Література епохи Омеядів
661 р. нащадок «праведного» халіфа Османа з роду Омейядів, халіф Муавія, переніс столицю халіфату в Дамаск і відкрив нове золоте століття цього сирійського міста.
Характерною особливістю Дамаського халіфату було перетворення його із своєрідної теократичної республіки з деякими рисами ще військової демократії (якою він був у мекко-мединський період) на спадкову типово східну деспотичну монархію. Халіф лишався, як і раніше, главою мусульманської релігійної організації. Та все ж, насамперед, це був східний цар-володар—деспот, що ж до релігійних рис його влади, то вони були на другому плані.
Судочинство та інші адміністративні справи велися тепер арабською мовою. Створювався кодекс арабського права. В основу його було покладено священну книгу арабів — Коран і додатки до Корана — так звану Сунну. Не всі араби визнавали нові порядки. Правовірний мусульманський світ за Омейядів розколовся на ворогуючі частини. Офіційною, панівною течією у мусульманстві була та, якій протегував халіф. Ці ортодоксальні мусульмани називалися сунітами, від слова «Суна». Формально сунітом вважався той, хто визнавав чотирьох перших правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів. Частина арабів не визнавала Суни, їх називали шиїтами, тобто відщепенцями, розкольниками. Шиїтів було багато в Єгипті, Ірані і Месопотамії, їм протегували родичі вбитого халіфа Алі.
Ще при Абу Бакрі почалися війни арабів із Візантією, а до 640 р. вони завоювали Сирію і Палестину, у 642 р. — Єгипет, до 651 р. — Тран, до 689 р. займають значну частину Північної Африки. У перші десятиліття VIII ст. просування арабів на схід і на захід відновлюється з новою силою. Подолавши опір Візантії й місцевого африканського населення (берберів), араби у 710 р. вийшли до протоки, яка розподіляє Африку і Європу, а в наступному, 711 р., арабський воєначальник Тарік ібн Зіяд переправився через протоку і скорив Іспанію.
Настільки ж успішним було просування завойовників на схід, де вони до 658 р. заволоділи територією Вірменії і частини Грузії, а в 70-х роках VII ст. зайняли міста Мерв, Балх, Герат, Бухару і Самарканд. Вже на початку VIII ст., у 711 р., араби, дійшовши до берегів Інда, захопили місто Мултан і заснували на березі ріки місто-фортецю Мансур.
Так, у результаті арабських завоювань утворилася величезна імперія — Халіфат, що включала, крім Аравії, Сирії й Палестини, Месопотамію, Іран, Єгипет, Північну Африку, Піренейський півострів, Середню Азію, частину Північно-Західної Шда, Вірменію, Азербайджан і частину Грузії.
Бедуїни-завойовники селилися у скорених областях окремими військовими таборами, із яких згодом утворилися міста. Так, із бедуїнських військових поселень виросли ще в VII ст. на березі Нілу — Фустат (пізніше старий Каїр), в Іраку — Куфа і Басра, у Тунісі — Кайруан. Всі вони стали центрами культурного життя величезної імперії.
Важливим наслідком арабського завоювання було поширення у країнах Халіфату релігії завойовників — ісламу. Щоправда, цілком ісламізована була тільки одна Аравія, в інших областях залишалося багато християн (особливо в Іраку, Сирії, Єгипті, Іспанії, а в країнах Закавказзя християни, безумовно, переважали) і зороастрійців (в Ірані, Азербайджані і Мавераннахрі). Християнська й іудейська меншість залишалася значною у містах майже всіх областей Халіфату.
Завойовники у перші два століття після хіджри були досить віротерпимі і не переслідували іновірців. Становлення Корана до іудеїв і християн, як до «людей писання», що отримали «одкровення» від пророків — Мойсея й куса, виправдовувало цю толерантність. Іслам поширювався поступово, але в Х ст. мусульмани вже становили більшість населення у всіх областях халіфату, крім країн Закавказзя.
При Омейядах Дамаск досяг надзвичайного розквіту. Це було місто чиновників, воїнів, мандрівників, прочан, які з усіх сторін приїздили до політичного центру Халіфату. Населення міста в VIII ст. перевищило 200 тисяч і продовжувало зростати. Головною релігійною, політичною й комерційною подією міста був хаджж—щорічне паломництво у Мекку, яке при Омейядах перетворилося на обов’язок кожного мусульманина. Величезна кількість прочан прямувала до Мекки через Дамаск, перетворюючи його таким чином у важливий мусульманський центр.
Держава Омейядів залишила людству архітектурні споруди незрівнянної краси. Насамперед, будували мечеті. Їх форма тяжіє до давньоарабського типу будинку: кам’яна стіна оточує великий внутрішній двір, до якого примикають кілька окремих приміщень.
Чудові зразки архітектурного мистецтва цього періоду — мечеть Омейядів у Дамаску, мечеті Куббат ас-Сахра й аль-Акса в Єрусалимі, а також мечеть у Медині.
Зі зростанням могутності правлячої династії халіфський двір уДамаску дедалі більше ставав осередком усіляких веселощів, а халіф частіше розглядали поетів і поезію як одне з основних джерел придворних розваг правителів могутньої держави.
Супротивники Омейядів не без підстав звинувачували правлячу династію у певному релігійному індиферентизмі й байдужості до морально-аскетичних заповітів Мухаммеда. Нове молоде покоління, як при палаці у Дамаску, так і в «священних містах» Хіджазу, мало б переймалося мусульманським благочестям і «потойбічним воздаянням», а більше думало про радості земні. Розкішне придворне життя Дамаска лише сприяло такому умонастрою. У палацах халіфів постійно влаштовувалися святкування й бенкети, на яких придворні панегіристи звеличували чесноти халіфів, але при цьому намагалися також розважити обране суспільство віршами-піснями про любов і вино.
Палацеві комплекси Омейядів характеризують їх як життєрадісних володарів, і мало що свідчить про ті пуританські риси, якими їх наділяють представники різних ісламських течій. Мистецтво того часу розповідає про розваги арабських правителів, які важко звикали до життя у міських умовах. Як і раніше їх приваблює пустеля, де вони проводили більшу частину року. До наших днів збереглися загублені у безкраїй одноманітності пісків укріплені палацеві комплекси, призначені для відпочинку халіфів після полювання — їх улюбленої розваги.
У добу Омейядів стрімко зростає значення арабської мови. Священна книга ісламу створена арабською мовою, саме слово боже навіки освятило релігійний і літературний пріоритет арабської мови в ісламі. Відповідно, арабська мова як мова віруючих і завойовників поширилася від Аравійського півострова до Середземноморського басейну і до Далекого Сходу. Менше ніж через 100 років після смерті пророка арабська мова стала офіційною і майже панівною мовою державності і літератури на величезній території—від берегів ріки Тахо в Іспанії до Амудар’ї в Середній Азії.
Поява Корану з самого початку перетворила арабську мову й арабську писемність у невід’ємні компоненти мусульманської релігії. Їх значення дедалі більше зростало у міру того, як у мусульманській цивілізації виступав на перший план релігійний аспект.
Для майстрів арабо-мусульманської синкретичної культури першим найбільш суттєвим проявом бога є слово. Адже «розум виявляється тільки в слові, подібно до того як кресало тільки тоді дає вогонь, коли зустрічається з кременем... Слово буває причиною добра, а не зла. Тільки за допомогою мови можна відрізнити людину від безсловесних тварей і тільки вона дає нам можливість пізнати перевагу синів Адама над іншими тварями». Звідси — погляд на художнє слово, літературу, як на найбільш дієвий засіб формування людської особистості. Видатний андалуський філософ і літератор Ібн Хазм, розмірковуючи щодо впливу слова на людський характер, пише в одному із своїх «Послань»: «Якщо для виховання людини використовуються вірші, то це повинні бути тільки ті, в яких присутня користь і мудрість, позаяк такі вірші пробуджують добро в людині».
У художній культурі арабів поезії, причому поезії ліричній, належить провідна роль. «Поезія—це джерело знань арабів і книга їх мудрості, архів їх історії, скарбниця їх епічних сказань, це стіна, що захищає їх досягнення, непрохідний рів, що охороняє їх славні діяння...». Ці слова належать знавцю арабської літератури Ібн Кутайбу (828 - 889 рр.). Внесок арабів у розвиток лірики в Передній, Середній і частково Південній Азії дуже великий. Основу цього внеску заклали арабські племінні традиції ще доісламської епохи.
При Омеядах доісламська поезія вже не вважалася язичницькою. Навіть навпаки Омеяди хотіли дотриматися культурної арабської чистоти Всіляко культивували бедуїнські традиції.
Дуже популярним стає запрошення поетів і ораторів до двору. Язід І (омеядський халіф) – сам писав вірші, дуже любив поезію. Започаткував традицію придворних бенкетів. Став призначати поетам гроші за рахунок казни.
Поети були не лише у правлячої династії. Різні політичні та релігійні групи також мали своїх поетів. Вони оспівували свої партії або угрупування. Крім того, оспівували свої племена. Після завершення завоювань з новою силою розпочалася міжплемінна ворожнеча. Найбільше в цьому були зацікавлені халіфи.
Якщо доісламські поети їхали в Джаліку і Хіру, то про Омеядах \хали в Дамаск і Басру.
Виникає ярмарок, але діє поетійно. З’являється верблюжий ринок Мірбат – був біля Басри. Тут вивчали мову, укладали угоди, дізнавалися останні новини, відбувалися поетичні баталії.
Поет за часів Омеядів був залежним і від племені, яке сприяло його таланту і популярності, а також був залежним від покровителя-мецената.
Образити поета – це означало образити ціле плем’я.
Відносини між покровителем і поетом визначалися за політичним, а не релігійним принципом. Поет міг бути християнином, головне, щоб його плем’я було в союзі з халіфом.
Згодом поет при дворі стає не лише політичним засобом для боротьби, але і одним із розважальних людей, був як блазень.
Омеяди не виявляли особливої ревності в укріпленні мусульманської моралі. Нове мусульманське покоління мало думало про благочестивість і загробне життя. Кумирами того часу були: Імру ль-Кайс, Тарафа, Аль-Акса.
Була популярною любовна і застільна лірика, але найпопулярнішим був панегірик з насібом.
Міські поети Хіджазу оспівували любов чуттєву, викликаючи цим суворі дорікання сподвижників Мухаммеда.
У бедуїнському середовищі оформилася так звана узритська лірика з її культом платонічного кохання до дами, із оточуючими її легендами про закоханих поетів, їх нещасливу долю. Згідно з легендою Маджнун, Кайс ібн Заріх і деякі інші узритські поети померли від любовної туги і розпачу. Розповідають, що якось бедуїна з племені узра запитали про його племінну приналежність, і він відповів: «Я належу до племені, чиї закохані, єдиний раз полюбивши — помирають».
Найпопулярнішим поетом узритського напряму був знаменитий Маджнун, коханий не менш знаменитої Лейли. Легенда про красуню Лейлу і поета Маджнуна виникла в Аравії, але про них пізніше писали азербайджанці Нізамі й Фузулі, індієць Амір Хосров Дехлеві, персько-таджикський поет Абдурахман Джамі, узбек Алішер Навої й багато інших.