінальні злочини.

Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до права) — найбільш поширена і укорінена форма деформації правосвідомості населення в державах з авторитарним і тоталітарним режимами.

На цей час причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:

— невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість;

-  низьку правову культуру;

- слабість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін.

Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід назвати:

1) якість законів та інших нормативно-правових актів. Забезпечення належної ролі закону в системі правових актів. Наявність стабільності та однаковості в регулюванні суспільних відносин;

2)  авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої державної структури, здатної забезпечити виконання права. Вдосконалення системи правоохоронних органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законності. Підвищення ролі суду;

3)  високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати. Збереження самобутності правової культури. Поліпшення системи правової інформації, професійного навчання і виховання юристів, інших посадових осіб.

3) порівняльна характеристика юридичної науки України та ЄС

Україна:

Перед сучасною юридичною наукою постає цілий ряд нових завдань, що мають перспективний або першочерговий невідкладний характер. Молода українська держава опинилася в дуже скрутному становищі. Особливі труднощі відчуваються в економічній сфері. Однак, за Конституцією Україна - це демократична, правова, соціальне орієнтована держава, тому вирішення проблем державного будівництва, економічного відродження країни значною мірою залежить від використання правових заходів та механізмів. Ті методи управління, що існували до входження України в систему ринкових відносин, вже не відповідають дійсності, але ще не склалася і нова система управління, не спрацьовують на практиці юридичні гарантії, проголошені чинним законодавством. Тому виникла гостра потреба - засобами юридичного прогнозування сконструювати модель сучасного українського суспільства та вказати на шляхи та методи її практичної реалізації з урахуванням існуючих особливостей внутрішнього порядку та вимог світових стандартів щодо організації державного життя. Це генеральна лінія, якою рухається вся юридична наука, але поряд з цим передбачається вирішення значної кількості більш конкретних завдань: підготовка проектів законодавчих актів, проведення загальної систематизації законодавства, розробка правових механізмів ефективного використання інституту місцевого самоврядування, передбачення нових тенденцій росту злочинності та обґрунтування відповідних правових гарантій захисту прав та свобод громадян, вивчення та ґрунтовний аналіз практики державотворення інших країн з метою використання їх позитивного досвіду тощо.

Головним науковим закладом, який виконує функцію провідного координаційного центру, є Національна Академія Наук України, в складі якої поряд з іншими знаходиться Інститут держави та права. В цьому закладі зосереджено вагомий науковий потенціал сучасної правової науки України. Значна плеяда відомих фахівців правознавства працюють у вищих та середніх навчальних закладах, залучаючи до наукового знання десятки тисяч студентів.

За даними Інституту законодавства Верховної Ради України на 1996 рік у нашій країні було зареєстровано близько 170 докторів юридичних наук та більше 400 кандидатів юридичних наук за різними фаховими напрямами. За останні роки ці показники значно збільшилися. При цьому слід згадати про певну кількість спеціалістів, що працюють у наукових юридичних установах, центрах, лабораторіях без наукового ступеню чи звання, але також складають вагому частину інтелектуального потенціалу нашої країни. Одне із значущих місць займає Спілка юристів України, яка своєю організуючою цілеспрямованою роботою впливає на координацію зусиль юридичної сфери в цілому. Українськими науковцями-юристами на даному етапі активно ведуться пошуки у всіх галузевих та міжгалузевих складових юридичної науки: конституційному праві, адміністративному праві та управлінні, господарському праві, екологічному праві та ін. Особливу увагу науковців привертають до себе проблеми правового регулювання економічних відносин - це питання реанімації вітчизняного виробництва, подолання безробіття, перекваліфікації працівників. Крім всього іншого, в межах дослідження залишаються проблеми функціонування державного апарату, юридичної відповідальності, захисту прав громадянина та людини, дотримання чіткого режиму законності . Вирішення цих та багатьох інших питань на рівні науково-юридичного прогнозування сприятиме розвитку та стабілізації суспільного життя в країні. Але не тільки у ході дослідження використовуються навички та досвід науковців-юристів. Одне з головних завдань правознавства - сприяти вирішенню практичних питань суспільства, тому багато хто з науковців-юристів працюють безпосередньо у вищому органі законодавчої влади — парламенті, адміністрації Президента України, Конституційному Суді України та в інших органах державної влади, застосовують свої наукові знання та досвід для безпосереднього вирішення загальнодержавних завдань.

На сучасному етапі Українська юридична наука своїм основним завданням має сприяти реформуванню основних сфер державно-політичного, життя, виробленню рекомендацій на основі глибокого аналізу існуючих явищ правової дійсності та узагальнення світового досвіду з питань державного будівництва.

Вирішення багатьох проблем, що виникають у сфері державного управління, значною мірою залежить від правової культури членів суспільства, розвинутості законодавства, інших правових явищ. Однак, в умовах сучасного життя все більше уваги привертає до себе проблема якісного виконання обов'язку державними службовцями, значна частина яких працює у юридичній сфері. Прийняття науково обгрунтованого закону, вироблення виваженого управлінського рішення, захист інтересів громадян або підтримка державного обвинувачення у суді все це вимагає від людей, наділених владними повноваженнями, особливого ставлення до своєї справи, наявності певної системи моральних та професійних якостей.

ЄС:

У Великій Британії вступати на юридичні факультети можна на базі загальної

середньої освіти. Вступних іспитів не проводять. Кожного абітурієнта оцінюють

індивідуально та цілісно, використовуючи всю наявну інформацію. Зокрема, немає

принципових відмінностей між факультетами у процесі подання документів для вступу, їх

обсязі, чи оцінюванні. Водночас вартість навчання на юридичних факультетах зазвичай є

значно вищою в порівнянні із іншими факультетами.

Щороку близько 13 000 осіб випускаються з юридичних кіл країни. На жаль, у

Великій Британії не ведуть статистичного обліку кількості вступників.

У Франції загальною передумовою для доступу до вищої юридичної освіти є

завершена середня освіта. Напрям підготовки в середній колі має відповідати

спеціалізації у вищому начальному закладі, обов’язковим є попередній запис на

факультет. Абітурієнтів відбирають на основі вивчення їхніх досьє кандидата, а також із

урахуванням рішення педагогічної комісії. Іншими словами, відбувається конкурс досьє

(дипломів та оцінок) вступника. Вік вступників звичайно становить19-25 років.

Кількість вступників до французьких вищих навчальних закладів усіх видів у 2009

році становила 1 251 700, при цьому щороку понад 30 тисяч студентів вступають на

правничі факультети.

Загальні передумови доступу до юридичної освіти у Німеччині визначає Рамковий

закон «Про вищу школу», який конкретизують законодавчі акти федеральних земель.

Іспитів або якогось конкурсного відбору немає – до вишу вступають за результатами

шкільного навчання. У «давніх» федеральних землях Західної Німеччини шкільне

навчання триває 13 років, тоді як у «нових» федеральних землях Східної Німеччини

зберігається традиція 12-річного шкільного навчання, тому раніше як у 18-19 років

вступити до університету практично неможливо.

У Німеччині немає точної статистики щодо кількості вступників та випускників, однак

доступні дані, згідно з якими 2007 року 10 696 осіб успішно склали перший державний

юридичний іспит (таким чином, здобувши право займатися деякими правничими

професіями), а 8 352 осіб – другий державний юридичний іспит (що надає їм право

посідати будь-яку правничу посаду).

У Польщі навчатися на юридичному факультеті може особа, що завершила

навчання в ліцеї, має свідоцтво зрілості та склала державний іспит (українські аналоги

атестата середньої коли та незалежного тестування відповідно).

Середній вік вступників становить18 років. Для абітурієнтів юридичних факультетів

передбачено конкурсний відбір: як правило, ідеться про результати іспитів на базі

шкільної освіти. Зі встановленого переліку іспитів(історія, суспільствознавство, польська

мова) студент має право обрати один із найкращим результатом.

Станом на30 листопада2009 загальна кількість студентів юридичних факультетів у

Польщі складала59 432 осіб, із яких 46 755 студентів навчалися в державних юридичних

колах, решта12 677 – у навчальних закладах інших форм власності. У2009 році6 037

студентів закінчили правничі факультети вищих навчальних закладів країни, із них3827

осіб навчалося на стаціонарній формі, а2210 – на заочній.

Університети Великої Британії видають дипломи на підставі успішного складання

іспитів із предметів, які є достатніми для отримання належної суми кредитів.

У Франції диплом видається за умови виконання навчального плану, успішного

проходження практики й успішного захисту дипломної роботи. Окремих державних іспитів,

як в Україні, не передбачено.

У Німеччині певний рівень університетського навчання вважається закінченим,

якщо студент брав участь у відповідних навчальних заходах протягом щонайменше 4

років, успішно склав поточні іспити у вигляді клаузур(письмових праць під наглядом) та

інших засобів поточного контролю, а також склав перший юридичний іспит.

Щоб отримати диплом університету за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра в

Польщі, потрібно скласти державні іспити та захистити дипломну роботу.

У Великій Британії кваліфікаційні іспити для доступу до професії адвоката

складають після проходження курсу професійної підготовки адвокатів, який наразі

пропонують 11 провідних правничих кіл країни, які й оцінюють результати

кваліфікаційних іспитів, застосовуючи різні форми перевірки знань і навичок. Для

юрисконсультів діє схожий курс юридичної практики, який проходять у юридичних колах,

сертифікованих Регуляторним органом Об’єднання правників.

У Франції немає державних кваліфікаційних іспитів на зразок українських, однак

щоб розпочати професійну діяльність, потрібно скласти зовнішній іспит у відповідному

професійному об’єднанні.

У Німеччині кваліфікаційних іспитів загалом не проводять, хоча й існують деякі

винятки, обумовлені особливостями законодавства федеральних земель про доступ до

деяких правничих професій– передусім йдеться про так званих«адвокатів-нотаріусів».

Законодавство Польщі детально регламентує порядок проведення іспитів

(вступного та кваліфікаційного), а також порядок формування і склад відповідних комісій,

порядок підготовки й оприлюднення завдань та запитань, що їх виносять на іспити.

Результати кваліфікаційного іспиту перевіряє спеціально створена екзаменаційна комісія,

до складу якої входять фахівці, чия репутація та кваліфікація повинні забезпечити

справедливе проведення іспиту.

Наукова діяльність

Науковий ступінь у Франції підтверджується дипломом, що видається за результатами

публічного захисту дисертаційної роботи перед комісією після закінчення навчання в

докторантурі (аспіранти називаються докторантами). Наукового ступеня доктора

юридичних наук не існує. За рішенням комісії присуджують науковий ступінь (доктор

філософії) зі спеціалізацією за певним напрямком юридичної науки: адміністративним

правом, кримінальним правом, європейським правом тощо.

У Німеччині академічні ступені здобувають відповідно до етапу та результатів

навчання, а також складання відповідних іспитів. Статус академіка в Німеччині не має тієї

ваги, яка притаманна йому на теренах колишнього Радянського Союзу. Якщо йдеться про

науково-теоретичні досягнення в галузі юриспруденції, то в Німеччині можна здобути

найвищий академічний ступінь – ступінь доктора, який є найпоширенішим і

найважливішим науковим (академічним) ступенем. Статус, порядок присудження,

використання та позбавлення академічних ступенів декількома параграфами

визначається в земельних законах про вищу колу.

Відповідно до закону«Про наукові ступені та вчені звання, а також звання у галузі

мистецтва» від14.03.2003, у Польщі є такі наукові ступені:

• ступінь доктора;

• ступінь доктора з габілітацією в певній галузі наукових знань.

Наукові ступені надають інститути, уповноважені Центральною комісією з питань

ступенів і звань(українські еквіваленти спеціалізованих вчених рад).

В університетах Великої Британії розрізняють навчальні ступені(taught degrees) та

дослідницькі ступені (research degrees). Самі назви цих категорій свідчать про відмінні

підходи до їх отримання. Кожен факультет окремо вирішує, які ступені присуджувати та за

якими спеціальностями.

До наукових ступенів у праві належать ті, що їх здобувають на підставі проведеного

наукового дослідження:

• магістр ерудиції(M. Litt.);

• доктор філософії у сфері права(Ph. D. Law);

Окремим є ступінь доктора права (LL.D.), який присуджують відомим ученим «за

видатний науковий доробок у праві» або як почесне звання.

У Франції вимогами для здобуття наукового ступеня у праві є успішне закінчення

ВНЗ, схвальні характеристики щонайменше двох осіб, які рекомендують вступати на

певний напрямок до докторантури, виконання плану навчання в докторантурі, підготовка

дисертаційної роботи, публікація фахових статей та участь у конференціях.

У Німеччині докторський ступінь може бути присуджено особі, яка закінчила

університетське навчання, отримала щонайменше оцінку«добре» з першого державного

юридичного іспиту, а також успішно захистила й опублікувала свою дисертацію.

Ступінь доктора в Польщі може одержати особа, яка:

• здобула звання магістра права;

• склала іспити, визначені Радою (з базової дисципліни, яка відповідає темі

дослідження, з додаткової дисципліни та з іноземної мови);

• представила та захистила дисертацію.

Ступінь доктора з габілітацією може одержати особа, яка:

• має науковий ступінь доктора та значний науковий доробок;

• успішно захистила наукову працю перед відповідною радою.

Робота над дисертацією в переважній більшості випадків триває до2 років.

У Великій Британії дослідницькі(наукові) ступені магістра ерудиції у сфері права

(M. Litt. in Law) та доктора філософії у сфері права(Ph. D. in Law) належать до так званого

третього циклу освіти, тому передумовами для здобуття цих ступенів є опанування

дисциплін, потрібних для дослідницької роботи, проведення дослідження, а також

викладацька діяльність.

Вступити на програму підготовки магістра ерудиції (M. Litt.) та доктора філософії

(Ph.D.) із права можна на основі диплома бакалавра з права або спорідненої науки, якщо

цей диплом є з відзнакою та виданий провідним університетом. На дослідницькі програми

вступають здебільшого випускники з дипломом магістра права чи споріднених наук.

По завершенню першого року навчання кандидати на здобуття ступеня магістра

ерудиції(M.Litt.) чи доктора філософії(Ph.D.) повинні довести свою наукову спроможність,

надавши такі папери:

- щоденних особистого наукового прогресу;

- коротку дисертацію обсягом до15 000 слів;

- пояснювальну записку до теми дисертації.

У Франції вимоги до наукової роботи сформувалися традиційно, окремі подробиці

уточнюють профільні кафедри, на яких відбувається написання робіт. Обсяг

дисертаційної роботи становить приблизно 120-160 сторінок, включаючи список

використаних джерел. Дисертація повинна мати ознаки наукової новизни та містити новий

розв’язок теоретично або практично значущої проблеми.

У Німеччині письмова праця у вигляді дисертації повинна містити новаторські

наукові розробки. Нормативне врегулювання вимог до дисертації не є дуже змістовним. У

середньому на написання праці витрачається від двох до чотирьох років.

Наукова праця у Польщі повинна пропонувати оригінальний розв’язок наукової

проблеми й засвідчувати загальні теоретичні знання кандидата у відповідній царині, а

також його спроможність самостійно провадити наукову роботу. Закон не встановлює

чітких формалізованих кількісних вимог до докторських досліджень, тому Центральна

комісія розробила критерії оцінки кваліфікації наукових кадрів, де подала роз’яснення

того, як належить тлумачити закон.

У Великій Британії основною передумовою здобуття дослідницького (наукового)

ступеня у праві є підготовка наукового дослідження. Ступені присуджують університети,

які самостійно формують вимоги до наукових досліджень. Разом із тим ці вимоги є доволі

подібними й звичайно включають таке:

Кандидат на здобуття ступеня магістра ерудиції (M. Litt.) повинен підготувати

дисертацію обсягом до 60 000 слів, включаючи примітки, однак без бібліографії, а на

здобуття ступеня доктора філософії(Ph.D.) – обсягом до100 000 слів;

• Дисертації оцінюють науковий керівник та інші викладачі факультету;

• Кандидат складає усний іспит за темою дисертації;

• Після іспиту, фахівці, які оцінювали дисертацію, подають звіти до Комітету

факультету з присудження ступенів, члени якого приймають рішення про

присудження ступеня.

У Франції правничий ступінь щороку здобувають близько2000 осіб.

У Німеччині присуджують близько1 000 наукових ступенів у правничій галузі на рік.

