Контрольні питання:

1. Психологічні основи навчання української мови.

2. Дидактичні основи навчання української мови:

а) закономірності засвоєння мови;

б) закономірності засвоєння мовлення;

в) принципи навчання (загальнодидактичні, лінгводидактичні, специфічні (власне методичні).

Педагогічна діяльність має справу з життєво важливою ділянкою людського організму – мозком, інтелектом, учить, виховує інтелектуальну основу суспільства. Якщо людина оволодіє мовою, вона оволодіє духовним началом свого народу, а значить – здатна буде йому служити, примножувати його матеріальні та культурні цінності.

Мова і мовлення є необхідною основою людської свідомості й людського мислення. Мовлення – це не тільки процес використання людиною засобів мови з метою спілкування, але й форма існування мови в мовленнєвій діяльності, в актах сприймання і розуміння під час слухання і читання, говоріння і письма.

Мовленнєва діяльність – сукупність психофізіологічних дій людини, спрямованих на сприймання і розуміння мовлення або породження його в усній та писемній формі. Мовленнєва діяльність відображає психічну діяльність людини, розвиток і вираження її інтелекту й емоцій.

Навчання української мови можливе лише на основі розвитку мислення учнів, їхньої уваги, пам’яті, умінь бачити і сприймати мовні факти, явища в їх діалектичній єдності. Навчальна діяльність учнів зумовлюється цілями і мотивами. “Поняття діяльності треба пов’язувати з поняттям мотиву. Діяльності без мотиву не буває (О.Леонтьєв).”

У навчальній діяльності психологи виділяють дію – процес, що підпорядковується меті (цілям), і операцію – спосіб реалізації дії.

О.Леонтьєв: “Операція являє собою зумовлену суть дії, але вона не тотожна з дією. Дія зумовлюється метою, операція залежить від умов, у яких ця мета визначена”. До дії спонукає мета. Наприклад, щоб навчитися розпізнавати значущі частини слова (мета), учні повинні опанувати такі граматичні поняття, як основа, закінчення, корінь, префікс, суфікси, знати їх особливості, робити морфемний аналіз слів, а щоб уміти вживати слова різної морфемної будови, треба знати їх семантику та стилістичне забарвлення.

Кожна дія складається з операцій, які мають чотири етапи: орієнтацію, планування, реалізацію і контроль. ПРЕЗЕНТАЦІЯ (Слайд 1)

Основними психічними процесами під час навчання мови і формування мовленнєвих умінь і навичок є відчуття й сприймання. Вони забезпечують відображення дійсності, усвідомлення її як безпосередньо, так і опосередковано, тобто за допомогою мови. Відчуття, уявлення є першим ступенем сприймання, за яким іде осмислення і розуміння.

Такий підхід до процесу навчання вимагає врахування пізнавальних можливостей учнів, розвитку їхнього мислення, що здійснюється у формі мовлення.

Психологічні передумови засвоєння знань і формування комунікативних умінь і навичок:

• позитивне ставлення учнів до процесу навчання (є інтерес до предмета,

• підтримується стала увага, не порушується темп навчальної роботи);

• процеси безпосереднього чуттєвого ознайомлення з матеріалом (у мові – це словесна і схематична наочність, ТЗН, контекст);

• процес мислення (активізація конкретного й абстрактного, понятійного і художнього мислення, сприйняття, осмислення і розуміння матеріалу);

• запам’ятовування і збереження здобутої інформації, здатність до її відтворення з виявленням індивідуальних мовленнєвих здібностей.

Розвиткові мовної особистості сприяють мотиви учіння, спонукають учнів до засвоєння лінгвістичної теорії й активної мовленнєвої діяльності.

Серед мотивів навчання найголовніші такі:

• суспільно-політичні (державність української мови, обов’язок учня вчитися в школі);

• професійно-ціннісні (професійне навчання здійснюється державною мовою);

• мотив соціального престижу, громадського обов’язку;

• комунікативні мотиви (потреба спілкуватися українською мовою);

• мотиви, пов’язані з потребою самовдосконалення, самовиховання;

• мотив поваги до учителя;

• утилітарні мотиви (потреба в знаннях мови як засобу досягнення певних життєвих вигод);

• мотиви тривожності, відповідальності (не підвести клас, боязнь одержати низький бал).

