3. Т.В. Ладиченко. Всесвітня історія 11 клас. Підручник. К., «Видавництво а.С.К.» 2003 р. Стор. 257 – 270.

4. Я.М. Бердичівський, т.В. Ладиченко, і.Я. Щупак. Всесвітня історія 11 клас. Підручник. Запоріжжя. Прем’єр. 2004 р. Стор. 283 – 295.

1. Перемога народів Індії у боротьбі за незалежність.

Після закінчення Другої світової війни Індія як і раніше являла собою

Конгломерат різних рас, мов і релігій. Найбільш великими релігійними групами індуїсти і мусульмани. Їх представляли, відповідно, дві партії, що відігравали провідну роль у національно-визвольній боротьбі проти колоніальної залежності:

1) Індійський Національний конгрес (ІНК) на чолі з Джавахарлалом Неру і

2) Мусульманська ліга, очолювана Мухаммедом Алі Джинною.

ІНК виступав за збереження цілісності та єдності країни, а Мусульманська ліга вимагала створення незалежної мусульманської держави. Різні непримиренні позиції стосовно майбутнього країни призвели до збройного зіткнення між індуїстами і мусульманами, що влітку 1947 р. набрало характеру повномасштабної війни.

У цих умовах парламент Великої Британії в липні 1947 р. прийняв закон «Акт про незалежність Індії» (набрав сили 15 серпня 1947 р.), що передбачав розділ колишньої колонії за релігійною ознакою на два домініони – Індійський Союз і Пакистан.

Домініон – самоврядна колонія у складі Британської імперії.

Кордони між двома новими державами були проведені без урахування національних та історичних особливостей, що призвело до тривалого індо-пакистанського конфлікту.

Восени 1947 р. між Індією і Пакистаном виник збройний конфлікт за князівство Кашмір. Махараджа (князь) Кашміру, за віросповіданням Індуїст, хотів приєднати князівство до Індії, а основна маса населення – мусульмани – до Пакистану.

1 січня 1949 р. за допомогою спеціальної комісії ООН воєнні дії між Індією та Пакистаном було припинено, узгоджена демаркаційна (розподільча) лінія, яка незабаром стала кордоном.

До складу Індії увійшли 555 індійських князівств з 601.

26 січня 1950 р. набрала чинності конституція, згідно з якою Індія стала повністю незалежною, перестала бути англійським домініоном і була проголошена «суверенною демократичною республікою».

Вибори в парламент і в законодавчі збори штатів привели до перемоги ІНК.

2. Курс Дж. Неру у внутрішній і зовнішній політиці.

Першим прем’єр-міністром незалежної Індії став Джавахарлал Неру.

В основі цієї програми Неру була концепція «індійського соціалізму». «Індійський соціалізм» будувався на принципах соціального компромісу і запобігання конфліктам на національно-релігійному ґрунті. Ця концепція стала визначальною для наступних лідерів лівоцентристської орієнтації (І.Ганді, Р.Ганді та інших).

В економічній сфері головні зусилля уряду Неру були сконцентровані на прискореному розвитку державного сектора у промисловості.

У промисловому секторі економіки сформувалися три форми власності:

Три форми власності в промисловості

Приватна	Державна	Змішана
Легка і харчова промисловість.	Важка промисловість, засоби зв’язку і транспорт.	Сучасні галузі економіки, що фінансувалися як державою, так і приватними особами.

Зовнішньополітичний курс ІНК в 1947-1964 рр. вирізнявся чіткістю позицій у таких питаннях, боротьба за мир, безпеку і співробітництво, протидія агресії, колоніалізму і расизму.

Наприкінці 50- на початку 60-х рр. Китай висунув претензії на деякі райони в Гімалаях, проводив шовіністичну політику стосовно народів Тибету.

Шовінізм – крайня форма націоналізму, яка проповідує національну виключність.

Це призвело до втечі з Тибету «живого бога» всіх буддистів далай-лами до Індії. Підтримка далай-лами індійським урядом погіршила відносини між державами. Спалахнув збройний конфлікт (1962 р.). Китайські війська захопили частину індійської території в Гімалаях. Ці негаразди згубно вплинули на стан здоровя Дж. Неру, і в травні 1964 р. він помер. Більшою мірою, ніж будь-хто інший, Неру був творцем політичної системи країни та її зовнішньої політики.