4. Поняття та принципи права інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності є правом творця (та інших осіб, вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої діяльності, який законом визнається об'єктом правового регулювання і охорони.

Право інтелектуальної власності – це сукупність правових норм, що регулюють на основі рівності сторін суспільні відносини, що виникають у зв’язку із створенням об’єктів інтелектуальної власності, набуттям прав на них, їх використанням та захистом прав на ці об’єкти.

Слід зазначити, що у статті 418 Цивільного кодексу України поняття права інтелектуальної власності визначене як право особи на результаті інтелектуальної, творчої діяльності або на інші об’єкти права інтелектуальної власності.

Його зміст складають особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності проголошується непорушним: ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

Детально про поняття права ІВ було в питанні 2

Основні принципи права інтелектуальної власності:

1. принцип охороноздатності (об’єкт правової охорони повинен відповідати визначеним законом вимогам. Наприклад, винахід відповідає умовам патентоздатності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним).

2. принцип визнання за правовласником виключного права на об’єкт права інтелектуальної власності;

3. принцип додержання прав не тільки правовласників, але й дійсних розробників (авторів, винахідників);

4. принцип додержання балансу інтересів право власника з одного боку і суспільства – з іншого шляхом обмеження монополії на об’єкт права, наприклад, встановленням розумного строку дії охоронного документа.

6. Генеза і концепція пропрієтарної теорії права ів

Джерела правового регулювання охорони інтелектуальної власності беруть свій початок з глибокої давнини. (Генеза - розвиток)

За часів античності, безумовно, не існувало будь-яких законів про права авторів і винахідників, але вже у Стародавньому Єгипті та Стародавній Греції існувало поняття літературної власності, яке підтверджується чисельними прикладами. Так, Аристофан неодноразово звинувачував суперників у плагіаті, і в той же час сам часто використовував мотиви інших авторів.

У VII книзі трактату Вітрувія «Про архітектуру», розповідається про літературні змагання, які проводилися в Олександрії. Суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду далеко не найкращому письменнику. На питання про мотиви такого рішення Аристофан відповів, що всі інші учасники змагання надали точні копії з творів інших авторів. Після цього всіх плагіаторів було вигнано з Олександрії [Вишневецкий-Левин, с.9].

Уже 2300 років тому в Афінській республіці існувало право на захистцілісного твору і заборона вносити до нього зміни. Ідея охорони об’єктів права інтелектуальної власності отримує свій розвиток з законодавчим закріпленням приватної власності у Римі.

У Римському праві було розроблено розгорнуту договірну систему. Саме тому, у той час для видання творів вже вимагалася згода автора, між видавництвом і автором складалися угоди про видання книг. Отже можна зробити висновок про те, що вже за часів античності існувала потреба в регулюванні суспільних відносин в сфері інтелектуальної власності, але на зорі цивілізації практично не було ні фактичних прав, ні юридичних документів на результати творчої діяльності.

У Середньовіччі - поява законів, пов’язаних з інтелектуальною власністю. Перші привілеї по захисту видавничої справи були видані у 1357 році в Лондоні гільдії переписувачів і художників-ілюстраторів на монопольне право видавництва, а також у 1491 році у Венеції власникам типографій Ратдольфу і А. Мануцію. В Англії у 1567 році Єлизавета видала якомусь Гастінгсу привілей на виключне право торгувати особливою тканиною «he could have the sole trade». Дещо пізніше був виданий привілей Гумфрею на інструмент для виплавки свинцю [Пиленко, с.91]. Слід зауважити, що привілеї надавалися за особисті заслуги без будь-якої законодавчої регламентації порядку їх видачі. Система привілеїв, тобто монопольних прав, зазнавала все більшої критиці, автори та винахідники все активніше заявляли про свої права.

Тільки в XV-XVII ст. в Європі з’являються закони, які охороняють права творчості. Охорона прав винахідників розпочалася вперше у Венеціанській республіці. 19 березня 1474 року там було прийнято закон про монопольне право автора на використання свого винаходу протягом 10 років. Так, в 1623 році за короля Якова Стюарта в Англії було прийнято «Статут про монополії», яким проголошено виключне і незалежне від волі короля право кожного, хто створить і застосує технічну новинку, монопольно користуватися протягом 14 років вигодами та перевагами з нього.

В юридичній літературі першим значним положенням про авторське право прийнято визнавати Статут королеви Анни, прийнятий 10 квітня 1710 року. Цим нормативним актом автору надавалося виключне право на опублікування твору протягом 14 років з моменту його створення з можливістю продовження такого права за життя автора ще на 14 років.

Значний внесок у формування права інтелектуальної власності зроблено французами. Так, Людовик XVI видав в 1777 році 6 ордонансов, які визнавали за авторами права на публікацію і продаж своїх творів. Саме у Франції 7 січня 1791 року було прийнято патентний закон, що рядом авторів визначається початком патентного права. Безумовно, цей закон був прогресивнішим за англійський і більш детально регламентував відносини, що виникали внаслідок створення винаходу. З німецьких держав Саксонія першою у 1694 році прийняла закон про захист авторських прав. В ці ж роки з’являються перші закони федеральні закони Північноамериканських Сполучених Штатів на охорону книг, карт, постанов та інших формтворчості.

Щодо пропрієтарної теорії

пропрієтарна концепція розуміння прав на результати розумової праці, яка спирається на розуміння права на творчість як природного права людини, започатковане у Франції наприкінці XVIII ст. її прихильники ототожнюють права авторів та інших осіб на продукти творчої діяльності з правом власності на матеріальні об’єкти. На ці об’єкти автор має дві групи прав: особисті немайнові та майнові.

Останні є такими самими, як і у праві власності: право володіння, право використання та право розпорядження. При цьому об’єктами права інтелектуальної власності визнаються в основному результати інтелектуальної діяльності, якщо вони мають творчий характер, об’єктивно виражені в одній із доступних для сприйняття форм і можуть бути використані людиною для задоволення своїх естетичних потреб чи матеріального виробництва. Пропрієтарна теорія права інтелектуальної власності послідовно проводиться у всіх міжнародно-правових актах і впливає на моделювання національних законодавств.