Оправи, обкладинки та їх види
Обкладинка – покриття блока видання (тобто комплекту скріплених між собою аркушів чи зошитів), що складається з двох боковин, а у виданнях обсягом понад 68 сторінок має корінцеву частину. Обкладинка скріплюється з блоком видання без форзаців. На її боковинах розташовують текстові й зображальні (штрихові, півтонові і комбіновані) елементи будь-якого ступеня мальовничості, що характеризують видання і виконують інформативно-рекламну функцію.
Видання в обкладинці комплектують двома способами:
вкладанням (внакидку). Обкладинка бігується по корінцю, надягається на зошити, вкладені один в один, і прошивається в корінцевому згині дротовими скобами (кінцями усередину брошури); таке кріплення застосовують у виданнях малого і середнього форматів при обсязі не більше 68, або у виданнях великого формату обсягом до 128 сторінок або товщиною до 5-7 мм. (рис а)
підбиранням (урозпуск). Блок комплектується зі сфальцьованих зошитів підйомкою, тобто аркуші накладаються один на одний у стопку; блок зшивається нитками або прошивається скобами у корінцевому полі на відстані не більше 5 мм від краю; а обкладинка надягається на блок. Уздовж корінця обкладинки роблять чотири біги: два на відстані, що дорівнює товщині блока видання, і два на відстані не більше 5 мм від попередніх. Корінець обкладинки приклеюється до корінця блока, відбігована частина на передній боковині – до першої сторінки блока, а на задній боковині – до останньої сторінки блока. (рис б)
За ГСТУ 29.4-2001 обкладинки розділені на чотири типи
Тип 1 – проста обкладинка для покриття блока вкладанням (тобто всі аркуші складені в один зошит), ціліснокартонна обрізна. Така обкладинка являє собою складений навпіл аркуш, що накидається на зошит і скріплюється дротом. Виготовляється найчастіше з паперу.
Тип 2 – проста обкладинка для звичайного покриття блока, скомплектованого підбиранням. скріплюється позошитно нитками на марлі і без неї. Обкладинка типу 2.1 не має клапанів, типу 2.2 може мати два (а) або шість (б) клапанів.
Тип 3 – проста обкладинка для покриття блока підбиранням; приклеюється до прямого корінця блока, завтовшки менше 14 мм, а також частково (на ширину кількох міліметрів) до корінцевого поля передньої і задньої частини сторінок блока. Обкладинка типу 3 застосовується частіше за тип 2.
Тип 4 – складена обкладинка з окантованим корінцем. Для боковин застосовують папір або тонкий картон (0,3-0,5 мм), для корінця – палітурний матеріал. Боковини обкладинки підбирають із блоком як звичайні аркуші і скріплюють клеєм, нанесеним на окантований нетканим матеріалом або тканиною корінець. Розрізняють два типи обкладинки 4 типу: без суперобкладинки (4.1) та із суперобкладинкою (4.2), наклеєною поверх звичайної обкладинки, із загнутими широкими клапанами, причому згини виступають за передній край блока.
1.
2.1.
2.2.
3.
4.1
4.2
Отже, обкладинка виконує такі функції:
скріплення книжкових сторінок (зошитів);
зовнішнього художнього оформлення;
захисту книжкового блока від пошкоджень і забруднень;
первинної інформації про книгу для читача (автор, назва).
Книжкові оправи діляться на типи
(номери) за конструкцією (цільна чи складена, тверда чи м'яка, обрізна чи з кантом) і за зовнішнім матеріалом (картон, папір з покривним шаром, технічна чи натуральна тканина, шкіра, пластмаса).
а а — суцільнокрита; б б — складена
Тепер застосовуються такі типи (номери) оправ:
№ 5 — складена, з кантами, тверді сторонки покриті папером, спинка — тканиною;
№ 6 — цільнокрита, гнучка з кантами чи без них;
№ 7 — цільнокрита, тверда з кантами, часто з прямим корінцем (картонний відстав), покриття може бути тка-ниною чи синтетичним матеріалом або папером (масою не менше 100 г);
№ 8 — складена, тверда з кантами, деталі оправи можуть бути покриті двома різними покривними матеріалами;
№ 9 — всі види синтетичних оправ, які не мають відстава і приклеюються до корінця блока.
Книги в оправах розраховані на довгий термін корис-тування.
Складені книжкові оправи, виготовлені з використанням паперового покриття і тканинної спинки, застосовуються для підручників, окремих видань художньої літератури, книг для дітей, вчених записок та праць інститутів.
Цільнокриті оправи на тканинній основі дістали поширен-ня при виготовленні передплатних видань художньої літера-тури, альбомів, енциклопедій та інших книг, розрахованих на довгий термін користування.
Цільнокриті
оправи, покриті папером і завчасно
задруко-вані
шрифтовим чи ілюстративним зображенням
з припресу-ванням
прозорої полімерної плівки, використовуються
для видання
великими тиражами дитячої, художньої
літератури, а
також мистецьких книг і альбомів.
Суперобкладинка — елемент зовнішнього оформлення книги, який являє собою прямокутний аркуш паперу, що за висотою дорівнює висоті оправи чи обкладинки і несе додаткову інформацію (текст, зображення) та обгортає книгу. За шириною суперобкладинка ширша за оправу чи обкладин-ку на ширину, достатню для загину під них.
Частини суперобкладинки, що завертаються (загинають-ся) під оправу чи обкладинку, називаються клапанами. Клапани часто оформляються текстом чи ілюстраціями. Первісна функція суперобкладинки — захист книги від пошкоджень і забруднення — зберігається і сьогодні, але її інформативне та естетичне завдання переважає.
Відносна самостійність суперобкладинки стосовно оправи дозволяє оформляти її багатше. На ній розміщують інформа-цію про саму книгу, про серію книг, про видавництво та його діяльність, про автора і т. ін., що робить суперобкладинку важливим засобом реклами. На естетику суперобкладинки і її роль у книжковому ансамблі впливають рекламна функ-ція, цільність поверхні, яка дозволяє зробити єдине компо-зиційне вирішення, можливість п'ятичастинного членування (дві сторонки, спинка і два клапани), тонкість і гнучкість паперу. Деколи використовують внутрішній бік суперобкла-динки. Додатково суперобкладинку лакують або наклеюють на неї прозору плівку, що підвищує міцність і покращує її естетичні якості.
Специфіка редагування наукових видань
У підготовці наукового видання до друку редакторові треба звернути увагу на такі аспекти:
Ознайомчий аспект. Під час першого читання оригіналу важливо з'ясувати для себе кілька принципових позицій, від чого залежатиме прийняття рішення: випускати чи не випускати книгу в світ, якою буде міра авторського чи редакторського втручання у текст під час його підготовки до друку. А саме: актуальність та новизна теми; ступінь її розробки; адресне призначення; рівень використання автором найновішої літератури, залучення архівних матеріалів. На цьому етапі можна легко виявити, що запропоноване автором "наукове відкриття" вже давно відкрите його попередниками; що тема лише окреслена, але сповна не розроблена; що адресована, скажімо, аспірантам і викладачам книга нічого нового їм не дасть, оскільки базується на застарілому, скомпі- льованому з чужих текстів, матеріалі; що значна частина розділів чи підрозділів "скачана" з інтернет-сайтів тощо. Постановка і пошук відповідей на зазначені питання саме в такій площині показує, яким серйозним набором кваліфікаційних характеристик має володіти рецензент чи автор наукового видання.
Структурний аспект. Уважне прочитання та глибоке осмислення змісту оригіналу дає змогу визначити "плюси" й "мінуси" структурної його побудови. Багаторічна редакторська практика автора цих рядків засвідчує, як багато є ще наукових текстів, які щодо організації викладу матеріалу не витримують ніякої критики. Розділи таких "монографій" становлять здебільшого окремі шматки чорнового лабораторного або архівного матеріалу, неоковирно "зшиті" логічно невмотивованими містками чи відступами. Пояснення цього поширеного й досі в нашій науці явища лежить у кількох площинах: невміння автора логічно мислити, недостатнє вивчення ним проблеми через брак повноти зібраного емпіричного матеріалу, непродуманість плану роботи. Саме з аналізу плану роботи, точніше, внутрішньої побудови складових її частин – вступної, основної та завершальної – починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом: систематизації зібраного матеріалу; дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин); чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного; строгої логіки викладу; написання серйозних узагальнень; вироблення самостійних висновків; виявлення і ліквідації повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних "не за темою".
Змістовий аспект. Гармонійне поєднання форми і змісту будь-якого, надто ж наукового,
особливо актуальним. Важливо на початку проявити чітке розуміння існуючих у науці методів викладу поданого вченим для оприлюднення матеріалу: індуктивного (від окремого до загального); дедуктивного (у зворотному, від загального, напряму); логічного (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти); історичного (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності). При написанні своїх праць учені користуються і складнішими методами: метод сходження від абстрактного до конкретного; метод спіралі, який передбачає поступовий розвиток думки шляхом її повторення щоразу на більш узагальнюючому рівні. Вільне "вловлювання" цих методів під час написання текстів, що гарантує логічність, послідовність і доказовість викладу, завжди буде насторожувати автора, скажімо, під час неминучих скорочень. Лаконічність і стислість абзаців чи цілих розділів тоді буде забезпечуватись не шляхом викидання якоїсь важливої складової в ланцюгу доказів, а найперше за рахунок "видавлювання води", тобто багатослів'я, розтягнутості, довгих речень, повторюваності, другорядності тощо. Нерідко саме через багатослів'я, складну конструкцію довгих речень важко зрозуміти смисл наукових аргументів автора. Досвідчений рецензент зразу відчує, де самостійно виконаний твір, а де – побудований на суцільній компіляції. В останньому випадку нерідко сказане в першому абзаці суперечить викладу матеріалу в наступному. З подібним доводиться стикатися у випадках – з аналізом занадто складних за конструкцією і довгих реченнях. Такі роботи нерідко написані за принципом "чим не зрозуміліше, тим науковіше". На особливу увагу заслуговує відстеження в наукових текстах порядку і частоти вживання спеціальної термінології. Важливо простежити, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, зазначалися його етимологія чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл чи дисциплін, вживання в значенні терміна професійного жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання
це науковий текст).
Редактору наукового видання необхідно знати види, жанри і типи ілюстрацій. Розрізняють типи видань за співвідношенням кількості ілюстраційного і текстового матеріалу. Редактор повинен враховувати вимоги до подання підписів до ілюстрацій: підписи до художньо-образних, документальних, науково-технічних ілюстрацій, до репродукцій творів; пунктуаційне і графічне оформлення підпису. Вимоги до подання нумерації ілюстрацій – це знати види нумерацій, форму номерів ілюстрацій, які ілюстрації можуть бути ненумеровані, як проводиться нумерація оригіналів ілюстрацій і службові позначки на них.
Наукові видання потребують ретельної підготовки складових службової частини. Ними є передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків, бібліографічний опис. Крім того, слід пам'ятати, що в наукових виданнях бажано робити повний бібліографічний опис, а не скорочений його варіант, як це почали практикувати окремі наукові видавництва.