4. Розкрити поняття церковно-монастирської допомоги у х-хп толітті

Церква,виходячи з християнськох моралі,пропагувала любов до ближнього,закликала феодалів до милосердя.Співчуття до нижчих прошарків і засудження їхніх гнобителей походило із соц..вчення церкви,яка формально звеличувала бідність,вважаючи ії ідеальним станом.Саме в бідняках бачили божих обранців,а саме убранство мало слугувати їм за свого роду моральну компенсацію за земні злидні.Про способи викоринення бідності не йшлося.Бідні вважалися не стільки нещасними,чию долю треба було полегшити,скільки рятівниками багатих.Милостиння,що поддається бідному дозволяє потрапити до раю тому,хто її подає.

Відомі постанови Ельвірського і Антіохійського собору,на яких єпископам було надано право розпоряджатися на свій розсуд майном церкви на потреби благодійності.В правилах Сардійського помістного собору згадується й інші об’єкти допомоги.Єпископи повинні допомагати сиротам і вдовам. Дуже радикальну постанову відбув Турський собор на ньому було вирішено відлучати всіх від церкви хто пригнічує бідних і не розкаюється в цьому.Також було додано до традиційних об’єктів захисту ще й сліпих і кульгавих.Моральна підтримка знедолених завжди залишалася у полі зору церкви.Церква також намагалася давати практичну допомогу нужденним.Витрачалося на культові і благодійні цілі,роздача хліба і складання списків,хто потребує допомоги.

Провідну роль у наданні соц..доп. відігравали чернечі ордени церкви-товариство людей,які добровільно зреклися всіх благ і мають за мету служіння іделам,досяжних через самозречення і віддалення від загалу.Розподілом милостині благодійна діяльність монастирів не обмежувалася,ще одним напрямом їхньої соц..роб. була допомога через монастирські шпиталі.Також надавали нічліг людям,що потрапили в біду.

монастирі стали центрами благодійної соціальної діяльності. Вони виконували чотири основні функції: лікування, забезпечення незаможних (у вигляді надання одноразової допомоги натуральними продуктами – милостині), навчання, контроль.

5. Відмінності княжого та церковно-монастирського піклування у х-хп ст.

У другій половині ХП ст. княжа допомога і захист нужденних суттєво змінились. Це обумовлювалось рядом причин, перш за все ростом монастирської і церковної опіки.

Виходячи у своїй благодійності з морально-релігійних міркувань, князі, природно, схильні були передати сферу соціальної підтримки у розпорядження церкви і доручати здійснення самої справи допомоги представникам релігії, тобто духовенству.

1. Княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні злидарелюбця, а державної системи благодійності не існувало.

2. Участь в опіці була не обов’язком, а правом князя. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов’язком для виконання.

3. Допомога князів та інших знатних людей не була систематичною і всеохоплюючою.

Відмінною рисою благодійності монастирів була “сліпа” роздача милостині, при якій будь-які дослідження про злидарів та їх потреби не тільки не проводились, але прямо заперечувались вченнями святих отців. Найбільше за все роздавалось життєво необхідних продуктів, так як грошовий обіг в той час був ще дуже слабкий.