Чому назвали «я романтика»

Твори Миколи Хвильового — це біль романтика, що втратив свою віру, якому зрадила його мрія. Замість омріяної «загірної комуни» він отримав страшну дійсність. Мова йшла про тоталітар­ну систему, базовану на руйнуванні особистості, індивідуалістської української культури, оскільки головним своїм завданням ця си­стема ставила «відняти те, чим володів», «вирвати з корінням» — ось ідеал спільного для всіх щастя.

Герой Хвильового — звичайний солдат революції, який пере­живає трагедію руйнування своєї особистості. Письменник намага­ється розпізнати в звичайній людині людину, розкрити її внутріш­ній світ, відтворити складну психологічну реакцію особистості на нову соціально-економічну реальність, і тому заглядає в самі глиби­ни свідомості та підсвідомості, акцентує увагу на суб’єктивно-вира­жальних моментах, захоплюється підсвідомим, стихійним пориван­ням героїв до чогось незвичайного, такого, що розриває рамки бу­денності.

Мрія, мета, до якої йде герой, дуже далека, тому вона уявляється як «загірна комуна», її не можна побачити протягом одного реаль­ного життя. Але герою доводиться саме тепер, в його реальному житті зрікатися чогось, зрікатися найважливішого для себе. Чи принесе це зречення щастя особисто йому, цій реальній людини з реальним жит­тям? Ні, тому що для революції конкретне життя конкретної люди­ни нічого не варте, вона оперує масами, руйнуючи особистості. У цьо­му і полягає трагічність існування героя «Я (Романтика)».

Трагедія героя М. Хвильового — це й трагедія самого письмен­ника та багатьох інших митців, творче «я» яких змушене було роз­двоюватись під тиском політизованих вказівок як писати, про що писати і для чого писати, втрачаючи таку необхідну внутрішню свободу.

Образи «я романтика»

Головний герой оповідання «Я (Романтика)» переживає роздво­єння своєї натури. З одного боку, він цілком вірний революції, а з другого, душа його болить через любов до власної матері, якої він повинен зректися. Герой має здійснити вибір, але вагається і му­читься, страждає. Письменник майстерно розкрив психологічний стан свого героя, який в ім’я революційної дисципліни приховує розкол свого власного «я»: «Невже я, солдат революції, хиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?».

Письменник романтизував тип революціонера, готового в ім’я торжества революційної ідеї переступити через власне «я», витра­вити з себе почуття милосердя, співчуття, жалю. Хвильовий ще й сам не уявляє, передбачаючи це у своєму творі, у що пізніше ви­ллється ця аскетична, сліпа покора диктату обставин.

Отже, мати — це втілення вікової чистоти, тому що вона є вті­леним прообразом Марії, Божої Матері, і вона — містилище всього людського в людині, вона — оберіг людської душі, сенс буття. Однак любов до матері заважає комунарові бути слугою революції, оскіль­ки революція наказує вбивати, а мати кличе до доброти й любові. Образ матері — частина «я» героя, приховувана ним від усіх: «Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного зло­чинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі».

Образу матері протистоїть образ доктора Тагабата — втілення злої бездумної сили, яка рухає світом у страшний момент суспіль­ного зрушення. Герой ніби знаходиться під його неухильною ува­гою і тому не може бути самим собою. Тагабат — революційна воля, яка мучить і змушує зрікатися себе самого: «Але коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — «розстрілять» — мене раптом взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою ли­синою, з холодним розумом і каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт, і я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії».