§ 2. Окремі способи забезпечення виконання зобов'язань

 

2.1.              Неустойка

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або майно, які боржник зобов'язаний передати кре­диторові у разі порушення ним зобов'язання.

Неустойка, з одного боку, є способом забезпечення виконання зо­бов'язань, з іншого боку - мірою (формою) цивільно-правової від­повідальності. Її практичні переваги безсумнівні:

1)                 вона застосовується незалежно від заподіяння збитків;

2)                 не вимагається, як правило, надання позивачем інших до­казів, окрім доказу факту порушення договору;

3)                 розмір неустойки у багатьох випадках дозволяє відновити май­нові втрати, якщо вони мали місце;

4)                 неустойка звичайно застосовується у ході виконання договору за порушення кожного обов'язку, кожної умови, а не за виконання договору в цілому, що є для кредитора певною перевагою, бо він уже в момент правопорушення володіє достатньо оперативним засобом, щоб спонукати боржника до виконання зобов'язання.

Згідно із ст. 551 ЦК України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустой­ки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або законом. ЦК України надає контрагентам зобов'язального правовідношення можливість як збільшити, так і зменшити (крім випадків, передба­чених законом) розмір неустойки, встановлений актами цивільного законодавства. Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду.

Оскільки неустойкою є грошова сума або інше майно, які борж­ник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зо­бов'язання, то очевидно, що зазначене майно до порушення зо­бов'язання залишається у тієї сторони, виконання обов'язку якої забезпечується неустойкою.

Формами неустойки є штраф і пеня. Згідно із ст. 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми неви­конаного або неналежно виконаного зобов'язання, пенею є неустой­ка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Та­ким чином, підставою застосування штрафу може бути будь-яке по­рушення зобов'язання, за винятком прострочення виконання грошо­вого зобов'язання; підставою застосування пені є тільки прострочен­ня виконання грошового зобов'язання. Обчислення штрафу і пені, відповідно до ст. 549 ЦК України, повинно здійснюватись тільки у відсотках. Але відповідно до ч. 2 ст. 231 ГК України («Розмір штраф­них санкцій») у разі, якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з вико­нанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінан­сується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок дер­жавного кредиту, за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 % вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день простро­чення, а за прострочення понад 30 днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості, якщо інше не передбачено законом чи договором. Як бачимо, наведена норма передбачає мож­ливість стягнення пені за будь-яке прострочення виконання зо­бов'язання, а ч. 3 ст. 549 ЦК України встановлює можливість стяг­нення пені тільки у разі порушення грошового зобов'язання. Крім того, згідно із ч. 4 ст. 231 ГК України розмір санкцій може бути вста­новлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступе­ня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг), тоді як ЦК України визначає спосіб обчислення штрафу і пені (штрафних санкцій) тільки у відсотках.

Як уже зазначалось, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або нена­лежним виконанням зобов'язання боржником. Але кредитор не має права на неустойку у разі, якщо боржник не відповідає за порушен­ня зобов'язання.

Сплата (передача) неустойки не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, а кредитор, отримавши неустойку, не позбав­ляється права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Разом з тим, кредитор має право не вимагати сплати неустойки і відшкодування збитків, обмежившись вимогою про виконання зобов'язання в натурі.

У разі прострочення боржником сплати неустойки проценти не нараховуються.

На підставі юридично значущих критеріїв ми можемо кла­сифікувати неустойку на види. Так, залежно від підстав встановлен­ня неустойка може бути договірною(якщо умови, за якими вона сплачується, та її розмір встановлені угодою сторін) або законною (нормативною), коли умови, за яких вона сплачується, та її розмір встановлені нормативними актами, які регулюють відповідний вид зобов'язань. Крім того, деякі автори розрізняють ще договірно-добровільну (встановлену за ініціативою учасників зобов'язання) та договірно-обов'язкову неустойку (встановлену в договорі в результаті його підпорядкування імперативним приписам норми права).

Залежно від співвідношення права на неустойку з правом на відшкодування збитків розрізняють чотири види неустойки (ст. 624 ЦК України): штрафну, залікову, виключну та альтернативну.

Штрафною називається неустойка, яка підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Вона має значення загального правила і повинна застосовуватись в усіх ви­падках, якщо законом або договором не передбачений інший вид не­устойки. Звідси випливає, що інші види неустойки застосовуються тільки тоді, коли вони прямо встановлені законом або договором.

Неустойка називається заліковою, коли відшкодуванню підляга­ють як неустойка, так і збитки, але лише в частині, в якій вони не покриваються неустойкою.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання тільки виплатою неустойки, взагалі виключаючи вимогу про відшкодування збитків. Виключ­ний характер носять, наприклад, більшість штрафів, які стягують­ся з учасників договору залізничного перевезення; штрафи, які сплачуються органами зв'язку за прострочення доставки кореспон­денції; пеня за грошовими зобов'язаннями.

Альтернативна неустойка надає кредитору можливість вибору стягнення неустойки чи відшкодування збитків. При цьому вибір має бути зроблено тільки один раз, тому у випадку стягнення неустойки кредитор втрачає можливість у майбутньому (після виявлення збитків та їх розміру) відмовитись від неустойки та вимагати відшко­дування збитків. Зазначені особливості альтернативної неустойки спонукають кредитора утримуватись від її стягнення до того момен­ту, коли буде ясно, що більш вигідно стягувати - неустойку чи збит­ки. Саме тому цей вид неустойки на практиці застосовується дуже рідко.

2.2.   Порука

Відповідно до ст. 553 ЦК України за договором поруки поручи­тель поручається перед кредитором іншої особи (боржника) за на­лежне виконання нею зобов'язання.

ЦК України не встановлює спеціальних вимог щодо особи пору­чителя, якою можуть виступати фізичні та юридичні особи. Разом з тим, якщо поручителем виступає фінансова установа, то поручитель­ство кваліфікується як надання фіна псової послуги, що тягне обов'яз­ковість дотримання норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. (докладніше це питання буде розглянуто у п. 2.3. «Гарантія»),

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зо­бов'язання боржником. Порукою може забезпечуватись виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. Поручителем може бу­ти одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зо­бов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відпові­дають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлена субсидіарна відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому обсязі, що і борж­ник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором пору­ки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі одержання вимоги кредитора, поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі подання до нього позову - по­дати клопотання про залучення боржника до участі у справі.

Якщо поручитель не повідомить боржника і сам виконає зо­бов'язання перед кредитором, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кре­дитора. Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора за­перечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці запе­речення не пов'язані з особою боржника.

До поручителя, який виконав зобов'язання, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання. До кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання боржника, переходять права кредитора у розмірі час­тини зобов'язання, що виконана ним.

Відповідно до ст. 557 ЦК України боржник, який виконав забез­печене порукою зобов'язання, повинен негайно повідомити про це поручителя. Поручитель, який виконав зобов'язання у зв'язку з ненаправленням йому боржником повідомлення про виконання ним зобов'язання, має право стягнути з кредитора безпідставно одержа­не або пред'явити зворотну вимогу до боржника.

Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржни­кові. У тому випадку, коли договір поруки укладається між фізич­ними особами, які не є суб'єктами господарської діяльності, розмір і порядок оплати такої послуги визначається за домовленістю сторін. Коли ж поручителем виступає фінансова установа, необхід­но керуватись правилами, встановленими Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових по­слуг» від 12 липня 2001 р.

Згідно зі ст. 559 ЦК України порука припиняється:

1)                 із припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується його відповідальність;

2)                 якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржни­ком або поручителем;

у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за

3)                 нового боржника;

4)                 після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, як­що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку вико­нання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встанов­лений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

2.3. Гарантія

Відповідно до ст. 560 ЦК України за гарантією банк, інша кре­дитна установа, страхова організація (гарант) гарантує перед креди­тором (бенефіціаром) виконання зобов'язання боржником (принци­палом). Гарант відповідає перед кредитором за порушення зо­бов'язання боржником.

ЦК УРСР 1963 р. не містив визначення гарантії як способу забез­печення виконання зобов'язання, а лише вказував, що на зазначені відносини поширюються правила статей, що стосуються поруки. Га­рантія за радянських часів могла використовуватись для забезпечен­ня зобов'язань лише соціалістичних організацій, причому гарантом міг виступати лише орган, який був вищестоящим для боржника.

ЦК України встановлює, що гарантом можуть виступати банк, інша фінансова установа, страхова організація. Разом з тим, усі за­значені суб'єкти охоплюються єдиним поняттям фінансова устано­ва. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до за­кону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінан­сових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізин­гові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи нако­пичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і ком­панії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Таким чином, гарантом може бути тільки юридична особа, виключним видом діяльності якої є надан­ня фінансової послуги. Відповідно до ст. 4 зазначеного Закону на­дання гарантій та поручительств є фінансовими послугами. Фінан­сові послуги - це операції з фінансовими активами, що здійсню­ються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок за­лучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання при­бутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Фінансові послуги надаються на підставі договору. Згідно із ст. 6 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. договір, якщо інше не пе­редбачено законом, повинен містити:

1)                 назву документа;

2)                 назву, адресу та реквізити суб'єкта господарської діяльності;

3)                 прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінан­сові послуги, та її адресу;

4)                 найменування, місцезнаходження юридичної особи;

5)                 найменування фінансової операції;

6)                 розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків;

7)                 строк дії договору;

8)                 порядок зміни і припинення дії договору;

9)                 права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невико­нання або неналежне виконання умов договору;

10)             інші умови за згодою сторін;

11)             підписи сторін.

Уповноважений орган встановлює додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг фізичним особам, якщо це не врегу­льовано законом. При укладенні договору юридична або фізична особа мають право вимагати у суб'єкта підприємницької діяльності надання балансу або довідки про фінансове становище, підтвер­джені аудитором (аудиторською фірмою), а також бізнес-план, як­що інше не передбачено законодавством України. Підстави, поря­док та правові наслідки припинення дії договорів про надання фінансових послуг визначаються цивільним законодавством, зако­нами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг, а також укладеними відповідно до них договорами.

Гарантія є чинною від дня її видачі (якщо в ній не встановлено інше) і діє протягом строку, на який вона видана. За загальним пра­вилом, вона не може бути відкликана гарантом, але закон допускає закріплення такої можливості в самій гарантії.

Зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основно­го зобов'язання, на забезпечення якого видана гарантія, навіть і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Згідно зі ст. 563 ЦК України у разі порушення боржником зо­бов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відпо­відно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаран­та або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чо­му полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпе­ченого гарантією.

Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може пере­давати інший особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встанов­лено гарантією.

Відповідно до ст. 564 ЦК України після одержання вимоги кре­дитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і пере­дати йому копії вимоги з усіма доданими до неї документами. Га­рант повинен розглянути вимогу кредитора з доданими до неї доку­ментами в установлений у гарантії строк, а в разі відсутності його - у розумний строк встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Гарант має право відмовити кредиторові в задоволенні його ви­моги, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову задовольнити його вимоги. Якщо гарантові до задово­лення вимоги кредитора стало відомо, що основне зобов'язання, за­безпечене гарантією, є недійсним, частково або в повному обсязі ви­конане чи припинилося з інших підстав, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога креди­тора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задо­воленню.

Зобов'язання гаранта перед кредитором обмежується сплатою су­ми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом зобов'язан­ня перед кредитором, відповідальність гаранта не обмежується су­мою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові. Боржник зобов'язаний оплатити зазначену послугу відповідно до умов договору про надання фінансових послуг.

Відповідно до ст. 568 ЦК України зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1)                 сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2)                 закінчення строку дії гарантії;

3)                 відмови кредитора від своїх прав за гарантією і повернення її гарантові;

4)                 відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом подан­ня гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією. При цьому у першому, другому і четвертому випадках припинення зобов'язання гаранта не залежить від повернення йому гарантії. Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, пови­нен негайно повідомити про це боржника.

Згідно зі ст. 569 ЦК України гарант має право на зворотну вимо­гу (регрес) до боржника у межах суми, сплаченої за гарантією кре­диторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і борж­ником. Але гарант не має такого права у разі, якщо він сплатив кре­диторові суму, яка не відповідає умовам гарантії (однак договором між гарантом і боржником може бути встановлено інше).

2.4.  Завдаток

Відповідно до ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок на­лежних з нього за договором платежів, на підтвердження зобо­в'язання і на забезпечення його виконання. Але якщо не буде вста­новлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника пла­тежів, є завдатком, вона вважається авансом, який виконує лише платіжну функцію і є грошовою сумою, яка сплачується в рахунок наступних платежів. Тому при відпаданні підстав здійснення пла­тежу за договором аванс повертається стороні, яка його надала.

У законі чітко визначені правові наслідки порушення і припи­нення зобов'язання, забезпеченого завдатком, зокрема:

1)                 якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, за­вдаток залишається у кредитора;

2)                 якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплати­ти суму у розмірі (вартості) завдатку;

3)                 сторона, винна у порушенні зобов'язання, зобов'язана відшко­дувати другій стороні збитки у сумі, в якій вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором;

4)                 у разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

2.5.     Застава

Поняття та загальна характеристика застави. Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі порушення боржником (заставодавцем) забезпече­ного заставою зобов'язання одержати задоволення за рахунок за­ставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Щодо правової природи застави у цивілістиці було висловлено три точки зору:

1)                 право застави є речовим;

2)                 право застави є зобов'язальним;

3)                 застава поєднує елементи як речових, так і зобов'язальних прав.

Зобов'язально-правові елементи застави найбільш повно були си­стематизовані В. В. Вітрянським. Відповідно до законодавства Ук­раїни їх можна сформулювати таким чином:

1)                 предметом застави можуть бути не тільки речі, але і майнові права (ч. 1 ст. 576 ЦК України);

2)                 договором застави чи законом може бути передбачено заставу речей і майнових прав, які заставодавець набуде у майбутньому (ст. 573, ч. 2 ст. 576 ЦК України);

3)                 тільки з позиції зобов'язально-правового характеру застави можна пояснити стосовно заставних відносин правило, яке містить­ся у ч. З ст. 528 ЦК України, відповідно до якого інша особа може за­довольнити вимогу кредитора без згоди боржника у разі небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави то­що) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно;

4)                 у разі випадкового знищення предмету застави заставодавець може замінити його;

5)                 заставодержатель має право передати свої права за заставою іншій особі;

6)                 у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів, забезпечені заставою, задовольняються у першу чергу нарівні з вимогами, забезпеченими іншим способом, а також вимо­гами щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю (ч. 1 ст. 112 ЦК України);

7)                 ЦК України виключає можливість безпосереднього переходу права власності на предмет застави до заставодержателя у разі звер­нення стягнення на нього.

Вимоги кредитора-заставодержателя можуть бути задоволені лише шляхом продажу предмета застави з публічних торгів. І тільки у тому випадку, коли публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодав­ця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, як­що інше не встановлено договором або законом (ст. 591 ЦК України).

До речово-правових елементів застави фахівці відносять такі:

1)                 право слідування: у разі переходу права власності на предмет застави до іншої особи право застави зберігається;

2)                 задоволення вимог кількох заставодержателів на один предмет застави здійснюється за принципом старшинства;

3)                 речово-правові способи захисту прав заставодержателя;

4)                 обмеження власника в праві розпорядження майном, що є предметом застави: заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чи­ном розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором (ст. 586 ЦК України).

Заставою може бути забезпечена як дійсна вимога, так і та, яка може виникнути в майбутньому.

Відповідно до ст. 574 ЦК України підставами виникнення за­стави є договір, закон або рішення суду. Так, відповідно до ч. 6 ст. 694 ЦК України з моменту передання товару, проданого в кре­дит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей то­вар. Також, згідно із ч. 1 ст. 735 ЦК України у разі передання під ви­плату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одер­жувач ренти набуває право застави на це майно.

Відповідно до ст. 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема речі, цінні папери, майнові права), що мо­же бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стяг­нення. Причому це може бути як вже існуюче майно, так і таке, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Крім того, у випадках, вста­новлених договором, право застави поширюється на плоди, про­дукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна.

Предметом застави не можуть бути:

1)                 національні, культурні та історичні цінності, які знаходяться в державній власності і занесені або підлягають занесенню до Дер­жавного реєстру національної культурної спадщини;

2)                 вимоги, які мають особистий характер;

3)                 інші вимоги, застава яких заборонена законом. Крім цього, заста­ва окремих видів майна може бути заборонена чи обмежена законом.

Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 754 ЦК України набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, пе­редане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. Відповідно до ч. 7 ст. 4 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. предметом застави підприємств державної форми власності, приватизація яких заборонена законо­давчими актами, та їх структурних підрозділів, що знаходяться в процесі корпоратизації, можуть бути їх товари в обороті або в пере­робці. Крім того, при вирішенні питання щодо передачі в заставу конкретного майна необхідно враховувати, чи не воно до переліку тих видів майна, які взагалі не може бути у власності фізичних та юридичних осіб, або право власності на яке може набуватися тільки у встановленому законом порядку.

За загальним правилом, предмет застави залишається у заставо­давця, але договором або законом може бути встановлено інше.

У випадках, встановлених договором або законом, заставодавцем разом із заставоутримувачем може бути здійснена оцінка предмета застави. Так, відповідно до ст. 13 Закону України «Про оцінку зе­мель» від 11 грудня 2003 р. у разі застави земельної ділянки прово­диться обов'язкова експертна грошова оцінка земельних ділянок.

При здійсненні оцінки предмета застави ціна повинна визнача­тися відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виник­нення застави. Але договором або законом може бути встановлено інший порядок такої оцінки. При цьому повинні враховуватись норми Закону України «Про оцінку майна, майнових прав і про­фесійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р., а та­кож інших нормативно-правових актів та державних стандартів, норм і правил.

У переважній більшості випадків заставні правовідносини вини­кають на підставі договору застави, сторонами якого є заставода­вець та заставодержатель. Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Причому заставодавцем може виступати власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з можливістю їх застави. За­става права на чужі речі здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо відчуження цих прав відповідно до закону або договору відбу­вається за згодою власника. Заставодержателем можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава.

У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, опис предмета застави, а та­кож інші умови, погоджені сторонами договору. При цьому опис предмета застави у договорі може бути здійснено в загальній фор­мі, тобто достатньо наявності вказівки на вид заставленого майна тощо.

Законом передбачена обов'язкова письмова форма договору за­стави. Причому, якщо предметом застави є нерухоме майно, а та­кож в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації. Застава рухомого майна може бути зареєстрована у відповідності з Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003 р.

Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту нотаріального посвідчення. Якщо предмет застави, відпо­відно до договору або закону повинен знаходитися у заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета за­стави. Якщо таке передання було здійснене до договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений пред­мет застави. Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому стра­хуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на домовле­ну суму. При настанні страхового випадку предметом застави стають вимоги до страховика.

Відповідно до ст. 586 ЦК України заставодавець має право кори­стуватися предметом застави відповідно до його призначення, у то­му числі здобувати від нього плоди та доходи, якщо інше не встанов­лено договором і якщо це випливає із суті застави.

Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передава­ти його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджати­ся ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором. Заставодавець має право заповідати заставлене майно. При цьому правочин, яким обмежується зазначене право, є нікчем­ним. Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. Але договором на нього може бути покладений обов'язок здобувати від предмета застави плоди та доходи.

Відповідно до ст. 587 ЦК України особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана, якщо інше не встановлено договором:

1)                 вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2)                 утримувати предмет застави належним чином;

3)                 негайно повідомляти другу сторону договору застави про ви­никнення загрози знищення або пошкодження предмету застави.

Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його ви­ни зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не вста­новлено договором. Якщо ж заставлене майно було втрачено, зіпсова­но або знищено з вини заставодержателя, який володіє ним, останній зобов'язаний відшкодувати заставодавцю завдані ним збитки.

Наступна застава майна, що вже заставлене, не допускається, як­що інше не встановлено попереднім договором застави або законом. Якщо предметом застави стає майно, що вже є заставленим, право застави попереднього заставодержателя (попередніх заставодержателів) зберігає силу. У разі встановлення наступної застави нерухо­мого майна задоволення вимог кредиторів здійснюється за принци­пом старшинства. У разі наступної застави рухомого майна, що ви­значається як забезпечувальне обтяження, при задоволенні вимог кредиторів діє принцип пріоритету реєстрації. Встановлення на­ступної застави, з економічної точку зору, має сенс у тих випадках, коли вартість предмета застави перевищує суму боргу за основним зобов'язанням.

Відповідно до ст. 592 ЦК України заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого за­ставою, у разі:

1)                 передання заставодаводавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було не­обхідним;

2)                 порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави;

3)                 втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив пред­мет застави;

4)                 порушення заставодавцем правил про наступну заставу;

5)                 порушення заставодавцем правил про розпоряджання предме­том застави;

6)                 в інших випадках, встановлених договором.

Види застави. У ст. 575 ЦК України дається визначення лише двох видів застави - іпотеки та закладу. Зокрема, вказується, що іпо­текою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заста­водавця або третьої особи, а закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом у во­лодіння третій особі. Крім того, відповідно до ЦК України, можна розрізняти заставу власного майна (прав) та заставу прав на чужі речі.

Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. залежно від виду майна, яке може бути предметом застави, розрізняє: іпотеку, заставу товарів в обороті або переробці, заклад, заставу майнових прав, заставу цінних паперів. Разом з тим, заставні правовідносини можна класифікувати і за іншими ознаками.

Застава нерухомого майна (іпотека). Іпотечні відносини в Ук­раїні регулюються цілою низкою нормативно-правових актів, зокрема ЦК України, ГК України, ЗК України, Законом України «Про іпоте­ку» від 5 червня 2003 р., Законом України «Про іпотечне кредитуван­ня, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифіка­ти» від 19 червня 2003 р., Законом України «Про іпотечні облігації» від 22 грудня 2005 р., міжнародними договорами України тощо.

У ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотека визначається як застава неру­хомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання неру­хомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, одержати задово­лення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Предметом іпотеки є нерухоме майно, до якого Закон України «Про іпотеку» відносить земельні ділянки, а також об'єкти, розташо­вані на земельній ділянці і невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Пра­вовий режим нерухомого майна поширюється на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти. Предметом іпотеки у тому числі може бути й нерухоме майно, що є об'єктом пра­ва державної чи комунальної власності й закріплене за відповідним державним чи комунальним підприємством, установою, організа­цією на праві господарського відання (крім об'єктів права держав­ної власності, що не підлягають приватизації). Але передача в іпоте­ку цього майна може здійснюватись лише після отримання у вста­новленому законом порядку згоди органу державної влади чи орга­ну місцевого самоврядування, до сфери господарського відання якого належить відповідне державне чи комунальне підприємство, установа або організація. Відповідно до ЦК України предмет іпотеки залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а відповідно до Закону України «Про іпотеку» - у володінні і користуванні іпотекодавця, хоча з юридичної точки зору правомочності володіння та користування не є тотожніми.

Підставами виникнення іпотеки можуть бути:

1)                 договір;

2)                 закон;

3)                 рішення суду. При цьому до іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язан­ня або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний харак­тер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, який сьогодні в Україні є однією з найпоширеніших підстав виникнення іпотеки.

Іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає но­таріальному посвідченню. Крім того, обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету щодо зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку не­рухоме майно.

Суб'єктами іпотечного правовідношення є іпотекодавець і іпотекодержатель. Іпотекодавець - це особа, яка передає в іпотеку неру­хоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель. Іпотекодержатель - це кредитор за основним зобов'язанням.

Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови:

1)                 для іпотекодавця та іпотекодержателя - юридичних осіб відо­мості про: для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб - підприємців; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу; для іпотеко­давця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про: для гро­мадян України - прізвище, ім'я, по батькові, адресу постійного місця проживання та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; для іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України;

2)                 зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та (або) посилання на правочин, у якому встановлено ос­новне зобов'язання;

3)                 опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та (або) його реєстраційні дані. При іпотеці земельної ділянки має за­значатися її цільове призначення;

4)                 посилання на видачу заставної або її відсутність.

У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішен­ня суду. Крім цього іпотечний договір може містити інші положен­ня, зокрема, визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки.

Однією із суттєвих умов іпотечного договору є посилання на ви­дачу заставної або її відсутність.

Заставна - це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за ос­новним зобов'язанням за умови, що воно підлягає виконанню в гро­шовій формі, а в разі невиконання основного зобов'язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна оформлюється, якщо її видача передбачена іпотечним договором. Після державної реєстрації іпотеки оригінал заставної передається іпотекодержателю, якщо інший порядок передачі заставної не встановлено іпотеч­ним договором. Заставна не є емісійним цінним папером. Першим власником заставної є особа, яка на момент видачі заставної від­повідно до умов іпотечного договору має статус іпотекодержателя. Якщо інше не передбачено іпотечним договором, оригінал заставної передається такому іпотекодержателю. Заставна може передавати­ся її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту. На­ступний власник заставної набуває всі права іпотекодержателя (нового кредитора) за договором, яким обумовлене основне зобо­в'язання, та за іпотечним договором, на підставі якого була видана заставна, а права попереднього власника заставної як іпотекодержа­теля (первісного кредитора) припиняються. Попередній власник за­ставної на вимогу нового власника зобов'язаний передати новому власнику документи та інформацію, які є важливими для здійснен­ня прав, що випливають із заставної.

Після видачі заставної виконання основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено лише на підставі вимоги власника заставної. Звернення стягнення на предмет іпотеки власником заставної здійснюється у порядку, вста­новленому Законом України «Про іпотеку». Анулювання заставної і видача нової заставної здійснюються за згодою між іпотекодавдем, боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, та власником заставної. Відомості про видачу заставної, анулювання заставної, видачу нової заставної підлягають внесенню до відповідного дер­жавного реєстру за місцем державної реєстрації іпотеки у встанов­леному законодавством порядку.

Для реалізації прав за заставною її власник може заявити борж­нику письмову вимогу про виконання основного зобов'язання на йо­го користь відповідно до умов договору, який обумовлює основне зо­бов'язання. У цій вимозі вказується банківський рахунок власника заставної для здійснення боржником переказу відповідної грошової суми. На вимогу боржника власник заставної зобов'язаний пред'я­вити оригінал заставної без його передачі боржнику.

Заставна підлягає передачі боржнику у разі повного виконання ним основного зобов'язання. Знаходження заставної у боржника свідчить про виконання основного зобов'язання, якщо не буде дове­дено протилежне. У разі виконання основного зобов'язання боржни­ком заставна, що знаходиться в нього, анулюється. Знаходження за­ставної в іншої особи свідчить, що основне зобов'язання не викона­но, якщо не буде доведено інше.

Якщо основне зобов'язання підлягає виконанню частинами, влас­ник заставної зобов'язаний видавати боржнику документ, що підтверд­жує отримання платежу, та вести належний облік (реєстр) платежів за заставною, який надається боржнику на його вимогу. У разі розбіжнос­тей між документами, що підтверджують отримання платежів, та їх реєстром документи про отримання платежів мають перевагу.

Заклад. Як уже зазначалося, відповідно до ст. 575 ЦК України закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі. Відповідно до ч. 2 ст. 44 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. за угодою заставодержателя із заставодавцем предмет заста­ви може бути залишено у заставодавця під замком та печаткою за­ставодержателя (так звана тверда застава).Індивідуально визна­чена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу.

Заставодержатель, якщо інше не передбачено договором, зо­бов'язаний:

-                 вживати заходів, необхідних для збереження предмета закладу;

у випадках, коли це передбачено договором, одержувати з предмета закладу доход в інтересах заставодавця;

-                 регулярно надсилати заставодавцю звіт про користування предметом закладу, якщо користування ним допускається відповід­но до ч. 1 ст. 46 Закону «Про заставу»;

-                 страхувати предмет закладу в обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставодавця;

-                 сплачувати податки та збори, пов'язані з володінням заставле­ною річчю, за рахунок заставодавця;

-                 належним чином утримувати предмет закладу, нести відпові­дальність за нього у випадках, коли немає доказів, що втрата, по­шкодження або загибель закладу сталися не з його вини;

-                 негайно повідомляти заставодавця про виникнення загрози за­гибелі чи пошкодження предмета закладу;

-                 негайно повертати предмет закладу після виконання заставо­давцем або третьою особою забезпеченого закладом зобов'язання.

Заставодержатель має право користуватися предметом закладу, якщо це передбачено договором. Набуті ним доходи спрямовуються на покриття витрат на утримання предмета закладу, а також зарахо­вуються в рахунок погашення процентів по боргу, забезпеченому за­кладом зобов'язань чи самого боргу. Якщо виникає загроза загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, він має право вимагати заміни предмета закладу, а при відмові заставодавця виконати цю вимогу - достроково зверну­ти стягнення на предмет закладу. Але якщо заставодержатель зберігає або використовує предмет закладу неналежним чином, за­ставодавець має право в будь-який час вимагати припинення застави та (або) достроково виконати забезпечене закладом зобов'язання.

Відповідно до ст. 48 Закону України «Про заставу» за втрату або недостачу предмета закладу заставодержатель несе відповідальність у розмірі вартості втраченого майна, а за пошкодження предмета за­кладу - в розмірі суми, на яку знизилась вартість заставленого майна. Заставодержатель зобов'язаний відшкодувати заставодавцю всі заподіяні втратою, недостачею чи пошкодженням предмета за­кладу збитки в повному обсязі, якщо це передбачено законом чи договором. Заставодержатель відповідає за втрату, недостачу чи по­шкодження предмета закладу, якщо він не доведе, що втрата, недо­стача чи пошкодження сталися не з його вини. Але якщо заставодержателем є ломбард або інша організація, для якої надання кредитів громадянам під заклад є предметом її діяльності, звільнен­ня від відповідальності може мати місце лише за умови, що заставо­держатель має докази, що втрата, недостача чи пошкодження пред­мета закладу сталися внаслідок непереборної сили.

Застава майнових прав. Відповідно до ст. 576 ЦК України пред­метом застави можуть бути лише майнові права, оскільки метою інституту застави є забезпечення задоволення за зобов'язанням у випадку його невиконання шляхом реалізації предмета застави, а для цього придатні лише майнові права. Але закон встановлює низ­ку винятків із загального правила і забороняє правочини, включаю­чи заставу, щодо окремих майнових прав. Усі права, які за законом не можуть передаватися, не можуть бути предметом застави. Так, ст. 576 ЦК України забороняє заставу вимог, які мають особистий характер (наприклад, вимог щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю), оскільки цивільне законодавство взагалі не дозволяє відчуження цих прав. Закон також не дозволяє заставу прав, на які не може бути звернено стягнення.

У більшості випадків предметом застави виступають зобов'я­зальні права, хоча в окремих випадках допускається застава обме­жених речових прав, які за своєю природою та (чи) в силу відсут­ності заборони з боку закону додаються до застави. Наприклад, сервітут не може бути предметом застави, оскільки він відповідно до п. 4 ст. 403 ЦК України не підлягає відчуженню, а емфітевзис може бути предметом застави, оскільки згідно із ч. 2 ст. 407 ЦК України він може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Суб'єктом заставленого майнового права залишається заставода­вець, а заставодержатель лише отримує можливість здійснювати певні правомочності, що входять до змісту заставленого права. У юридичній літературі висловлюється думка, що перехід зазначе­них правомочностей від заставодавця до заставодержателя є так зва­ним конститутивним правонабуттям, сутність якого полягає в тому, що відбувається «ніби «перехід» правомочностей від однієї особи до іншої, однак без втрати їх і відповідного права у цілому правопопе- редником; на підставі права праводавця утворюється право з іншим змістом (більш обмеженим)». Але конститутивне правонабуття не є правонаступництвом у точному розумінні, оскільки:

1)                 не відбувається зміни суб'єктного складу правовідношення;

2)                 відсутній перехід права від праводавця до правонаступника.

Хоча заставодержатель набуває право контролю за діями заставо­давця, які стосуються юридичної долі заставленого права, а також право розпорядитися заставленим правом у випадках і в межах, встановлених законом.

Застава товарів в обороті або у переробці. Предметом застави товарів в обороті або у переробці можуть бути сировина, напівфабри­кати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. При заставі то­варів в обороті або у переробці реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з моменту їх вручення набувачу або транспортній організації для відправлення набувачу або пере­дачі на пошту для пересилки набувачу, а набуті заставодавцем това­ри, передбачені в договорі застави, стають предметом застави з мо­менту виникнення на них права власності.

Договір застави товарів у обороті або в переробці повинен інди­відуалізувати предмет застави шляхом зазначення знаходження то­варів у володінні заставодавця чи їх розташування в певному цеху, складі, іншому приміщенні або іншим способом, достатнім для іден­тифікації сукупності рухомих речей як предмета застави.

При заставі товарів в обороті або у переробці заставодавець збері­гає за собою право володіти, користуватися та розпоряджатися предметом застави у межах, встановлених законодавством. У разі відчуження заставлених товарів заставодавець зобов'язаний замі­нити їх іншими товарами такої ж або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початко­вої заборгованості.

Застава цінних паперів. Якщо законом чи договором не перед­бачено інше, застава векселя чи іншого цінного паперу, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індоса­менту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. Застава цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодержателя і особи, на ім'я якої було видано цінний папір. За угодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на зберігання в депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса або банку. Якщо законом чи договором не передбачено інше, купонні листи на виплату процентів, дивідендів та інші доходи від зазначе­ного в цінному папері права є предметом договору застави тільки у випадках, якщо вони передані кредитору заставного зобов'язання.

Звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предме­та застави заставодержатель має право задовольнити в повному об­сязі свої вимоги, що визначені на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утриман­ня заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням цієї вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ст. 590 ЦК України звернення стягнення на пред­мет застави здійснюється за рішенням суду, г:кщо інше не встанов­лено договором або законом. Кодекс встановлює такі правила щодо звернення стягнення на предмет застави:

1)                 заставодержатель набуває право звернення стягнення на пред­мет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановле­ний строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом;

2)                 у разі ліквідації заставодавця - юридичної особи заставо держа­тель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою;

3)                 у разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпе­ченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі;

якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя;

4)                 якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

Спеціальні правила щодо звернення стягнення на рухоме майно закріплені у Законі України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003 р. Особливості звернен­ня стягнення на нерухоме майно визначаються Законом України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.

За загальним правилом, реалізація предмета застави, на яке звер­нено стягнення, здійснюється у встановленому порядку шляхом про­дажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або за­коном. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому в договорі або законі. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням су­ду, то останній може у своєму рішенні визначити початкову ціну предмета застави. Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початко­вою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.

Припинення права застави. Відповідно до ст. 593 ЦК України право застави припиняється у разі:

1)                 припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;

2)                 втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив пред­мет застави;

3)                 реалізації предмета застави;

4)                 набуття заставодержателем права власності на предмет застави;

5)                 в інших випадках, встановлених законом.

Якщо застава припиняється внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов'язання, заставодержатель, у якого перебувало застав­лене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві.

Ст. 593 ЦК України встановлює загальні підстави припинення права застави. Конкретизація зазначених підстав щодо окремих видів застави міститься у відповідних спеціальних законах.

2.6.  Притримання

Інститут притримання як спосіб забезпечення виконання зобо­в'язань є новелою ЦК України 2003 р. (ЦК УРСР 1963 р. такого спо­собу не передбачав). За радянських часів ні в Українській РСР, ні в будь-якій іншій республіці колишнього СРСР не було видано жодної монографії, присвяченої інституту притримання. Залишається він поза увагою і сучасних вітчизняних правознавців-цивілістів.

Слід зазначити, що юридична конструкція цього інституту заро­дилася ще у римському праві, хоча римським юристам не був відо­мий сам термін jusretentionis. У Стародавньому Римі правом утри­мання вважалась можливість боржника у відомих випадках затри­матись з виконанням свого зобов'язання з причини, незалежної від дійсності останнього. Одним із найбільш типових був випадок, коли особа, у якої знаходиться річ власника, може притримувати цю річ до задоволення своєї зустрічної вимоги про відшкодування витрат на неї.

Відповідно до ст. 594 ЦК України кредитор, який правомірно во­лодіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її до виконання боржником зобов'язання.

Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги креди­тора, якщо інше не встановлено договором або законом. Кредитор має право притримати річ також у разі, якщо права на неї набула третя особа, за умови, що ці права виникли після передачі речі у во­лодіння кредитора. Про реалізацію права притримання кредитор зо­бов'язаний негайно повідомити боржника.

Право притримання не підлягає обов'язковій реєстрації. Однак відповідно до ст. 14 Закону України «Про забезпечення вимог кре­диторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003 р. зареєст­роване обтяження має вищий пріоритет над незареєстрованими. Якщо відповідно до закону обтяжувач вправі притримати рухоме майно, що належить боржнику, для забезпечення своєї вимоги, пріоритет такого права притримання встановлюється з моменту йо­го реєстрації.

До кредитора, який притримує річ боржника, не переходить пра­во власності на неї. Крім того, він не має права користуватися вказа­ною річчю, але, згідно із законом, відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Більш того, кредитор несе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження утри­муваної речі, якщо інше не встановлено законом.

Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпоряди­тися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора. Вимоги кредитора, який притримує річ, задовольня­ються з її вартості відповідно до ст. 591 ЦК України, тобто в обсязі та в порядку, передбачених для задоволення вимог, забезпечених заставою.

17) Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань); він установлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або кількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотримання встановленої законом форми договору; право- та дієздатності сторін.

Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови договору.

Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, відносно яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб.

Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт, відмова від прийняття спадщини, видача довіреності на вчинення певних дій тощо).

Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, підряду, оренди і т. ін.).

Договори, в яких беруть участь більш як дві особи, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл і т. ін.). Розрізняють договори реальні та консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід вважати укладеним не з моменту

угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей).

Консенсуальні договори вважаються укладеними й набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).

За формою договори можуть бути усними та письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладення, якщо іншого не встановлено законом (приміром, договір купівлі-продажу за готівку).

Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, крім договорів, що виконуються під час їх укладення.

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду належним чином оформили.

У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти договір (оферту) і прийняття пропозиції (акцепт).

Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, з якого договір вважається укладеним, про що прямо зазначають у договорі: договір набирає чинності з такого-то дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управління.

Момент набрання договором чинності має важливе значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки — перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

Як визначається ціна в контракті? При фіксації в контракті ціни товару велике значення має визначення її базису відносно місця поставки. Базис ціни встановлює, чи входять транспортні, страхові, складські й інші витрати по доставці товару в ціну товару. Ціни,* установлювані в контракті, можуть бути виражені у валюті країни експортера, імпортера або третьої країни. Залежно від способу фіксації розрізняють наступні види цін: тверда, рухлива, ковзна з наступною фіксацією.

Тверда ціна встановлюється в момент підписання контракту ц не підлягає зміні протягом строку його дії. Рухлива ціна може бути переглянута надалі, якщо ринкова ціна товару до моменту його поставки зміниться, при цьому в контракті варто вказати на джерело, по якому варто судити про зниження або підвищення ціни. Змінна ціна — це ціна, обчислена в момент виконання контракту шляхом перегляду договірної (базисної) ціни з урахуванням змін у витратах виробництва.

При висновку контракту можуть бути використані опубліковані ціни, до яких ставляться довідкові ціни, біржові котирування, ціни аукціонів, ціни в загальних статистичних довідниках.

Які існують знижки в ціні? Публіковані ціни носять довідковий характер й досить часто істотно відхиляються від цін, що сплачують фактично покупцем, внаслідок широкого застосування системи спеціальних знижок.

Загальна (проста) знижка дається продавцем у тих випадках, коли довідкова ціна передбачає короткостроковий кредит, а покупець згодний оплатити наявними. Вона становить 2-3 % довідкової ціни. Знижка за оборот (бонусна знижка) надається постійним покупцям на підставі спеціальної домовленості, може досягати 15-30 % обороту. Бонусна знижка надається виробником своїм постійним посередникам по збуті. Сезонні знижки надаються за покупку товару лоза сезоном. Знижки при продажі підтриманого встаткування становлять іноді до 50 % первісної ціни товару.

Як визначається в контракті кількість товару? У контракті купівлі-продажу встановлюються одиниця виміру кількості товару, порядок визначення цієї кількості, система мір і ваги.

Кількість товару, підмет поставці, може бути визначено фіксованою цифрою, або у встановлених межах.

Як визначається в контракті якість товару? Визначення якості товару в контракті купівлі-продажу припускає встановлення якісної характеристики товару, тобто сукупності властивостей, що визначають придатність товару для використання його по призначенням.

У міжнародній торговельній практиці якість товару може бути визначена за стандартом, технічними умовами, за специфікацією, прикладеною до договору, у якій можуть бути зазначені необхідні технічні параметри, за зразком, описом, виходом готового продукту.

За відсутності в контракті вказівок щодо якості зазвичай вважається, що якість товару, що поставляється, повинна відповідати середній якості, що є в країні продавця або в країні походження товару звичайним для даного виду товару.

Що розуміється під непереборною чинністю (форс-мажор) як однією з умов контракту? Обставини непереборної чинності, які дозволяють переносити строк виконання договору або взагалі звільняють сторони від повного або часткового виконання зобов'язань у випадку настання обставин, що перешкоджають укладанню договору, можна розділити на тривалі й короткочасні.

До тривалого належать заборони експорту (іноді й імпорту), війна, блокада. До короткочасного належать пожежі, повені й інші стихійні лиха.

Сторона, для якої створилася неможливість виконання зобов'язань за договором внаслідок форс-мажорних непередбачених обставин, повинна негайно в писемній формі повідомити іншу сторону як про настання, так і про припинення дії цих обставин. Як правило, свідчить шляхом видачі довідки про непереборну чинність Торгово-промислова палата країни, де такі обставини мають місце. За обставин непереборної чинності строк виконання договору відсувається відповідно до часу, протягом якого будуть діяти ці обставини або їхні наслідки. Якщо такі обставини будуть тривати довше погодженого в контракті строку, то кожна зі сторін має право відмовитися від подальшого виконання своїх зобов'язань за контрактом, і в цьому випадку жодна із сторін не буде мати право на відшкодування іншою стороною можливих збитків.

Як вирішити питання відповідальності в контракті? Зави-чай сторони вправі передбачити в контракті різного роду санкції у вигляді пені, неустойки, штрафу, що сплачують стороною, що не виконала своїх зобов'язань у відношенні однієї з договірних умов. Неустойка — штраф за прострочення поставки товару або його недопоставку — найпоширеніший вид санкцій. За законами Великобританії й США неустойка не зізнається, а передбачається відшкодування збитків, причому практика допускає встановлення в контракті можливих у майбутньому збитків у розмірі "розумно" і заздалегідь певного відсотка від вартості товару.

В інших країнах розміри санкцій за невиконання зобов'язань установлюються сторонами за домовленістю, однак на практиці вони не перевищують у цілому по різних видах порушень 10 % від вартості вантажу.

Які можуть бути "інші умови" у контракті? У контракті може бути в числі "інших умов" зроблене застереження про те, що жодна зі сторін не вправі передавати свої права за контрактом третій стороні без письмової згоди іншої сторони, а крім цього, сказане про те, що після висновку контракту вся попередня переписка й переговори за контрактом втрачають свою чинність.

Чи можливо однобічне розірвання контракту? Однобічне розірвання контракту можливо, якщо ця умова буде записана в контракті. Тим часом у контрактах зазвичай обмовляється, що на внесення змін у договір або на Його анулювання необхідно письмова згода обох сторін, оформлена з дотриманням всіх правил про порядок підписання угод.

Які доповнення можуть бути прикладені до контракту? Всі додатки й доповнення до контракту становлять його невід'ємну частину. Додатки зазвичай включають технічну документацію, на що обов'язково є посилання в самому контракті.

Доповнення до контракту містить, як правило, зміни або доповнення до раніше погоджених умов контракту. Воно повинне бути погоджене й підписане сторонами.

18) ЦК України врегульовані відносини, що виникають за договором ренти, який не передбачався в радянському цивільному законодавстві. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ст. 731 ЦК України).

Одним із різновидів договору ренти можна вважати договір довічного утримання, який має свої особливості. Цей договір був врегульований також цивільним законодавством радянського періоду.

ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, в якому договору довічного утримання присвячено лише 5 статей, більш детально регламентує зазначені відносини, надавши цьому договору дещо іншого значення. Так, ЦК УРСР відносить договір довічного утримання до договорів про надання послуг, виділяючи його головну мету - надання відчужувачеві майна матеріального забезпечення. ЦК України відводить цьому договору місце серед групи договорів, спрямованих на відчуження права власності, розмістивши норми, що регулюють відносини договору довічного утримання після договору міни. Цим самим ЦК України підкреслює його правові наслідки, спрямовані на відчуження права власності. При цьому новий ЦК розширює коло об'єктів, що відчужуються за цим договором, а також коло осіб, які можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання. Крім того, ЦК України визнає договір довічного утримання також договором догляду, додавши таке його визначення у назву глави, присвяченої цьому виду договору.

Так, відповідно до ст. 744 нового ЦК України "за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувам) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно".

Договір довічного утримання (догляду) є одностороннім, оскільки за цим договором лише одна особа - набувач наділена обов'язками, а відчужувач - лише правами. В юридичній літературі іноді договір довічного утримання визнають двостороннім договором". На думку О. А. Підопригори, цей договір має також певні ознаки двосторонності, оскільки набувач має право вимагати розірвання договору довічного утримання. Договір довічного утримання безумовно є оплатним, оскільки набувач отримує у власність за цим договором певне майно, а відчужувач - необхідне утримання у вигляді відповідних матеріальних благ та послуг. При цьому цивільне законодавство не вимагає, щоб вартість передаваного відчужувачем майна була еквівалентною вартості подаваного набувачем утримання. У вартості цих цінностей можуть бути досить істотні розбіжності, що залежить від домовленостей сторін, а також від тривалості життя відчужу вам а. Договір довічного утримання не має завідомо визначеного терміну його дії, оскільки він обумовлений моментом настання смерті відчужувача. Тому від тривалості його життя безпосередньо залежить розмір надаваного набувачем утримання.

Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного утримання. Відповідно до ст. 745 ЦК України договір довічного утримання укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а щодо відчуження нерухомості - також державній реєстрації.

Момент виникнення права власності на майно у набувача пов'язаний з формою договору довічного утримання. Так, за ст. 748 ЦК право власності у набувача за договором, який вимагає нотаріального посвідчення, виникає з моменту такого посвідчення (ч. 3. ст. 334 ЦК), а за договором, який підлягає державній реєстрації, - з моменту такої реєстрації (ч. 4 ст. 334 ЦК). Тому право власності на рухоме майно, відчужене за договором довічного утримання, виникає у набувача з моменту нотаріального посвідчення, на нерухоме майно - з моменту державної реєстрації договору. Як видно з тексту ст. 748, закон не передбачає можливості визначення іншого моменту виникнення права власності, ніж того, що визначений у ст. 334. Отже, у даному випадку момент нотаріального посвідчення (державної реєстрації щодо нерухомого майна) засвідчує також момент переходу майна у власність набувачеві незалежно від фактичної його передачі набувачеві. При цьому ст. 754 ЦК встановлюються також певні обмеження щодо права розпорядження цим майном відчужувачем.

Проте ні ст. 748, ні зазначені статті гл. 16, що регулюють правочини, не визначають правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, а відтак можливий висновок, що невиконання сторонами цієї вимоги не є підставою визнання нотаріально посвідченого договору недійсним, а може стати лише підставою для визнання його неукладеним. Необхідно відзначити, що Законом України від 11 лютого 2010 р. (окремі положення цього Закону набирають чинності з 1 січня 2012 р.) внесені зміни до кількох статей ЦК (зокрема, до статей 334, 640, 745), згідно з якими скасовані положення про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким передається нерухоме майно, а виникнення права власності на нерухомість пов'язується з днем його державної реєстрації.

Досить складним і неоднозначним може виявитися вирішення питання про реальність чи консенсуальність договору довічного утримання. Як відомо, консенсуальними є договори, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди щодо їх істотних умов у необхідній за законом формі (наприклад, договори купівлі-продажу, поставки, майнового найму, підряду). Реальними є ті договори, для укладення яких обов'язково необхідно вчинити певну додаткову дію, зокрема передати відповідне майно. До таких договорів (правочинів) належать договір дарування, позики, окремі види договорів перевезень вантажів, зберігання та деякі інші.

У юридичній літературі договір довічного утримання, як правило, беззастережно визнається реальним договором і обґрунтовується це, зокрема, тим, що:

1) момент укладення договору довічного утримання пов'язаний з передачею майна1;

2) договір набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок чи інше майно;

3) передача майна не становить обов'язку відчужувача і не є виконанням обов'язку, а є моментом укладення договору.

На наш погляд, наведені беззастережні обгрунтування реального характеру договору довічного утримання не повною мірою відображають зміст правових норм, що регулюють цей договір. Як відомо, договір дарування ш тіл і етична наука також визнає реальним договором. Підставою для такого висновку є норма ст. 243 ЦК УРСР, згідно з якою "договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому". Між тим, аналогічного підходу у побудові ст. 425 ЦК УРСР та ст. 744 ЦК України законодавець чомусь не застосував, а передбачив неоднозначну для розуміння термінологічну фразу про те, що за договором довічного утримання відчужувач "передає" у власність другій стороні (набувачеві майна) певне майно. У такій редакції наведена норма не дає достатніх підстав вважати, що договір довічного утримання має вважатися укладеним лише в момент передачі відчужувачем майна набувачеві будинку.

У свій час відомий цивіліст радянського періоду О. С. Іоффе обґрунтовував консенсуальний характер договору довічного утримання, посилаючись на те, що коли договір довічного утримання належно оформлений, то набувач має надавати відчужувачу будинку утримання незалежно від передачі йому будинку4.

У зв'язку з цим варто нагадати законодавчий досвід Білоруської PCP, у ЦК якої у свій час містилася норма про те, що відчужувач "зобов'язується передати майно у власність" набувача, що фактично підтвердило консенсуальність договору довічного утримання. Така конструкція договору довічного утримання формально надає набувачеві право у разі належного його оформлення вимагати від відчужувача передачі майна.

Останнім часом була висловлена думка про те, що договір ренти (у тому числі і довічної) є реальним у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним - у разі відчуження нерухомого майна.

Так чи інакше, наявність наведеної дискусії свідчить про наявність проблем у врегулюванні відносин з довічного утримання, що негативно позначається також на формуванні судової практики.

Так, рішенням Старокиївського районного суду м. Києва від 30 вересня 1999 р., залишеним без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах Київського міського суду, було задоволено позов С. про визнання недійсним договору довічного утримання, за яким К. відчужила на користь Ш. двокімнатну квартиру, яку згодом заповіла позивачеві С. В основу рішення були покладені висновки про те, що Ш. не набув права власності на квартиру, оскільки вона йому не була передана відчужувачем, у спірній квартирі не проживав, не прописався, за життя К. квартиру в БИ не зареєстрував, а також неналежно виконував свої обов'язки набувача майна.

Заступник Голови Верховного Суду України подав протест на зазначене рішення до президії Київського міського суду, в якому, зокрема, зазначалося, що суд неправильно тлумачив норму ст. 425 ЦК УРСР і не врахував того, що виникнення права власності на квартиру у набувача за договором довічного утримання ні з якою іншою обставиною, як укладення договору, не пов'язано. Момент укладення договору є часом, з якого право власності переходить від відчужувача до набувача і відчужувач набуває права на утримання. Обставини передачі квартири відчужувачем, прописки, проживання, реєстрації договору в БТІ набувачем не перебуває у правовому зв'язку з виникненням у набувача права власності. У протесті також звернено увагу на те, що невиконання набувачем зобов'язань за договором може бути за вимогою відчужувача підставою для розірвання договору, а не визнання його недійсним.

За таких обставин у протесті цілком обґрунтовано було зроблено висновок про необхідність скасування судових рішень. Водночас аналіз матеріалів наведеної справи свідчить про те, що в ст. 425 ЦК УРСР мається на увазі не фактична передача майна, а згода відчужувача на передачу майна набувачеві, у якого право власності на це майно виникає з моменту нотаріального оформлення договору довічного утримання, тобто незалежно від фактичної передачі майна. При вирішенні спорів за ЦК України необхідно враховувати, що в ньому безпосередньо визначено момент виникнення права власності щодо рухомого і нерухомого майна.

Сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач. Як уже зазначалося вище, ЦК УРСР визнав відчужувачами за договором довічного утримання лише непрацездатних фізичних осіб. Набувачами за цим договором визнавалися лише фізичні особи.

ЦК України визначає, що відчужувачем за цим договором може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я (ст. 746). Зазначене положення кардинально змінило суть самого договору довічного утримання, не лише розширивши коло осіб, що можуть бути відчужувачами, а й надавши таке право всім фізичним особам.

Набувачами за договором довічного утримання, відповідно до ст. 746 ЦК України, може бути фізична особа, яка здатна надавати відчужувачеві обумовлене договором забезпечення. ЦК України уточнює основні ознаки набувачів майна, визнавши таке право за повнолітніми дієздатними фізичними особами. Крім того, ЦК України розширив коло осіб, які можуть бути набувачами майна за договором довічного утримання, визнавши право бути набувачами також за юридичними особами. При цьому ЦК не визначає ніяких вимог до юридичних осіб-набувачів, що врешті-решт не виключає імовірності надто довільного тлумачення ч. 2 ст. 746 ЦК, а відтак будь-яка юридична особа може звернутися до нотаріальної контори з проханням посвідчити договір довічного утримання.

ЦК України також надав відчужувачеві право передбачити в договорі кілька набувачів, тобто кілька фізичних осіб, які отримують майно на праві спільної сумісної власності. їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним, тому відчужувач має право вимагати виконання обов'язків за договором частково або в повному обсязі як від усіх набувачів разом, так і від будь-кого з них окремо (ст. 543 ЦК).

Крім того, новий ЦК України також визнає за можливе укладення договору довічного утримання на користь третьої особи. Це означає, що набувач зобов'язаний виконати свій обов'язок не на користь відчужувача, а на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (ст. 636 ЦК України). Прикладом може слугувати укладення договору довічного утримання особою на користь одного зі своїх родичів (брата, сестри, бабусі, дідуся, другого з подружжя та ін.) або будь-якої іншої особи. Укладення такого договору може обумовлюватися відсутністю у особи, на користь якої він укладається, коштів для проживання, необхідністю догляду за нею у зв'язку з хворобою або відсутністю майна, необхідного для передачі за цим договором.

У разі, коли майно належить співвласникам на праві спільної сумісної власності (наприклад, подружжю), вони також мають право на відчуження цього майна за договором довічного утримання (п. І ст. 747 ЦК України). Тобто в даному випадку укладається не два договори, а один, в якому на стороні відчужувача виступають дві особи. При цьому обов'язковою умовою договору є зазначення приналежності майна, що відчужується, на праві спільної сумісної власності цим відчужувачам та зазначення правової підстави набуття ними майна у спільну власність.

19) Лізинг є специфічним різновидом найму (оренди), що в деяких випадках може поєднувати в собі ознаки купівлі-продажу (поставки). Підтвердженням цього є положення ч. 2 ст. 806 ЦК, відповідно до яких до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), купівлю-продаж та положення про договір поставки з урахуванням особливостей, встановлених спеціальним законодавством.

Основними нормативними актами в сфері регулювання лізингових відносин є ЦК (§ 6 гл. 58), ГК (ст. 292), а також Закон "Про фінансовий лізинг". Крім того, оскільки операції фінансового лізингу вважаються фінансовими послугами, на них поширюються вимоги Закону України від 12 липня 2001 р. "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та відповідних підзаконних нормативних актів. Серед підзаконних актів, що регулюють відносини лізингу, доцільно відзначити Порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1904, Порядок використання коштів державного бюджету, які виділяються на надання кредитів для здійснення операцій з фінансового лізингу авіаційної техніки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 р. № 469, а серед відомчих - наказ Міністерства України у справах науки і технологій від З березня 1998 р. № 59 "Про затвердження нормативних актів щодо порядку фінансування інноваційних проектів, яким, зокрема, було затверджено Примірний договір фінансового лізингу та Примірний інноваційний договір, який передбачає застосування фінансового лізингу. Крім того, лізингові відносини, що складаються під час морських перевезень, регулюються спеціальним нормативним актом - Кодексом торговельного мореплавства України (глава 2 розділу VI).