11) Поняття та підстави представництва за довіреністю

Найпоширенішим випадком представництва є представництво за довіреністю. Відповідно до ч. 1 ст. 244 ЦК представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Договорами, на яких грунтується представництво, виступають договори, предмет яких полягає у вчиненні представником правочину від імені та в інтересах довірителя - сторони договору. До таких договорів належать договори доручення, про спільну діяльність, агентська угода, в яких має міститися вказівка на обов'язок довірителя видати довіреність представнику. Правочини, передбачені договором, вчинені представником без довіреності, виданої довірителем, мають визнаватися вчиненими неуповноваженою особою. В довіреності, поряд із загальними вимогами щодо її змісту, має міститися посилання на договір, на якому грунтується така довіреність.

Відповідно до ч. 2 ст. 244 ЦК представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання виконавчим або компетентним органом юридичної особи акта (наказу, розпорядження) про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладення угод.

Відповідно до ч. З ст. 244 ЦК довіреність є письмовим документом, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність - це односторонній правочин і, відповідно, він має відповідати вимогам, установленим для всіх такого роду правочинів у ч. З ст. 202 ЦК. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Довіреність адресована третім особам і засвідчує повноваження представника перед третіми особами. Довіреність може бути видана на ім'я однієї особи або декількох осіб. Як особа, яку представляють, може виступати одна або декілька осіб. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. Зазвичай довіреність може видаватися тільки дієздатними громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно видавати довіреності в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно. Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення правочинів, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організацію даного виду.

Довіреність пред'являється третій особі самим представником або направляється особою, яку представляють, безпосередньо третій особі. В останньому випадку довіреність направляється третій особі без надання представнику і в її змісті може бути вказано конкретну третю особу, з якою представник має вчинити правочин.

Форма довіреності

Зазвичай довіреність має бути вчинена в простій письмовій формі, що випливає з визначення довіреності, закріпленого в ч. З ст. 244 ЦК. Довіреність на укладення правочинів, що потребують нотаріальної форми (наприклад довіреність на купівлю-продаж будинку), має бути нотаріально посвідчена, оскільки форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ч. 1 ст. 245 ЦК).

Довіреність, що видається в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, незалежно від того, в якій формі вчинялася довіреність. Це правило не застосовується до передоручення повноважень, що ґрунтуються на довіреностях, наведених у ч. 4 ст. 245 ЦК (в редакції ЗУ від 3 березня 2009 р.).

ЦК України (ч. З ст. 245) передбачений вичерпний перелік випадків, коли довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених. Такими є, наприклад, довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем, довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Частина 4 ст. 245 ЦК містить перелік випадків, коли довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання (видача довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції). Нарешті довіреність на право участі та голосування на загальних зборах може посвідчуватися реєстратором, депозитарієм, зберігачем, нотаріусом та іншими посадовими особами, які вчиняють нотаріальні дії, чи в іншому порядку, передбаченому законодавством (ч. 5 ст. 245 ЦК в редакції ЗУ від 17 вересня 2008 р.).

12) Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон (ч. З ст. 237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження.

Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень) можуть бути:

1) договір (наприклад, договір доручення);

2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності майна - при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається - за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Залежно від значення волевиявлення для встановлення правовідносин представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види представництва:

1) добровільне (договірне) представництво - те, що грунтується на волевиявленні представника;

2) обов'язкове або ("представництво за законом") - представництво на підставі безпосереднього припису закону.

З них найбільш поширеним є представництво на підставі договору. Йому присвячена більшість норм глави 17 ЦК ("Представництво") та значна кількість норм глави 68 ЦК ("Доручення").

Добровільне представництво здійснюється на підставі договору, тобто узгодженого волевиявлення того, кого представляють, і представника. Наприклад, адвокат - повірений є представником на підставі договору про надання юридичної допомоги.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво.

Згідно зі ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного представництва є те, що комерційними представниками можуть бути особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Такий висновок випливає з того, що комерційне представництво має своєю метою укладення договорів у сфері підприємницької діяльності, а отже, і особа, яку представляють, і представник повинні мати бізнесдієздатність.

Комерційне представництво є видом добровільного представництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування. До особливостей здійснення комерційного представництва належать предмет, систематичний характер дій комерційного представника, платність договору. Крім того, ч. 2 ст. 243 ЦК допускає комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою згодою вона може представляти різні сторони правочину.

Договір на комерційне представництво припускається оплатним. Особа, яку представляють, зобов'язана сплатити представнику винагороду за вчинення дій, крім випадків, коли в самому договорі міститься вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одночасно договором не встановлені розмір винагороди і порядок її сплати, особа, яку представляють, оплачує за комерційне представництво суму, котра звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК). Крім того, представник має право на відшкодування витрат, зроблених ним при виконанні доручення. У разі укладення договору від імені кількох підприємців одночасно витрати поділяються між ними у рівних частках, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Найчастіше комерційне представництво здійснюється на підставі договору доручення (глава 68 ЦК). Цій договір має визначати обсяг наданих комерційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника також можуть бути підтверджені довіреністю. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом. Наприклад, комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне право щодо укладання угод від імені та за рахунок довірителя та (або) на певній території (ст. 1000 ЦК). Довіритель у цьому випадку не вправі призначати на цій території інших комерційних представників.

Представництво за законом (обов'язкове представництво) регламентується ст. 242 ЦК, котра відносить до нього: 1) представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; 2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: законне представництво можливе також в інших випадках, встановлених законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК). У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.

Законними представниками своїх малолітніх дітей є батьки. Це положення закріплене не лише у ЦК, але й у СК. Право батьків представляти своїх малолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акту цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представниками малолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем прирівнюються до батьків. їхнє право на представництво ґрунтується на нормі закону та рішенні про усиновлення.

Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей будь-які правочини. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення правочину не суперечить інтересам дітей. Що стосується неповнолітніх дітей, то за загальним правилом вони вчиняють більшість правочинів самі, але за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (частини 2, 3 ст. 32 ЦК). Отже, законне представництво стосовно цих осіб можливе лише у випадках, передбачених законом (наприклад, ч. 5 ст. 32 ЦК).

Виникнення повноважень у опікуна ґрунтується на положеннях ч. 2 ст. 242 ЦК, згідно з якою опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на адміністративному акті (рішення про призначення опікуном). У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення у опікуна повноваження для діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.

Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікуваний, якби був дієздатним, Проте вони без дозволу органів опіки і піклування не мають права здійснювати від імені опікуваних правочини, що істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки і піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

Законними представниками своїх членів можуть бути також громадські організації. Наприклад, об'єднання громадян за Законом "Про об'єднання громадян" мають право представництва і захисту своїх прав, а також законних інтересів своїх членів і учасників, інших громадян в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, інших державних і недержавних організаціях.

13) Позовна давність - це строк протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав.

Значення позовної давності полягає у тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Наявність чітко визначеного строку, протягом якого зацікавлена сторона може звернутися за захистом до суду, змушує оперативно реагувати на порушення свого права, значно полегшує розгляд спору. З плином часу докази втрачаються (свідки забувають чи плутають факти, змінюють місце проживання, помирають, документи втрачаються, знищуються) і встановити істину у справі стає дедалі важче і важче.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятком випадків, прямо передбачених у законодавстві, а саме:

o на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, установлених законом;

o на вимоги вкладника про видачу вкладу;

o на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю:

o на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми та деякі інші.

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності:

а) загальні; б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності. Загальний строк позовної давності встановлений у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скороченими, або продовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік застосовуються, зокрема, до вимог:

- про стягнення неустойки, штрафу, пені;

- у зв'язку з недоліками проданого товару;

- про розірвання договору дарування;

- про спростування недостовірної інформації у засобах масової інформації;

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. За домовленістю сторін строк позовної давності може бути збільшений.

14) Згідно зі ст. 261 ЦК перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка порушила право.

Існуючі підходи до визначення початку перебігу строку давності пояснюються тим, що при порушенні відносних (зобов'язальних) правовідносин особа дізнається про порушення свого права в момент закінчення строку виконання зобов'язання, тобто одночасно, а при порушенні абсолютних прав (права власності, інших речових прав, авторських прав тощо) можливий розрив у часі між самим фактом порушення права і моментом, коли особа, чиє право порушено, дізнається про це. Однак, як уявляється, є помилковим твердження законодавця про початок перебігу строку позовної давності з моменту, коли особа дізналася про порушення свого права чи про особу, яка порушила право. Вказані обставини повинні застосовуватися лише в сукупності, оскільки, не маючи уявлень про порушника права (відповідача), потерпіла особа не має процесуальної можливості звернутися з позовом до суду, а отже, і захистити власні права й охоронювані законом інтереси.

Крім цього загального правила в законі закріплено низку спеціальних правил про початок перебігу строку позовної давності:

1) за зобов'язаннями із визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання;

2) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, - з дня припинення насильства;

3) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину - з дня, коли почалося його виконання;

4) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої фізичної особи - від дня досягнення нею повноліття;

5) за регресними вимогами - з моменту виконання основного зобов'язання.

У цивільному праві існує ряд зобов'язань, які виконуються частинами (поставка, підряд, зобов'язання з відшкодування шкоди). Право заявити вимогу про виконання зобов'язання виникає в окремі часткові строки, за кожною вимогою окремо обчислюється і строк позовної давності. Слід також мати на увазі, що у разі, коли продукцію поставляють (відвантажують) вузлами, однак, по одній із відправок встановлено недостачу вузла або будь-якої його частини, строк позовної давності необхідно обчислювати не з моменту складання акта про недостачу цього вузла, а з дня складання акта про некомплектність продукції після закінчення відвантаження1.

ЦК передбачає випадки, коли перебіг строку позовної давності зупиняється (ст. 263) і переривається (ст. 264).

Під зупиненням слід розуміти таку зміну порядку обчислення строку, за якою в період дії певної обставини, передбаченої цивільним законодавством (ст. 263 ЦК та інші норми ЦК), перебіг строку "завмирає", а після припинення цієї обставини перебіг того самого строку поновлюється в частині, що залишилася2.

Підставами для зупинення перебігу строку позовної давності є: надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); мораторій - відстрочення виконання зобов'язань, на підставах, встановлених законом; перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону військових формувань, переведених на воєнний стан; зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини.

Непереборна сила як підстава зупинення перебігу позовної давності характеризується тим, що охоплює як природні явища (землетруси, повені, зсуви, тропічні зливи, пожежі), певні поділу суспільстві (військові дії, страйки, заворушення), так і протиправні вчинки окремих осіб (незаконне затримання, захоплення в заручники тощо). Необхідно зазначити, що вітчизняний законодавець, формулюючи легальне визначення непереборної сили, надав ознакам надзвичайності та невідворотності альтернативного характеру. Тобто ЦК виходить із того, що непереборна сила має місце за наявності хоча б однієї з названих ознак. З огляду на те, що ці ознаки відображають якісно неоднорідні риси цього, такий підхід, запропонований у п. 1 ч. 1 ст. 263, навряд чи заслуговує підтримки.

Прикладом введення мораторію, який передбачає зупинення в сучасних умовах, є Закон України "Про запровадження мораторію на примусову реалізацію майна"1 щодо звернення стягнення за виконавчими документами на нерухоме майно та інші основні засоби виробництва, що забезпечують виробничу діяльність державних підприємств. Прикладом може бути також Закон України від 4 лютого 1999 р. "Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за послуги зв'язку"2, яким заборонено нараховувати по розрахунках та стягувати з громадян України пеню за несвоєчасне внесення плати за послуги зв'язку.

У порівнянні із законодавством минулих років ЦК запровадив також нову підставу зупинення перебігу позовної давності - зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносин.

У разі виникнення однієї з наведених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин, а від дня їх припинення продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

У певних випадках унаслідок активних дій сторін перебіг строку позовної давності може перериватися. На відміну від зупинення перебігу позовної давності переривання має своїм наслідком те, що після нього перебіг позовної давності починається заново, а час, що минув до переривання, до нового строку не зараховується.

Підставами для переривання строку позовної давності є: вчинення позову в установленому законом порядку, однак залишення судом позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності; вчинення зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання нею свого або іншого боргу або іншого обов'язку. Додій, які свідчать про визнання боргу, можуть належати: повне або часткове визнання претензії, часткове погашення самим боржником чи за його згодою іншою особою основного боргу та/або неустойки, сплата процентів за основним боргом; прохання про відстрочення виконання. При цьому в тих випадках, коли передбачалося виконання зобов'язання частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник здійснив дії, які свідчать про визнання лише частини (періодичного платежу), такі дії не можуть бути підставою для перерви перебігу строку позовної давності за іншими частинами (платежами).

15) Останніми роками у зв'язку з відновленням основних категорій права власності речові права на чуже майно посіли своє особливе місце у системі вітчизняного цивільного законодавства. Положення розділу II книги третьої ЦК України присвячені правовому регулюванню такої категорії прав як речові права на чуже майно, під якими об'єднуються право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право забудови (суперфіцій). Перш ніж здійснити загальний аналіз названих прав, необхідно з'ясувати, які ж ознаки характерні для останніх та за якими критеріями вони віднесені до речових.

Потрібно зазначити, що права на чуже майно є складовою більш загальної категорії речового права, яка, крім цих прав, містить також право власності. Разом із тим у більшості національних законодавств право володіння виведене зі структури прав на чуже майно і є самостійним речовим правом. У таких правопорядках система речового права відповідно складається з трьох елементів: права власності, права володіння та прав на чуже майно, які часто називають правами на чужі речі, іншими речовими правами, обмеженими речовими правами тощо.

Поняття "право на чужу річ" відоме ще з часів Стародавнього Риму, де йменувалося jura in re aliena і об'єднувало право сервітуту, емфітевзис, суперфіцій та заставне право. Сьогодні ці права як речові поширені у багатьох законодавствах. Щодо ЦК УРСР 1922 р., то даний нормативний акт містив окремі види речових прав: право власності, право забудови (як прототип римського суперфіцію) та право застави. Однак зазначені права, на жаль, не мали свого чіткого визначення та місця в системі речового права. Більше того з часом норми щодо права забудови взагалі були скасовані, а їх роль почали виконувати положення земельного законодавства, які передбачали право землекористування.

Стосовно вітчизняної системи законодавства, то ЦК 1963 р. не містив положень щодо прав на чуже майно. Вперше цей термін був закріплений у Законі

України "Про власність" від 7 лютого 1991 р.1. Зокрема у ч. 6 ст. 4 зазначеного Закону передбачалося, що діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власник може бути зобов'язаний допустити обмежене користування іншими особами. Така законодавча позиція була спрямована на юридичне впорядкування суспільних відносин щодо користування речами, власник яких був особою іншою, ніж користувач. Адже за часів Радянського Союзу права на чуже майно хоча і не визнавались, але фактично існували, наприклад право забору води з чужого колодязя, право проходу (проїзду), право забудови тощо. Своє легальне закріплення дана категорія речових прав віднайшла тільки із прийняттям ЦК у 2004 р., де не лише закріплено систему прав на чуже майно, а й відображено правове регулювання кожного з прав та статус правомочних осіб.

У найбільш загальному вигляді речові права на чуже майно - це похідні від права власності, права на чужу річ, обмежені у змісті і які надають управомоченій особі - титульному володільцеві - можливість впливати на річ без участі власника в рамках встановлених законом чи договором із власником.