Засвоєння мовного матеріалу має три рівні:

1) сприймання пояснюваного учителем матеріалу, запам’ятовування його і відтворення;

2) багаторазове повторення матеріалу за певним зразком на основі усвідомлення почутого або прочитаного;

3) засвоєння знань, формування умінь і навичок шляхом розв’язання проблемних завдань, коли учні набувають досвіду творчої діяльності (вчаться розв’язувати комунікативні завдання).

Сучасний навчальний процес передбачає обов’язкове доведення знань і вмінь до третього рівня засвоєння, що є умовою розвивального навчання. Розвивальне навчання – навчання, в якому дидактичні дії забезпечують розвиток пізнавальних здібностей, комунікативних умінь і навичок учнів. З навчальними діями, операціями, мотивами учіння безпосередньо пов’язане формування умінь і навичок, які забезпечують вільне продукування мовлення у різних життєвих ситуаціях.

Мовні уміння – це уміння визначати мовні одиниці, явища й аналізувати їх.

Мовленнєві уміння – уміння виконувати мовленнєві дії відповідно до комунікативних умов і мети спілкування.

Номінативні уміння – уміння користуватися нормативними мовними засобами (дотримуватися літературних норм у процесі спілкування).

Комунікативні уміння – уміння спілкуватися (слухати, говорити, читати і писати), будувати висловлювання в усній і писемній, діалогічній (полілогічній) і монологічній формах, певного стилю, типу і жанру.

Педагогічні технології, що плідно вивчаються й упроваджуються в практику сучасної школи, зумовлюють нові підходи до навчання української мови, а отже, й вибір методів, прийомів і засобів навчання. По-новому осмислюються й закономірності та принципи, що забезпечують технологію навчання, тобто стратегію, пріоритети, взаємодію учителя й учнів.

Сучасна методика української мови орієнтується на основні аспекти навчання, враховує закономірності засвоєння мови, спирається на загальнодидактичні і специфічні принципи, оперує методами, прийомами і засобами навчання.

Кожен з аспектів (підходів) забезпечує всебічне, цілісне вивчення мови, спрямовує діяльність учителя й учнів на формування національно-мовної особистості – людини з високим рівнем інтелекту, духовності та мовленнєвої культури.

Процес засвоєння знань і формування мовленнєвих умінь має свої закономірності, які необхідно врахувати на всіх етапах навчання. ПРЕЗЕНТАЦІЯ (Слайд 2)

Закономірності засвоєння мовлення – об’єктивно існуюча залежність результатів засвоєння мовлення від ступеня розвитку мовотворчої системи людини, її окремих органів (мовленнєвого апарату, мовленнєвих механізмів мозку тощо). Навчання рідної мови вимагає враховувати ті закономірності процесу навчання мови, які забезпечують ґрунтовне засвоєння знань та інтенсивну мовленнєву практику. Закономірностями навчання і засвоєння рідної мови вважається взаємозв’язок між лінгвістичною теорією і мовленнєвою практикою, залежність результатів навчання і засвоєння мови від потенціалу мовленнєвого середовища. Найголовнішими закономірностями засвоєння мовлення є: постійна увага до матерії мови, її звукової системи; розуміння семантики мовних одиниць; здатність засвоювати норми літературної мови та ін.

Закономірності навчання мови – це взаємозв’язок між лінгвістичною теорією та мовленнєвою практикою, залежність результатів навчання й засвоєння мови від потенціалу мовленнєвого середовища, створюваного в процесі навчання й у повсякденному житті (в широкому розумінні закономірність – це об’єктивно існуючий, постійний і необхідний взаємозв’язок між предметами, явищами або процесами, що випливає з їхньої внутрішньої природи, сутності). До З.н.м. слід віднести: постійну увагу до матерії мови, її звукової системи; розуміння семантики мовних одиниць; здатність засвоювати норми літературної мови; оцінку виражальних можливостей рідної мови; розвиток мовного чуття, дару слова; випереджаючий розвиток усного мовлення; залежність мовленнєвих умінь і навичок від знань граматики й словникового складу мови. Закономірності навчання мови виявляються в об’єктивній залежності наслідків засвоєння мовлення, від ступеня розвиненості мовотворчої системи організму дитини.

Ця система складається з чотирьох елементів:

• органів мовлення, які забезпечують артикуляцію звуків та інтонування висловлювань;

• інтелектуальних механізмів, що здійснюють розуміння мовних значень;

• емоційної сфери, здатної сприймати виразність мовних одиниць;

• механізмів пам’яті, необхідних для засвоєння та відтворення всієї сукупності мовних одиниць.

Кожна із закономірностей по-різному виявляється під час навчання української мови, але урахування їх допоможе учителю визначити й реалізувати зміст шкільної програми в середніх школах різних типів.

Принципи навчання – основні вихідні положення теорії і практики навчання. Виділяють загальнодидактичні, на яких базуються цільовий, змістовий, діяльнісний та результативний компоненти освіти; лінгводидактичні, основні положення функціонально-технологічної організації навчання мови, які мають у своїй основі загальнодидактичні принципи, та власне методичні, що випливають із специфіки навчального предмета. ПРЕЗЕНТАЦІЯ (Слайд 3, 4)

До загальнодидактичних принципів відносять науковість, систематичність і послідовність, наступність і перспективність, зв’язок теорії з практикою, наочність, доступність, свідомість та ін. Наукове обґрунтування загальнодидактичних принципів має місце в працях Г. Песталоцці, А. Дістервега, К. Ушинського, вітчизняних дидактів В. Онищука, І. Підласого, а також у дослідженнях Ю. Бабанського, М. Данилова, М. Скаткіна та ін. Принципи завжди використовуються комплексно, вони доповнють й зумовлюють один одного. Принципи навчання визначають відбір змісту шкільного курсу (вони реалізовані в чинних програмах і підручниках) і лежать в основі сучасної лінгводидактики: організації уроків різних типів, застосування методів і прийомів, добору засобів навчання тощо. Як слушно зазначає М. Пентилюк, переорієнтація освіти на відродження духовності народу, на особистість учня вимагає організовувати навчання рідної мови з урахуванням ще й таких принципів, як гуманізація та гуманітаризація; єдність національного та загальнолюдського; розвивальний характер навчання; співтворчість, співробітництво; індивідуалізація та диференціація; оптимізація, відкритість і динамічність системи. Використання цих принципів навчання потребує від учителя глибокого осмислення самої концепції освіти, визначення свого місця в ній, пошуків в удосконаленні змісту й форм навчання рідної мови. Творчі педагоги добре розуміють цінність таких принципів навчання мови й активно впроваджують їх у свою практику. Ці принципи надзвичайно актуальні в старшій школі, насамперед у профільній ланці. Уроки української (рідної й державної) мови своїм змістом реально забезпечують гуманізацію й гуманітаризацію навчального процесу, єдність національного й загальнолюдського.

Розкриємо суть деяких загальнодидактичних принцпів навчання ПРЕЗЕНТАЦІЯ (Слайд 5,6)

Відомі методисти (Є. Коток, Л. Кутенко, О. Лобчук, А. Супрун, М. Успенський, О. Хорошковська) звертали увагу на те, що лінгводидактичні принципи навчання уможливлюють оволодіння всіма розділами мови. Л.п. притаманні конкретному предмету, передбачають розуміння мовних значень, розвиток лексичних і граматичних навичок, розвивають увагу до виразних засобів мовлення, зіставлення писемної форми мовлення з усною (Л.Федоренко); визнають взаємозалежність між вивченням мови й розвитком мислення, вивченням граматики та формуванням мовленнєвих навичок (О.Текучов). До Л.п. відносять (К.Плиско) такі:

• пізнавально-практична спрямованість навчання мови,

• комунікативна і функціонально-стилістична спрямованість навчання мови,

• вивчення мови у структурній цілісності, з обов’язковим пізнанням її рівнів,

• вивчення мовних явищ в єдності форми і змісту, вивчення мови у міжрівнених, внутрішньорівневих і міжпредметних зв’язках,

• активізація взаємовпливу навчання мови і розвитку мислення та мовлення,

• використання мовленнєвої практики для засвоєння теорії мови і, навпаки, – теорії мови для розвитку мовлення,

• оптимальна реалізація принципів усіх компонентів навчання мови для досягнення мети.

До специфічних (методичних) принципів навчання рідної мови лінгводидакти (О. Біляєв, М. Пентилюк, Л. Рожило та ін.) відносять: взаємозв’язок у вивченні всіх розділів шкільної програми, функціонально-стилістична спрямованість у навчанні мови, зв'язок вивчення мови з розвитком мовлення, взаємозалежність усного й писемного мовлення, вивчення морфології на синтаксичній основі; структурно-семантичний підхід до вивчення синтаксису; зв'язок навчання пунктуації й виразного читання. Беручи до уваги основні функції мови, Т.Донченко виділяє такі принципи навчання:

1) принцип вивчення мовних одиниць на основі аналізу тексту в єдності змісту і форми: потрібен аналіз тексту на всіх рівнях мовної системи, відтак усі рівні мовної системи мають вивчатися на основі аналізу тексту в єдності змісту й форми. Це вивчення має бути спрямоване на оволодіння учнями способами лінгвістичного аналізу та їх застосування. Таким чином, способи аналізу тексту стають предметом спеціального вивчення;

2) принцип використання лінгвістичного аналізу тексту під час вивчення мовних одиниць усіх рівнів мовної системи;

3) принцип пріоритетного використання як дидактичного матеріалу до уроку художніх текстів, переважно класичних;

4) принципи розвитку на уроках мови читацьких інтересів дітей, формування у них уявлення про неповторність мовної особистості;

5) принцип тісного поєднання розвитку мовлення і розвитку мислення;

6) принцип зумовленості основного напрямку у вивченні рідної мови її комунікативною функцією в усіх її проявах;

7) принцип функціонального підходу до вивчення мовних одиниць;

8) принцип взаємозв’язку засвоєння теорії й функціонування мовних одиниць у мовленні;

9) принцип тісного взаємозв’язку у засвоєнні учнями мовних і мовленнєвих знань, формуванні навчально-мовних, правописних і мовленнєвих умінь та ін.

Особливість специфічних принципів навчання полягає в тому, що їх урахування є обов’язковим під час вивчення певних розділів, наприклад, власне методичними (специфічними) принципами навчання фонетики, орфоепії, графіки є такі: опора на усне мовлення та мовний слух учнів; опора на мовну і слухову пам’ять; усвідомлення й осмислення фонологічних засобів мови; зіставлення і протиставлення звукової і писемної системи мови; чітке розмежування звуків і букв; удосконалення артикуляції звуків; зіставлення звуків і букв, інтонації речення з його графічною формою; усвідомлення звукової виразності мови; а навчання лексикології і фразеології такі: вироблення лексико-стилістичної пильності, точності в з’ясуванні кожної лексеми в тексті, уваги до незнайомих слів, сполучуваності слів у тексті, до лексичного багатства мови; попередження лексичних помилок, формування чуття стилю, дару слова; розвиток естетичних почуттів, творчих здібностей

Важливими для застосування комунікативно-когнітивної методики української мови вважаємо принципи, виділені відомим вітчизняним педагогом М. Стельмаховичем, насамперед принцип культуровідповідності, у контексті якого дослідник визначає коло обов’язків учителя-словесника: „Учити учнів виразно читати, грамотно писати, спілкуватися, бути толерантними і коректними у стосунках; володіти діалогічним і монологічним мовленням; не допускати розбіжності між словом і ділом; уміти спілкуватися у вузькому колі й виступати публічно, переконувати, радити, розраджувати, аргументувати, дискутувати; бездоганно оформляти ділові папери; вільно користуватися різними словниками та іншою довідковою літературою; невпинно дбати про збагачення своєї лексики”.

Основними положеннями організації навчання української мови виступають принципи природовідповідності (термін М. Стельмаховича), який ураховує вікові, етнопсихологічні особливості учнів; зв’язку теорії з практикою, згідно з яким установлюється баланс теорії з практикою. Відповідно до цього принципу домінує практична спрямованість уроків української мови. Соціокультурний принцип сприяє соціалізації учнів, усебічній реалізації міжпредметних зв’язків мови з історією, літературою й мистецтвом. Принцип системності сприяє засвоєнню мови як динамічної складної системи, передбачає цілеспрямоване системне засвоєння мовних одиниць, що є ґрунтом для формування мовленнєвих умінь учнів.

Необхідність упровадження принципу емоційності переконливо доведена в лінгводидактичних студіях В. Сухомлинського та М. Стельмаховича, оскільки емоційність дає змогу забезпечити мовний розвиток учня на основі єдності його душі, серця й розуму, тобто спонукає школяра сприйняти мовну науку щиро, як найбільш потрібну, рідну, максимально мобілізувати його увагу, пам’ять, уяву, мислення й волю. Цей принцип значною мірою зумовлює використання інтерактивних методів навчання. Так, пропонуючи учням висловити власну думку з порушеної проблеми, учитель ураховує життєвий досвід, емоційний стан учня, оскільки знання, не підкріплені позитивними емоціями, залишаються індиферентними.

Важливим є врахування вимог принципу креативності, суть якого полягає в забезпеченні результативної творчої мовленнєвої діяльності учнів.

ЗАНЯТТЯ

ТЕМА: МЕТОДИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК НАУКА І

НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ: