екзыстенциализм в романе Місто

новелістика Тютюника

іронічне в образі головного героя повісті Іван Іванович

1.мотив матеревбивства у Хвильового.

2) Образ Зосі у Підмогильного

3) розв*язка конфл. у "Політика" Косинка

образ чорних кардиналів у "я романтика".

Образ Мотрі Підмогильного

про місто - село роман "місто"

. новели косинки.

"мати" хвильового

1. "Військой літун".

2. Інтерєр в повісті "Іван Іванович".

3. Образ "золотих богів" у одноіменному творі

психологизм новелы Я романтика

тема повести Третья Революция

образ Мусия Швачки в новели Политика

 В.№14: 1. Погляди Хвильового на розвиток літератури.

2. Степан Радченко, місто в романі "Місто".

3. Конфлікт в новелі "Політика" Гр. Косинки.

чому політику в новели "Політика" так назвали?

Про санаторыйну зону, чому в така назва.

2) Образ Зосі у Підмогильного

Зоська — це втілення нездійсненних сподівань, її самовбивство-розв'язка проблеми абсурду. Хоча спочатку вона зневажає світ, в якому живе, він здається їй нудним, вона сміється з усього, що її оточує, прагнучи побороти цю нудоту. її дуже хвилює проблема смерті, і врешті решт Зоська вирішує проблему абсурду свого життя самогубством. Прагне увійти до міського товариства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська — це типовий міський персонаж. Символізує утвердження Степана в місті.

Іронічне в образі головного героя повісті Іван Іванович

Маючи вроджений талант, здатність до сатири та іронії, Микола Хвильовий посів гідне місце в українській літературі. Його сатира ще довго буде взірцем для багатьох поколінь письменників. Почуття гумора – одне з найважливіших для людини і твори Миколи Хвильового, що мають сатиричну складову, демонструють нам, що якщо відноситися до всього з гумором, не обов’язково навіть з сарказмом чи іронією, то жити стане набагато легче.

М.Хвильовий ñ майстер і сатиричної деталі. У повісті ìІван Івановичî він використовує прикметну

сатиричну деталь ñ винахід мухобійки як ознаку псевдороботи Івана Івановича: великий апломб, високі

слова про користь мухобійки для людства, а насправді ñ мильна бульбашка, нікому не потрібна річ. За Стендалем не можна викликати сміх за допомогою загальних положень, щоб бути

смішним потрібні деталі. Лише одні деталі дають привід для насмішки. Цим керувався і

М.Хвильовий. У стислій анотації до повісті ìІван Івановичî він наголошує на значущості вжитих деталей

ñ ìсімíя, друзі, винаходи, взагалі деталі його зворушливого життяî [3,6]. Деталь у творі М.Хвильового

функціонує за семантично-стильовим принципом, є основою сатиричної типізації як один з елементів гіперболи, пародії, гротеску. У повісті ìІван Івановичî одинична сатирична деталь розкриває подвійне

обличчя пристосуванця, природу його суспільної мімікрії краще, ніж це зробили б великі розлогі описи.

Кожна вжита письменником деталь підпорядкована художньому осмисленню тієї чи іншої сторінки доби

лозунгів і лицемірства. Найбільш узагальнюючою у М.Хвильового є деталь сатиричного портрету. Портрет у повісті ìІван

Івановичî включає в себе деталі приватного життя героїв, що допомагає сатиричному узагальненню

образів і викриттю внутрішнього світу героїв. Сатиричний портрет надзвичайно стислий, хоча в ньому

зафіксовано і звички, і риси характеру, способу життя. Якщо в інших письменників портретні деталі не

набувають такої влучної наповненості, а більше використані з метою описовості, то у повісті

М.Хвильового деталь сатиричного портрету фіксує (як і в М.Коцюбинського) ìобíєктивно-історичний

зміст, через неї передаються особливості епохи, умови життя певних верств населенняî Такою акцентованою

характерологічною деталлю сатиричного портрета є ìбілосніжна хустка і рогові окуляриî. З розвитком

сюжету вона балансує на грані гротеску, розкриваючи образ Івана Івановича в діаметрально-

протилежних планах: то як самовпевненої гордовитої особи, то як несамостійної і боягузливої, яка

ховається за речі. По суті, зовнішні ознаки портрета як такого відсутні. Уникнення опису зовнішності

вивільняє місце підтекстового портрета. Безликість героя підкреслюється предметними атрибутами. Мікрообрази-деталі забарвлені соціально: білі руки є білосніжними, ніжними за рахунок праці

інших, за рахунок чорних рук служниці Явдохи. Номінативна експресема на означення дійсної суті

головного героя ñ ìбаринî вимовляється саме з ìчорноюî невдячністю: ìЧого там важко!- відповідала, як

і завжди, трохи холоднувато (чорна невдячність!) кухарка.- Чого там важко, ми вже звикли, барин!î

мотив матеревбивства у Хвильового. + ЧОРНИЙ ТРИБУНАЛ

У кожній новелі М. Хвильового є герой, поставлений перед вибо­ром. Автор розглядає всі можливі варіанти розв’язання цієї пробле­ми: інколи персонажі здаються і пливуть за течією, інші відстоюють свої переконання до останнього подиху, дехто навіть не помічає, що давно вже зрадив вимріяній ідеї, а ще хтось у намаганні довести свою вищість утрачає людяність. Найцікавішим з цієї точки зору є опові­дання з іронічною назвою «Я (Романтика)», безіменний герой якого розривається між виконанням революційного обов’язку і збережен­ням моральних принципів, які має кожна людина.

Він потрапив у жорстокий світ революційного перетворення дійсності, де немає місця любові до людини, ніжності, добра. У цьо­му світі панує жорстока необхідність насадити новий лад і знищи­ти всіх непокірливих, усім розпоряджається «чорний трибунал комуни». Та хіба ж можна без наслідків, вільно відкинути ту час­тину душі, яка здатна сприймати красу, жаліти й любити? Важко, навіть якщо тебе ведуть до цього рішення через злочини, насильст­во й убивства. Тому так різко відчуває персонаж оповідання свою провину: «...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!!» Людська душа не має ціни, тому смертний вирок одному є вироком мільйо­нам душ, це вирок собі, в першу чергу.

Герой намагається врятуватися від безглуздого самознищення у своєї матері, де затишно і спокійно, де мати завжди пожаліє свого «м’ятежного» сина. Та доводить письменник, що не можна жити із роздвоєним сумлінням. Якщо одного разу ти став на кри­вавий шлях винищення, то вороття не буде, не можна бути слугою двох панів. Жорстока дійсність поглинає головного персонажа. Він усвідомлює це, коли «схопили нарешті й другий кінець» його душі — коли на революційний суд привели рідну матір. страх перед власною загибеллю, страх виявити себе не вірним революційній ідеї перевершує синівську любов. Пись­менник показує нам вагання свого персонажа, що в цей час знахо­диться ніби поза свідомістю: він не тямить, що робить і куди йде. Жорстокі виконавці революційної волі дають йому шанс поступи­тися переконаннями, уже й доктор Тагабат відступає від неминучо­сті вироку, але вибір зроблено: мати стає жертвою на вівтарі рево­люції. Нечуваний вчинок, страхітлива жорстокість. Та це правдива картина подій революції та громадянської війни.