Разом із тим слід взяти до уваги той факт, що певна кількість «повних юристів»

здобувають наукові ступені вже після закінчення університетського етапу юридичного

навчання.

У Польщі у2009 році223 особам було присуджено науковий ступінь доктора права,

26 осіб здобули науковий ступінь доктора з габілітацією, ще17 осіб стали професорами

права. Усього в університетах Польщі за цей рік звання професора здобули 219

науковців.

Білет 2:

1) предмет та поняття теорії держави і права

Теорія держави і права є фундаментальною базовою нормативно юридичною наукою та складовою комплексної підготовки бакалаврів спеціальності МП.

Теорія держави і права — це юридична наука, що вивчає державу і право, державно — правові явища в їх взаємозв'язку та взаємодії, система знань про найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права.

Кожна наука має свій об'єкт і предмет дослідження. Об'єкт — це ті явища, котрі вивчаються наукою, а предмет — це те, що цікавить дану науку в конкретному об'єкті.

Юридична наука має своїм предметом державноправові явища, об'єктивні властивості держави і права, правовий статус людини і громадянина тощо. У свою чергу, теорія держави і права, яка входить до системи юридичних наук, має свій предмет дослідження. Це такі явища суспільного життя, як держава і право, загальні та специфічні закономірності їх виникнення, розвитку і функціонування, сутність та прояви їх у різних державноправових системах тощо. Відповідно, розрізняють загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Загальні закономірності, які притаманні державі і праву як суспільним явищам, вивчаються філософією, соціологією й іншими суспільними науками. В свою чергу теорія держави і права використовує доро­бок цих наук і застосовує їх для з'ясування державноправових явищ.

Специфічні закономірності вивчаються безпосередньо теорією держави і права й характеризують державу і право з позиції їхніх по­нять, функцій, форми тощо.

Крім закономірностей, теорія держави і права досліджує значне коло питань, які мають вагоме значення для всіх юридичних наук, формулює основні теоретичні поняття і категорії юриспруденції, такі як: сутність, тип, форми, функції, структура та механізм держави і права, правова система, норми права та їх джерела, галузі й інститути права, суб'єктивне право і юридичний обов'язок, правове регулювання, пра­вовідносини, правосвідомість, правова культура, права і свободи лю­дини і громадянина, їх законодавче визначення, додержання і захист.

Окрім суто реальних державноправових відносин, процесів, явищ та категорій, до предмета теорії держави і права належать також уявлення людей щодо цього, а саме та частина суспільної свідомості, яка пов'язана з державою і правом, ними опосередковується. Причому теорія держави і права орієнтується не тільки на правосвідомість сус­пільства в цілому, а й на групову, індивідуальну, професійну правос­відомість посадових осіб, представників органів державної влади, юристівпрактиків тощо.

Таким чином, предметом теорії держави і права є об'єктивні властивості держави і права, загальні й специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державноправових явищ, їх взаємозв'язок.

Слід зазначити, що теорія держави і права не ставить перед со­бою завдання вивчити всі сторони діяльності держави, зміст конкрет­них правових норм, практику їх застосування. Таке завдання виконує вся система юридичних наук.

Предмет теорії держави і права не залишається незмінним, а на­впаки, він перебуває в постійному розвитку, зазнає змін і перетворень, змінюється в міру залучення до сфери пізнання нових властивостей і явищ правової й державної дійсності.

Тому наука теорія держави і права повинна працювати на збільшення знань про свій предмет, розробляти систему наукових підхо­дів щодо дослідження його розвитку в умовах об'єктивної реальності, бути спроможною швидко реагувати на всі зміни у сучасній динаміч­ній державноправовій дійсності.

2) поняття, ознаки, склад, види правопорушень

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характе­ризується порушенням норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Правопорушення є антиподом правомірної по­ведінки.

Правопорушення — це суспільно небезпечне винне проти­правне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.

До основних ознак правопорушення належать:

1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків за­конним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною та фізич­ною);

2) правопорушенням може бути тільки діяння — тобто у вигляді активної дії (наприклад, вчинення крадіжки) або у формі бездіяльності — коли норми права зобов'язують особу зробити певні дії, а особа їх не виконує (наприклад, ненадання допомоги).

3) протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати вимоги конкретної норми права;

4) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчиненого суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності;

5) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки, а також мо­же нести юридичну відповідальність за їх здійснення;

6) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи матеріального характеру;

7) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Склад правопорушення — це сукупність закріплених у за­коні об'єктивних і суб'єктивних ознак, за наявності яких, суспіль­но небезпечне винне протиправне діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення включає чотири елементи:

1) об'єкт;

2) об'єктивну сторону;

3) суб'єкт;

4) суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, які охоро­няються нормами права та на які посягає конкретне правопорушення.

Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішнє вира­ження протиправного діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Тобто об'єктивна сторона описує як здійснене правопору­шення.

Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Не кожна особа визнається правопору­шником, а лише та, що є деліктоздатною, тобто спроможна відповіда­ти за свої діяння. Рівень деліктоздатності фізичної особи, на відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх ство­рення, визначається законом з урахуванням їх віку та психічного ста­ну здоров'я.

Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішнє психі­чне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Тобто суб'єктивна сторона описує, чому вчине­не правопорушення.

Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета.Вина може існувати у формі умислу або необережності. У свою чергу умисел поділяється на прямий і непрямий.Розрізняють два види необережної форми вини — протиправна самовпевненість та протиправна недбалість.Протиправна самовпевненість має місце тоді, коли особа пе­редбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.Протиправна недбалість має місце тоді, коли особа не перед­бачала можливості настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча була і могла їх передбачити.

Факультативними ознаками суб'єктивної сторони правопору­шення є мотив — тобто внутрішнє спонукання особи до вчинення правопорушення, а також мета — тобто уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи протиправне діяння.

Види. Залежно від ступеня суспільної шкідливості чи небезпеки правопорушення поділяють на злочини і проступки.

Злочин — це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Злочини поділяються на:

злочини невеликої тяжкості;

злочини середньої тяжкості;

тяжкі злочини;

особливо тяжкі злочини.

Проступок — це суспільно шкідлива протиправна винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка порушує при­писи інших, крім Кримінального кодексу України, норм права.

Проступки поділяються на такі основні види:

1) конституційні — це правопорушення, які посягають на поря­док організації та діяльності органів державної влади і управлін­ня, конституційні права і свободи громадян;

2) адміністративні — це правопорушення, які посягають на гро­мадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління;

3) дисциплінарні — це правопорушення, які дезорганізують нор­мальну діяльність підприємств, установ, організацій і посягають на трудову, військову, навчальну та інші види дисциплін;

4) цивільні — це правопорушення, що виникають у сфері майно­вих та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин.

3) анексія РФ Автономної Республіки Крим: поняття, вид, склад правопорушення, повна кваліфікація

Анексію АРК РФ можна віднести до міжнародних правопорушень. Міжнародне правопорушення – це несправедливий акт суб’єкта МП або його упущення, що полягає в порушенні міжнародного зобов’язання. Відповідно до ступеня тяжкості міжнародні правопорушення поділяються на три види:

• ординарні міжнародні правопорушення полягають у недодержанні умов партикулярних норм міжнародного права та порушують інтереси окремих держав і народів.

• серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси всього міжнародного співтовариства, але не загрожують безпосередньо миру та безпеці держав і народів

• найтяжчі міжнародні злочини порушують права й інтереси всього світового співтовариства, загрожують знищенням міжнародного правопорядку, ставлять під загрозу існування народів, націй, навіть держави. Ознаки найтяжчих міжнародних злочинів визначені в нормах міжнародного права, відповідно, виокремлені три групи злочинів: злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людяності.

Анексія Криму – це процес силового та протиправного відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації на правах суб'єкта Російської Федерації. Це правопорушення відноситься до найтяжчих міжнародних злочинів, а саме до злочину проти миру. Відповідно до ст.6 Статуту Нюрнберзького трибуналу, до злочинів проти миру було зараховано: підготовку, розв'язання чи ведення агресивної війни чи війни у порушенні міжнародних договорів, угод чи засвідчень, або участь у спільному плані чи змові, спрямованих на реалізацію вищевказаних дій.

У Резолюції Генеральної асамблеї ООН від 14 грудня1974г. дано поняття агресії – під агресією розуміється застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним із Статутом ООН. Здійснивши анексію Криму, Росія вчинила акт агресії проти України, посягнувши на її територіальну цілісність, порушивши основні принципи МП та ряд міжнародних договорів, а саме:

1. Гельсінкський заключний акт 1975 року, про непорушність кордонів у Європі;

2. Будапештський меморандум 1994 року про гарантії безпеки Україні;

3. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 р.;

4. Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 (ратифіковано 20.04.2004).

білет 3

1) Теорії походження держави. їі соціальна сутність

Основні теорії походження держави:

Патріархальна теорія (Аристотель). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Отже, держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька у сім’ї, яка є «батьківською» за характером.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою

Договірна теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом.

Теорія насильства (Л. Гумплович) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших.

Психологічна теорія – держава виникла завдяки особливим властивостям психіки людини: потребі покори, наслідування тощо. Народ є інертною масою і не здатен приймати рішення, а тому потребує постійного керівника.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами.

Космічна теорія – виникнення держави пов’язане із завезенням на Землю політичної організації із Космосу іншими цивілізаціями.

Соціальна сутність держави (а втім, як і будь-якого іншого соціального явища) полягає в її здат­ності задовольняти певні потреби та інтереси тієї чи іншої спільності (соціальної групи, частини, а іноді й усього суспільства). Отже, розкрити соціальну сутність держави означає виявити і вказати, інтере­си і волю якої саме частини суспільства (класової, національної чи іншої) виражає, задовольняє дана держава. А досягнути цього можна тільки шляхом наукового, теоретичного дослідження держави, причому здійснюваного на основі соціальне зміс­товного, соціальне сутнісного підходу .

Соціальна сутність сучасних держав виражається у їх загальнонаціональних функціях щодо освіти, культури, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення та інших форм соціального захисту своїх громадян. Держава набуває соціальних ознак, якщо реалізація цих функцій відбувається на основі панування права, створення гарантій прав людини, дотримання демократичних принципів здійснення соціально-економічної політики.

2) Поняття, види й ознаки правової і правомірної поведінки

Правова поведінка-соціально значимі вчинки індивідуальних чи колективних суб'єктів, що контролюються їх свідомістю і волею, передбачені нормами права і тягнуть за собою юридичні наслідки.

Правовій поведінці притаманні такі ознаки.

1.Соціальна значущість. Вчинки людей вплетені в систему суспільних відносин і тому здійснюють на неї відповідний вплив (позитивний чи негативний). У цьому і проявляється соціальна характеристика (оцінка) поведінки, яка може бути або суспільно корисною, або суспільно шкідливою.

2. Психологізм, суб'єктивність. Він обумовлений тим, що люди наділені свідомістю та волею і контролюють свою поведінку. Здійснюючи ті чи інші дії у правовій сфері, суб'єкт співвідносить їх з існуючими нормами і цінностями, аналізуючи з позиції того, яку користь він принесе суспільству, собі, іншим людям.

3. Ця поведінка регламентується нормами права.

4. Виражається зовні у формі діяння суб’єкта, тобто його дії чи бездіяльності.

5. Може породжувати юридичні наслідки.

Види правової поведінки:

- правомірна - соціальне корисна, відповідає нормам права

- неправомірна (протиправна) — правопорушення - соціальне шкідлива,      суперечить нормам права

- зловживання правом - відповідає нормам права, але є соціально-шкідливою

Правомірна поведінка — це суспільно корисна, суспільно необхідна, бажана і допустима поведінка осіб, яка відповідає правовим нормам і гарантується державою.

Розглянемо деякі ознаки правомірної поведінки.

1. Правомірна поведінка відповідає вимогам правових норм. Нерідко правомірна поведінка трактується як поведінка, що не порушує норм права.

2. Правомірна поведінка є соціально корисною поведінкою. Ці дії, адекватні способу життя, корисні (бажані), а часом і необхідні для нормального функціонування суспільства.

3. Правомірній поведінці притаманна така ознака, яка характеризує її суб'єктивну сторону, яку, як і будь-які інші дії, складають мотиви і цілі, внутрішнє ставлення до них індивіда.

4. Вона є найбільш ефективною формою реалізації права, яка гарантується й охороняється державою. Властиво, через правомірну поведінку здійснюється впорядкування суспільних відносин, яке необхідне для нормального функціонування і розвитку суспільства, забезпечення стійкого правопорядку.

5. Деякі види правомірної поведінки об'єктивно необхідні для нормального розвитку суспільства.

6. Інші варіанти поведінки є бажаними для суспільства (участь у виборах, вступ у шлюб, оскарження неправомірних дій посадових осіб тощо).

7. Можлива правомірна соціально допустима поведінка. Такою, наприклад, є розлучення, страйк. Держава не зацікавлена в її поширенні. Проте ці дії правомірні, дозволені законом. А тому можливість їх здійснення забезпечується державою.

Види правомірної поведінки.

Залежно від суб'єкта права, який здійснює правомірні дії, останні можна поділити на правомірну, індивідуальну і групову поведінку.

За зовнішньою, об'єктивною стороною правомірна поведінка може маги вияв у формі дій чи бездіяльності. Близькою до цього поділу правомірної поведінки є поділ за формами реалізації правових норм, до яких належить їх дотримання, виконання, використання і правозастосування.

За сферою суспільних відносин — економічна, політична та ін.

За ставленням держави до правомірної поведінки — схвалювана, стимульована, допустима.

Дуже важливе значення має класифікація правомірної поведінки за вольовою ознакою. Залежно від ступеня відповідальності, ставлення суб'єкта до своєї поведінки, її мотивацій розрізняють декілька видів правомірної поведінки.

Соціально активна поведінка полягає у добровільності здійснення правових норм, переконаності в їх справедливості, високому ступені відповідальності суб'єкта.

Пасивна (її різновидом є конформістська) поведінка полягає в пасивному пристосовницькому ставленні до правового становища, низькому ступені соціальної активності, вона здійснюється за принципом «робити так, як роблять інші».

Маргінальна поведінка базується на мотивах страху людини перед юридичною відповідальністю. Такий стан суб'єкта характеризується готовністю до протиправних дій у випадку послаблення нагляду за його поведінкою.

Звичайна поведінка характеризується тим, що необхідність здійснення такої поведінки стала звичною, навіть не усвідомленою в усіх аспектах. Вона стає внутрішньою потребою людини.

3) Сепаратизм в Донецькій і Луганській областях. Дайте кваліфікацію юридичного правопорушення

Правопорушення — це суспільно небезпечне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта, яке суперечить вимогам правових норм.

Розглянемо основні ознаки правопорушення:

По-перше, правопорушення — протиправний акт поведінки, тобто такий, що порушує саме правову норму, а не будь-яку іншу із соціальних норм.

По-друге, правопорушення — зовнішній акт поведінки —діяння, яке може проявлятися у формі дії або бездіяльності (не визначаються правопорушенням думки, почуття тощо).

По-третє, правопорушення — свідомий і вольовий акт поведінки, тобто скоєний особою, яка розуміє характер і значення свого діяння і може керувати своїми вчинками

По-четверте, правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто скоєне умисно або з необережності.

По-п’яте, для правопорушення характерна наявність причинного зв'язку між діянням і суспільно небезпечними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

По-шосте, правопорушення завжди завдає суспільству певної шкоди, а тому завжди є небажаним, суспільно небезпечним.

Усі правопорушення поділяються на:

1) злочини – це суспільні небезпечні, протиправні, винні і карні діяння, які вчиняють чи можуть вчинити суттєву шкоду певним суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом.

2) провини (проступки) – це правопорушення, що не досягають рівня суспільної небезпеки, притаманної злочинам.

Склад правопорушення — це сукупність закріплених у законі ознак об’єктивного і суб'єктивного характеру, за наявності яких суспільно-небезпечне діяння визнається конкретним правопорушенням.

Елементи складу правопорушення:

—об’єкт правопорушення;

—об’єктивна сторона правопорушення;

—суб'єкт правопорушення;

—суб'єктивна сторона правопорушення.

В правовій науці під сепаратизмом розуміють прагнення окремих груп населення чи організації до відокремлення, відособлення, або ж рух за надання частині держави права автономії чи за її повне відокремлення й створення нової держави. На сьогоднішній день під терміном «сепаратизм» розуміється злочин. Так дійсно, будь-яка держава в своєму законодавстві передбачає що вона є незалежною, неподільною та суверенною. І будь-яке бажання відділитися і розколоти державу має вважатися злочином.

Як на даний час, розцінювати заклики до від’єднання від території України? Відповідь дуже проста – це є особливо тяжкий злочин. Адже територію країни, де проживає величезна кількість людей одної національності, віросповідання, об’єднаних спільним бажанням жити краще розділяти просто недопустимо, а заклики до від’єднання розцінювати інакше як злочин просто неможливо. У чинному Кримінальному Кодексі України немає статті яка прямо б регулювала відповідальність за сепаратизм. Тому для того щоб кваліфікувати дії пов’язані із сепаратизмом необхідно звернутися до статті 110 КК України «Посягання на територіальну цілісність і недоторканість України». Сепаратизм підлягає кримінальній кваліфікації за статтею 110 КК України, саме тому, що його наслідками є порушення територіальної цілісності і недоторканості території України. Яка ж відповідальність настає за сепаратизм? Перш за все варто зазначити що стаття 110 КК України знаходиться в Розділі 1 Особливої частини КК України «Злочини проти основ національної безпеки України». За своєю правовою природою злочини цього розділу є особливо тяжкими, саме тому і відповідальність за них дуже сувора. 08 квітня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» (реєстраційний номер 4524-1), яким суттєво підвищила відповідальність за вчинення сепаратизьких дій.

Билет 4:

1. Етапи розвитку держави та суспільства, їх характеристика. Ознаки держави, ознаки суспільства

Для держави характерно:

1)поява соціально неоднорідного,класово розшарованого суспільства,яке має антагоністичні протиріччя;

2) поява адміністративно-територіального поділу населення (округи, області та ін.);

3) поява публічної влади, відокремленої від населення (державний апарат), яка виражає і захищає інтереси економічно найзабезпеченішої частини (класу) суспільства і виникла в результаті його соціального розшарування;

4) наявність апарату примусу (придушення) — загонів збройних людей у вигляді армії, поліції та ін., -- на який спирається державний апарат;

5) поява певних функцій (законодавчої, виконавчої) у окремих органів публічної влади;

6) поява офіційної системи оподаткування;

7) поява писаних загальнообов'язкових правил поведінки — юридичних норм.

Розвиток первісного суспільства в усіх регіонах світу спочатку проходив приблизно однаково. Проте на стадії переходу до держави шляхи різних первісних суспільств розійшлися.

Розрізняють два основні шляхи виникнення держави:

європейський (Афіни, Рим, давньогерманські держави);

східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія та ін.).

На Древньому Сході, в Азії та Африці (східний, азіатський шлях виникнення держави) перші держави виникли в зонах поливного землеробства ще в епоху бронзи. Проведення великих громадських робіт із будівництва каналів та інших іригаційних споруд зажадало збереження сільськогосподарської общини і суспільної форми власності на землю. Поступово суспільна власність перетворилася на державну. Приватна власність не придбала істотного значення.

Східні держави — деспотичні монархії — не мали ясно вираженої класової диференціації. Тут держава стала й організатором виробництва, й правителем над членами общини, їх експлуататором. Родоплемінне вельможне панство привласнювало не самі засоби виробництва, а управління ними. Маючи у власному розпорядженні якісь матеріальні блага, воно втрачало їх разом з утратою посади. Значення приватної власності, яка посідала певне місце в країнах Давнього Сходу, було невеликим. Раби, як правило, були власністю держави або церкви, але не приватних осіб.

Особлива роль відводилася божественному освяченню влади. Родове вельможне панство прагнуло зберегти своє становище і владу як дані Богом, Правитель проголошувався носієм Божої волі, посередником між Богом і людьми. Так відбувався процес сакралізації влади — проголошення її священною, непорушною, недоторканною.

Особливості виникнення держав східного типу:

- основу економічних відносин складає державна форма власності;

- приватна власність має другорядний характер;

- державна влада є деспотичною;

- є потужний чиновницький апарат;

- відбувається сакралізація (освячення) влади;

- встановлюються застій і нерухомість у суспільстві, яке протягом століть не розвивається.

На території Європи (європейський шлях виникнення держави) головним чинником утворення держави було класове розшарування суспільства в зв'язку із формуванням приватної власності на землю, худобу, рабів. У південної Європі держави виникли в епоху заліза. Там не були потрібні такі громадські роботи, як у разі східного (азіатського) шляху виникнення держав. У результаті розкладання общин виникла або приватна власність на землю (Афіни, Рим), або приватне землекористування зі збереженням державної власності (Спарта).

В Афінах появу держави нерідко називають класичною формою походження держави. Вона виникла безпосередньо із внутрішніх, класових протиріч, які розвилися в надрах родоплемінного суспільства.

У Давньому Римі процес формування класів і держави внаслідок цілої низки причин гальмувався, і перехідний до держави період розтягся на століття. В основному процес утворення держави в Давньому Римі був таким же, як і в Афінах, лише супроводжувався боротьбою плебеїв (прийшлого населення) проти патриціїв (римського родового вельможного панства). Плебеї — особисто вільні, не пов'язані з римським родом, мали торгове і промислове багатство. Боротьбою проти патриціїв за владу вони стимулювали розкладання родоплемінного ладу і утворення держави.

У Давній Спарті поява держави була обумовлена не лише внутрішньоекономічними причинами, а й завойовницькими походами, у результаті яких завойоване населення ставало не особистими рабами завойовника, а общинними рабами (ілотами). Перевищення кількості ілотів над спартанцями і острах загрози повстання з їх боку зумовили формування держави на підґрунті специфічної форми землекористування. Тут приватна власність на землю і рабів не допускалася, земля розподілялася порівну серед общинників на правах володіння.

У давніх германців утворення держави було прискорене завоюванням значних територій Римської імперії. Родова організація не була пристосована для панування над завойованими територіями. Це призвело до розвитку прафеодального (або ранньофеодального) ладу на землі колись-то могутньої Римської.

2. Юридичні властивості суб'єктів права. Правоздатність, дієздатність, деліктоздатність -поняття та хар

Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи лежать два критерії:

- вікова характеристика (певний вік);

- зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Склад правосуб'єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.,

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

3. Рішення Держдуми РФ щодо приєднання АР Крим: юридична характеристика

Держдума Росії прийняла заяву «Про ситуацію в Республіці Крим». Проект цієї постанови внесли на розгляд палати напередодні лідери всіх чотирьох парламентських фракцій і спікер ГД Сергій Наришкін.

У своїй заяві Держдума вітає вільне волевиявлення народу Криму на референдумі 16 березня про входження Криму і Севастополя до складу РФ.

Крім того депутати висловлюють впевненість у тому, що «органи державної влади та управління республіки Крим будуть підтримувати на її території мир, міжнаціональну і міжконфесійну злагоду і мовне різноманіття, що склалися на даній території», передають РІА Новини.

Також в документі йдеться про те, що «Державна Дума своїми рішеннями і діями сприятиме соціально-економічному розвитку республіки Крим і стабільності на даній території в перехідний період».

У своїй заяві Держдума РФ обіцяє зокрема сприяти забезпеченню безпеки всіх осіб, що знаходяться на території Криму, незалежно від їх громадянства, національності, мовної та релігійної приналежності, а також сприяти дотриманню їх законних прав і свобод.

За приєднання до РФ проголосували більше 90 % осіб, що взяли участь у голосуванні.

Офіційний Київ і міжнародне співтовариство результати кримського референдуму не визнали.

Слідом за проголошенням Криму незалежною державою, Верховна рада АР Крим звернулася до Росії з проханням про прийняття до складу РФ.

Раніше повідомлялося, що з 17 березня Крим стає незалежною державою. Про це проголосив кримська Верховна Рада, яку відтепер перейменували у Державну раду. Про це повідомляє прес-служба ВР АРК.

Під час позачергового пленарного засідання Верховної Ради АРК було прийнято постанову «Про представницькому органі Республіки Крим», за яку проголосували 85 депутатів.

Зокрема в прийнятому документі зазначається, що «у зв'язку з виходом зі складу України і проголошенням Республіки Крим незалежною державою» Верховна Рада Автономної Республіки Крим перейменувати представницький орган Республіки Крим Державною Радою Республіки Крим - парламентом Республіки Крим з дня проголошення незалежності Республіки Крим.

Рішення Державної Думи і Ради Федерації Російської Федерації про включення Криму до свого складу є юридично нікчемним. Переважна більшість жителів Севастополя проголосували на референдумі за приєднання до Росії (явка 50-80 %), в Криму за різними даними за приєднання до Росії проголосували 50-60% виборців при загальній явці в 30-50%;

- Жителі Криму голосували не стільки за приєднання до Росії, скільки за припинення, за їх словами, «корупційного свавілля і злодійського засилля донецьких ставлеників».

Мешканці ж Севастополя голосували саме за приєднання до Росії.

Побоювання перед незаконними збройними формуваннями в Севастополі були більше, ніж в інших районах Криму.

Отже, межі можливих значень загального числа виборців АР Крим, які проголосували на окупендумі за приєднання до Росії, становлять від 15% (30х50) до 30% (50х60).

Як відомо, за даними М. Джемілєва, явка виборців АР Крим на окупендумі склала 32,4%. У цьому випадку число виборців АР Крим, які проголосували за приєднання до Росії, склало трохи більше 31%.

Таким чином:

- Більшість виборців, що проживають в АР Крим (за різними оцінками, від 69% до 85% ), що не голосувало за аншлюс;

- Офіційно оголошені результати окупендуму, неодноразово публічно повторені В.Путіним, були грубо сфальсифіковані;

- Рішення Державної Думи РФ, Ради Федерації РФ, Президента РФ про приєднання АР Крим Україна до Російської Федерації базуються не тільки на неприйнятних порушеннях Конституції України та міжнародного права, а й на грубій фальсифікації результатів окупендуму 16 березня проти ясно вираженої волі переважної більшості жителів АР Крим Україна і тому є юридично нікчемними.

5 билет:

1. Норми та організація влади в первісному суспільстві. Заборони та їх види.

На етапі первісного розвитку суспільства держави не було, тому цей період називають додержавним суспільством. Універсальною формою організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли всі народи світу, е община. Найбільш соціально організованою була родова община завдяки колективізму у виробництві та споживанні. Спільність інтересів, виробництва та споживання членів роду зумовила таку організацію суспільної влади, як первісне самоуправління, яке характеризується такими ознаками:

• існувало тільки у межах роду, виражало Його волю та базувалося на кровно-родинних зв'язках;• суб'єкт та об'єкт управління збігалися;• влада не поділялася за окремими функціями на певні види;• органами самоуправління виступали збори членів роду та старійшини (вожді), що на них обиралися;• суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на цих зборах;• влада старійшин (вождів) ґрунтувалась на їх авторитеті, досвіді, повазі до них, ця посада не давала ніяких переваг — старійшина вважався "першим серед рівних".

Поведінка членів первісного суспільства регламентувалася первісними соціальними нормами, такими як звичаї (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх застосування протягом тривалого часу) або табу (заборона, що накладалася на певний предмет, діяння, слово тощо, порушення яких призводило до покарання (статеве табу, харчове табу)).

Первісні норми ґрунтувалися на природній необхідності та мали значення для усіх сфер життя общини, роду, племені. Це були "мононорми", тобто нерозчленовані, єдині норми. У них змішувалися різні елементи: моральні, релігійні, правові начала.

Ознаки первісних соціальних норм:

• виникали і формувалися поступово в процесі суспільного життя, складалися в результаті багаторазового повторення;• виражали волю та інтереси роду або племені;• були наявні у свідомості людей, не мали письмової форми вираження;• забезпечувалися засобами суспільного впливу, силою звички, традицій.

У первісному суспільстві заборони були під терміном "табу". Табу перш за все, це заборони передбачені волею богів та вождю.

Види заборон : а) охорона важливих облич: вождів, священиків, предметів і т.п. від можливих ушкоджень; б) захист слабких - жінок, дітей і взагалі звичайних людей проти могутнього Мана (магічної сили) священиків і вождів; в) захист від небезпек, зв'язаних з дотиком до трупів чи з їжею, відомої їжі і т.п.; г) охорона важливих життєвих актів: пологів, присвяти дорослого чоловіка, шлюбу; д) захист людських істот від могутності гніву богів і демонів; е) охорона новонароджених і маленьких дітей від різноманітних небезпек.

Що стосується релігійних заборон, то основою їх заборон є міцвот. Це перелік заборон, які караються законом, їх не можна порушувати з моральної сторони. Віруюча людина ніколи не переступить через заборони Бога, тому що вона не зможе далі спокійно жити.

2. Підзаконні нормативно-правові акти: ознаки, характеристика.

Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об'єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів.

Класифікацію підзаконних нормативно-правових актів можна здійснювати за такими критеріями:

1. За суб'єктами видання:• акти нормативного характеру законодавчого органу (постанови);• акти глави держави (укази, розпорядження);• акти уряду (постанови, розпорядження);• акти керівників міністерств, центральних органів виконавчої влади (накази, рішення, вказівки);• акти органів місцевого самоврядування (рішення, нормативні ухвали);• акти адміністрації підприємств, установ, організацій (нормативні накази, інструкції) тощо.

2. Залежно від характеру норм (первинні чи вторинні):• містять первинні норми, що встановлюють загальні основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі Конституції):— акти (укази і розпорядження) глави держави;— акти (постанови) нормативного характеру законодавчого органу;— акти (постанови і розпорядження) уряду;• містять вторинні норми, які розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх основі та спрямовані на їх виконання (відомчі акти). Вони мають внутрішнє відомче значення:— видаються з питань, що віднесені виключно до їх компетенції (міністерства, комітету, фонду та ін.);поширюються на осіб, які входять до сфери їх ведення, тобто до системи управлінської, службової, дисциплінарної підлеглості цих відомств.

3. За юридичною силою:• загальні — поширюються на всю територію та населення держави, наприклад постанови уряду;• відомчі — поширюються на певну сферу суспільних відносин, як акти міністерств, державних комітетів;• місцеві — чинні на території певної адміністративно-територіальної одиниці, наприклад, акти місцевих органів виконавчої влади;• локальні — регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їх працівників, наприклад, акти адміністрації підприємства.

Ознаки підзаконного нормативно-правового акта:

1) містить вторинні (похідні) норми, що приймаються на основі закону, відповідають йому;2) розвиває, конкретизує, деталізує первинні норми, вміщені в законах з метою їх реалізації, або регулює забезпечувальні чи допоміжні суспільні відносини;3) приймається як колегіальним органом держави (уряд), так і уповноваженими особами (Генеральний прокурор);4) залежно від виду має свою процедуру прийняття, яка не настільки сувора і деталізована, як при прийнятті законів;5) порівняно із законами кількість їх більша, оскільки суб'єктами їх прийняття виступають органи влади як виконавчі (згори донизу), так і представницькі (органи місцевого самоврядування та їх посадові особи тощо).

Підзаконність нормативно-правового акта означає його відповідність не лише законам, а й іншим актам, що мають більш високу юридичну силу. Існування підзаконних нормативних актів у правовій системі обумовлене багаторівневою структурою самих суспільних відно¬син, які потребують як законодавчого, так і підзаконного (в тому числі локального) нормативного регулювання; необхідністю опе¬ративного, компетентного і професійного вирішення питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства.

3. Порівняльна характеристика нормативно-правових актів романо-германської сім ї та англо-саксонської

Характер, назва і види цих актів у різних краї­нах романо-германського права є різними. Проте норма­тивно-правовим актам, що діють у межах цієї правової сім'ї, все ж таки можна дати загальну характеристику:

1. Нормативно-правові акти, а не будь-яке інше дже­рело права, найсуттєвіше впливають на розвиток цієї пра­вової сім'ї на сучасному етапі. Починаючи з XIX століття нормативно-правові акти охоплюють у країнах романо-германської сім'ї практично всі аспекти правопорядку, містять переважну більшість норм права.

2. Всім країнам романо-германської правової сім'ї відоме поняття закону, що, безперечно, є найважливішим джерелом серед нормативних актів², та поняття підзаконного акта, який приймається виконавчою владою на виконання закону.

Основу ієрархії джерел права становить класична піраміда — конституція, закон і акт виконавчої влади. Вона є результатом поєднання принципу законності, принципу поділу влади і демократичного принципу.

У країнах, що належать до романо-германської пра­вової сім'ї, сьогодні можна помітити тенденцію підвищен­ня значення підзаконних актів. У цих країнах визнають, що в недостатньо важливих галузях законодавча процедура є за­надто обтяжливим джерелом права. Тому правове регулю­вання питань, що виникають у цих сферах, слід віднести до компетенції органів виконавчої влади. Приміром, у Франції та ФРН підзаконні акти визнаються повноцін­ним джерелом навіть кримінального права¹.

У багатьох країнах Європи також існує поняття само­стійного подзаконного акта (регламенту) як різновиду подзаконного акта, що прийнятий не на виконання закону. У Франції, наприклад, такими актами є регламентарні акти, які згідно зі ст. 37 Конституції Франції видаються виконав­чо-розпорядницькими органами в особі уряду, міністрів, а також уповноважених органів адміністрації різних рівнів з питань, що не входять до сфери законодавства.

Країнам романо-германського права відоме також поняття актів делегованого законодавства. Важливо звер­нути увагу на те, що деякі з актів делегованого законодав­ства мають силу закону.

Прикладом цього різновиду підзаконних актів у Фран­ції є ордонанси — акти, прийняті урядом з дозволу пар­ламенту після отримання висновку Державної Ради з пи­тань, що зазвичай належать до галузі законодавства.В Італії актами делегованого законодавства є так звані законодавчі декрети, що видаються урядом. У разі особливої необхідності й терміновості ст. 77 Консти­туції Італії уповноважує уряд приймати на свою відпові­дальність тимчасові розпорядження, які мають силу закону. Схожа ситуація складається і в Іспанії. Так, згідно зі ст. 82 Конституції Генеральні кортеси (нижня палата Парламенту) можуть делегувати урядові повноваження видавати в конкретній галузі і на певний строк законо­давчі декрети — нормативні акти, що мають силу зако­ну. У надзвичайних і термінових випадках уряд може ви­дати декрети-закони — тимчасові законодавчі акти, що повинні негайно передаватися Конгресу на обговорен­ня та голосування.

Другим джерелом англійського права визнаються закони і підзаконні нормативні акти. Як відомо, писаної конституції в Англії немає, але є деяка сукупність норм законодавчого походження, що регламентує основні права та обов'язки англійських громадян. Англійська класична теорія вбачає в законі другорядне джерело права, що здатне тільки доповнювати й вносити низку поправок до норм права, створених судовою практикою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, що конкретизують принципи, відпрацьовані судовою практикою. Разом з тим, створені парламентом закони також дуже важливі й заслуговують, щоб їх дотримувались, але за умови відповідності нормам судової практики.

Проаналізувавши сучасну правову систему Великої Британії, дослідники вказують переважно на три основні джерела права: статутне право, делеговане законодавство, звичаєве право.

Статутне право – це сукупність норм, які містяться у статутах, що функціонують у країнах англосаксонської системи права поряд  із  загальним  правом. Хоча роль статутного права і є вагомою,  як стверджують фахівці, проте воно не претендує на вироблення загальних принципів.

Делеговане законодавство, яке значно поширилося у правовій системі Великої Британії, – це сукупність нормативних актів, що приймаються виконавчою владою за уповноваженнями парламенту й мають силу закону.

6 билет

1.Головні передумови виникнення держави:політичні,економічні,соціальні,психологічні.

У далекій давнині держави не було. Умовно цей період можна назвати додержавним суспільством, яке поетапно було:

- праобщиною (первісне людське стадо);

- родовою общиною;

- селянською общиною.

Община — універсальна форма організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли (або проходять) усі народи світу. В період існування праобщини закінчився біологічний розвиток людини, виникли штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження і життєзабезпечення.

Головну роль у родовій общині спочатку відігравала жінка (матріархат), вона піклувалася про дітей і господарювала. Споріднення дотримувалося за материнською лінією. Роди об'єднувалися у племена в результаті шлюбних зв'язків, заборонених усередині роду.

Спільність інтересів, виробництва і споживання членів роду обумовили таку організацію соціальної влади, як первісне суспільне самоврядування.

Отже, суспільна влада збігалася безпосередньо з родовою общиною, не була відокремлена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво усіх членів роду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам без конфліктів вирішувати усі питання.

Відомо, що держави виникають на певному щаблі розвитку суспільства, їхнє виникнення пов'язане з трьома великими суспільними поділами праці:

1) виділенням скотарства як відокремленої сфери суспільної діяльності (засобом обміну стала худоба, яка набула функції грошей);

2) відокремленням ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата, оволодіння навичками обробки металів);

3) появою групи людей (купців), зайнятих лише обміном (зосередження багатства в їх руках завдяки посередницькій місії).

У результаті суспільного поділу праці змінилося господарське життя родової общини (залучення військовополонених як робочої сили з метою здобуття додаткового продукту). Жіночий рід зміняється чоловічим (патріархат), де споріднення ведеться за батьківською, а не за материнською лінією. На зміну груповому шлюбу приходить парний шлюб. Інтереси патріархальних сімей вже не повністю збігаються з інтересами роду. З появою сім'ї почалося розкладання родової общини. Виникла селянська община.

Наявність надлишкового продукту дозволила зосередити деяким сім'ям, їх главам, старійшинам, воєначальникам знаряддя праці, запаси товарів, стати власниками відокремлених ділянок землі і рабської сили, захопленої в результаті війн. Розвивалася соціальна неоднорідність суспільства. Майнова нерівність (спочатку — міжродова, а згодом внутрішньо родова) стала причиною розшарування суспільства і появи груп людей, які «спеціалізувалися» на виконанні загально соціальних справ (адміністратори, контролери, скарбники та ін.).

Іншою стає організація влади. Замість зборів членів роду все частіше проводилися лише збори чоловіків. Поступово усвідомлювалася важливість гарного управління, керівництва. Відбувся поділ функцій влади на світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну. Рада старійшин стає органом повсякденного управління. З'являється племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), яка здійснює управління суспільством вже не лише в його загальних інтересах, але й у власних, групових, класових інтересах.

Знадобилася якісно нова організація, спроможна зберігати і забезпечувати життя суспільства як цілого організму. Виникла необхідність у публічній владі, відокремленій від суспільства, з особливими загонами людей, які займаються лише управлінням і мають можливість здійснювати організований примус. Такою організацією стала держава.

Слід зважити на те, що родова організація поступово еволюціонувала в державу, проходячи певні перехідні стадії, однією з яких була «військова демократія» (органи самоврядування ще зберігаються, але вже нові додержавні структури в особі воєначальника і його дружини набирають сили).

Таким чином, причинами виникнення держави є:

1) необхідність удосконалення управління суспільством, пов'язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);

2) необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов'язкових соціальних (насамперед юридичних) норм;

3) необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);

4) необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких;

5) необхідність організації значних суспільних робіт, об'єднання з цією метою великих груп людей (у ряді країн Азії й Африки).

2.Правозастосовчі акти:поняття,види.

Правозастосовний акт — вирок, рішення, визначення, висновок тощо (наприклад, нарахування пенсіонеру пенсії; вирок суду у конкретній кримінальній справі) — результат вирішення юридичної справи і підсумок застосування норм права.

Серед актів застосування норм права слід розрізняти:

- основний акт, в якому виражене рішення юридичної справи в цілому;

- допоміжні акти (проміжні, додаткові, супутні), що оформляються при встановленні фактичних обставин справи, у ході судового процесу, на інших стадіях.

Ознаки акта застосування норм права такі.

1. Приймається на основі нормативно-правового акта і спирається на певну норму права, тобто є законним і обґрунтованим.

2. Виходить від компетентних органів держави в особі їх посадових осіб і являє собою категоричне, офіційно-владне, обов'язкове для виконання веління, яке охороняється примусовою силою держави.

3. Адресується чітко визначеним суб'єктам, тобто є персоніфікованим, індивідуальним.

4. Поширює норму права на конкретну юридичну ситуацію (виключається поширення на подібні випадки), вичерпує себе одноразовим застосуванням, тобто розрахований на один раз.

5. Має певну, встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, розпорядження), якщо це письмовий акт (а їх більшість). Містить чітко позначені реквізити: назву, підпис, дату. Має сувору структуру: вступну, описову, мотивувальну і результативну частини.

6. Може бути оскаржений чи опротестований ким-небудь із зацікавлених осіб.

Види актів застосування норм права класифікуються за різними критеріями.

За формою зовнішнього вираження:

1) письмовий акт (таких більшість). Письмовий акт може бути, як мінімум, двох видів:

а) окремий документ (вирок суду);

б) резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором обвинувального висновку);

2) усний акт (виклик понятих);

3) конклюдентний акт — акт дії (наприклад, застосування працівниками міліції табельної зброї або застосування жестів міліціонером-регулювальником дорожнього руху).

За способом прийняття:

1) колегіальні;

2) одноособові.

За суб'єктами прийняття:

• акти парламенту;

• акти глави держави;

• акти виконавчих органів;

• рішення загальних судів;

• акти арбітражу;

• акти нотаріату;

• акти прокурорського нагляду;

• акти місцевих (муніципальних) органів влади;

• акти керівників підприємств, військових частин тощо;

• акти уповноважених органів громадських організацій тощо. Акти застосування норм права приймаються практично всіма органами держави.

За юридичною формою:

• укази;

• постанови;

• розпорядження;

• накази;

• ухвали (суду та ін.);

• протести, подання, розпорядження, вироки, рішення.

За функціями у правовому регулюванні (або функціями права):

1) регулятивні - офіційно підтверджують або визначають права та обов'язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (наприклад, свідоцтво про реєстрацію шлюбу);

2) охоронні — встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції охоронних норм (наприклад, квитанція про сплату штрафу).

За галузевою належністю:

1) кримінально-правові;

2) адміністративно-правові;

3) цивільно-правові та ін. (крім процесуальних).

За юридичними наслідками:

1) правовстановлюючі (про призначення директора, про присвоєння звання);

2) правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть);

3) правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення громадянина Г.);

4) правозмінюючі (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд);

5) правоскасовуючі (винесення судом рішення про ліквідацію акта, про втрату ним юридичної сили).

3.Порівняти правозастосовчі акти України та ЄС

В юридичному процесі правозастосовний акт не зводиться до одних дій з тими або іншими юридичними наслідками, а має одночасно властивості й акту-рішення, і акту-документа, і акту-дії. Як рішення, він служить компетентною відповіддю, індивідуалізованою висновком, владним приписом у справі; як документ – офіційною формою закріплення, існування й функціонування такого припису; як дія – засобами його формування, об’єктивізації й документального посвідчення. Причому, саме документальна форма дозволяє точно й докладно сформулювати й зафіксувати прийнятий індивідуально-правовий припис і його підстави, перевірити його законність, обґрунтованість і справедливість, а також організувати належне його виконання. Тільки найпростіші акти правозастосування, що не мають потреби у повнокровному юридичному процесі й не тягнуть за собою значних юридичних наслідків, можливі в усній формі, як, скажімо, при попередженні інспектором ДАІ водія, що припустився незначного порушення правил дорожнього руху вперше (ст. 125Кодексу України про адміністративні правопорушення).

На думку В.О.Юсупова, акт застосування права – це єдність рішення й документа, усного розпорядження чи умовного сигналу як засобів передачі цього рішення назовні, що узгоджується із наведеним висловом К.М.Княгиніна. У зв’язку з цим, мабуть не потребує доведення, що будь-який правозастосовний акт повинен бути законним, обґрунтованим і справедливим. Цим принципово важливим вимогам може задовольняти тільки той акт, що приймається в межах компетенції уповноваженим на те органом або посадовою особою з дотриманням встановленого процесуального (процедурного) порядку; відповідає безсумнівним фактам й дійсній суті застосовуваної правової норми; містить індивідуально-правовий припис, що адекватно відображає уявлення про належне у співвідношенні між працею й винагородою, діянням і воздаянням, а також знаходиться в “справедливій рівновазі” між вимогами суспільного та приватного інтерес.

Встановлено, що заходи загального характеру, які вживаються на виконання рішень Європейського Суду, розподіляються на дві основні групи: активні – внесення змін у законодавство та проведення глобальних правових реформ та пасивні – публікація рішень Європейського Суду в офіційних вісниках для інформування громадськості та доведення до уваги судів; контроль за правозастосовною діяльністю, з метою коригування їх роботи та запобігання аналогічним порушенням на стадії використання національних засобів правового захисту прав осіб.

Визначено найважливіші стандарти судового адміністративного процесу: забезпечення незалежності, неупередженості та належного рівня компетентності суддів; вільний доступ до суду кожної особи; розгляд справи у розумні строки в ході судового процесу, який має відповідати вимогам справедливості; повага до рішень суду із боку виконавчої влади, що має сприяти ефективності та дієвості таких рішень.

Аналіз причин, що призводять до порушення конвенційних прав, виявив, що в багатьох випадках, проблема полягає не в суперечності між національним законодавством та положеннями Конвенції, а у хибній національній правозастосовній практиці. У зв’язку із цим, доцільним видається те, що основну роль в усуненні причин, які призвели до порушення прав людини у конкретній ситуації, яка згодом стала предметом вирішення Європейського Суду з прав людини, мають відігравати не законодавці (проведення законопроекту через парламент вимагає часу), а найвищі судові органи: Верховні чи Конституційні суди. Це визначило одну із задач адміністративної юстиції в Україні, вирішення якої є особливо актуальним на даному етапі її становлення.

7 билет :

1.Вплив держави та життя суспільства. Межі впливу. Еще что-то.

Характер взаємодії держави і політичної системи - це важливий показник стану суспільства в цілому, а також виконання завдань та впровадження перспективних планів розвитку, які стосуються сучасного суспільства. Протилежність політичних поглядів призводить до конфліктного стану соціальних суб'єктів, дисбалансу в задоволенні життєво важливих потреб, що знаходять свій прояв у таких негативних формах як громадянська війна, революція, обмеження правового статусу людини, узурпація влади певною політичною силою тощо. Для запобігання та попередження таких ситуацій потрібен певний механізм узгодження взаємодії соціальних суб'єктів, що упорядкував би певним чином їх діяльність, використовуючи певні правові засоби впливу. Таким механізмом, здатним поєднати зусилля різних соціальних груп є держава з усіма характерними для неї ознаками.

Отже, незважаючи на визнання провідної ролі держави в організації суспільного життя, вона є одним із основних суб'єктів політичної системи, носієм політичної влади, про що і буде йти мова у цьому підрозділі.

З методичної точки зору, висвітлення місця держави в системі політичних відносин необхідно починати з характеристики її основних властивостей, що дозволяють виділити ЇЇ серед інших соціальних суб'єктів особливим статусом, а саме:

- суверенітет держави як політико-правова властивість державної влади характеризує її з позицій єдності, верховенства стосовно інших видів соціальної влади, в тому числі і влади окремих політичних чи інших формувань;

- повноваження держави обмежується певною територією, тобто державна влада має територіальний характер. Це означає, що територія впливу політичної та державної влади співпадають. Необхідно зазначити, що лише держава серед всіх суб'єктів політичної системи наділена державно-владними (управлінськими) повноваженнями;

- держава-це суверенна, політико-територіальна організація влади, що використовує право та примус як засоби влади. Правові санкції - є одним із дієвих, але не головним засобом реалізації владних розпоряджень держави. їх загальний характер має виключне значення для регламентації діяльності в різних сферах суспільного життя;

- на відміну від інших соціальних суб'єктів держава виступає єдиним представником всього населення країни, який уособлює у своїй діяльності загальнонаціональні інтереси та представляє населення країни у міжнародних відносинах, виступає від його імені;

- держава за своїми ознаками нагадує інші соціальні організації, але вона значно відрізняється від них за масштабами своєї діяльності, розвиненістю організаційної структури. Особливо необхідно звернути увагу на матеріально-технічну, фінансову, кадрову забезпеченість державних структур. Таких можливостей щодо розпорядження матеріальними ресурсами держави не має жодна політична організація;

- держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів та груп і гарантує взаємну відповідальність громадянина й держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави1.

У демократичних країнах наявні організаційно-правові механізми, аби в умовах багатопартійності та зміни пануючих партій на виборах не настало перетворення правоохоронців з інструмента загальної державної політики на інструмент політики правлячої партії.

Професійна діяльність працівників міліції не може бути повністю ізольованою від політичних процесів суспільства. На різних етапах і в різних політичних ситуаціях службова діяльність міліції тісно пов'язана з політичними процесами. Працівники міліції зазвичай проявляють постійний інтерес до політичних подій. Чим вищий рівень освіти і досвіду, тим більш кваліфіковано проводиться аналіз політичної діяльності. Серед працівників наявні різні відношення щодо партій, рухів та їх лідерів.

Держава може на високому рівні матеріально-технічно та соціально забезпечувати правоохоронців і, навпаки, нехтувати їх інтересами, дотримуватися нейтралітету щодо критики та необ'єктивної оцінки в її діяльності, як збоку окремих політичних партій і організацій, так і з боку ЗМІ. Довіра населення до міліції безпосередньо залежить від демократизації суспільних відносин, відкритості в діяльності її служб та підрозділів, більш широкого та правдивого інформування суспільства про проблеми у службовій діяльності працівників міліції. Втручання міліції у політичні відносини - переконливе свідчення того, що вона все більше стає політизованою організацією. Після проголошення незалежності України достатньо обґрунтованого наукового визначення терміну "деполітизація" не було розроблено. Однак, у політологічному словнику записано, що деполітизація - це процес і досягнутий результат, прагнення вивести ті чи інші органи (організації) галузі життя й діяльності з-під активного впливу політики і передусім політики окремих (конкретних) партій.

Отже, деполітизація охоплює такі явища як департизація та деідеологізація. Деполітизація міліції - це не засіб для обмеження від усякої політики, від політики взагалі. Навпаки, її функції, цілі й завдання спрямовані на реалізацію політики.

Зрештою, виникає запитання: чи можна оцінювати деполітизацію міліції лише як позитивне чи негативне явище? На наш погляд, усе залежить від якої політики звільняється або відвертається міліція, яка соціальна сутність політики, чи відповідає вона національним інтересам і очікуванням народ)', його потребам. Міліція це державний орган, діяльність якого є доволі специфічною, оскільки при виконанні службових обов'язків може застосовувати примус як елемент насильства. Демократична влада може використовувати міліцію для ліквідації безладів, забезпечення прав та свобод людини і громадянина, а також для забезпечення законності та правопорядку. Таке насильство здійснюється, відповідно до Конституції, нормативно-правових актів держави, а також норм міжнародного права, норм і принципів загальнолюдської моралі. Важливим обов'язком і функцією міліції на сучасному етапі соціально-політичного розвитку є забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

2. Дисципліна. Види дисципліни. Співвідношення дисципліни, законнсості та правопорядку.

Дисципліна пов'язана з діяльністю (поведінкою) особи. В ній відбиваються:

1)  вимоги суспільства до індивідів і колективів;

2) соціальна оцінка поведінки людини з погляду її відповідності інтересам суспільства, законності, правовій культурі.

Види дисципліни:

•     державна — виконання державними службовцями вимог, що ставляться державою;

•     трудова — обов'язкове додержання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку;

•     військова — додержання військовослужбовцями правил, встановлених законами, військовими статутами, наказами;

•     договірна — додержання суб'єктами права договірних зобов'язань;

•     фінансова — додержання суб'єктами права бюджетних, податкових та інших фінансових розпоряджень;

•     технологічна — додержання технологічних розпоряджень у процесі виробничої діяльності та ін.

Державна дисципліна — це режим панування закону у взаємовідносинах органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, який грунтується на вимогах до кожного суб'єкта виконувати свої обов'язки, не перевищувати своїх повноважень, не посягати на права, не зачіпати інтересів інших суб'єктів, проявляти ініціативу і відповідальність у дорученій справі.

Державна дисципліна, законність і правопорядок тісно пов'язані між собою, тому що державна дисципліна неможлива без додержання І виконання законів і свідомого позитивного ставлення державних службовців до встановленого правопорядку.

Однак між законністю і дисципліною є відмінності у змісті та місці в системі правового регулювання.

1.  З погляду права законність є основою дисципліни, але дисципліна — не тільки правове, а й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність означає точне і неухильне додержання закону, то дисципліна припускає ще й активність, ініціативу в роботі.

2.  Поняття дисципліни ширше за поняття законності щодо нормативного забезпечення. Державна дисципліна забезпечується як правовими нормами, так й іншими соціальними нормами, особливо нормами моралі. В основі державної дисципліни лежать виконавча дисципліна, сумлінне ставлення посадових осіб до виконання покладених на них обов'язків.

3.  Дисципліна і законність мають різні результати дії. Результат законності -- правопорядок. Результат дисципліни -громадський порядок.

Державна дисципліна реалізується в сфері здійснення функцій держави, її органів, установ, підприємств, її види: планова, фінансова, службова дисципліна та ін.

Трудова дисципліна — показник як ставлення громадянина до виконання службових обов'язків, так і роботи кожної з державних структур.

Слід визнати, що дисципліна залежить не стільки від сили примусу або виховного впливу переконанням, скільки від раціональної системи господарювання і управління, стилю керівництва, орієнтованого на особу, яка реалізує себе в процесі праці.

3. Студент порушує розпорядок в інституті - дати юридичну кваліфікацію. Законність в Україні та ЄС

Юридична кваліфікація — це встановлення та юридичне закріплення суб’єк­том кваліфікації відповідності ознак пев­ної дії, бездіяльності, події, правового акту тощо їх юридичним ознакам, передбаче­них у визначених правових формах.

Студент нехтує формою реалізації права, такою як дотримання, тобто не утримується від забороненних певною нормою дій

Згідно з Правилами внутрішнього розпорядку КНУ:

За невиконання своїх обов'язків адміністрація може накласти стягнення дисциплінарного порядку або відрахувати з університету за поданням деканатів.

• Студент може бути відрахований:

  • за власним бажанням;

  • якщо він не з'явився на заняття протягом 10 днів після

• початку занять на першому курсі і не сповістив деканат про на­

• явність поважної причини для цього;

  • за невиконання вимог навчального плану і графіку

• навчального процесу;

  • за академічну неуспішність:

• у випадку одержання при семестровому контролі трьох і більше незадовільних оцінок;

• у випадку одержання незадовільної оцінки з одного предмета після трьох спроб складання іспиту /заліку/;

• у випадку, якщо студент не ліквідував академічну заборгованість у встановлений термін;

  • за грубе порушення встановлених Правил внутрішньо­

• го розпорядку та поведінки (за згодою профспілкового комітету

• студентів):

  • за появу на заняттях у навчальному корпусі, бібліотеці,

• гуртожитку в нетверезому стані, у стані наркотичного або ток­

• сичного сп'яніння;

  • за вчинення крадіжки індивідуального, державного або

• громадського майна, хуліганських вчинків або інших протиправних

• дій, встановлених вироком суду чи постановою органу, до компе­

• тенції якого входить накладання адміністративного стягнення;

  • за скоєння аморального вчинку, не сумісного з продов­

• женням навчання у студентському колективі;

  • за систематичне невиконання розпоряджень адміністрації;

  • у випадку одержання незадовільної оцінки при захисті

• дипломного проекту /магістерської наукової роботи/ або не пред­

• ставлення проекту до захисту без поважних причин студенти

• відраховуються з інституту як такі, що закінчили теоретичний

• курс навчання;

  • за невиконання умов контракту (студенти, які навчаються

• на підставі угод з підприємствами, організаціями чи фізичними

• особами на умовах повної компенсації витрат на навчання).

3.2 Принцип законності є одним з основних принципів теорії права. Він являє собою дотримання та практичне застосування нормативно-правових актів в будь-якій сфері суспільного життя держави. Стаття 1 і 8 Конституції України проголошують, що Україна є правовою державою і в Україні визнається та діє принцип верховенства права [1]. На жаль, на даному етапі розбудови незалежної України, як держави європейського рівня, принцип законності порушується дуже часто, як фізичними, так і юридичними особами.

Практика європейських країн має такі ефективні механізми гарантування законності, як відставка, усунення з посади тощо. У вітчизняних реаліях ці поняття ще не стали фактами юридичної дійсності, а функціонують лише у формі наукових концепцій або пропозицій вчених-юристів. Хоча, подібна ситуація нехтування органами державної влади нормами законодавства країни зумовлюється не стільки правовою необхідністю, скільки сформованим за довгі роки синдромом посадової недоторканності, що ґрунтується на зневажливому ставленні до законів і на глибокому правовому нігілізмі. Внаслідок цього порушується принцип універсальності правової охорони особи в її взаємодії з державою, оскільки відсутність чіткої регламентації повноважень та відповідальності держави призводить до переваги прав державного апарату влади над правами людини

Таким чином, утвердження принципу законності неможливе поза розвитком правової системи. Хоча справедливе і зворотне твердження: правова система України здатна розвиватися у контексті перспективи європейської інтеграції лише в умовах гарантованості та забезпеченості європейських стандартів законності. Застосовуючи визначення «нормальний» до процесу розвитку правової системи, треба мати на увазі збереження балансу між законами та іншими нормативно-правовими актами, з одного боку, і правом – з іншого, коли не виникають ситуації прийняття «неправових законів». Це означає, що існують і діють чіткі стандарти, які визначають сутність позитивного права, а сам процес правового розвитку може бути описаний у термінах реалізації загальної концепції право законності [2]. Загалом, проблема гармонізації правових систем і питання реалізації принципу законності є одними з основних завдань при здійсненні адаптації національного законодавства до європейських вимог та процесу інтеграції України в європейське суспільство.

8 билет

1. Поняття держави, її сутність та ознаки

Держава – суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів і спирається на легальний примус. Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв'язок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;


3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);


4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території.

5) має єдину грошову систему;


6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;


7) має суверенітет;


8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

2. Поняття правової культури, її риси та функції

Правова культура суспільства — це різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.

Серед правових цінностей — активність суб'єктів права у правовій сфері, добровільність виконання вимог правових норм, реальність прав і свобод громадян,ефективність правового регулювання, якісні закони, досконала законодавча техніка, розвинута правова наука, юридична освіта, ефективна юридична практика, стабільний правопорядок. Систему цінностей в галузі права, що існують в реальному функціонуванні в суспільстві, називають правовою реальністю, яка у структурному відношенні збігається з поняттям «правова система».

Правова культура відображає такі зрізи правової реальності (правової системи):

• структурно-функціональний;

• аксеологічний (оцінний).

Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура правової культури суспільства включає:

1) культуру свідомості та правосвідомості — високий (некризовий) цикл соціальної активності правосвідомос¬ті, що містить оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;

2) культуру правової поведінки — правову активність грома¬дян, яка виражається в правомірній поведінці;

3) культуру юридичної практики — ефективну діяльність зако¬нодавчих, судових, правозастосовних, правоохоронних органів.

Функції правової культури — це основні напрямки осягнення правових цінностей — вітчизняних і світових.

Основними функціями правової культури є:

1) пізнавальна — засвоєння правової спадщини минулого сьогодення — вітчизняної та іноземної;

2) регулятивна — забезпечення ефективного функціонував всіх елементів правової системи і створення непохитного правопорядку;

3) нормативно-аксеологічна — оцінка поведінки особи, рівня розвитку законодавства, стану законності і правопорядку відповідно до норм права держави і міжнародних стандартів.

Показником правового прогресу є високий рівень правової культури. Рівень розвитку правової реальності як особливої системної якості і є правовою культурою. Правова культура в кожен даний момент «присутня» у кожній даній крапці правової реальності, не збігається з нею цілком, але існує в ній як складова частина, здатна виступати у вигляді показника (характеристики) рівня розвитку цієї реальності.

3. Порівняльна хар-ка правової культури України та ЄС

Добре відомо, що стратегічною метою розвитку України визначено входження її до європейського простору, а в подальшому – повномасштабну інтеграцію до Європейського Союзу. Досягнення цієї мети – це одночасне підтвердження нашої належності до європейського культурно-цивілізаційного простору.

Є діаметрально протилежні характеристики вітчизняної і європейської правосвідомості. Також досить показовий вимір відносин між владою та народом. У нас досі не держава існує для людини, як це справедливо констатують в Європі, на Заході, а навпаки – людина для держави.

Якщо взяти недалеке минуле, то також віднайдемо істотні відмінності. Так, ХХ століття зазнало багато злочинів та жорстокостей: дві світові війни, революційні потрясіння, геноцид деяких народів тощо. Прикладів жорстокостей в Європі дуже багато, але головною відмінною рисою нашого ставлення до цих трагедій є те, що на Заході однозначно засудили заподіяні злочини, а в нас багато хто досі намагається їх виправдати під будь-яким приводом.

Якщо порівняти наше життя й життя на Заході, оминаючи увагою питання матеріального забезпечення, то відмінності досить очевидні, й багато з них пов'язані з нашим і їхнім менталітетом. Ціна людського життя у нас значно нижча, ніж на Заході. І справа тут не в рівні медичного та соціального обслуговування. Спадковість і вплив попередніх епох – від монголо-татарського панування, царської епохи і до тоталітарного режиму за часів Сталіна – далися взнаки.

Вітчизняна практика відрізняється від європейської тим, що в Україні, як, власне, й інших пострадянських державах, недостатньо поважають Людину. Західний житель серйозно й без будь-якої глузливої конотації вважає чиновника «слугою народу» і відповідно вимагає від нього належного ставлення. Чиновник, своєю чергою, розуміє власну залежність і прагне не втратити свого місця. Ситуація на Заході не ідеальна, але керована, а тенденція позитивна. Наші відносини з «держателями печаток» добре відомі, тут поневірянь не бракує. Відносини між нашим громадянином та владою ведуть до непрозорості державної машини на всіх рівнях.

Починаючи з 1995 року Україна розпочала глибинні перетворення, підґрунтям яких стало вдосконалення конституційного законодавства, створення законодавчих основ парламентської, адміністративної і судової реформ, реформи місцевого самоврядування, політичної реформи загалом.

Одна з головних тенденцій розвитку державності у світі нині – поступове сприйняття людством кращих надбань, напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою протягом попередніх століть. До них цілком правомірно належать такі загальнолюдські цінності, як демократія, право, права і свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок. Результатом цих процесів стало формування і чітке конституційне закріплення концепції демократичної, правової держави як відображення загальнолюдського її призначення. Не вдаючися до розлогого історичного екскурсу, зазначу, що держави Європейського Союзу (особливо сталої демократії) вже десятиліттями не лише сповідують ці засади, а й неухильно дотримуються їх у своїй практичній діяльності.

Завдяки утвердженню Україною незалежності відбулося відродження ліберально-демократичної традиції у вітчизняному конституціоналізмі – концепція демократичної, правової держави стала складовою частиною української державницької ідеології.

Досвід держав розвиненої демократії свідчить, що формування соціальної, правової держави – це складний і тривалий процес, який має спиратися, окрім іншого, на демократичне законодавство, неухильне додержання і виконання законів усіма суб'єктами суспільства, належний рівень правової культури і правосвідомості громадян, посадових осіб, повагу до права, знання громадянами своїх прав і свобод, юридичних обов'язків, уміння їх раціонально реалізовувати.

Отже, Україна перебуває в перехідному періоді, коли тривають значні трансформаційні зміни в напрямі формування правової держави. Для досягнення становища правової держави Україні слід визначити і проводити чітку правову політику; розробити відповідні нові нормативні акти, прийняття яких продиктоване сучасними умовами і об'єктивно необхідними потребами правового регулювання; адаптувати вітчизняне законодавство до законодавства Європейського Союзу, що обумовлено курсом України на інтеграцію до єдиної Європи, тощо. Результатом усіх цих заходів має стати: забезпечення верховенства права, правового характеру чинного законодавства, істотне обмеження відомчої нормотворчості. Важливою складовою руху в напрямі досягнення правової держави має стати реформування судової системи, чітке впорядкування процесу правотворчості, розмежування правотворчих повноважень органів законодавчої та виконавчої влади.

9 билет 1.Державний суверенітет. Суть анексії Криму РФ

Поняття державного суверенітету

Конституціоналізм як багато-аспектне явище знаходить вияв у конституційній теорії, в суспільно-політичному русі за її реалізацію і в конституційній практиці. Особливий інтерес викликає зміст консти-туційних принципів (принципів кон¬ституції), що становлять основу теорії і практики.

Конституційні принципи — це категорія політичної і правової свідо¬мості. Вони не мають самостійного ре-гулюючого значення. Відбиваючись у змісті норм основних законів, консти¬туційні принципи набувають характе¬ру принципів конституції. Останні є формою нормативного закріплення конституційних принципів. Принци¬пи конституції нерідко прямо вклю¬чені до змісту основних законів, зафіксовані у вигляді так званих норм-принципів. Принципи консти¬туції об'єктивують відповідну теорію, матеріалізують у правовій формі кон¬ституційні принципи і тому звичайно однойменні з ними. Разом з тим кон¬ституційні принципи є більш абст¬рактними. Закріплюючи найбільш визнані в суспільстві політико-правові ідеї, вони виходять у своєму значенні за межі предмета конституційно-пра¬вового регулювання і нерідко мають відношення до характеристики право¬вої системи в цілому.

Зміст і формулювання принципів конкретизуються відповідно до державно-правового розвитку окре¬мих країн, що пояснюється історичними і національними особливостями такого розвитку. Самі ж принципи тісно взаємопов'язані і доповнюють один одного. Водночас вони різняться не тільки за змістом, а й за пред¬метним спрямуванням. Наприклад, принцип поділу влад передусім відне¬сений до механізму здійснення державної влади, принцип федералізму — до її політико-територіальної організації.

Одним з найбільш загальних конституційних принципів (прин¬ципів конституції) є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить да¬лекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.

З проблемою суверенітету завжди було пов'язане визначення най¬важливіших характеристик конституційного права, зокрема з'ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суве¬ренітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики дер¬жави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.

Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XVI ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію держав¬ної влади.

Іноді у відповідних конституційних положеннях замість народного суверенітету декларується національний суверенітет. Зокрема, в ст. 1 Конституції Іспанії зазначено, що «національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави». Подібний текст містить і ст. З Конституції Франції. Така заміна термінів не є випадковою і свідчить про сполученість понять народного, національ¬ного і державного суверенітету.

Використання терміна «національний суверенітет» відображало процес формування в XVII—XIX ст.ст. національних держав. Нації, які на той час утворились, набували державних форм, тож не дивно, що майже відразу в зарубіжній політико-правовій науці поняття національного суверенітету стало сприйматись як першооснова державного суверенітету.

Що ж до прийнятого в науці поняття державного суверенітету, то во¬но звичайно трактується як верховенство держави на своїй території і неза¬лежність у міжнародних відносинах. Верховенство держави означає дію в ме¬жах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всьо¬го населення території. Незалежність держави в міжнародних відносинах — це її непідпорядкованість будь-якій зовнішній владі, владі інших держав.

Суверенітет виступає як необхідна політико-правова характеристи¬ка держави. Поняття суверенітету відображає якісні риси держави. Вод¬ночас воно прямо пов'язане з властивостями державної влади, тобто суве¬ренітет — це вияв самої природи влади. Зв'язок між державним і народ¬ним суверенітетом нерідко вбачають у тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка звичайно здійснюється державою та її органами.

До сказаного слід додати, що в політико-правовій науці за рубежем принцип народного суверенітету не формулюється у вигляді загальної ідеї на¬родовладдя. Подібна термінологія вважається надмірно абстрактною і в юри¬дичній літературі практично не використовується. Замість цього тлумачать саме поняття народу, виходячи з того, що воно позначає виборчий корпус, тобто сукупність громадян, які мають право брати участь у виборах і рефе¬рендумах. При цьому зміст принципу народного суверенітету зводиться до юридичного визначення відповідних прав, що прямо зафіксовано в багатьох конституціях. «Національний суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму», — зазначено в ст. З Конституції Франції. У ст. 20 Основного закону ФРН записано, що «держав¬на влада здійснюється народом шляхом виборів та голосувань і через спеціальні органи законодавства, виконавчої влади та правосуддя».

Аннексія Криму РФ

Анексія Криму та Севастополя Росією — процес силового та протиправного відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації на правах суб'єкта Російської Федерації, що було здійснено протягом березня 2014 року. Анексія Криму не визнається українською державою, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, а також суперечить рішеннюВенеціанської комісії, натомість російською владою трактується як «повернення Криму до Росії».

2. Суб'єкти права: поняття, види, характеристики

Суб'єкт права — це особа, організація чи специфічні соціальні утворення(наприклад держава) за якими право визнає здатність бути носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Для суб'єкта права характерні наступні дві основні ознаки. По-перше, це особа, учасник суспільних відносин (індивіди, організації), яка за своїми особливостями фактично може бути носієм суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Для цього вона повинна володіти певними якостями:

• зовнішня відокремленість;

• персоніфікація (виступ зовні у вигляді єдиного особи — персони);

• здатність виробляти, виражати і здійснювати персоніфіковану волю.

По-друге, це особа, яка реально здатна брати участь у правовідносинах, набула властивості суб'єкта права в силу юридичних норм. Іншими словами, юридичні норми утворюють обов'язкову основу виступу індивідів, організацій, громадських утворень як суб'єктів права.

Усі суб'єкти права можуть бути поділені на три основні групи:[3]

• індивідуальні суб'єкти(фізичні особи);

• колективні суб'єкти;

• громадські утворення.

3.Порівняння міжнародних і національних правовідносинМіжнародне публічне право виступає одним з регуляторів міжнародних відносин. Для більш повного розуміння його суті, природи, значення, ролі та можливостей у регулюванні міжнародних відносин важливого значення набуває характеристика міжнародного права як правової системи і, зокрема, його відмінностей, переваг та певних недоліків порівняно з національним (внутрішньодержавним) правом.

Зазвичай більшість науковців стверджують, що міжнародне публічне право - це система права, хоча і з певними притаманними їй особливостями1. Таким чином, наголошують на тому, що, незважаючи на значні особливості, міжнародне публічне право зберігає всі ознаки, характерні для правової системи. Цю обставину важливо зауважити, тому що деякі дослідники, акцентуючи увагу на таких особливостях, перебільшуючи їхнє значення, стверджують, що цей регулятор міждержавних відносин не володіє рисами, які б характеризували міжнародне право саме як систему права. На їхню думку, ці особливості настільки значні, що дозволяють говорити про міжнародне право швидше як про систему політичних, а не юридичних норм.

При порівнянні міжнародного публічного права з внутрішньодержавним до особливостей міжнародного права, як правило, відносять:

1. Відмінність за суб'єктами правовідносин.

Суб'єктами внутрішньодержавного права виступають юридичні та фізичні особи. Як суб'єкти міждержавної правової системи діють, перш за все, держави. Традиційно до суб'єктів міждержавних правовідносин зараховують нації, що борються за своє визволення (незалежність). В останні десятиріччя з урахуванням змін, які відбулись на міжнародній арені, до таких суб'єктів усе частіше застосовують термін "нації, що прямують до своєї державності", або "держави у стадії утворення". Важливим суб'єктом міжнародного права виступають міжнародні міждержавні організації. Прослідковується чітка тенденція до посилення їх ролі в регулюванні міжнародних відносин. Окрему групу суб'єктів становлять державоподібні утворення. Дискусійним залишається питання про визнання суб'єктами міжнародного публічного права фізичних осіб та окремих об'єднань, діяльність яких має міжнародний характер і може суттєво вплинути на міжнародні відносини.

2. Відмінність за об'єктами правовідносин.

Національне право регулює внутрішньодержавні відносини. Відповідно у сфері інтересів міжнародного права перебувають міждержавні відносини. У такому випадку регулювання відносин не прив'язується до певної території, а стосується саме об'єктів правовідносин. Наприклад, внутрішньодержавне право регулює відносини, які перебувають у межах юрисдикції конкретної держави, що може поширюватись як на відносини всередині самої держави, так в окремих випадках і за межі території, на яку розповсюджується її суверенітет (наприклад, континентальний шельф чи виключну морську економічну зону). Так само і міжнародне публічне право діє як на міжнародних територіях, так і на територіях держав.

Зауважимо, що ці відмінності об'єктивно зумовлені. Одними з ознак відособлення певної групи норм в окрему галузь права виступають саме особливості в суб'єктному складі та об'єктах правовідносин. Формулюючи визначення міжнародного публічного права як окремої галузі права, ми тим самим зрезюмуємо його специфіку характеристики суб'єкта та об'єкта правовідносин.

До очевидних об'єктивних особливостей відносять також і особливі джерела права.

Певну увагу при характеристиці особливостей міжнародного публічного права приділяють особливій соціальній сутності права3. Зокрема, науковці зазначають, що міжнародне право характеризується загальнодемократичним характером, у той час як система норм внутрішньодержавного права тісно пов'язана з сутністю держави, яка це право творить.

В основі особливостей міжнародного публічного права порівняно з національним лежить та обставина, що його основними суб'єктами виступають держави. Для держав характерна наявність у них суверенітету - ознака, яка відсутня у суб'єктів внутрішньодержавних відносин. Деякі інші особливості безпосередньо пов'язані з цим фактом. До них, зокрема, належать:

3. Особливості нормотворення.

Внутрішньодержавне право формують відповідні органи держави (законодавчі, виконавчі, в певних випадках - судові органи). Міжнародне публічне право створюють самі суб'єкти міжнародного права.

4. Особливості реалізації (виконання) нори права.

Внутрішньодержавне право реалізують фізичні та юридичні особи, а його виконання організовують і контролюють державні органи. Коли потрібно, до суб'єктів права застосовують примус. У цьому випадку для національного права характерні субординаційні відносини, відносини вертикального типу. Виконання міжнародного права забезпечують самі суб'єкти міжнародного права, відповідно превалюють відносини координаційного типу. Створюється ситуація, яка, на перший погляд, видається парадоксальною: суб'єкти міжнародного права самі створюють для себе правила поведінки, самі ж їх виконують і самі контролюють себе. Для національного права це не характерно.

Дві останні особливості й дали підставу для сумнівів у дієвості міжнародного публічного права. Ці сумніви ще більше посилюються, якщо ми згадаємо, що на етапі прийняття державами на себе обов'язковості щодо виконання міжнародних договорів присутній елемент добровільності.

Відповідно, поряд з відсутністю своєрідних законодавчих органів у міждержавних відносинах також відсутні виконавчі та судові органи, аналогічні до тих, які діють у державі.

Звичайно, що всі ці фактори суттєво впливають на ефективність виконання його норм. Можливості впливу на держави як основні суб'єкти міжнародних правовідносин з боку міжнародного співтовариства обмежені, якщо порівняти це із впливом на суб'єкти внутрішньодержавних відносин.

Однак зазначимо, що норми міжнародного права юридично обов'язкові. Порушення норм міжнародного права тягне за собою відповідальність4. Міжнародне право, як і національне, передбачає застосування примусу для дотримання норм права на індивідуальній або колективній основі з дотриманням відповідних принципів міжнародного права. Таким чином, міжнародному публічному праву властиві ознаки, які характерні для будь-якої правової системи: це право регулює певну групу суспільних відносин, ці норми поведінки створюють держави та їхнє дотримання забезпечують також держави (або міждержавні інституції) у разі потреби через примус. Тобто примус держави забезпечують безпосередньо або за допомогою міжнародних механізмів, які створюють держави.

10 билет:

1.Держава і громадянське суспільство: поняття, характеристика, співвідношення. Роль громадянського суспільства в сучасності.

Громадянське суспільство - система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку.

Не кожне суспільство можна назвати громадянським суспільством, тобто суспільством із достатньо розвинутими економічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами; незалежним від держави, але взаємодіючим із нею.

Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і держави:

1)  держава і громадянське суспільство - збіжні соціальні системи;

2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;

3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідношенні з державою:

1) не існує до держави і поза державою;

2)  не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього втручання держави;

3)  складається із суб'єктів — вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;

4)  має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;

5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;

6)  має право жадати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;

7)  формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;

8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб нав'язування державної волі.

Держава здатна сприяти розвитку суспільства або перешкоджати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства роль цивілізованої держави має виражатися в тому, що вона служить формою, що організує громадянське суспільство і створює умови для його розвитку;

— є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

—  встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

- не втручається у приватну сферу сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянського суспільства): таке втручання може відбуватися лише з метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

—  надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;

—  виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

— юридичне забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у політичному житті суспільства;

— має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються конституцією держави, стандартами в галузі прав і свобод людини, закріпленими в міжнародних актах.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів людини. Громадянським суспільством можна назвати таке суспільство, у якому головною діючою особою є громадянин як автономна особа:

• суб'єкт, який усвідомлює себе вільним членом суспільства; вільним економічно - який має право вибору форм і видів трудової діяльності, у тому числі підприємницької; вільним ідеологічно і політичне;

• суб'єкт, який наділений правами і свободами, у тому числі правом приватної власності («суб'єкт-власник»);

• суб'єкт, який усвідомлює відповідальність перед суспільством;

•  суб'єкт, який захищений законом від прямого втручання і довільних обмежень з боку держави.

2.Правовідносини у системі соціальних відносин. Поняття та характеристика. Основний зміст правовідносин.

Право – особливий державний регулятор суспільних відносин. Регулюючи ті

або інші відносини, воно тим самим віддає їм правову форму, у результаті

чого ці відносини стають правовими.

У порівнянні з іншими соціальними регуляторами право найбільш ефективний, владно примусовий і разом з тим цивілізований регулятор. Будь- які відносини здобувають характер правовідносин лише в тому

випадку, якщо вони виникають на основі і відповідно до норм права, не суперечать волі держави.

Отже, правовідносини можна в самому загальному змісті визначити як суспільні відносини, урегульовані правом. Право не творець, а лише регулятор і стабілізатор суспільних відносин. “Право саме по собі нічого не створює, а тільки санкціонує суспільні відносини. ... Законодавство усього лише протоколює, виражає економічні потреби”. Тим самим спочатку виникають суспільні відносини, а потім, як наслідок, норма права. Але є і такі правовідносини, що виникають тільки як правові й в іншій якості існувати не можуть. Наприклад, конституційні, адміністративні,процесуальні, карні й інші. Саме подібні правовідносини за формою ізмістом, “у чистому виді”, являють собою дійсно самостійний вид і тип суспільних відносин. Лише в цьому змісті можна сказати, що правостворює, діє суспільні відносини, породжуючи нові зв’язки.

Поняття і основні ознаки правовідносин.

Правові відносини — це специфічні суспільні відносини, що виникають на основі норм права, учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Ознаки правовідносин:

1. Вони виникають на підставі норм права.

2. Сторони правовідносин завжди наділені суб'єктивними правами і відповідними юридичними обов'язками.

3. Вольові відносини між суб'єктами виникають за їх волевиявленням.

4. Правові відносини — суть таких суспільних відносин, за яких здійснення суб'єктивних прав і виконання обов'язків забезпечуються можливістю державного примусу.

5. Правовідносини здійснюються свідомо і цілеспрямовано.

6. Правові відносини виступають у вигляді конкретного суспільного зв'язку, причому ступінь конкретизації може бути різним.

Зміст правовідносин.

Зміст правовідносин – це передбачена нормами права сукупність суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктів правовідносин.

Зміст правовідносин має двоякий характер. Розрізняють юридичний і фактичний зміст.

Юридичний зміст правовідносин — це можливість певної поведінки уповноваженого, необхідність відповідних дій або необхідність утримання від заборонених дій зобов'язаного суб'єкта.

Фактичний зміст — реальна поведінка суб'ектів.

Суб'єктивне право — це вид і міра можливої поведінки суб'єкта, що забезпечується (охороняється, захищається) з боку держави.

Ознаки суб'єктивного права:

1. Суб'єктивне право — критерій можливої поведінки особи.

2.Його зміст встановлюється нормами права і юридичними фактами.

3. Здійснення суб'єктивного права забезпечене обов'язком іншої сторони.

4. Суб'єктивне право надається особі для задоволення її інтересів, і при відсутності останнього стимул для здійснення суб'єктивної о права втрачається.

5. Суб'єктивне право — це складне юридичне явище, що має власний зміст, який складається із юридичних можливостей

Види суб'єктивних прав: громадянські; політичні; економічні; соціальні; екологічні; культурні; сімейні;особисті права-гарантії та ін.,

Юридичний обов'язок — це вид і міра належної поведінки суб’єкта права, що забезпечується можливістю державного примусу.

Ознаки юридичного обов’язку:

1. Міра необхідної поведінки, точне визначення того, якою вона повинна бути.

2.Юридичний обов'язок встановлюється на підставі вимог правових норм.

3. Обов'язок встановлюється в інтересах уповноваженої сторони — окремої особи чи суспільства (держави) в цілому.

4. У зобов'язаної особи немає вибору між виконанням і невиконанням обов'язку. Невиконання чи неналежне виконання юридичних обов'язків є правопорушенням і зумовлює заходи державного примусу.

3.Порівняти громадянське суспільство в Україні та ЄС.

Громадянське суспільство – це суспільство, в якому спосіб життєдіяльності індивідів, потреби та інтереси задовольняються не державними та політичними методами, а сукупністю природних форм їх життєдіяльності.

Громадянське суспільство в Україні

Згідно з міжнародними оцінками, громадянське суспільство в Україні залишається неконсолідованим та значно відстає у своєму розвитку від громадянського суспільства європейських країн в цілому та постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи зокрема.

Поряд із внутрішніми факторами, як то низький рівень громадянської активності та організаційної спроможності організацій громадянського суспільства, зовнішнім обмеженням для розвитку громадянського суспільства є недостатньо сприятливе законодавче середовище.

Україна на законодавчому рівні визнала важливість утвердження громадянського суспільства як гарантії демократичного розвитку держави. Саме таку норму містить Закон України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики України», ухвалений у 2010 році.

Україна має ряд міжнародних зобов’язань щодо забезпечення права на свободу об’єднання, свободу мирних зібрань та доступу до інформації й інші як основи розвитку громадянського суспільства.

Вимоги до законодавства для розвитку громадянського суспільства які слід реалізувати в Україні

• прості процедури реєстрації організацій громадянського суспільства;

• податкові стимули для діяльності організацій громадянського суспільства та їх підтримки з боку індивідуальних та корпоративних донорів;

• правові можливості забезпечити існування організації через її господарську діяльність;

• прозорі процедури державної фінансової підтримки громадських організацій;

• правові гарантії вільного доступу організацій громадянського суспільства до надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів;

• процедури залучення організацій громадянського суспільства до формування та реалізації державної політики.

Статистичні дані

Так, в Україні на 10 тис. населення зареєстровано лише 14 громадських організацій. В той же час, в Угорщині на 10 тис. населення діють 46 організацій, у Хорватії – 85, а в Естонії – 201. Частка громадських організацій у ВВП України становить 0,24%4, тоді як у Росії цей показник дорівнює 0,5%5, у Бельгії – 5%, у Канаді – 7,9%.

Благодійна діяльність в Україні має відносно низький рівень розвитку. Наприклад, станом на 2010 рік Україна посідала лише 150 місце у світовому рейтингу благодійності серед 153 держав і, відповідно, останнє місце з 26 держав у регіоні Центральної та Східної Європи.

За даними Всесвітньої служби Геллапа, у 2010 році 5% українців надавали благодійні пожертви, 19% українців допомагали незнайомим людям – менше допомагали лише мешканці Мадагаскару іКамбоджі. 

11билет:

1. Поняття держави соціальної демократії. Шляхи формування.

Соцiальна демократiя передбачає систему суспiльних вiдносин, спрямованих на захист соцiального i культурного середовища, забезпечення духовних потреб людини, вiльного i самостiйного розвитку людської особистостi. Досягти цiєї мети тiльки полiтичними або економiчними засобами неможливо.

Принципом соцiальної демократiї є: для працездатних - рiвнi можливостi працювати; для знедолених - допомога i милосердя; для всiх - соцiальний захист i забезпечення якостi життя рiвнi можливостi отримувати медичну допомогу, здобувати освiту i пiдвищувати квалiфiкацiю, однаковий доступ до здобуткiв культури.

Основою соцiальної демократiї є система соцiального захисту. Її метою є захист людини вiд стихiйностi життя i ринку. Соцiальний захист передбачає ефективнi механiзми охорони працi та допомоги при втратi роботи, систему переквалiфiкацiї, соцiального страхування та пенсiйного забезпечення, систему допомоги малозабезпеченим та iншi механiзми захисту соцiальних iнтересiв пересiчної людини.

Держава повинна встановлювати стандарти соцiального захисту i контролювати їх дотримання, а також здiйснювати iнвестицiї в соцiальну сферу, забечувати дiяльнiсть державних iнтститутiв соцiальної допомоги та стимулювати приватну iнiцiативу в галузi наданнi соцiальних послуг.

Соцiальна демократiя потребує надiйних механiзмiв забезпечення трудової зайнятостi населення та боротьби iз безробiттям. Держава має стимулювати створення нових робочих мiсць. Потрібна також постiйна модернiзацiя старих i створення нових систем пiдготовки i переквалiфiкацiї робiтникiв з метою надання спецiальностей, що користуються попитом.

Соцiальна демократiя передбачає також захист культурного середовища, розвиток культури та рiвний доступ до усiх її здобуткiв. В разi, якщо культура формується виключно за законом попиту i пропозицiї, вона втрачає змiст, перетворюючись на суррогат, стандартизовану i комерцiалiзовану "поп-культуру".

Соцiальна демократiя вимагає пiдтримки нацiональної культури, захисту її самобутностi, розвитку її сучасних форм, культурного пошуку i експериментування. Це вимагає загальнонацiональних програм допомоги культурi, її окремим галузям, що особливо потерпають в умовах ринку - кiнематографії, видавничiй справi тощо. Держава i суспiльство мають потурбуватись також про захист української науки вiд деградацiї i розпаду. Фiнансування фундаментальної науки не може залежати вiд ринкової кон'юнктури.

Важливим елементом соцiальної демократiї є надiйна система екологiчної безпеки, спрямована не тiльки на боротьбу з наслiдками, але й на запобiгання екологiчним катастрофам, захист природних процесiв, змiцнення здатностi природи до самовiдтворення.

Соціальна держава – надкласова, у тім змісті, що вона спрямована на організацію нормативного життя і розвитку всього суспільства в цілому, але захищає права, волі, законні інтереси всіх своїх громадян, народів, є знаряддям злиття соціальної напруженості в країні.

Формування соціальної держави – це складний і тривалий процес. Важливим для формування соціальної держави в Україні є підвищення рівня правової культури і правосвідомості громадян, посадових осіб і суспільства в цілому, виховання почуття поваги до права, забезпечення знанням своїх прав і свобод, юридичних обов’язків, уміння їх правильно реалізувати і виконувати. Високий рівень правової культури і правової свідомості необхідний для утвердження в суспільстві законності, справедливості, установленням такої атмосфери, у якій людина може вільно жити і розвиватися як особистість. Таким чином, знання права, повага до нього, переконаність в обов’язковості його виконання – необхідна умова соціального державотворення.

2. Дія нормативно-правового акту за часом, за колом осіб, у просторі.

Дія нормативно-правового акта в просторі відбувається відповідно з територіальних і екстериторіальних принципів.

Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави (Україна) чи окремого регіону (АР Крим), або адміністративно-територіальної одиниці (обласного, районного, міського масштабу), тобто тією територією, на яку поширюються владні повноваження органу, що його видав (підприємства, установи тощо), екстериторіальна дія нормативно-правового акта (право екстериторіальності держав) - порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національній території і підвладні законам та юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування перебувають на її території, але розглядаються як частина території держави прапора чи розпізнавальних знаків; космічні об'єкти, що належать державі; території дипломатичних представництв і консульств.

Територіальний принцип у чистому вигляді в законодавстві держав майже не трапляється, оскільки він доповнений екстериторіальним принципом. За вчинений за кордоном злочин громадянин України підлягає кримінальній відповідальності за Кримінальним кодексом України (якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України).

Дія нормативно-правових актів за колом осіб – це їх поширення на певні кола осіб залежно від обсягу і особливостей (наявності дипломатичного імунітету) їх правового статусу.

Дія нормативно-правових актів за колом осіб залежно від обсягу їх правового статусу:

а) загальної дії – поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди), біженці; почесні громадяни, усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності. Тут виявляється тісний зв'язок дії нормативно-правових актів за колом осіб та у просторі (Конституція України);

б) спеціальної дії – деякі нормативно-правові акти поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів певної держави, що діють у конкретній сфері суспільних відносин (Закон України "Про політичні партії України"); інші охоплюють лише конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів та ін.). Тут дія нормативно-правових актів у просторі й за колом осіб не збігається;

в) виняткової дії – поширюються на осіб, що тимчасово перебувають на території держави (іноземних громадян та осіб без громадянства). Так, іноземним громадянам не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов'язки: обирати і бути обраними у представницькі органи країни, бути суддями, перебувати на службі у Збройних Силах (Закон України "Про правовий статус іноземців").

Винятковість дії актів спостерігається стосовно осіб, які користуються дипломатичним імунітетом - повним або частковим звільненням від поширення на них дії загальних правових норм держави, де вони офіційно перебувають.

Межі дії нормативно-правового акта в часі (темпоральна дія – набрання чинності і втрата чинності):

Набрання чинності:

1) з моменту (дати) офіційного опублікування;

2) з моменту ухвалення органом (наприклад, Конституція України набрала чинності з моменту прийняття парламентом);

3) з офіційно визначеного строку після опублікування (закони України починають діяти на всій її території після 10 днів з дня офіційного опублікування);

4) у міру одержання адресатом – акти з обмежувальним грифом "секретно", "зовсім секретно", "особливої важливості", "для службового користування";

5) з дати, що позначена в самому нормативно-правовому акті.

За всіх умов закон набирає чинності не раніше дати опублікування. Якщо в законі містяться слова «з моменту», «з дня», «після», то це означає, що набрання законом чинності на наступний календарний день.

Закон набуває чинності відповідно до трьох правил (принципів):

• пряма дія (перспективна дія) – новий акт поширюється тільки на факти чи правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності, тобто зворотної сили не має;

• зворотна дія (зворотна сила) (ретроактивна форма) – акт поширює свою дію на нові і старі факти, правовідносини, що виникли до і після набрання чинності, тобто закон поширюється на всі факти не лише "уперед", але й "назад". За Конституцією України (ст. 58), зворотну силу мають акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність фізичних осіб;

• переживаюча дія (ультраактивна форма) – акт, що втратив юридичну чинність і за спеціальною вказівкою нового акта (закону) продовжує поширювати свою дію на старі триваючі факти з окремих питань (часткова дія). Наприклад, після розпаду СРСР Верховна Рада України 12.09.1991 ухвалила постанову про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу PCP.

За загальним правилом, нормативні акти в часі мають пряму дію.

Втрата чинності:

1) з моменту (дати) закінчення строку, на який він був прийнятий (наприклад, Закон про державний бюджет приймається на один рік);

2) з моменту (дати) зміни обставин, на які він був розрахований (наприклад, закон про правовий режим надзвичайної ситуації, оголошений у зв'язку зі стихійним лихом на території держави, втрачає дію після закінчення стихійного лиха);

3) з дати скасування: а) прямого (формального) – скасовує орган, який прийняв цей акт або інший орган, якому закон надає таке право; б) фактичного - прийняття нового акта вищої або однакової юридичної сили з того ж предмета регулювання, без формального скасування старого акта;

4) із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про неконституційність законів, інших правових актів або їх окремих положень; із дня ухвалення рішення судом про визнання нечинними (такими, що суперечать закону) актів органів виконавчої влади або актів органів місцевого самоврядування.

Момент припинення дії нормативно-правового акта є моментом втрати його юридичної сили.

Призупинення чинності закону – тимчасове переривання його дії у часі, що залежить від певних обставин і передбачено законом.

3. Порівняльний аналіз дії нормативно-правового акту в національному праві та в міжнародному праві.

Дія нормативно-правового акта у просторі залежно від правового статусу суб'єкта нормотворення та його змісту поширюється на всю територію України, відповідну адміністративно-територіальну одиницю або на певну їх частину.

Дія нормативно-правового акта поширюється на громадян України, іноземців, осіб без громадянства, в тому числі біженців, юридичних осіб, інших суб'єктів правовідносин, осіб, що перебувають на території, на яку поширюється його дія і яких він стосується, крім випадків, передбачених цим нормативно-правовим актом. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники (питання про притягнення їх до юридичної відповідальності вирішується на підставі юридичних угод), а також вищі посадові особи інших держав, які перебувають в Україні з офіційним візитом.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта завжди регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території. Вона відома як право екстериторіальності держав - порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави, та поширюється на:

- космічні об'єкти під прапором і гербом держави;

- трубопроводи;

- підводні кабелі та нафтові морські вишки;

- повітряні, військові та торговельні судна у відкритому морі, які ходять під державним прапором;

- території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що з дозволу певної держави знаходяться на її території, але розглядаються як частина території іншої держави Саме під впливом міжнародних нормативно-правових актів стратегічною метою державної політики в галузі освіти України визначено забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя; виховання покоління людей демократичного світогляду, які цінують і обстоюють громадянські права й свободи, із повагою ставляться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу тощо.

№12:

1. Сутність та загальна характеристика громадянського суспільства. Потрібні (вроде так, точно не запомнила) функції права.

Громадянське суспільство — це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Ознаки громадянського суспільства

• опосередкування потреби та задоволення одиничного за допомогою його праці та за допомогою праці та задоволення потреб усіх останніх, систему потреб;

• дійсність того, що міститься у цьому загальному свободи, захисту власності за допомогою правосуддя;

• піклування про запобігання того, що залишилося в цих системах випадковості, та увага до особливого інтересу як до загального за допомогою правоохоронних органів та корпорації

• розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;

• демократія і плюралізм в політичній сфері;

• ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;

• середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;

• правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;

• ідеологічний і політичний плюралізм;

• свобода слова і засобів масової інформації.

Принципи

• економічний і політичний плюралізм,

• особиста свобода,

• публічність і загальна поінформованість,

• справедливість і суворе дотримання законів.

• верховенство права в усіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

• підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства;

• охорона державою невід'ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі та гідності, гарантування умов для їх захисту;

• рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

• взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

• поділ влади на законодавчу,виконавчу і судову, їх взаємна урівноваженість і відкритість;

• незалежність судів і суддів, наявність ефективної системи захисту;

• наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів.

Функції громадянського суспільства

• самоорганізація громадського механізму для виконання суспільних прав;

• противага владним структурам, головного заборола проти можливих спроб узурпації влади;

• засіб соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;

2. Поняття та види принципів права.

Принципи права — це керівні ідеї, положення, провідні засади, що визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин.

Систему принципів права становлять загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні) принципи.

Загальносоціальні принципи:

• домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй та ін.;

• верховенство громадянського суспільства наддержавою;

• верховенство правових законів над політичною та фізичною силою;

• різноманітність та рівноправність різних форм власності;

• свобода підприємницької діяльності;

• верховенство прав і свобод людини над правами держави.

Спеціально-соціальні (юридичні) принципи:

1) загальноправові принципи: гуманізм, рівність громадян перед законом, демократизм, законність, взаємна відповідальність держави й особи;

2) міжгалузеві принципи (виражають особливості декількох споріднених галузей права): гласність судочинства (для кримінально-процесуального й цивільного процесуального права), принцип змагальності, принцип матеріальної відповідальності (для цивільного, фінансового, трудового права тощо);

3) галузеві принципи (характеризують найбільш суттєві риси конкретної галузі права): принцип диспозитивності (у цивільному праві) і принцип імперативності (у кримінальному праві), принцип презумпції невинуватості (у кримінальному праві) тощо.

4) принципи правових інститутів: рівність усіх форм власності (інститут власності), невідворотність відповідальності (інститут юридичної відповідальності) тощо.

Способами закріплення принципів права в законодавстві є текстуальний (принцип безпосередньо текстуально закріплений у конкретній статті нормативно-правового акта) і смисловий (принцип випливає зі змісту законодавства).

Роль, значення принципів права визначаються їх природою. Вони в концентрованому вигляді виражають сутність, зміст права, тому мають значення керівних положень під час здійснення державою правотворчої, правозастосовчої діяльності.

Норми права формуються на основі принципів права, тому останні є "фундаментальними конструкціями" всієї системи права, всього масиву норм права.

Принципи права можуть застосовуватися під час вирішення конкретних юридичних справ, наприклад застосування аналогії права як способу надолуження прогалин у праві.

3. Порівняти міжнародне право та національне право. Їх співвідношення.

Міжнаро́дне пра́во — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, які виникають у результаті погодження між державою та іншими суб"єктами міжнародного співтовариства і регулює відносини з метою мирного співіснування.

Міжнародне право - частина національної системи права. У процесі укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій (вступ України в РЄ) національне право збагачується завдяки міжнародному - особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему.

За допомогою норм міжнародного права регулюються відносини між державами й іншими її суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом -колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях:

- загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, закріплені в Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення, добровільне виконання зобов'язань, поважання прав людини, вирішення міжнародних спорів мирним шляхом та ін.;

- право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах, деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);

- право співдружностей у рамках міждержавних об'єднань (принципи, акти, норми Європейського Союзу, Ради Європи, СНД та ін.);

- міждержавні угоди (дво- та багатосторонні).

Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв'язок і взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми - приватну і публічну, наявність галузей права - міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне.

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) служить одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме "входження" норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-виконавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над національним правом. Це основний принцип міжнародного права. Принцип верховенства міжнародного над внутрішньодержавним правом приймається державами або в законодавчому порядку, або на практиці. Маючи обов'язкову силу для держав, міжнародне право лишає на їх розсуд вирішення питання про застосування його норм у рамках внутрішніх правових систем. Державам не потрібно формально визнавати верховенство міжнародного права над національним законодавством, але вони повинні цілком додержуватися цих норм тими шляхами, котрі визначать самостійно. Пріоритет міжнародного права над національним супроводжується оптимальною участю держав у розробці та прийнятті міжнародно-правових норм і рішень, відповідальністю за їх виконання при забезпеченні при цьому державного суверенітету.

В Україні визнається пріоритет міжнародного права над національним, що випливає з Декларації про державний суверенітет України, Конституції України, Закону України "Про міжнародні договори України", закону про громадянство, цивільного та сімейного кодексів, підтверджується фактом її входження до Ради Європи. Відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" при розбіжності правил міжнародного договору України з правилами її внутрішньодержавного законодавства мають застосовуватися правила міжнародного договору.

Центральна проблема міжнародного права, опосередкованого в пактах, деклараціях, - права і свободи людини. Особа є суб'єктом як національного, так і міжнародного права.

Міжнародне право регулює не лише міждержавні відносини, але й впливає на відносини усередині країни, на систему національного права. Через міжнародне право відбувається зближення різних галузей права (підприємницького, банківського, фінансового), а також певних норм (технічних норм у галузі ядерної енергетики) тощо.

13 билет

1. Сутність держави, ознаки держави, її взаємодія із громадянством.

Держава – це особлива суверенна, політико-територіальна організація політичної влади,що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру, здійснює керівництво і управління загальносуспільними справами і виступає як суб’єкт міжнародних відносин.

Основні ознаки держави:

1. Наявність території – земної, водної поверхні та повітряного простору над ними в межах чітко окреслених кордонів, які визнані світовим співтовариством.

2. Наявність суверенітету – означає, що державна влада єдина в межах своєї території, не залежить від інших влад усередині суспільства і має незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики.

3. Особливий апарат публічної влади

4. Здатність надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру, поширення влади на всіх, хто мешкає на даній території.

5. Забезпечення життєдіяльності людей.

8. Здатність збирати податки, робити позики, надавати кредити.

9. Держава офіційно виступає від імені всього народу.

10. Державна мова.

11. Держава має свою символіку.

12. Держава має свою фінансову систему.

Взаємодія громадянського суспільства і держави виявляється в тому, що громадянське суспільство: 1) слугує соціальною основою держави, не існує поза державою; 2) розвивається в системі взаємодії з державою через партії, вибори, представницькі органи влади, а також через групи та об'єднання за інтересами (лобізм); 3) впливає на створення і функціонування державних органів у власних інтересах (частина партій діє в межах держави через парламентські фракції; лобісти взаємодіють з органами виконавчої влади через консультативні комітети при уряді, його міністерствах - це так зване функціональне представництво); 4) потребує від держави охорони і захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, але не допускає її втручання в їх приватні інтереси; 5) використовує норми права, встановлені і закріплені державою у формах (джерелах) права - нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах тощо

2. Законність, гарантії законності, режим законності.

Держава – це особлива суверенна, політико-територіальна організація політичної влади,що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру, здійснює керівництво і управління загальносуспільними справами і виступає як суб’єкт міжнародних відносин.

Основні ознаки держави:

1. Наявність території – земної, водної поверхні та повітряного простору над ними в межах чітко окреслених кордонів, які визнані світовим співтовариством.

2. Наявність суверенітету – означає, що державна влада єдина в межах своєї території, не залежить від інших влад усередині суспільства і має незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики.

3. Особливий апарат публічної влади

4. Здатність надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру, поширення влади на всіх, хто мешкає на даній території.

5. Забезпечення життєдіяльності людей.

8. Здатність збирати податки, робити позики, надавати кредити.

9. Держава офіційно виступає від імені всього народу.

10. Державна мова.

11. Держава має свою символіку.

12. Держава має свою фінансову систему.

Взаємодія громадянського суспільства і держави виявляється в тому, що громадянське суспільство: 1) слугує соціальною основою держави, не існує поза державою; 2) розвивається в системі взаємодії з державою через партії, вибори, представницькі органи влади, а також через групи та об'єднання за інтересами (лобізм); 3) впливає на створення і функціонування державних органів у власних інтересах (частина партій діє в межах держави через парламентські фракції; лобісти взаємодіють з органами виконавчої влади через консультативні комітети при уряді, його міністерствах - це так зване функціональне представництво); 4) потребує від держави охорони і захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, але не допускає її втручання в їх приватні інтереси; 5) використовує норми права, встановлені і закріплені державою у формах (джерелах) права - нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах тощо

3. Порушення ПДД: надати юридичну консультацію.

За порушення правил дорожнього руху в Україні передбачено в більшості випадків адміністративну відповідальність у вигляді адміністративного стягнення. Адміністративне стягнення застосовується для виховання правопорушника і попередження вчинення нових порушень самим порушником і іншими особами. Всупереч розхожій думці, штраф і позбавлення прав керування транспортними засобами є далеко не єдиними видами санкцій за порушення правил дорожнього руху. Згідно з нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення до порушника правил дорожнього руху можуть бути застосовані такі види адміністративних стягнень:

- Попередження,

- Штраф,

- Оплатне вилучення транспортного засобу,

- Конфіскація предмета правопорушення,

- Позбавлення прав керування – позбавлення спеціального права, а саме права керування транспортними засобами,

- Громадські роботи,

- Адміністративний арешт.

Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачено застосування до правопорушників засобів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення. Частина таких засобів є заходами адміністративного примусу, фактично попередніми санкціями. Однією з таких попередніх санкцій є штрафмайданчик — тимчасове затримання транспортного засобу з доставкою його на спеціальний майданчик чи стоянку для зберігання.

Але навіть в таких випадках штрафмайданчик не є єдиною можливою мірою адміністративного припинення в таких випадках. Якщо транспортний засіб не перешкоджає дорожньому руху, припарковано з урахуванням вимог ПДР, то воно може бути лише заблоковано. Штрафмайданчик не є єдиним засобом забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення. Такими засобами є також:

- Адміністративне затримання,

- Особистий огляд і огляд речей,

- Вилучення речей і документів,

- Тимчасове вилучення посвідчення водія,

- Тимчасове вилучення ліцензійної картки на транспортний засіб,

- Відсторонення особи від керування транспортним засобом і огляд на стан сп’яніння.

Білет 14

1.Типологія держав та їх характеристика. Мета та завдання сучасних держав

Типологія держав - сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Є два підходи до типології держав:

• формаційний- заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис - тип виробничих відносин), кожній із яких відповідає свій історичний тип держав.

• Цивілізаційний- покладає в основу типової класифікації держав поняття "цивілізація", її рівень, досягнутий тими чи іншими народами

З погляду формаційної теорії 1.рабовласницька держава — це перший історичний тип держави, що виник у результаті розкладу пер­віснообщинного ладу і являв собою політичну організацію класу рабовласників. Держава необхідна рабовласникам для утримання в покорі рабів, їх експлуатації та придушення їх опору. Формаційна теорія відносить до рабовласницького типу держав, крім античних — Афінської і Римської, — численні держави Давнього Сходу: Єгипет, Вавилонську державу, Ассирію, Хетське царство, Індію і Китай та ін.

2.феодальна держава є другим історичним типом держави. Феодальна держава розглядається як знаряддя організованого насильства над кріпосними селянами, ор­ган диктатури феодалів.

3.Буржуазна держава — третій історичний тип держави, запропонований формаційною типологією. Згідно з цією теорією капіталістич­на держава забезпечує умови буржуазної експлуатації, в її основі — приватна власність на засоби виробництва. Вона являє собою дикта­туру буржуазії, спрямовану на те, щоб тримати в підпорядкуванні робітничий клас.

4.соціалістична держава,що являє собою вищий і останній історичний тип держави. Соціалістична держава розглядалася як організація політичної влади трудящих на чолі з робітничим класом, як диктатура пролетаріату.

Нині стають очевидними певна помилковість такого підходу, неможливість його використання як єдино вірної методологічної і філософської основи пізнання державно-правових форм суспільного буття

Грунтуючись на різних підходах до поняття "цивілі­зація", можна виділити наступні види цивілізацій і відповідних їм ти­пів держави:

-     східні, західні та змішані;

-     давні, середньовічні та сучасні;

-     аграрні, промислові та науково-технічні;

-     доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні;

-     локальні, особливі та сучасні.

У своєму розвитку цивілізації проходять кілька етапів. Перший — локальні цивілізації, найдавніші, являли собою вогнища культури, що відрізняло їх від інших, "нецивілізованих" спільностей (давньо­єгипетська, шумерська та ін.). Другий — особливі цивілізації (індій­ська, китайська, західноєвропейська, східноєвропейська, ісламська й ін.) з відповідними типами держав. Вони склались історично і харак­теризуються певною своєрідністю. Третій етап — сучасна цивілізація, в якій відбуваються процеси глобалізації, об'єднання різних сус­пільств з метою вирішення загальносвітових проблем людства.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, — приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробницт­ва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездат­ний замінити собою формаційний підхід.

У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, засно­вана на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного під­ходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на ви­діленні державно-правових режимів.

Сучасне розуміння прогресу державності висуває на першийплан якість життя, становище особи, яке забезпечує держава.

Свобода особистості, сприятливі матеріальні умови, можливість творчого самоствердження, наявність прав - ці та інші складові

«Людського виміру» перетворюють його в основний критерій оцінок прогресу держави.

У сучасній теорії держави проявляється конкретний критерійпрогресу державності. Боротьба за якість життя наповнює реальнимсенсом існування багатьох колективних утворень, конкретнихособистостей.

2. Правове виховання поняття, методи, форми

ПВ- це цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави і її органів, а також громадських об’єднань і організацій по формуванню певної системи правових знань, вмінь і навичок, правового мислення, правових почуттів почуття права , законності, почуття поваги до права і закону, почуття поваги до тих соціальних цінностей, які регулюються і охороняються правом і законодавством.

ПВ здійснюється в певних формах. Їх більше 20, але основними є:

1.Правова освіта - найбільш ефективна і результативна форма, оскільки вона дає певну систему правових знань. Здійснюється в школах, технікумах, вузах, курсах підвищення кваліфікації.

2.Правова пропаганда - розповсюдження певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення - напр. Правові програми по TV( Людина і закон), трансляції по радіо, окремі лекції.

3.Правова агітація - розповсюдження правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. - здійснюється, як правило, безпосередньо агітатором. Це можна спостерігати під час виборів, коли агітують не тільки за кандидата, але й за прийняття певного закону тощо.

4.Правова просвіта - дуже тісно пов’язана з правовим навчанням і пропагандою, але має обмежені завдання - дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз’яснити діюче законодавство.

5.Правомірна соціально-активна діяльність чи поведінка - форма ПВ, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування. Напр. Участь в охороні громадського порядку, чергування.

Методи ПВ - це сукупність прийомів або способів, при допомозі яких здійснюється формування правових знань, вмінь і навичок, а також формуються почуття поваги до права, до закону і тих соціальних цінностей, які охороняються і регулюються правом. До методів ПВ відносяться: метод переконання, покарання, позитивного прикладу, наочності, розв’язання юридичних казусів, заохочення, критика і самокритика, метод навіювання, наслідування тощо.

ПВ може бути ефективним лише тоді, коли воно здійснюється на основі певних принципів: має певну систему, здійснюється цілеспрямованості безперервно, має послідовність, забезпечено певними засобами і кадрами.

3. Порівняльна характеристика правосвідомості в Україні та країнах Євросоюзу

Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей. Багато політико-правових змін, що відбуваються у нашій країні на сьогоднішній день, передбачають високий рівень правосвідомості не тільки представників

влади, але й пересічних громадян, їх активну участь у суспільно-політичних проце-

сах, здатність свідомо та компетентно контролювати діяльність владних структур,

відігравати ключову роль в оновленні всіх сторін суспільного життя.

Проблема розбудови громадянського суспільства, демократичної правової дер-

жави є безпосередньо пов’язаною з розвитком правової свідомості громадян Украї-

ни. Правосвідомість українських громадян перехідного періоду розвитку нашого

суспільства можна охарактеризувати як неординарну та суперечливу, в якій дивним

чином поєднуються чи й химерно переплітаються паростки нових демократичних

цінностей із залишками старого, тоталітарного минулого. Найбільш негативною

установкою масової свідомості громадян України є правовий нігілізм, який руйнує

провідні принципи демократичної свідомості й відчутно гальмує процес розбудови

громадянського суспільства. Тому боротьба з ним має бути цілеспрямованою і мати

системний характер. Рівень правової свідомості громадян України, що існує на цей час, потребує

значного підвищення і доведення в найближчої перспективі до рівня правової сві-

домості демократичного суспільства. А це передбачає удосконалення правових

норм, практики діяльності юридичних інститутів та правовідносин, політичної оці нки права, законотворчої і правозастосовної діяльності, покращення правового ви-

ховання.

Відтак, до основних напрямків розвитку правосвідомості громадян України

можна віднести:

По-перше, через правовий захист і використання позитивних чинників право-

виховного впливу. Основними позитивними чинниками формування правової сві-

домості можуть бути: реальність правового захисту громадянина правоохоронними

органами і судом; право на самозахист, гарантоване державою кожній особі; право-

вий захист сім’ї; загальне та спеціальне утримання в адміністративному і криміна-

льному праві як фактор формування поваги до приписів держави, правопорядку і

правоохоронних органів; інформаційні відносини як чинник правокультурного на-

повнення інформаційного поля країни і правовиховного впливу на особу; правова

освіта учасників педагогічного процесу як перша ланка у формуванні правової сві-

домості громадян України.

По-друге, через протидію негативним чинникам формування правової свідомо-

сті особи. Серед негативних чинників слід назвати: корупцію, тіньову економіку,

безробіття; вживання молоддю наркотичних і психотропних речовин; культ насиль-

ства та жорстокості на екранах телебачення, у пресі, творах кіно- та відеопродукції

По-третє, шляхом цілеспрямованого формування позитивних правових наста-

нов як вирішальних чинників правомірної поведінки. Необхідність формування в

особи почуття національної єдності, поваги до співгромадянина як основи індивіду-

альної правової культури та ін.

Побудова правової держави без поліпшення правової культури та підвищення

рівня правосвідомості громадян України є неможливою. У цій справі, безумовно,

відіграє надзвичайну роль правляча політична еліта, адже саме на прикладі її пред-

ставників формується якоюсь мірою правосвідомість і правова культура людей. Ін-

фантильність їх правосвідомості є вкрай недопустимою. Тим більше, що від рішень

політичних діячів залежать долі громадян, справи всього суспільства.

Головною складовою європейської правосвыдомості є виховання поваги до особистості, її прав і свобод, до правових цінностей громадянського суспільства.

З часом розвиток ринкової економіки, зміни в системі господарювання,

інтеграційні процеси у напрямку Європейського союзу, сприяли прискоренню

процесу підвищення значення правосвідомості як елементу правової культури

суспільства та підвищення рівня правосвідомості набуло нового виміру.

Билет 15

Билет 16