Похідний характер зазначених прав полягає у тому, що оскільки йдеться про використання чужої речі, то ці права не можуть виникати за умови відсутності такої чужої речі й, головне, права на таку річ, а саме права власності. Як може виникнути право проходу земельною ділянкою, якщо остання не перебуває ні у чиїй власності. За таких обставин ділянка є безхазяйною, а відтак особі, яка потребує проходу, не потрібно встановлювати таке право. Адже мета будь-якого права на чужу річ - отримати можливість користування чужою річчю в певних межах з метою задоволення господарських потреб користувача, якщо іншого способу цього зробити немає. При цьому право власності особи-власника такої речі обмежується. Після припинення права на чуже майно право власності відновлюється у повному обсязі. Такий ефект "відновлення" називається еластичністю права власності (лат. jus recadentiae). Таким чином, похідний характер прав на чуже майно полягає у тісному зв'язку та залежності права на чужу річ від права власності.

Стосовно обмеженості у змісті як ознаки аналізованих прав потрібно сказати, що йдеться про менший обсяг правомочностей порівняно з правом власності. Так, за загальним правилом, жодне з прав на чуже майно, перерахованих у ч. 1 ст. 395 ЦК, не дає управомоченій особі можливості розпоряджатися чужою річчю. Титульний володілець може лише в рамках, встановлених законом чи договором із власником, користуватися річчю без участі власника. Звісно, названа конструкція подібна до деяких прав із зобов'язальною правовою природою, наприклад, прав орендаря. Відмінність тут полягає у тому, що права на чуже майно мають абсолютний характер, а, відповідно, й абсолютний захист (у тому числі від самого власника) із застосуванням речово-правових способів захисту, а також необмежений строк встановлення. Вбачається, що оскільки права на чуже майно переважно пов'язані із нерухомістю, то встановлення таких прав здійснюється, як правило, на тривалий, а то й невизначений термін.

Серед ознак таких прав слід назвати: по-перше, ці права мають обмежений зміст (у порівнянні з правом власності); по-друге, їх об'єктом виступає переважно нерухоме майно; по-третє, для них характерне право слідування за річчю; по-четверте, права на чуже майно мають похідний від права власності характер; по-п'яте, їх види та зміст повністю визначаються законом.

Сучасним цивільним законодавством встановлено види речових прав на чуже майно, а саме у ч. 1 ст. 395 ЦК названо такі:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

У ч. 2 зазначається, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Зазначимо, що в доктрині цивільного права ще до сьогодні точаться суперечки з приводу того, чи повинен ЦК встановлювати закритий перелік речових прав, у тому числі прав на чуже майно. Як бачимо, законодавець вирішив це питання, встановивши відкритість такого переліку. Загалом це виправдано реаліями сучасного життя. А тому у випадку появи нових видів прав на чуже майно вони можуть передбачатися на рівні законів України. У спеціальній літературі вже зазначалося про існування прав на чуже майно у випадку виникнення набувальної давності чи в разі встановлення так званих переважних прав тощо.

Слід зауважити, що реалізація принципу встановлення прав на чуже майно виключно законом свідчить, з одного боку, про обмеженість переліку цих прав, оскільки останні можуть передбачатись тільки актами на рівні закону. З іншого боку - відхід від регламентації переліку таких прав виключно ЦК може внести нормативну невизначеність їх режиму. На підтвердження сказаного можна навести положення ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 1 липня 2004 р.1, де наводиться перелік речових прав, які підлягають обов'язковій державній реєстрації: 1) право власності на нерухоме майно; 2) речові права на чуже нерухоме майно: а) право володіння; б) право користування (сервітут); в) право постійного користування земельною ділянкою; г) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); д) право користування нерухомим майном строком понад один рік.

Як видно з наведеної норми, до прав на чуже майно, крім передбачених ЦК, віднесеш також право постійного користування земельною ділянкою та право користування нерухомим майном строком понад один рік. Убачається, що кваліфікація зазначених прав як прав із речовою природою є доволі спірним питанням, а особливо права користування нерухомістю строком понад один рік, яке, в першу чергу, пов'язане з орендними відносинами та формою договору оренди.

Крім усього сказаного, потрібно зазначити, що ч. 2 аналізованої статті має бланкетний характер і відсилає нас до інших законодавчих актів, у яких можуть міститися правила про інші речові права на чуже майно. Такими актами є насамперед Господарський кодекс України, у статтях 136-138 якого встановлено такі речові права як право господарського відання, право оперативного управління та право оперативного використання майна. Звісно, правова природа даних прав так само є доволі спірною, однак сьогодні ці права існують, і з цим потрібно рахуватися. Глава 16 Земельного кодексу України1 присвячена регулюванню права земельного сервітуту, а глава 16і - праву користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови. Те саме можна сказати про ст. 23 Лісового кодексу України2, якою врегульовано лісові сервітути.

16) Зобов'язання є правовідносинами, тому вони охороняються засоба­ми примусового характеру. Ці засоби можна поділити на дві групи.

До першої належать так звані загальні міри (спонукання до вико­нання зобов'язання, покладення обов'язку відшкодувати заподіяні його порушенням збитки тощо), які застосовуються у всіх випадках, за винятком тих, які виключені законом, договором або характером встановлених відносин.

До другої групи входять так звані спеціальні забезпечувальні міри, які застосовуються лише для забезпечення тих зобов'язань, для яких вони безпосередньо встановлені законом або договором. Останні у цивілістиці називаються способами забезпечення виконання зо­бов'язань. Відповідно до ст. 546 ЦК України до них належать: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток. Але за­коном або договором можуть бути встановлені інші види забезпечен­ня виконання зобов'язання. Так, ст. 1307 ЦК України визначає способи забезпечення виконання спадкового договору.

Більшість способів забезпечення виконання зобов'язань мають акцесорний характер і при недійсності основного зобов'язання або припиненні його дії перестають існувати. Але є і такі способи забез­печення, які можуть мати самостійний характер (наприклад, га­рантія).

Кожен із способів забезпечення виконання зобов'язань має певні особливості, які обумовлені ступенем та механізмом впливу на боржника, але підкорені одній загальній меті - спонукати боржни­ка виконати зобов'язання належним чином.

Забезпеченню підлягає тільки дійсне зобов'язання. При цьому недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення. Але недійсність правочину що­до забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання. Окремі правочини щодо забезпечення ви­конання зобов'язань підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Так, відповідно до ст. 3 Зако­ну України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту його нотарільного посвідчення. Крім того, обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом. Хоча у разі недотри­мання останньої умови іпотечний договір є дійсним, вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету щодо зареєстрованих прав чи ви­мог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно.

У цивілістичній науці проводиться класифікація способів забез­печення виконання зобов'язань за різними ознаками. Зокрема, за­лежно від юридичної конструкції способи поділяються на такі, що пов'язані та такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника. До пер­шої групи належать застава та завдаток, до другої - неустойка, по­рука, гарантія. За правовою природою способи підрозділяються на такі, що є та такі, що не є формами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до другої - застава, порука, гарантія. Притримання, на думку спеціалістів, є однією із форм самозахисту, яка має спільні риси із заставою.

Крім традиційного терміну способи забезпечення виконання зо­бов'язань чинне законодавство України оперує таким поняттям, як забезпечувальні обтяження. Відповідно до ст. З Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003 р. обтяженням є право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення су­ду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна. Відповідно до ст. 4 зазначеного Закону обтяження поділяються на публічні та приватні. Публічнимє обтяження рухомого майна, яке виникає відповідно до закону або рішення суду. Приватні обтяжен­ня можуть бути забезпечувальними та іншими договірними. Забез­печувальним є обтяження, яке встановлюється для забезпечення виконання зобов'язання боржника або третьої особи перед обтяжувачем. Іншими договірними є приватні обтяження, які не віднесені до забезпечувальних і виникають унаслідок передачі рухомого май­на, право власності на яке належить обтяжувачу, у володіння борж­нику, або з інших підстав, що обмежують право обтяжувача чи боржника розпоряджатися рухомим майном.

Ст. 21 Закону визначає такі види забезпечувальних обтяжень:

1) застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 ЦК Ук­раїни, що виникає на підставі договору; 2) право застави рухомого майна згідно із статтею 694 ЦК України; 3) право притримання рухо­мого майна згідно з параграфом 7 глави 49 ЦК України; 4) інші обтя­ження рухомого майна, які кваліфікуються як забезпечувальні.